Напрямок міграції.

У силу економічних причин основні потоки мігрантів завжди направлялися з країн з низькими особистими доходами в країни з більш високими доходами.

Протягом усього післявоєнного часу напрямок міжнародної міграції безупинно змінювалося слідом за економічними умовами, що змінюються.

Можна виділити наступні країни і регіони, що є крапками протягу мігрантів з інших країн:

• США, Канада, Австралія. Будучи найбільше економічно розвитий країною сучасного світу, США є основним напрямком міграції як низько кваліфікованої, так і висококваліфікованої робочої сили. Щороку туди приїжджають більше іммігрантів, чим в усі інші країни разом узяті. Основні потоки низкокваліфікованної робочої сили направляються в США з прилеглих латиноамериканських країн – Мексики, країн Карибського басейну. Високо кваліфіковані працівники іммігрують у США практично з усіх країн світу, включаючи Західну Європу, Латинську Америку, Росію, Індію і т.д.. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінюється в 900 тисяч чоловік у рік. У США легально іммігрують 740 тисяч чоловік у рік і емігрують 160 тисяч чоловік. Чиста імміграція (міграційне сальдо) складає 580 тисяч.

• Західна Європа. Найбільш розвиті Західноєвропейські країни і, насамперед країни, що входять у Європейський союз притягають робочу силу з менш розвитих західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки і Близької Схід, країн Африки до півдня від Сахари, Східноєвропейських країн і країн СНД. Міграції працівників з африканських країн – колишніх колоній західноєвропейських держав, сприяє спільність мови, історично сформовані традиційні торгові й інші зв'язки. Припливи іммігрантів у Західну Європу в середині 90-х років оцінювалися на рівні 180 тисяч чоловік у рік. Більш того, у рамках західноєвропейської інтеграції створений і розвивається загальний ринок робочої сили, що припускає волю переміщення працівників між країнами Європейського союзу й уніфікацію трудового законодавства.

• Близький Схід. Нафтодобувальні країни цього регіону залучають дешеву іноземну робочу силу на важкі низькооплачувані роботи. Робітники приїжджають в основному із сусідніх арабських країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладеш, Кореї, Філіппін. Більш половини робочої сили Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів, Катару, Бахрейну, Кувейту й Оману складають іноземні робітники.

• Інші країни, що розвиваються. Новий феномен 90-х років – интесифікація трудової міграції серед самих країн, що розвиваються. Звичайно потоки працівників направляються в ті країни, що швидше просуваються по шляху економічних реформ. Так, у Латинській Америці сезонні робітники і робітники на складальні підприємства направляються в Аргентину і Мексику. В Африці до півдня від Сахари на Берег Слонової Кісти , Нігерію і ПАР приходиться більш половини припливу всіх іммігрантів. У результаті війни в Перській затоці в 1991 році близько 1 млн. єгиптян залишили Ірак, 800 тис. єменців виїхали із Саудівської Аравії і близько 500 тис. палестинських і йорданських робітників залишили Кувейт, куди на їхнє місце приїхали робітники з Індії і Єгипту.

• Нові індустріальні країни. У зв'язку з бурхливим розвитком цих держав Південно-Східної Азії туди значно збільшився приплив іммігрантів, що наймаються на тимчасові роботи. Особливо це помітно у випадку Південної Кореї і Малайзии.

Практично всі країни, у які іммігрує більш 25 тис. чоловік у рік, – високорозвинені держави з ВНП більш 6900 дол. на душу населення. Джерело еміграції – країни, що розвиваються, головні з який – Мексика і країни Азії.

Розподіл позитивного економічного ефекту, одержуваного в результаті міграції, відбувається у формі зростання доходів мігрантів, перекладів коштів з-за кордону на батьківщину, у результаті зниження витрат виробництва в країнах, що одержують грошові перекази. Розвиті країни є основним напрямком імміграції, а що розвиваються – джерелом еміграції.

З теоретичної точки зору доходи країни-експортера робочої сили далеко не обмежуються перекладами емігрантів з-за кордону, хоча вони і складають їхню основну частку. У числі інших доходів, що збільшують сукупний ВНП і сприятливо позначаються на платіжному балансі, – податки, що накладаються на фірми по працевлаштуванню за рубежем, прямі і портфельні інвестиції емігрантів в економіку рідної країни, скорочення витрат на навчання, охорону здоров'я й інших витрат соціального характеру, що покриваються для емігрантів іншими країнами. Повертаючи на батьківщину, мігранти, по оцінках, привозять із собою ще стільки ж нагромаджень, скільки ними було переведено через банки. Більш того, предбав досвід роботи за рубежем і підвищивши свою кваліфікацію, мігранти привозять цей досвід додому, у результаті чого країна безкоштовно одержує додаткові кваліфіковані кадри.

Еміграція робить дуже відчутний позитивний вплив на економіку працеізлишних країн, оскільки від'їзд працівників за рубіж скорочує масштаби безробіття. Так, у 70-і роки єгипетський уряд, приймаючи програми боротьби з безробіттям, спеціально закладало в них стимулювання еміграції в країни Перської затоки. У Пуерто-Рико закон про мінімальну зарплату виходив з того, що, щонайменше, третина робочої сили переїде в США.

«Витік мозків» є серйозною проблемою для більшості країн, що розвиваються, особливо в Африці (Малаві, Судан, Заїр, Замбія). Однак «витік мозків» у більшості випадків припиняється, коли економічне становище країни поліпшується. Так, індійські вчені, що повернулися на батьківщину після того, як вони кілька років працювали у високотехнологічних американських корпораціях у районі Силіконової долини, стали основоположниками розвитку індійської промисловості по створенню нових комп'ютерних програм.

Економічні ефекти імміграції спрощено описуються як негативні, оскільки робітники, що приїжджають з-за кордону, скорочують кількість робочих місць і збільшують безробіття серед корінного населення. Не заперечуючи існування такої проблеми, необхідно відзначити, що іммігранти привносять новий досвід, знання і навички. США, Канада й Австралія – країни, що виникли в результаті імміграції. В інших країнах іммігранти привносять динамізм в економічний розвиток цілих галузей. Прикладом можуть служити китайські промислові робітники в Індонезії і Малайзии, підприємці з Гонконгу в Канаді, індійські і ліванські бізнесмени в Африці, йорданські і палестинські службовці в нафтовидобувних країнах Перської затоки. Іммігранти в багатьох країнах заповнюють вакансії, на які все рівно немає претендентів серед місцевого населення. Некваліфіковані працівники з Туреччини і Північної Африки складають 60-80% імміграції у ФРН, Францію. На важку роботу охоче наймаються палестинці в Ізраїлі, індонезійці в Малайзии, болівійці в Аргентині. Більш того, деякі галузі виробництва, що дають, у тому числі експортний доход для країн, не вижили б без іммігрантів. У числі прикладів – гірничорудна промисловість ПАР, сільськогосподарські плантації в Домініканській Республіці, Малайзии й Іспанії, каучукова і гумова промисловість Малайзии.

Не можна заперечувати і негативні наслідки імміграції, що у розвитих країнах зв'язані, насамперед, зі зниженням у результаті припливу іммігрантів реальних зарплат некваліфікованої робочої сили.