МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРИСТЕТ
ІМЕНІ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Кафедра державного управління і соціально-політичних наук
Смаковська Оксана Василівна
«Макс Вебер про політику як про покликання і професію»
Реферат
студентки 4-А курсу , денної форми навчання,
ННІ іноземних мов
спеціальності: «англійська мова та література».
22.03.2012
Науковий керівник:
кандидат політичних наук, доцент
Іщенко Олег Миколайович
Черкаси 2012
План
Вступ……………………………………………………………………………….3
1. Життя та творчий шлях Макса Вебера………………………………………..4
2. Бачення Макса Вебера на політичну реальність …………………………….8
3. Легітимність та легальність за Вебером …………………………………….10
4. Керівництво державою за Вебером ………………………………………...14
Висновки…………………………………………………………………………16
Список використаних джерел ... ……………………………………………….17
Вступ
Макс Вебер - німецький соціолог, філософ історик кінця 19 - початку 20 століття. Екстраординарний професор в Берліні, професор національної економії у Фрейбурзі та Гейдольберзі.
Щоб мати змогу правильно оцінити ці роботи, слід згадати, що Макс Вебер ще з часу отримання вченого ступеня мав глибоку пошану серед фахівців-науковців. Так, Теодор Момзен завершив відкрите обговорення докторської дисертації Вебера приблизно такими словами: «Коли мені доведеться рушати в останню путь, найлюбіше буде мені сказати: «Сину, ось тобі мій спис, для моєї руки він вже заважкий», нікому іншому, як вельмишановному Максові Веберу». Фридрих Кнап завершив свою доповідь такими словами: дослідження, завдяки його способу побудови, багатству думок та результатам, «розбудило в мені враження, яке поділяють наші знавці, що ми маємо починати вчитися із самого початку». Фридрих Майнеке нарешті, був думки, що Макс Вебер серед науковців свого покоління «чи не єдиний, кого можна беззастережно назвати геніальним».
Макс Вебер мав надзвичайний вплив на політичний розвиток держави і хоча багато з положень що він висунув є й до нашого часу надзвичайно дискутивними все ж його досягення не можна не поважати.
1. Життя та творчий шлях Макса Вебера
Макс Вебер, сучасники котрого вірили, що можуть «духовно і душевно» порівнювати масштаб його особистості з універсалізмом Ґьоте, народився 21 квітня 1864 р. в Ерфурті в сім'ї доктора Макса Вебера старшого. Згодом батько став берлінським міським радником та націонал-ліберальним депутатом. Вісімнадцятилітнім Макс почав вивчати у Гайдельберзі право, до якого приєднались історія, національна економіка та філософія. Наступними етапами для нього були Ґьотинґен і Берлін. У Берліні він працював в університеті до 1886 р. на семінарі з земського права та аграрної історії і отримав вчений ступінь 1889 р. на юридичному факультеті за статтю До історії торгових компаній у Середні віки. У 1892 р. він отримав доцентуру на тому ж факультеті за працю «Римська аграрна історія у її значенні для державного та приватного права».
Макс Вебер, зі своїм баченням національної мети, вступає до Загальнонімецького об'єднання. Коли він невдовзі з'ясовує, що представлені в ньому великі землевласники не збираються на догоду національним інтересам відмовлятися від вербування дешевої польської сили, то із Загальнонімецького об'єднання виходить. Після того, як він перебрав на себе виконання обов'язків з керівництва катедрою в Берліні, Вебер, разом із підготовленим дещо пізніше біржовою анкетою, це дослідження припиняє і приймає запрошення на катедру національної економіки у Фрайбурзі (1894).
У Фрайбурзі в особі Г. Рикерта він зустрівся з південнонімецькою школою неокантіанства, боротьбу якої проти історичної школи у науках про право та державу він поділяв.
В період з 1892 по 1897 pp. Вебер займається досить інтенсивною соціально-політичною діяльністю на «євангельсько-соціальному конгресі» та у колі «християнсько-соціально» налаштованих особистостей довкола Фридрнха Наумана. Тут, у колі так званих буржуазних лівих, Вебер представляє недооцінювану позицію «правих», зокрема - принципи національної могутності на противагу ідеалам соціальної справедливості, народного добробуту, людського щастя. Він також став відомим завдяки поглядові, що прагнення соціальної реформи саме по собі призводить до соціального утопізму і люди мають захоплюватися творчою працею більше у якості співносіїв національної могутності та відповідальності, ніж посилюватися у своїй теорії зубожіння та відокремлювати себе від нації як клас.
У 1897 р. Вебер приймає запрошення з Гайдельбергу, і переїздить до цього центру духовного життя того часу, де він працював з такими вченими, як Єлінек, Трьольч та Віндельбанд. Однак вже 1897 р. психічно і фізично виснажений Вебер припиняє свою викладацьку діяльність. Повільне покращання настало лише 1901-1902 pp. Рішення Вебера, незважаючи на повернення працездатності, продовжити життя приватного вченого і відкласти усі службові обов'язки аж ніяк не означає його особистого усамітнення. Так, 1904 р. Вебер був у Америці. Здобутком цієї подорожі був серед іншого вихід у світ твору Сенс «свободи від цінностей» соціальних наук. Цього ж року Вебер разом з В. Зомбартом та Е. Яфе став співвидавцем Архіву соціальної науки та соціальної політики.
Пізніше Вебер брав участь у редагуванні третього видання Підручника-словника з державних наук та підготовці 13-томника Основи соціальної економії, третім томом якого мала бути його власна робота, яка стала головною у його науковій спадщині: Господарство та суспільство.
Рік 1913 представляє собою пік продуктивності Вебера: одну за одною він кладе до шухляди письмового столу соціологію права, систематичну соціологію релігії, заново переписану і доповнену 1920-1921 рр. соціологію господарства, невелику соціологію музики — всі частини Господарства і суспільства, заплановані як праці з Основ соціальної економіки.
Під враженням від захоплення Польщі та німецького вступу на територію Бельгії Вебер під час світової війни змінив свою позицію і виступив проти німецької політики анексії, а з 1917 р. також проти необмеженої війни підводних човнів. Ця позиція виросла з його переконання, що Німеччина могла б зберігати або повернути собі свою історично-світову роль національної наддержави та центру європейського порядку не за допомогою окупаційної політики, але лише за допомогою політики вільного об'єднання. Інакше в центрі Європи утвориться вакуум політики могутності, внаслідок чого незабаром США та Росія ділитимуть світове панування.
3 1917 р. Вебер передбачає військову поразку Німеччини. Його пропозиції зводилися, по суті, до перебудови монархії на парламентську демократію на англійський зразок. Щодо революції, яка за мить привела би програну війну до утвердження республіки, Вебер ще 1917 р. передрікав, шо вона була би вражена національною поразкою, десятьма роками по тому засуджена і обернена назад праворадикальною контрреволюцією. Незважаючи на те, що пристрасне і передбачливе висловлення Вебером власної позиції не здобуло схвалення широкої громадськості, воно було прийняте в авторитетних політичних колах, що дозволило Веберу політично діяти в новій державі на видатному місці. Але партійна еліта Німецької Демократичної партії, створена, по суті, за ініціативою Альфреда Вебера, провалила його провідну кандидатуру на виборах до національного зібрання в окрузі Франкфурт. В його висуванні на депутата райхстагу на шляху практичного політика став на заваді науковець. Вебер був цілком свідомий цього факту, коли після провалу його кандидатури записав: «Політик має йти на компроміси - вчений їх не може покривати».
Він виступав за створення плебісцитарного президента держави, який, як голова виконавчої влади і безпосередня довірена особа, має бути безпосереднім носієм політики держави на противагу прямому авторитетові уряду і монополізованому партійними машинами і професійними політиками парламентові. До того ж на його пропозицію парламент посилив анкетне право. Вебер прагнув тим самим унеможливити повернення неконтрольованого панування чиновників, з якими він палко боровся ще за Вільгельма II. Він орієнтувався також на англо-американську технологію відбору лідерів з «харизмою вождя», пов'язаною з технологією контролю та зміни партійних і державних лідерів у випадку їхньої бездіяльності.
Останнє висловлювання Вебера щодо проблеми політичного лідерства представлено у його публічній доповіді Політика як фах для мюнхенського вільного студентства в революційному 1919 р. Тут Вебер окреслив як свої погляди на сучасну державу як на «монополію легітимної фізичної примусовості», так і типологію пов'язаних з цим «фахових політиків», у якій він знову ж таки виходив з англосаксонських зразків.
За позбавленою сенсу видимою боротьбою світоглядів та ідеологій в сучасній державі Вебер бачив тепер передусім проблему людських вчинків як таких, у яких виявляються стосунки між політикою й етикою. Це відбувається у протиставленні абсолютного, самозобов'язувального етика сумління та етично-відповідально дієвого державного мужа, який, «втягнений у політичну діяльність та власну демонію, шкодить власній душі - одночасно прагне бути моральним, тоді як обмірковує наслідки своїх вчинків і вже звідси - а не з розвантаженої свідомості свого політично невипробуваного доброго сумління - має виводити своє рішення».
Хоча Вебер і не усуває протилежність етики сумління й етики відповідальності, все ж видається зрозумілим, що він обирає політика, який ясно усвідомлює відповідальність за наслідки власних вчинків і цілком за них ручається, проте «йому самому цей спосіб етичного зв'язку видався слабшим, менш абсолютним, більш далеким від святості душі». Останні півтора роки свого життя Вебер цілком присвятив науковій роботі і лише дуже зрідка захоплювався сповненими темпераменту висловлюваннями на лекціях або в газеті щодо політичних подій. В той час, коли він читав свої останні лекції Щодо основних категорій соціології та Загальне вчення про держану та політику, він готував до друку Зібрання праць з соціології релігії та перший том Господарства та суспільства. Через кілька місяців спокійної неперервної роботи у Мюнхені Макс Вебер 14 червня 1920 р. несподівано помер від запалення легенів.