15. Основні форми соціальної стратифікації і взаємини між ними

Конкретні іпостасі соціальної стратифікації численні. Однак все їхнє різноманіття може бути зведене до трьох основних форм: економічна, політична і професійна стратифікація. Як правило, всі вони тісно переплетені. Люди, що належать до вищого шару в якомусь одному відношенні, звичайно належать до того ж шару і за іншими параметрами, і навпаки. Представники вищих економічних шарів одночасно відносяться до вищих політичних і професійних шарів. Незаможні ж, як правило, позбавлені цивільних прав і знаходяться в нижчих шарах професійної ієрархії. Таке загальне правило, хоча існує і чимало виключень. Так, приміром, самі багаті далеко не завжди знаходяться у вершині політичної чи професійної піраміди, також і не у всіх випадках бідняки займають самі низькі місця в політичній і професійній ієрархії. А це означає, що взаємозалежність трьох форм соціальної стратифікації далека від досконалості, тому що різні шари кожної з форм не цілком збігаються один з одним. Вірніше, вони збігаються один з одним, але лише частково, тобто до певної міри. Цей факт не дозволяє нам проаналізувати всі три основні форми соціальної стратифікації спільно. Для більшого педантизму необхідно піддати аналізу кожну з форм окремо. Реальна картина соціальної стратифікації будь-якого суспільства дуже складна і плутані. Щоб полегшити процес аналізу, слід враховувати тільки основні, найголовніші властивості, з метою спрощення опускаючи деталі, не спотворюють при цьому загальної картини.

16. Система цінностей, яка панує в суспільстві, буде визначати домінанти у співвідношенні чотирьох критеріїв. У більшості закритих суспільств, і зокрема тоталітарному (радянському), визначальною була наближеність до влади, доступ до прийняття владних рішень, що давало можливість піднятись на вершину соціальної піраміди за всіма показниками. Сучасне суспільство орієнтується на фінансовий успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи і в набутті влади. Дохід, влада, престиж і освіта визначають сукупний соціальний статус особистості, тобто її становище і роль в суспільстві, соціально-стратифікаційній структурі. Кожна привілейована страта об'єктивно прагне до закріплення і відтворення у спадкоємців свого престижного статусу, до перетворення власного набутого статусу у приписний для нащадків, чи, принаймні, до полегшення їм процесу набуття привілейованого статусу. При тому, чим впливовішою є страта, тим більше в неї таких можливостей, наприклад, через передачу частини нагромаджених багатств у спадок, через створення умов для набуття кращої освіти тощо.

Якщо суспільство у побудові стратифікаційної системи орієнтується на приписний статус особистості, то в результаті формується жорстка система стратифікації, обмежується доступ до привілейованих груп нових членів. Таке суспільство можна визначити як закрите. Класичними прикладами закритих суспільств є рабовласницьке, феодальне, кастове суспільство в Індії, залишки якого збереглися й нині. Суспільство, орієнтоване на набутий статус, який визначається завдяки здібностям, особистій волі людини, вимагає від неї власної ініціативи, має рухливу систему стратифікації, є відкритим. Таке суспільство є високодинамічним, воно допускає вільний перехід людей вверх і вниз по "соціальній драбині". Такими є сучасне індустріальне та постіндустріальне демократичне суспільство. В деяких країнах, в силу специфічних обставин, збереглася стратифікація змішаного типу, в якій пережитки станового закритого ладу доповнюються елементами відкритого суспільства (Великобританія, Японія).

Коли заходить мова про основні типи стратифікаційних систем, зазвичай дається опис кастової, рабовласницької, станової і класової диференціації. Англійський соціолог Е. Гідденс, до прикладу, розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи (рис. 2).

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним — залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має неоднакові форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що майже виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов’язана з індуїзмом і вченням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві європейському феодалізму. До найвищого стану належали аристократи й вельможі. До нижчого — духів-

ництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства — головний об’єкт соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності.

В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класотворних ознак: місце в системі суспільного виробництва, ставлення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри прибутків тощо.

17. Сутність соціальної мобільності

Талановиті особистості, безсумнівно, народжуються у всіх соціальних шарах ісоціальних класах. Якщо не існує бар'єрів для соціального досягнення,можна очікувати велику соціальну мобільність, коли деякі особистостішвидко піднімаються і отримують високі статуси, інші ж опускаються набільш низькі. Але між шарами і класами існують бар'єри, що заважаютьвільному переходу індивідів їх однією статусної групи в іншу. Один знайголовніших бар'єрів виникає через те, що мають соціальні класисубкультурами, які готували дітей представників кожного класу для участі вкласової субкультури, в якій вони соціалізувати. Звичайна дитина зсім'ї представників творчої інтелігенції з меншою ймовірністю будезасвоювати звички і норми, що допомагають йому згодом працюватиселянином або робочим. Те ж можна сказати про норми, що допомагають йому вроботі в якості великого керівника. Проте в кінцевому рахунку вінможе стати не тільки письменником, як його батьки, а й робочим або крупнимкерівником. Просто для просування з одного шару в інший або з одногосоціального класу в інший має значення "відмінність в стартовихможливості ". Скажімо, у синів міністра і селянина різні можливостідля одержання високих посадових статусів. Тому загальноприйнятаофіційна точка зору, яка полягає в тому, що для досягнення будь-яких висот усуспільстві треба лише працювати і мати здібності, виявляєтьсянеспроможною.

Види соціальної мобільності

Оскільки вертикальна мобільність спостерігається в будь-якому суспільстві, а між прошарками повинні існувати якісь шляхи, по яких індивіди переміщаються нагору або вниз із одного прошарку в інший, згідно П. Сорокіну, існують канали соціальної циркуляції, найважливішими з яких учений вважає такі: армія, церква, школа, політичні, економічні й професійні організації.

Останнім часом вирізняють ще й міжпоколінну мобільність, суть якої полягає у зміні соціального положення дітей по відношенню до їхніх батьків, а також мобільність в межах одного покоління, яка пов'язана з особистими успіхами індивіда або з його падінням соціальними "сходинками". Вивчення параметрів міжпоколінної мобільності є дуже важливим для встановлення фактора відкритості — закритості суспільства. У закритих суспільствах міжпоколінна мобільність майже неприпустима, адже у ньому існують жорсткі перепони між верствами, які подолати дуже складно. До таких суспільств, опираючись на теорію Е. Гідденса, можна віднести рабовласницьке, кастове і станове суспільства. Що стосується класового суспільства, то в ньому міжпоколінна мобільність зустрічається дуже часто, оскільки переміщення з соціальної групи в іншу є відкритими і бажаним. Проте, як вказує, П. Сорокін, розкриваючи основні принципи вертикальної мобільності, немає суспільств абсолютно закритих, які б не допускали вертикальної мобільності взагалі, так і не має абсолютно відкритих суспільств.

19. В середні віки суспільна думка розвивалась у тісній взаємодії з релігією, тому пояснення соціальної реальності, як правило, обґрунтовувалось релігійними догмами. Проте деяким мислителям вдалося вийти за рамки традиційного релігійного вчення і описати реальні соціальні процеси. Італійський монах Фома Аквінський (1225—1274), наприклад, пояснював зростання соціальної нерівності і ускладнення структури суспільства розвитком ремісництва та зростанням торгових та лихварських операцій. При цьому торгівлю і лихварство він не вважав гріховними, на відміну від позиції офіційної церкви. Арабський філософ Ібн-Хальдун (1332-1406) заперечував віру у непорушність станової диференціації людей. Він вважав, що з ростом виробництва, торгівлі і міст буде збільшуватися добробут кожної людини, що приведе до зміни соціальної структури суспільства.

В античний і середньовічний період були ще відсутніми уявлення про соціологію як науку, проте вже досить детально були розроблені концептуальні основи політичної і правової теорії, економіки, етики та інших дисциплін, в центрі уваги яких — проблема законів і норм суспільного життя.

Починаючи з епохи Ренесансу, знання про суспільство поступово виходять за релігійно-теологічні рамки. Одними з найважливіших досягнень соціальної думки Нового Часу є розробка раціонально обґрунтованої теорії громадянського суспільства, категорій "суспільство" і "держава", осмислення значення групових інтересів в суспільному житті.

Англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679) у праці "Левіафан..." викладає концепцію "суспільного договору", згідно якої держава є не "божим промислом", а творенням людей, що на певному етапі розвитку суспільства домовились, як забезпечити мир та порядок у суспільстві. Англійський філософ-просвітник, засновник лібералізму Джон Локк (1632—1704) вперше розділив такі поняття, як особистість, суспільство і держава та проголосив пріоритет особистості над суспільством і державою. Він розглядав політичний процес як розвиток людського суспільства від природного стану до громадянського суспільства, де роль держави зводиться до захисту природних прав громадян на життя, свободу та власність. Завдяки працям Гоббса та Локка, громадянське суспільство та особистість виділяються в самостійні об'єкти соціологічного дослідження.

20. Систематизовано теоретичні та методологічні підходи до вивчення будови суспільства та обґрунтовано переваги застосування теорій соціальної стратифікації в якості теоретичної бази досліджень, що уможливлює застосування статистичних методів багатовимірної класифікації. Адаптовано методи кластерного аналізу та багатовимірного ранжування до аналізу соціальної структури, за допомогою яких досліджено будову сучасного українського суспільства.

Здійснено аналіз диференціації населення України за показником середньодушових сукупних витрат. Доведено необхідність перегляду меж інтервалів групування населення за розміром середньодушових сукупних витрат. Систематизовано критерії виділення середнього класу. Проаналізовано прояви феномену статусної несумісності в українському суспільстві. Адаптовано процедуру стандартизації значень показників ознакової множини при обчисленні багатовимірних інтегральних оцінок на основі еталонних значень показників до використання в стратифікаційних дослідженнях.

Внесено пропозиції щодо удосконалення системи показників комплексної оцінки бідності.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання щодо обґрунтування методологічних принципів статистичного дослідження соціальної структури суспільства. Результати проведеного комплексного статистичного аналізу дозволяють зробити такі висновки:

1. Посилення соціального руху в Україні на межі 90-х років ХХ ст. спричинило зміни в соціальній структурі суспільства, що актуалізувало проблему теоретичних та методологічних підходів до її вивчення. З іншого боку, марксистсько-ленінська парадигма класового аналізу втратила статус єдино вірного підґрунтя для наукових пошуків, і це дало поштовх для використання в статистичних дослідженнях будови суспільства категоріально-методологічного потенціалу теорій соціальної стратифікації.

2. Методологічна відмінність названих підходів полягає в тому, що класова теорія концентрується на економічному аспекті соціальної диференціації, тоді як в теоріях соціальної стратифікації економічний чинник – лише одна з можливих класифікаційних ознак. Стратифікаційний підхід дозволяє більш комплексно здійснити позиціонування індивіда чи групи в соціумі, а також застосувати статистичні методи багатовимірної класифікації.

3. Апробація методів кластерного аналізу та багатовимірного ранжування на масиві даних обстеження умов життя домогосподарств України в 2002 році дозволила нам запропонувати таку модель соціальної структури сучасного українського суспільства: частка вищого середнього класу становить 0,1-0,6 %; частка ядра середнього класу – 5,5-6,6 %; протосереднього класу – 29,3-33,5 %; нижчий клас включає 60,9-63,5 % домогосподарств. Випадки статусної несумісності за різними критеріями соціальної позиції домогосподарств свідчать про неусталеність, транзитивність соціальної структури сучасного українського суспільства.

4. Залучення методів багатовимірної класифікації не стає на заваді використанню традиційних методологічних підходів до оцінювання соціальної диференціації. Аналіз розподілу населення за рівнем середньодушових сукупних витрат в 2001-2003 рр. показав, що матеріальна забезпеченість міського населення України та ступінь його розшарування дещо вищі, ніж населення країни в цілому і сільського населення. Динаміка значень характеристик центру розподілу свідчить про систематичне зростання рівня споживання в усіх досліджуваних сукупностях, причому по сукупності міського населення це зростання відбувається найбільш інтенсивно.

5. Зміни в розподілі населення за рівнем середньодушових витрат вимагають перегляду меж інтервалів групування в напрямку деталізації інформації стосовно розподілу більш забезпечених груп населення.

6. Розширити методологічні можливості аналізу соціальної диференціації можна шляхом використання групувань за купівельною спроможністю населення. Інтервали такого групування кратні величині прожиткового мінімуму, що дає можливість виділяти якісно відмінні групи населення. Отримують групування за купівельною спроможністю перегрупуванням інтервалів ряду розподілу за доходами (витратами). Таким чином можна перейти від структурного групування до типологічного.

7. Окремими напрямами досліджень соціальної структури суспільства є вивчення середнього класу та бідних прошарків населення як специфічних суспільних груп, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства потребують адекватної державної підтримки. Враховуючи невисоку надійність показника доходів, для ідентифікації середнього класу можна використовувати

непрямі оцінки майнового становища громадян, отримані з матеріалів обстежень умов життя домогосподарств.

8. Забезпечення методологічних засад моніторингу бідності потребує удосконалення методики комплексної оцінки бідності в частині перегляду порядку розрахунку коефіцієнта глибини бідності. Гармонізація методики обчислення коефіцієнту глибини бідності у відповідності із світовою практикою матиме наслідком покращення оцінки ситуації з бідністю в країні (стосовно глибини бідності).

9. Доцільним є введення до складу характеристик бідності коефіцієнта гостроти бідності, який входить до Модельного набору соціальних індикаторів для оцінки рівня життя населення, розробленого Статкомітетом СНД. Аналітична цінність даного показника зумовлена особливостями методики його побудови, яка забезпечує чутливість коефіцієнта гостроти бідності до зміни становища найбідніших верств населення.

Комплексне застосування запропонованих методів сприятиме дослідженням соціальної структури суспільства, її динаміки та ефективності соціальної політики держави.

21. У сучасній західній соціальній філософії поширені різновиди теорії соціальної стратифікації та мобільності. Як правило, вони або взагалі заперечують наявність класів у сучасному суспільстві, або поряд з поняттям "клас" використовують поняття "страта" (лат. stratum – прошарок та facere – робити).

Засновником цих теорій вважається російсько-американський соціальний філософ Питирим Сорокін (1889–1968). Він стверджував, що сучасне індустріальне суспільство поділяється не на класи, а на страти.

Власність на засоби виробництва не є визначальною ознакою. Основою поділу суспільства на різні групи (страти) є інші ознаки. Вони досить різноманітні. Деякі соціологи налічують до восьми таких ознак, наприклад, професія, величина прибутку, стиль і спосіб життя, рід занять, рівень культури, освіти, політичні уподобання тощо.

Прихильники концепції соціальної стратифікації та соціальної мобільності заперечують марксистське вчення про наявність у капіталістичному суспільстві антагоністичних класів – буржуазії та пролетаріату. Суспільство, на їхню думку, поділяється на вищі, середні та нижчі страти, кількість яких залежно від названих вище ознак може досягати восьми. Суперечностей між ними, загострення боротьби, в марксистському розумінні, не існує. Спостерігаються лише відмінності між стратами, висока рухливість, мобільність переходу з однією страти в іншу.

Перехід з однієї страти в іншу західні філософи називають соціальною мобільністю. Існують так звані "вертикальна мобільність" і "горизонтальна мобільність".

Сутність вертикальної мобільності зводиться до твердження, що в індустріальному суспільстві є так звані ліфти, ескалатори, завдяки яким люди здатні переміщатися з нижчої до вищої страти. Такі своєрідні ліфти (чи ескалатори) існують у різних галузях суспільного життя: економіці, політиці, армії, церкві, науці, шлюбі (за допомогою вигідного шлюбу можна розбагатіти чи зробити кар'єру).

Горизонтальна мобільність полягає в переміщенні людей в межах тієї самої страти у зв'язку, наприклад, зі зміною місця роботи чи проживання. В цьому випадку соціальне та економічне становище людини, по суті, не змінюється. Така мобільність порівнюється з автобусом, де страти – це місця в автобусі, де кожне місце можуть займати різні люди.

Незважаючи на деякі позитивні моменти теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності та її популярність в західному суспільстві, не можна не помітити її очевидні недоліки. Адже не можна розглядати західне суспільство, як суспільство, в якому панує повна злагода та безконфліктність, відсутність суперечностей між різними соціальними групами щодо власності. Остання залишається основним фактором і ознакою соціального розмежування. Саме наявність гострих проблем у розподілі власності призводить до страйків, різного роду непорозумінь, які не вдається розв'язати там, де панує власність. Щодо можливостей кожного піднятися "ліфтом" до вищих страт, то, дійсно, такі факти відбуваються, але переміщаються на верхні сходинки лише одиниці. Без власності, без багатства такий перехід має формальний, абстрактний характер і може відбуватися здебільшого в "казочках".

22. Соціальні групи - це відносно сталі спільності людей, що склалися історично і відрізняються роллю і місцем у системі соціальних зв'язків суспільства. Соціальні групи виникають на базі об'єднання людей за певною об'єктивною ознакою та відстоюючи їх інтереси.

Соціальні групи поділяються, на первинні і вторинні. Первинні соціальні групи це такі, члени яких контактують між собою безпосередньо. Ці групи відзначаються стабільністю і згуртованістю, емоційним забарвленням контактів між членами. Їх ще називають малими соціальними групами. До малої соціальної групи соціологи відносять: сім'ю, навчальний чи трудовий колектив - академічну групу, бригаду, сусідів і т.д.

Вторинні соціальні групи складаються з окремих малих груп: нація, жінки, колектив вузу і т.д. Вони не можуть забезпечити безпосередніх особистих контактів між індивідами, І які до них включені. Масовість вторинних соціальних груп дозволяє їм істотно впливати на життєдіяльність суспільства.

Соціальні групи формуються в силу певних об'єктивних обставин, а належність до певної групи пов'язана з об'єктивним становищем людей у системі соціальних зв'язків, виконанням певних соціальних ролей.

Кожна людина займає одночасно декілька позицій в суспільстві. Наприклад, мужчина може бути художником, інженером, чоловіком, батьком. Соціальна позиція, яка пов'язана із певними правами і обов'язками, називається статусом.

Становлення соціальної групи - це тривалий і складний процес, пов'язаний із усвідомленням свого стану, спільності інтересів, цінностей, формуванням групової свідомості і норм поведінки.

Такі соціальні групи, як соціально-класові спільноти (класи, верстви, соціальні прошарки): соціально-демографічні спільноти (мужчини, жінки, діти, батьки і т.д.); етносоціальні спільноти (нації, народності, племена, національності і етнографічні групи): соціально-територіальні спільноти (місто, село, регіон): соціально-професійні; спільноти (інженери, вчителі, металурги) та інші і формують соціальну структуру суспільства.