2. Бачення Макса Вебера на політичну реальність
Макс Вебер і сьогодні належить до найнеоднозначніших фігур нашої науки. Не лише проблема оцінок, що пристрасно дискутувалась уже за його життя, але й інтерпретація його політичних публікацій після досвіду третього райху заново призвели до наукових контраверз. При цьому йдеться насамперед про питання, чи слід розглядати Вебера з його політичними творами Першої світової війни як засновника того авторитарного розуміння держави, яке згодом вилилось у вчення про тоталітарну державу.
Вольфганг Моммзен зробив 1959 р. критичний аналіз праць Макса Вебера і німецької політики, який дав поштовх новим дебатам, що стосувались насамперед політичного аспекту веберівських творів. Момзен стверджує, що методологічна спорідненість веберівського мислення з демократично орієнтованою політичною теорією є лише фасадом, тоді як справжня інтенція його мислення спрямована якраз проти вимоги демократичного волеутворення у державі. Тому і спроба використання Вебером теорії парламентської демократії, не лише через надання переваги національно-державницькому мисленню, а й перш за все через однозначно спрямовану проти природного права позицію Вебера, з самого початку була приречена на провал.
Вихідним пунктом веберівського методу є визнання повної неадекватності понятійних уявлень і об'єктивно заданої політичної реальності. На його думку, не мислима жодна теорія, яка була б так співмірна цій дійсності, щоб висловити дещо про її сутність. Тому всі дефініції Вебера - а він дефінує охоче і часто - є висловлюваннями типу: «XY має означати...» або «Я розумію тут під XY це і те». В такого типу дефінуванні виявляється послідовна відмова від соціально-наукового поняття дійсності, як воно, наприклад, уявлялось Марксом, який вбачав у наукових поняттях визначення існування загальних обставин. Веберівські дефініції влади, держави, політики і всіх подібних основних категорій політичної науки можна розуміти як спробу зняття чар з традиційної теорії природного права. Бо коли Вебер визначає державу як владну спільноту, яка здійснюється тільки через специфічні взаємозв'язки людей, які орієнтуються на певні історично мінливі уявлення цінностей. Свідоме визнання плюралізму цінностей і відмова від оцінок належать до основних рис всіх веберівських висловлювань.
Веберівська політична соціологія є функціоналістичною наукою. Бо вона зайнята не інституціями, як-то держава, іманентні цінності, а лише їхньою доцільністю з огляду на мету, поставлену індивідами, що беруть участь у державному житті: вона здійснює «технічну критику». Це означає, що політична цінність всіх політичних інституцій є лише функцією їхнього визнаного індивідом значення, визнаного за типово ліберальними мірками раціональності мети. Так, Вебер не надає переваги певній формі режиму, хоча вже за своїм походженням він був і залишався прихильником монархії. Що заслуговує переваги - монархія, демократія чи диктатура - це для нього питання доцільності. Тут веберівська позиція зазвичай зорієнтована на принцип державницького розуму.
Також проступає суттєвий мотив веберівського політичного мислення, а саме напруження між бюрократією і політичним керівництвом. Цей процес видався Веберу для майбутнього Німеччини тим більш доленосним, оскільки уже ясно проступила нездатність до політичного керівництва не тільки пруської шляхти. Буржуазія, на думку Вебера, також виявила себе, в силу своїх, зорієнтованих насамперед на досягнення господарських успіхів, класових інтересів, нездатною до завдань керівництва. А в організаціях робітництва Вебер не міг відкрити ні революційної енергії, ні національних пристрастей. На основі вищенаведених аргументів доведено, що насправді до утворених Вебером понять увійшло багато поширених тоді політичних передбачень, які дозволяють розуміти запроваджений ним постулат свободи наукового мислення від оцінок лише виходячи з ідеологічно забарвленого рівня його категоріальної системи.