2 ▬ Австралія 0,929 ▲ 0,002

Показники Океанії надзвичайно низькі.

Географічне розташування Австралії на околиці велетенської Азії ставило під сумнів її виживання в якості форпоста “білої цивілізації”. До Другої світової війни країна в економічному й військово-політичному відношеннях була тісно пов’язана з Великою Британією, але після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною наприкінці червня 1940 р. Лондон попередив уряди Австралії й Нової Зеландії, що вони повинні шукати захисту у США. Із захопленням японцями в лютому 1942 р. головної британської військово-морської бази в Сінгапурі Австралія опинилася безборонною перед ворогом. Лише прибуття верховного командувача союзними військами в південно-західній частині Тихого океану американського генерала Дугласа Макартура й контингенту військ США, чий штаб розташувався в Мельбурні, заспокоїли громадськість.

21 січня 1944 р. була укладена Австрало-новозеландська угода, що передбачала обмін інформацією та фактами, які викликали обопільну зацікавленість, а також створення постійного секретаріату для співпраці у вирішенні проблем повоєнного устрою в АТР. Обидві країни тоді задекларували намір заснувати спеціальну міжнародну організацію для безпеки Тихого океану й запросили зацікавлені країни приєднатися до угоди. Однак провідні держави антигітлерівської коаліції розцінили тоді цю угоду як внутрішньополітичний аспект життя Британської імперії й не надали їй великого значення.

Тому справжнім початком самостійної австрало-новозеландської дипломатії стала угода від 6 лютого 1947 р. про створення Південно-тихоокеанської комісії для сприяння соціально-економічному розвиткові народів Океанії. Тоді її підписали також представники Великої Британії, Нідерландів, США і Франції. З часом Лондон і Амстердам вийшли з комісії, котра поповнилася представниками 22-х нових незалежних держав і несамоврядних територій, перетворившись у Тихоокеанське співтовариство.

Післявоєнний економічний бум спричинив нестачу робочої сили в Австралії й пом’якшення іміграційного законодавства. Головну роль у тогочасному й сьогоднішньому політичному житті країни відіграють три партії: Австралійська лейбористська партія (заснована у 1891 р., лідер – Кім Бізлі), Національна партія (створена у 1916 р., керівник – Джон Андерсон) і Ліберальна партія Австралії (заснована у 1944 р., лідер – Джон Говард, нині - правляча). Останнім часом у якості “третьої сили” у змаганні між Лейбористською та коаліцією Національної й Ліберальної партій виступає створена в 1977 р. на базі лівого крила лібералів Австралійська демократична партія (лідер – Мег Ліс).

Сполучені Штати з великим небажанням пішли на розширення своїх зобов’язань у південній частині Тихого океану, погодившись на паралельне з мирним договором із Японією створення військово-політичного блоку ANZUS (Australia, New Zealand, United States) у вересні 1951 р. У свою чергу, Австралія стала однією з небагатьох країн, які суттєво підтримали США в Корейській війні (4,5-тисячний контингент), а на початку 60-х рр. ХХ ст. після заснування Малайзії Канберра підтримала Велику Британію у конфронтації з Індонезією. Побоювання експорту комуністичної революції Пекіном спричинило активну участь Австралії у підготовці Організації договору Південно-Східної Азії (вересень 1954 – червень 1977 рр., South-East Asia Treaty Organisation) за участю США, Великої Британії, Франції, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін і Пакистану.

Австралійський уряд прагнув довести Вашінгтону, що на нього можна покластися у вирішенні міжнародних проблем, і взяв участь у В’єтнамській війні. Але відрядження на неї новобранців викликало суперечливу реакцію всередині країни й спричинило перемогу на парламентських виборах у грудні 1972 р. Лейбористської партії. Новий прем’єр-міністр Едуард Гоу Уїтлем обіцяв краще ставлення до аборигенів, надання державної незалежності Папуа-Новій Гвінеї, дипломатичне визнання КНР, припинення військово-фінансової допомоги сайгонському режиму та проамериканському урядові Камбоджі й боротьбу з расизмом усередині Співдружності, а також жорсткіший урядовий контроль над оброблювальною промисловістю.

У перші два роки перебування при владі лейбористський уряд поставив собі за мету забезпечити скорочення розриву в соціальних стандартах між корінними австралійцями та імігрантами, зокрема, щодо отримання вищої освіти та застрахованої служби охорони здоров’я. Але розширення соціальних програм спричинило зростання інфляції, загострене світовою енергетичною кризою 1974 р. Коли лідер опозиційної Ліберальної партії Джон Малькольм Фрейзер зібрав у листопаді 1975 р. достатньо голосів, щоб загальмувати прийняття бюджету, генерал-губернатор Джон Керр, який представляв королеву Єлизавету ІІ (з 6 лютого 1952 р.) і мав лише теоретичні повноваження, вирішив ними скористатися й відправив Уітлема у відставку з посади прем’єр-міністра.

За урядування Д.М.Фрейзера (1975-1983 рр.) австралійське суспільство стало поляризованішим, один австралієць із 6-ти в той час жив у бідності чи майже біля межі бідності. Безплатна медична допомога надавалася лише біднякам, які були визнані такими після перевірки їхньої спроможності, чи пенсіонерам за старістю. Але на міжнародній арені уряд Д.М.Фрезера продовжував курс лейбористів, приступивши до втілення доктрини “Австралія – середня держава”, що передбачала першочергове забезпечення національних інтересів.

У березні 1983 р. ліберально-національна коаліція зазнала поразки на загальних виборах, і лейбористи повернулися до влади (до березня 1996 р.). Перебування їхнього лідера Роберта Джеймса Лі Хоука на посаді прем’єр-міністра позначилося примиренням між діловими колами та профспілками, федеральний уряд відігравав роль третейського судді. Експансивний характер і впевненість у відстоюванні спільних для австралійців цінностей (національна система охорони здоров’я, залучення іноземних інвестицій, боротьба з корупцією та ін.) зробили Р.Хоука на якийсь час найпопулярнішим прем’єр-міністром в історії Австралії.

Лейбористи сповідували філософію ринкової економіки, послаблення державного протекціонізму стосовно національної промисловості та збільшення процентних ставок і утримання грошових надходжень під своїм контролем. Економічні труднощі початку 90-х рр. ХХ ст. спричинили зміну лідера правлячої партії, яким став Поль Кітінг, що з мінімальною перевагою забезпечив перемогу своєї партії в березні 1993 р.

На початку ХХІ ст. Австралія являє собою країну зі складною космополітичною культурою, де збереглася расова упереддженість щодо азійських імігрантів. За показниками кінця 90-х рр. ХХ ст. країна посідала 13-е місце серед учасників Організації економічної співпраці та розвитку (створена у грудні 1960 р. і об’єднує 28 економічно розвинених держав та ЄС у якості особливого члена). Хоча рівень інфляції за споживчими цінами знизився до 1,8 %, безробіття складало 756 тис. чол. на 19,5 млн. чол. населення, а зовнішній борг збільшився до 222 млрд. австралійських доларів.

Таким чином, для сучасної Австралії характерна парадоксальна ситуація: з одного боку країна відноситься до найрозвиненіших в економічному відношенні з ВВП на душу населення у $ 22200 і середньою тривалістю життя населення 79,75 років, а з іншого – зберегла деякі ознаки країн, що розвиваються: сировинні продукти (кам’яне вугілля, глинозем, залізна руда, цинк, мідь, нікель, алмази та ін.) складають головну статтю її експорту, продукція обробної промисловості не витримує конкуренції з відповідними товарами з ЄС, США і Японії, а в найголовніших галузях панує іноземний капітал.

Щоправда, останніми роками в Австралії структурна перебудова економіки з орієнтацією на виробництво складнішої техніки і стабільними 4-відсотковими темпами приросту.

Маловідомим є той, однак, безперечний факт, що не Швеція, а невеличка Нова Зеландія (268,68 тис. кв. км, 3,9 млн. чол.) має претендувати на роль першої держави загального благоденства. Початок її створенню поклав уряд Ліберальної партії у 1891-1912 рр., який вперше у світі надав виборчі права жінкам й запровадив пенсії по старості, а також обов’язковий арбітражний розгляд трудових конфліктів, що дозволило захистити слабкі в той час профспілки. Ліберали приймали капіталістичні засади економіки – приватну власність і ринок, але водночас прагнули використати державну владу, щоб унеможливити експлуатацію найслабших й досягти гармонійного національного консенсусу.

З часом зростання числа промислових робітників прискорив заснування самостійної Лейбористської партії Нової Зеландії (1916 р.), котра перемагала на парламентських виборах і формувала уряди у 1935-1949, 1957-1960, 1972-1975, 1984-1990 рр. й нині перебуває при владі (з грудня 1999 р., лідер і прем’єр-міністр – Хелен Кларк). Партія перебувала на соціал-реформістських позиціях, слідувала гуманістичним традиціям лібералів, розширюючи соціальні гарантії й пільги для бідних, та намагалася захистити новозеландських фермерів і промисловців від коливань світових цін шляхом посилення державного контролю за збутом і розподілом.

Уже перший лейбористський уряд Майкла Джозефа Севеджа запровадив у Новій Зеландії сучасну систему соціального забезпечення, гарантувавши робітникам встановлений мінімум зарплати, скоротивши завдяки суспільним роботам на кшталт “Нового курсу” Франкліна Рузвельта безробіття, підвищивши пенсії й прийнявши у 1938 р. Акт про соціальні гарантії, що на десятиліття раніше від Великої Британії започаткував фактично безплатну систему охорони здоров’я. По завершенні Другої світової війни були запроваджені пільги на дітей без перевірки заможності родини. Цим завершилося створення цілісної та всеохоплюючої системи соціального забезпечення, що спиралася на високий попит на світовому ринкові на сільськогосподарську продукцію країни й за котрої не існувало страху перед злиденністю як у білих новозеландців, так і у маорі.

Показово, що і правоцентристська Національна партія (заснована у 1936 р. в результаті об’єднання колишніх лібералів і Партії реформ, лідер – Дженні Шиплі), котра спирається на впливові ділові кола та фермерів і перебувала при владі у 1949-1957, 1960-1972, 1975-1984 і 1990-1999 рр., визнавала необхідність розвитку системи соціального забезпечення, але робила акцент на зменшенні ролі держави й наголошувала на важливості індивідуального підприємництва. Перший уряд Національної партії на чолі з Сідні Холландом навіть попередив політику британських консерваторів, коли дозволив на пільгових умовах мешканцям викупати державне житло.

Наступний уряд Кейта Халіока відмінив смертну кару, призначив спеціальних урядовців, які мали розбирати справи громадян, що програли їх проти урядових установ, а також запровадив компенсації при нещасних випадках і зрівняв у оплаті праці жінок із чоловіками. Третій прем’єр-міністр від Національної партії Роберт Малдун залишив після себе пам’ять тим, що встановив найвищі пенсії по старості в історії країни.

До середини 80-х рр. ХХ ст. не існувало суттєвих розбіжностей між двома провідними політичними партіями і у зовнішній політиці Нової Зеландії, оскільки як і Австралія, ця держава для гарантування своєї безпеки потребувала могутнього союзника перед лицем багатомільйонних азійських держав. Входячи до складу Британської імперії, а пізніше – Британської співдружності, обидві країни покладалися на Лондон і зробили помітний внесок у спільну з ним боротьбу на фронтах обох світових воєн у Європі й на Близькому Сході. Нова Зеландія, на відміну від Австралії, після падіння у 1942 р. Сінгапура навіть вирішила не повертати основну частину своїх військ на батьківщину. А оскільки загроза з боку Японії посилювалася, у Новій Зеландії було розміщено американську дивізію морської піхоти.

Тому після завершення Другої світової війни основним союзником країни стали США, котрі з охотою пішли на розширення своїх зобов’язань на півдні Тихого океану коли “холодна війна” перекинулася на Азію. Нова Зеландія стала учасником таких військово-політичних блоків, як ANZUS, SEATO і ANZUK (створений у 1971 р. для оборони Малайзії та Сінгапуру), відрядила свої війська для захисту Малайзії під час її конфронтації з Індонезією, а також символічний контингент до В’єтнаму у 60-і рр.

Але в 1984 р. лейбористський уряд Девіда Лонгі, вчасно відчувши близьке завершення “холодної війни”, виступив проти проведення Францією ядерних випробувань на тихоокеанських атолах, заборонив доступ до портів країни американських та інших військових суден з ядерною зброєю на борту й атомними двигунами, проголосив Нову Зеландію та навколишню 200-мильну акваторію безядерною зоною, задекларувавши намір досягти перетворення в таку зону всієї південної частини Тихого океану.

4 серпня 1985 р. в Аваруа, адміністративному центрі самоврядного володіння Нової Зеландії – Островів Кука, почала роботу ХVІ сесія Південно-тихоокеанського форуму (заснований 5 серпня 1971 р. для сприяння регіональній політичній співпраці) за участю представників Нової Зеландії, Австралії, Західного Самоа, Фіджі, Тонга, Науру, Папуа-Нової Гвінеї, Соломонових островів, Тувалу, Кірібаті, Вануату і новозеландських автономних територій Ніуе та Островів Кука. Через два дні вони схвалили Договір про створення без’ядерної зони у південній частині Тихого океану (договір Раротонга, за назвою острова, де він був підписаний).

Угода забороняла державам-учасницям виробляти, набувати чи отримувати будь-які ядерні вибухові пристрої, а також здійснювати поховання радіоактивних відходів чи інших радіоактивних речовин у межах зони дії Договору. На півдні вона проходить на рівні 60 градусів південної широти, на півночі – екватором, на заході – між територіальними водами Австралії й Індонезії, на сході – суміщається з кордоном Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці від 14 лютого 1967 р. (“Договір Тлателолько”).

Одночасно новозеландський уряд започаткував програму глобальної реконструкції економіки, спрямовану на звільнення від концесійної залежності від Лондона й побудову більш індустріалізованого, ринкового господарства, здатного до світової конкуренції. Як наприкінці ХІХ ст. новозеландці виступили першопроходцями у створенні держави загального благоденства, так і в 90-і рр. ХХ ст. вони виявилися піонерами у відмові від суспільства гарантованих соціальних пільг. Держава відмовилася від практики опіки колективних угод із заробітної плати, належні їй підприємства були приватизовані чи перетворені на корпорації, фінансовий сектор звільнений від урядового регулювання, а ринки національних виробників – відкритими для конкуренції.

Але демократині парламентські традиції були збережені, як і законодавчий каркас держави, ідеалом котрої є рівність усіх перед законом, незалежно від раси релігії чи походження. До того ж уже в 1993 р. в результаті здійснених заходів ринково-монетарного характеру, зокрема лібералізації ринку робочої сили та стимулювання експорту, позначилося стабільне зростання основних економічних показників. Рівень інфляції в новій Зеландії (1,3 % на 1999 р.) є одним із найнижчих серед індустріальних країн, ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності ($ 17400 на 1999 р.) неухильно збільшується й наближається до рівня головних західноєвропейських країн. Разом із тим зберігається відносно високий показник безробіття (7 % на 1999 р.) і зовнішньої заборгованості - $ 53 млрд. на 1998 р.

Дипломатія Австралії як незалежної, самостійної держави почала формуватися після Першої світової війни, але найбільш завзято вона розвивалася наприкінці Другої світової війни і після неї. З кожним роком Австралія все активніше включалася в світову дипломатію. Ймовірно, це пояснюється и економічним, промисловим розвитком, освоєнням нових енергетичних джерел, ростом життєвого рівня населення і відповідно престижу країни. Раніше її залежність від зовнішньої політики Англії була настільки великою, що не давала можливості розвитку самостійної дипломатії. Послаблення цієї залежності, посилення зв’язків (а іноді і залежності) з СІЛА, активність її власних сусідів в Азіатсько- Тихоокеанському реґіоні, що бажали розширити стосунки з багатою Австралією, змусили керівництво країни до формування власної дипломатії суверенної Австралії. Цьому процесу сприяло створення ООН, у якому брала участь і Австралія.

У підготовці конференції та її проведенні в Сан-Франциско значну роль відіграв видатний політичний діяч країни, міністр закордонних справ доктор Г. Бват. Згодом він був і головою Генеральної Асамблеї ООН. Австралія взяла активну участь у низці міжнародних організацій Азії і басейну Тихого океану.

Одним з основних напрямів австралійської дипломатії став "північний напрямок". Прем’єр-міністр країни Р. Мензис, що посідав цю посаду з перервою близько 20 років, говорив, що та частина Азії, яку Англія називає "Далекий Схід", для Австралії звучить як "Ближня Північ".

Інтереси і позиції Англії на "Далекому Сході" з часом слабшали, а в Австралії, навпаки, посилювались. Австралійська дипломатія стала більш концентруватися на цьому районі, що, за висловлюванням одного австралійського дипломата, "можливо, несе для нас певний ризик, однак надає нам великі можливості".

Проте, незважаючи на всі старання, далеко не всі австралійські дипломати зуміли позбутися звички відноситися до країн "іншого кола" без зарозумілості, висловлювати свою думку з зайвим натиском і охоче повчати своїх сусідів, що частково призводить до ефекту, зворотного бажаному. Австралійські дипломати іноді впадають у крайнощі, від гегемо- ністських замашок до догідливості. Зокрема, це виявляється в дипломатичних контактах з найскладнішими для Австралії державами Південно-Східної Азії — Малайзією та Індонезією з їхньою прямолінійністю. Необхідно, однак, зазначити, що ці якості притаманні не тільки Австралії, але й деяким іншим державам, що недавно стали на шлях створення своєї власної, цілком національної дипломатії, і навіть багатьом керівникам дипломатії великих європейських держав, коли їх партії приходять до влади і посади глав дипломатичних відомств посідають особи, що раніше не працювали на дипломатичному поприщі.

Але з кожним роком австралійська дипломатія позбавлялася своєї "провінційності". І якщо її вплив у справах Європи ще не настільки відчутний, як в Азії, то у багатьох міжнародних організаціях вона вже відіграє провідну роль. Австралійська дипломатія стала більш гнучкою, її зв’язки з Японією, Південною Кореєю, Індонезією, арабськими країнами набули більш змістовного і глибокого характеру.

Австралійські дипломати — фахівці високого рівня, інтелігентні люди, вони — майстри у встановленні контактів, уміють притягувати до себе. Навіть під час обговорення спірних питань вони поводяться коректно і завжди намагаються завершувати бесіди й переговори на добрій ноті. Більшість дипломатів знають французьку і німецьку мови. Австралійська дипломатія має у своєму розпорядженні фахівців, що знають мови країн, у яких вони працювали: Китай, Росія, арабські країни.

Переговори австралійці ведуть розумно і вміло, відстоюють свою думку твердо, але, допустившись помилки, негайно її виправляють. До партнерів із переговорів відносяться уважно, вміють слухати, зацікавити бесідою.

З дипкорпусом підтримують активні стосунки. Доступ до міністра закордонних справ для послів не є проблемою. Але, на жаль, міністр часто відсутній у Канберрі.

На відміну від англійців, австралійські дипломати, незважаючи на англійську школу, більш відкриті для партнера, формулювання їхніх позицій під час переговорів більш певні і не містять (як у англійців) подвійного розуміння. Манери австралійських дипломатів більше відповідають не англійській школі, а національному характеру австралійців, а він дуже своєрідний. Особливо вражає в них почуття власної гідності. Кожен австралієць, ким би він не був, "вважає себе королем", як кажуть в Австралії. Вони з повагою ставляться до співрозмовника, але й вимагають такого ж відношення до себе. Вони прості у спілкуванні, привітні, більш відверті, ніж деякі інші національності, однак можуть бути й різкими, якщо їм намагатимуться читати нотації чи "командувати" ними. Члени парламенту більш доступні дипломатам, вони навіть полюбляють зустрічатися з дипломатами. Таке спілкування дає можливість парламентаріям розширити свій світогляд. Зі свого боку, міністерство закордонних справ Австралії, аби перебороти географічну віддаленість своєї держави від інших континентів їхньої зовнішньої політики і дипломатії, ввело курсову систему підготовки і підвищення кваліфікації дипломатів. На курсах вчаться не тільки австралійці, але й представники Азії й Африки. Австралійські дипломати за своїм рівнем цілком можуть конкурувати з відомими дипломатами Заходу. Виступаючи в парламенті, міністр закордонних справ Австралії говорив, що австралійська дипломатія швидко вдосконалюється.

На дипломатію Австралії накладають свій відбиток і національні проблеми, пов’язані з імміграцією в Австралію. Ставлення до емігрантів з Європи у більшості австралійців більш-менш сприятливе. Але у частини жителів країни є упередження проти розширення азіатської імміграції. Корінні австралійці побоюються, що через її ріст вони залишаться в меншості. У душі багато австралійців називають свою країну "білою Австралією" і вважають, що запобігти її перетворенню в "жовту" чи "чорну" — завдання, насамперед, австралійських дипломатів, а тим часом лейбористська партія вже в 1966 році викреслила зі своєї програми термін "біла Австралія".

Дипломатичний корпус країни відносно невеликий. Багато держав, будучи передусім зацікавленими в торгівлі з Австралією, представлені генеральними консульствами. Ген- консули воліють знаходитися в головних промислових і торгових центрах країни — Сіднеї і Мельбурні, до того ж дуже красивих містах, що мають прекрасні океанські пляжі, театри й інші центри розваг, які відрізняють їх від нудної і відірваної від океану Канберри, роблять життя в цих містах для іноземних дипломатів і приємним, і цікавим.

Австралія є членом міжнародних організацій - ООН, МБРР, МВФ, СОТ, АТЕС, МФЧХіЧП, ОЕСР та інші.

Австралія є членом ООН вже 65 років. Вона була однією із країн-засновниць організації, займає 12 місце за своїм вкладом в бюджет організації. Австралія входить в першу десятку країн-донорів Всесвітньої організації охорони здоров’я, Всесвітньої продовольчої програми, Дитячого фонду ООн, Центрального фонду реагування на надзвичайні ситуації ООН, Управління Верховного комісаріату ООН в справах біженців,Цільового фонду для підтримки корінних народів.

Австралаія відігравала провідну роль в регулюванні камбоджійського конфлікту, виступила з ініціативою створення Канберрської комісії по знищенню ядерної зброї.

За останні 5 років Австралія подвоїла бюджет для надання допомоги до 4,36 млрд. дол. Автсралія входить в чсло країн, що боряться зі змінами в кліматі.

Австралія була однією із перших членів МВФ. Нещодавно прем’єр-міністр країни заявив про наміри уряду виділити МВФ більше засобів для боротьби з Європейської борговою кризою . Австралія є великим прихильником необхідності збільшення ресурсів МВФ. Влада має один із найстійкіших бюджетів серед розвинутих країн і в той же час зіткнулася з необхідністю проведення жорстких коректив , щоб забезпечити бездефіцитний бюджет в 2012-2013 роках.

Членом СОТ Австралія є з 01.01.1995. Спостереження за національною торговельною політикою є принципово важливим напрямком діяльності, який працює протягом всієї роботи в СОТ.

Членом ОЕСР Австралія стала в 1971 році. Організація надає незалежні і засновані на фактичних даних аналізи для покращення економічного та соціального благополуччя громадян країн-членів і на глобальному рівні . Перші зв’язки з організацією почали налагоджувати ще в 1966 році. Австралія активно бере участь в роботі ОЕСР по сприянню структурної реформи для підтримки довгострокового зростання та створення матеріальних благ. Австраліяпрацює з ОЕСР, щоб підкреслити роль науки, інновацій та технологій у сприянні продуктивної, конкурентоспроможної економіки, а також важливості ринкових механізмів в досягненні низько вартісного транзиту.

Австралія є одним із десяти партнерів по діалогу АСЕАН. Австралія стала членом організації в 1974 році. Співробітництво з організацією охоплює питання з безпеки, культури, торгівлі, освіти та розвитку. Австралія інвестує 132 млн.дол. на розвиток інфраструктури зв’язку в субрегіоні Великого Меконгу, у співпраці зі Світовим банком та Азіатським банком розвитку.

Автралія прагне до активної участі та політичного лідерства в G20. Членство в організації дає Австралії здатність впливати на ключові політтчні питання, а також питання пов'язані з глобальною економікою. Австралія влодіє сильним фінансовим сектором, з розинутою банківською системою, що є важливим для участі Австралії в організації та її місцем за столом переговорів а також участі в керівництві розвитку поліпшення фінасових стандартів.