Зберігання та користування фамільними архівними фондами

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. Сучасний стан розвитку української історичної та архівознавчої наук обумовлює необхідність проведення комплексного дослід­ження тих видів писемних джерел, історія створення та склад яких перебували на маргінезі радянської архівістики. До них належить документальна спадщина української родової еліти, сам факт існування якої тривалий час взагалі не визнавався. Створені представниками козацької старшини приватні фамільні зібрання згадувалися виключно як “особові” чи “родинні” архіви експлуататорської суспільної верстви. Радянське архівознавство не спромоглося бодай окреслити ту історіософську та архіво­знавчу проблему, якою є склад і зміст, а також умови виникнення й побутування цих специ­фічних комплексів архівних документів, їх значення для дослідження історії України. Фамільні архіви визнавалися виключно джерелами дослідження соціально-економічної історії та класової боротьби, що суттєво звужує їх значення. Адже слід говорити також про важливість документів фамільних збірок для вивчення політичних, культурних, ідеологічних, демографічних, регіональних проблем в українському суспільстві другої половини XVII – початку XX ст.

Таким чином, проблема фамільних архівів як специфічного історичного та архівознавчого феномена відноситься до абсолютно не досліджених в українському архівознавстві. На сьогодні відсутній навіть офіційно прийнятий термін, що адекватно відбивав би їх особливості порівняно з іншими категоріями архівних фондів взагалі та збірок особового походження, зокрема. Усталені нині в архівній терміносистемі поняття “родинний (сімейний) фонд” та “родовий фонд” не визначають специфіки згаданої категорії фондів, яка змушує наших закордонних колег – британців, росіян, поляків та німців вживати спеціальні терміни (відповідно patrimonial, family and estate archives; вотчинно-поместный архив; archiwum podworskie; Gutsarchiv), тобто архівний фонд, створений у діяльності роду або фамілії (кількох споріднених родів) землевласників – представників політичної та культурної еліти тогочасного суспільства. Засадничою ознакою цих архівів виступає наявність значної кількості джерел приватноправового, економічно-господарського та навіть статистико-описового характеру, що не притаманне для інших категорій особових фондів, у тому числі родинних (сімейних) та родових. Тому вміст фамільного архіву є значно ширшим, аніж особових, родових або родинних архівів. Найхарактернішою рисою українських фамільних документальних зібрань є безпосередня залежність цих архівів від суспільного стану, що народив їх. Тому хронологічні межі їхнього існування охоплюють приблизно три з половиною століття: від формування в другій половині XVII ст. окремого суспільного стану козацької старшини – провідників українського “народу-війська”, на відміну від “народу-шляхти” польсько-литовської Речі Посполитої, і до початку ХХ ст. Особливо вирі­знялася остання чверть XVIII ст., коли українське шляхетство було примушене або втратити своє “благородство”, або ж інтегруватися до касти загальноімперського дворянства. Цей період пов’язаний зі сплеском “архівно-евристичних” студій, утилітарним завданням яких став пошук “благородних предків” задля доведення власного “благородства” за російськими шаблонами. Разом з тим, потреба в архівних пошуках стимулювала увагу до фамільних архівів і спричинила зростання їх суспільної значущості. З вичерпанням такої нагальної потреби в архівних доказах у першій чверті ХІХ ст. фамільні архіви почали поступово втрачати своє утилітарне призначення, зазнали занепаду й суттєвих втрат, і як масове явище – до кінця того ж століття взагалі зникли. Часто-густо зросійщені дворянські нащадки шляхетських родів просто не переймалися долею архівалій предків. Ті ж рукописні зібрання, які вціліли в ХІХ ст., здебіль­шого перетворилися на колекційні архівні, музейні та бібліотечні збірки, підтримання і поповнення яких ставало справою життя для національно-свідомих представників родової еліти.

Яскравий приклад такого рукописного документного зібрання – фа­мільний архів Скоропадських, представники якого залишили помітний слід в українській історії. Йдеться про гетьманів Івана (1708–1722) та Павла (1918) Скоропадських, генеральних старшин Михайла (1697–1758), його синів Івана (1727–1783), Петра (†1785) та Якова (†1782), полтавського губернського маршалка Івана (1805–1887), його дочку Єлизавету (1832–1890), за чоловіком Милорадович, фундаторку Наукового товариства імені Шевченка, та ін. Історія створення та історична доля цього фамільного рукописного зібрання, як і багатьох інших, досі спеціально не вивчалася. Таким чином, незаперечною є важливість дослідження феномена виникнення, особливостей формування, умов зберігання, а також реконструкції первісного складу цього фамільного архіву, що уможливлює виявлення основних закономірностей існування фамільних рукописних зібрань як джерельно-інформаційної бази дослідження ролі національної еліти в українській історії. Це надає можливість спростування деяких усталених у сучасній історіографії понять і висновків щодо значення родової еліти у подіях XVIII–XX ст., критичного переосмислення вже відомих історичній науці фактів та новому їх тлумаченню. Постановка питання про фамільні архіви як унікальне історичне, але й донині не оцінене належним чином явище дозволяє розвинути цей важливий напрямок архівознавства. Усе викладене вище обумовлює наукову актуальність дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема виконувалась у руслі загального напрямку наукової діяльності Державного комітету архівів України, розроблення теми: “Архівні фонди української еліти” та “історія архівної справи”, а також пов’язана з темою НАН України “Рукописна спадщина діячів науки і культури України. Джерелознавчі дослідження та археографічний опис”. (Державний реєстраційний номер 0100U006608).

Об’єктом дослідження є фамільнi архіви української лівобережної родової еліти другої половини XVII–ХХ ст. як унікальне історико-архіво­знавче явище, зокрема процеси їх виникнення та формування, особливості складу документів, причини занепаду і часткового відродження в новій якості наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., їхня доля у ХХ ст., коли більшість цих зібрань було втрачено, а рештки, що потрапили до державних архівів, зазнали суттєвих трансформацій.

Предметом дослідження виступають цілісні джерельно-інформаційні комплекси, створені українською лівобережною елітою другої половини  XVII – початку XХ ст., як які відбивають усі основні події історії України цієї доби. Разом з іншими фамільними архівами (Кандибів, Кочубеїв, Марковичів, Милорадовичів та ін.) прикладом такого рукописного зібрання виступає архів Скоропадських, створений наприкінці XVII – на початку XVIIІ ст. одразу трьома братами Скоропадськими і доповнений упродовж XVIIІ–ХІХ ст. іншими представниками роду. Він був практично втрачений у другій половині того ж століття, відновлений наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. заходами Івана, Петра та особливо Павла Скоропадського і підтримуваний останнім упродовж усієї першої половини ХХ ст. (з 1919 р. – уже на еміграції). Особлива увага приділяється спробі реконструкції за документами інших архівів первісного складу рукописного зібрання гетьмана І. Скоропадського та його нащадків (архівно-археографічний проект “Архів Скоропадських”), архіву роду Скоропадських станом на 1918 р. та на еміграції, а також долі епістолярної, мемуарно-щоденникової спадщини П. Скоропад­ського у ХХ ст.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи обіймають часовий проміжок від другої половини XVII ст. до кінця ХХ ст. Вибір нижньої хронологічної межі дослідження детермінований процесом започаткування фамільних архівів лівобережної еліти, зокрема рукописної збірки Скоропад­ських. При визначенні верхньої межі вирішальним моментом стало поповнення цього фамільного фонду архіваліями, які зберігалися за кордоном. Їх передавання здійснювалося гетьманівною О. Скоропадською-Отт.

Мета дисертаційного дослідження полягає у системному вивченні унікального історико-джерелознавчого явища фамільних архівів, доведенні вирішального загальноісторичних чинників на процесу їхнього виникнення та побутування, особливостей детермінування їхнього складу і змісту, ви­значенні ступеню закономірності формування, складу і змісту фамільних архівів, визначити, наскільки віддзеркалення в них ролі родової еліти в українській історії другої половини XVII – початку ХХ ст.; на основі ана­лізу тієї частини архівної спадщини роду Скоропадських, яка дійшла до нашого часу, а також згадок в історичній літературі щодо незбережених документів цього фамільного архі­ву встановити первісний склад і зміст фа­мільного зібрання Скоропадських, дослідити долю тих архівалій, які було вилучено з нього впродовж XVIIІ–ХХ ст.

Досягнення цієї мети диктує формулювання і розв’язання таких завдань:

– сформулювати закономірності формування, історичну долю та інформаційний потенціал фамільних архівів української родової еліти другої половини XVII – початку ХХ ст.;

– розкрити склад і зміст архівних зібрань, що були створені нащадками видатних родів української шляхти, і визначити ступінь відображення в них історичних подій другої половини XVII – початку ХХ ст.;

– реконструювати за історичною літературою, існуючими довідковими виданнями, архівними фондами інших родів української лівобережної шляхти, що збереглися, склад та зміст фамільних архівів лівобережної еліти, зокрема рукописних зібрань усіх трьох гілок роду Скоропадських, і довести його значення для вивчення історії останнього періоду існування Української гетьманської держави в другій половини XVIIІ ст.;

– узагальнити інформацію про вилучення, вивезення та втрати архівних документів зі збірки Скоропадських, що відбувалося упродовж XVIIІ– ХІХ ст., зокрема про фактичну втрату гетьманського архіву І. Ско­ропадського (1708–1722) та збірок його найближчих нащадків;

– розкрити вплив такої втрати архівних документів на стан історичних знань про добу гетьманування Скоропадського, саму постать гетьмана;

– показати подвижницьку діяльність представників роду Скоропадських упродовж ХІХ ст. із збирання існуючої та відновлення втраченої доку­-ментальної спадщини своїх предків;

– виявити зміст та історичне значення документів, що утворилися протягом життя П. Скоропадського і відклалися в його фамільному архіві (1880–1917);

– окреслити заходи П. Скоропадського зі збирання і реконструкції фамільного архіву Скоропадських (архівно-археографічний проект “Архів Скоропадських”);

– проаналізувати склад документів П. Скоропадського, що були утворені за його емігрантського життя (1919–1945) і заклали основу архіву Скоропадських в екзилі;

– виявити на підставі всього вищезазначеного інформаційний потенціал фамільних фондів родової еліти як важливої складової Національного архівного фонду України;

– розробити на прикладі архіву роду Скоропадських методологічні та науково-практичні засади архівознавчої реконструкції розпорошеної архівної спадщини та комплексного аналізу складу і змісту архівних зібрань, що були створені нащадками видатних родів української шляхти.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в історичній науці комплексним архівознавчим джерелознавчим та документознавчим дослідженням, присвяченим дослідженню історії започаткування та розвитку фамільних архівів української лівобережної еліти другої половини XVII – початку ХХ ст. як специфічного явища національної історії й культури.

Здійснено аналіз значного за обсягом та змістом історіографічного матеріалу, відстежено основні концепції формування фамільних архівів, встановлено, що практично всі фамільні архіви козацької старшини були започатковані в другій половині XVII ст., що стало наслідком Української революції 1648–1678 рр. і формування нової суспільної верстви – козацької старшини.

Показана роль і особливе місце фамільних архівів у джерельній базі історії українського державотворення, освіти, культури, встановлено значення документів, що відклалися в фамільних архівах нащадків української старшини, для вивчення вузлових проблем української історії другої половини XVII–ХХ ст. До наукового обігу вводиться великий масив нових або призабутих історичних документів зі складу фамільних архівів лівобережної української шляхти, комплексному аналізові піддані всі форми документальних публікацій (збірники, журнальні добірки, окремі пам’ятки) архівалій цих зібрань

Вперше виявлено архівну спадщину роду Скоропадських, проведено реконструкцію складу і змісту розпорошеної фамільної рукописної збірки Скоропадських у XVIII, ХІХ, на початку ХХ ст. та на еміграції, що нині зберігається у ЦДІАК НБУВ України та федеральних архівах Державній публічній бібліотеці Росії, Архіві Інституту російської історії РАН, Східноєвропейському дослідному інституті ім. В. Липинського (США) тощо.

На загальному тлі історичних процесів становлення гетьманської держави в другій половині XVII ст. та її поступової ліквідації упродовж XVIIІ ст., існування підросійської України у ХІХ – початку ХХ ст., Української революції (1917–1921), розвитку гетьманського руху на еміграції (1920–1945) вперше висвітлена проблема віддзеркалення таких історичних подій в архіваліях фамільної збірки репрезентантів родової еліти, якими були Скоропадські.

Запропоновано оригінальну схему розвитку фамільних архівних збірок упродовж всього досліджуваного періоду історії України та власну періодизацію цього процесу: створення фамільних архівів козацької старшини в середині XVII ст., їх розквіт упродовж кінця XVII – другої половини XVIII ст., занепад упродовж ХІХ ст. та остаточна загибель після 1918 р.

Методологічну основу дисертації становлять порівняльно-історичний аналіз, системне поєднання загальноісторичних та спеціальних наукових методів, притаманних історичним дослідженням, історіографії, джерело­знавству, архівознавству, археографії тощо, а також застосування методів герменевтики, наративної семіології; прийоми макро- та мікроаналізу, інтерпретаційного синтезу. У підходах до визначеної проблеми автор використовував положення теорії елітаризму, запропонованої італійськими політологами Г. Моска, В. Парето, ідеї, сформульовані українськими історіософами В. Липинським, І. Лисяком-Рудницьким, доробок сучасних істориків Н. Яковенко, В. Потульницького та ін.

За допомогою загальнонаукових засобів (дедуктивного, гіпотетико-дедуктивного, генетичного, хронологічного, системно-структурного тощо) проводилося комплексне вивчення об’єкта та предмета дослідження, здійснювалася наукова реконструкція якісного і кількісного складу фамі­ль­них архівів української еліти. Спеціальні наукові методи дозволили встановити провідні тенденції розвитку історичного, архівного та джерельного феномена, яким є фамільні архівні зібрання. Методи архівістики, зокрема евристики, системи виявлення інформації за генетичною вертикаллю й логічною горизонталлю, порівняльного аналізу, класифікації та критики історичних джерел використовувалися під час пошуку відомостей про архі­валії зі складу фамільного архіву Скоропадських.

Практичне значення дисертаційного дослідження випливає з того, що одержані результати дозволяють збагатити систему наших знань про види і характер архівних джерел з історії України, реконструюють процес створення, використання та занепаду фамільних архівів родової української елі­ти другої половини XVII–ХХ ст. як специфічного історико-архівознавчого феномена. Наукові розвідки і висновки, покладені в основу дисертації, використані при підготовці монографій, відповідних розділів праць з історії архівної справи, статей для енциклопедичних та бібліографічних довідників, при створенні виставок архівних документів, під час читання курсу лекцій для студентів Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Їхнє застосування сприяє збагаченню архівознавчої практики, пов’язаної з відновленням складу та реконструкцією втрачених архівних фондів і колекцій. Практичне використання отриманих результатів знайшло втілення також у роботі урядового Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів щодо вшанування пам’яті гетьмана України Павла Скоропад­ського, секретарем якого у квітні–червні 2003 р. був дисертант.

Окремим напрямом практичного впровадження стало наукове консультування дисертантом документальних фільмів: “Забута державність” (реж. К. Лукіренко, 1993), “Павло Скоропадський” (реж. Н. Богданенко, 1993); “Останній гетьман” (реж. Р. Плахов-Модестов, 2004), участь у підготовці кількох інших документальних і телевізійних фільмів, присвячених роду Скоропадських.

Апробація роботи. Основні положення і висновки дисертації виносилися на обговорення на 18-ти наукових конференціях, у тому числі міжнародних: І-й науково-практичній конференції, присвяченій 120-й річниці від дня народження гетьмана Павла Скоропадського (Київ-Чернігів-Тростянець, 1993); “Богдан Хмельницький та його доба” (Київ, 1995); “Центральна Рада і український державотворчий процес” (Київ, 1997); “Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року” (Київ-Чернігів-Тростянець, 1998); “The Private Archives and Archival Materials in Central and East European Countries” (Польща, 1998); “Карпатська Україна: Національне відродження. Політичний розвиток. Персоналії.” (Ужгород, 1999); “Національна архів­на спадщина: проблеми збереження” (Київ, 1999); “Україна та Фінляндія: західні й східні впливи на історичний та культурний розвиток” (Київ, 2000); “Accessibility of Archival Materials in Compliance with the Law and General Practice of the States of Central and East European Countries” (Польща, 2000); “Десять років незалежності України: минуле та сучасне державотворення” (Бердянськ, 2001); “IV-я Крымская религиоведческая конференция” (Сева­стополь, 2002); “Кирило Розумовський – останній гетьман України” (Чернігів, 2003); всеукраїнських: “Берестя–1596” в історичній долі українства” (Тернопіль, 1996); “Українське архівознавство: Історія, сучасний стан і перспективи” (Київ, 1996); “Ідея національної церкви в Україні” (Тернопіль, 1997); “Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917–1921)” (Київ, 1997); “Архів і особа” (Київ, 1999); “Україн­ська Держава і гетьманський рух новітньої доби” (Київ, 2003).

Публікації. Результати дослідження відображено в монографії “Архів Скоропадських: Фамільні архіви української родової еліти другої половини XVII–ХХ ст. та архівна спадщина роду Скоропадських” (К., 2004), книзі “Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина” (К., 2003) та 36-ти публікаціях (у тому числі 4-х статтях в закордонних виданнях) загальним обсягом понад 110 друк. арк.

Структура дисертації обумовлена метою, завданням і характером дослід­ження. Дисертація складається зі вступу, списку умовних скорочень, чотирьох розділів, поділених на 13 підрозділів, висновків, а також додатків: списку використаних джерел і літератури, генеалогії роду Скоропадських; проекту реконструкції фамільних архівів української лівобережної старшини другої половини XVII – початку ХХ ст. Загальний обсяг дисертації становить 450 с., додатки – 50 с., до списку використаних джерел та літератури внесено 680 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Вступний розділ висвітлює актуальність, об’єкт та предмет дослідження, хронологічні межі, мету, наукову новизну отриманих результатів, методологічну основу, практичне значення та апробацію результатів наукового дослідження.

Розділ перший “Українські фамільні архіви другої половини XVII – початку XX ст. як історичний та архівознавчий феномен та історія його дослідження” присвячено теоретичному аналізові явища фамільних архівів, зокрема фамільних рукописних зібрань лівобережної еліти, стану історіо­графічного опрацювання проблеми та джерельної бази дослідження.

У підрозділі 1.1 “Історія виникнення та формування фамільних рукописних зібрань української родової еліти (друга половина XVII–XX ст.)” доводиться, що питанням виникнення, побутування та історичної долі архівних зібрань, утворених у ході політичної, соціальної, економічної, культурної активності представників національної еліти, досі не приділялася необхідна увага, передусім на теренах колишнього СРСР та всього “со­ціалістичного табору”, як і всім питанням, пов’язаним з історією та теорією існування національних еліт.

Зокрема, архівознавчі та джерелознавчі проблеми, пов’язані з фамільними архівами української лівобережної еліти, виявилися взагалі не розробленими. Ґрунтуючись на власному дослідженні складу та хронологічних меж архівалій фамільних збірок, доводимо, що жоден з лівобережних старшин­ських родів за тогочасних історичних умов не зберіг документів, створених раніше за другу половину XVII ст. Тому неможливо простежити генетичний зв’язок між архівами українських еліт XVI – першої половини XVII ст. та наступної історичної доби, на відміну від очевидного зв’язку між самими елітами. Така зневага до юридичних документів XVI – першої половини XVII ст. у Гетьманській Україні пояснюється соціальним “синдромом перевернутого світу” – наслідком Української революції 1648–1678 рр. Цей соціальний переворот призвів до абсолютної зміни суспільної шкали цінностей, у тому числі – характеру землеволодіння, що отримувалося вже не “з ласки королівської”, а “з ласки панської гетьманської”. Новий суспільний стан не мав потреби у збереженні старих грамот та привілеїв, а, навпаки, дбав про отримання гетьманських універсалів, царських грамот на підтвердження старих і придбання нових маєтностей. З таких актів, датованих 1650-ми рр., розпочинаються всі фамільні архіви козацької старшини. Період від кінця XVII–XVIII ст. достатньо задокументований якщо не оригіналами, то копіями архівалій або ж інформацією про їх наявність у XVIII–XIX ст. Упродовж ХІХ ст. фамільні архіви української шляхти розпорошувалися, втрачалися, змінювали господарів та місце свого перебування. Найсвідоміша частина лівобережного панства почала збирати не тільки архівалії, дотичні історії власного роду, а й більш універсального змісту, що стосувалися “прав та привілеїв малоросійських”. Таким чином, у фамільних архівах, сформованих М. Берлінським, В. Ломиковським, Я. Марковичем, М. Милорадовичем, В. Полетикою, А. Чепою та ін., опинилися гетьманські універсали, дипломатичне листування, службові записки, що копіювалися або ж просто вилучалися з усіх доступних їм відомчих і корпоративних архівосховищ. У фа­мільних рукописних зібраннях також зосереджувалися всі документальні свідчення виняткової ролі провідної верстви в тогочасному українському суспільстві, віддзеркалювались ідейні та культурні здобутки шляхетства, його побут, господарські турботи і повсякденне життя.

Частина фамільних документів опинилась у сформованих протягом ХІХ ст. колекціях учених і любителів української старовини (В. Горленка, П. Дорошенка, О.Кістяківського, Т. Кибальчича, О. Лазаревського, О. Лашкевича, І. Лукашевича, М. та О. Маркевичів, П. Потоцького, К. Скаржин­ської, М. Судієнка, В. Тарновського). Другою половиною ХІХ – початком ХХ ст. датується відтворення архівної збірки Скоропадських, до якої разом із документами цієї родини потрапила значна кількість паперів споріднених родів Міклашевських і Кочубеїв.

Зусилля з пошуку й оприлюднення відомостей про фамільні архіви у ХІХ ст. актуалізувалися у зв’язку з очевидною загрозою цим зібранням. Чималих втрат зазнали фамільні архіви через політичні обставини, що спричинили, наприклад, загибель архівів гетьманів І. Скоропадського, його попередника І. Мазепи, а також більшості попередніх гетьманів. До значних втрат документів призводило подрібнення або згасання родів, коли спадкоємці чи нові власники маєтків, здебільшого росіяни, байдужі до української історії, не докладали зусиль до врятування документів. Лише незначна частина фа­мільних рукописних зібрань (Любецький архів Милорадовичів, Яготин­ський – Рєпніних, Волокитинський – Олсуф’євих/Міклашевських, Баничів­ський – Дорошенків, Тростянецький – Скоропадських) знаходились у задо­вільних умовах.

Перша світова війна 1914–1918 рр., події Української революції 1917–1921 рр. призвели до руйнації господарств землевласницької еліти, масового нищення родових маєтків з усією культурною спадщиною, накопиченою упродовж попередніх століть, передусім рукописних зібрань. Те, що збереглося у складі Національного архівного фонду, – лише мізерні залишки колись значних фамільних архівів представників української еліти XVIII – початку ХХ ст., які не дають уявлення про їх первісний зміст та розмаїття складу. Вони є штучно створеними колекціями приватних документів, сформованими радянськими архівістами в 1930–1960-х рр. за тогочасними заідео­логізованими схемами фондування та описування, які не зберегли свого засадничого значення історично утворених комплексів документів нащадків козацької еліти.

Усе вищевикладене засвідчує унікальність фамільних архівів лівобережної української еліти/українського шляхетства як своєрідного історико-архів­ного феномена.

У підрозділі 1.2 “Дослідження фамільних архівів упродовж кінця XVIII – початку ХХ ст.” розкривається історіографічний бік проблеми. Справжнє наукове дослідження фамільних архівів розпочалося тільки в ХІХ ст. Першими такими дослідниками закономірно стали історики із середовища української шляхти – нащадки родів Марковичів, Мартосів, Судієнків, Ханенків. Для них цінність паперів фамільних архівів була незрівнянно вищою за офіційні акти. Наступне покоління українських істориків та археографів (О. Лазаревський, В. Іконников), навпаки, визнавали їх за другорядне джерело переважно з побутової історії. Його представники не переймалися необхідністю комплексного дослідження такого історичного та архівознавчого феномена, вирізнення його засадничих ознак.

До сьогодні не існує жодної ґрунтовної праці, де б кваліфіковано роз­глядалося питання специфіки створення та побутування фамільних архівів, їх склад та хронологічні межі. В існуючій історіографії ці архіви розглянуто лише з історико-джерелознавчої точки зору, поза проблем їх архівознавчої специфіки. Зокрема, у працях відомих істориків та джерело­знавців другої половини ХІХ – початку ХХ ст. О. Лазаревського, В. Іконникова  документи фамільних архівів визначались як другорядне джерело, а їх значення виводилося з наявності в них офіційних актів, соціального статусу та державних посад їх утворювачів; у цілому ж визнавалася меншовартістність фа­мільних збірок порівняно з державними, церковними, корпоративними архі­вами. Названі науковці не вирізняли в них засадничих відмінних рис, за винятком того, що фондоутворювачем тут виступали певна особа або рід, родина, а не інституція. Склався очевидний розрив між практикою використання фа­мільних архівів та рівнем теоретичного усвідомлення їх значення як джерела. Це притаманно насамперед творчій спадщині О. Лазаревського. Більшість його праць написана з безпосереднім або опосередкованим використанням відомостей фамільних архівів, проте в жодній з них історик не визнав за необхідне виокремити особливе місце даної категорії джерел у загальній архівній спадщині або дати характеристику їх специфіки як певного архіво­знавчого та археографічного феномена.

Іншими були погляди на фамільні папери Д. Багалія, який у своїх працях  наголошував на важливості фамільних архівів для дослідження регіональної, соціально-економічної та культурної історії України, що розпочалися у другої половині ХІХ ст. Разом з тим вивчення фамільних рукописних зібрань не стало провідною темою його науковій творчості.

У науковому доробку відомого історика, архівознавця і генеалогіста В. Модзалевського дослідження фамільних архівів посіли поважне місце. Але й ним не зроблено будь-яких теоретичних узагальнень щодо особливостей та значущості такого роду документів.

Чи не єдиним професійним науковцем кінця ХІХ – початку ХХ ст., який надавав виняткового значення фамільним архівам, вважаючи їх більш важливими, ніж офіційні, був А. Стороженко, нащадок старшинського роду, власник великої фамільної збірки. Матеріали цього зібрання та інші фамільні архівалії він опублікував у специфічному багатотомовому виданні. Науковець намагався протистояти представникам “народницької школи”, доводив велике значення землевласницької еліти в історії як України, так і Ро­сійської імперії. Стороженко вважав документальні зібрання відомих українських родів комплексом альтернативних історичних джерел, які дозволяли переглянути загальноприйняті на той час в історичній науці уявлення щодо реакційної ролі представників землевласницького стану.

У циклі статей відомого історика, літературознавця і археографа О. М. Гру­­шевського, що з’явились упродовж 1906–1918 рр., на широкому доку­ментальному підґрунті ставилися питання про необхідність комплексного дослід­ження фамільних рукописних зібрань лівобережної еліти.

З іншого боку, історики-аматори ХІХ – початку ХХ ст. (С. Нос, С. Гатцук) наголошували на винятковому значенні фамільних архівів, неповторності наявних там історичних відомостей. Пояснити такі розбіжності між думками кваліфікованих джерелознавців та істориків-аматорів можна тим, що останніх переважно цікавила не офіційна, політична чи соціально-економічна історія, а повсякденне життя близької їм за походженням землевласницької верстви. Зрозуміло, що воно якнайповніше відбилося у документах фамільних архівів.

Окреслений вище стереотип вторинності фамільних архівів практично не подоланий і на початку ХХІ ст. Українське архівознавство не спромоглося бодай окреслити ту архівознавчу та історіософську проблему, якою є склад і зміст, а також умови виникнення й побутування цього дуже специфічного комплексу архівних документів.

Першою на початку 1990-х рр. поставила питання про особливості складу і методику аналізу фамільних архівів Г. Швидько. На жаль, інших спе­ціальних праць з цієї теми не існує, хоч упродовж останнього десятиліття було кілька цікавих публікацій про окремі фамільні архіви української старшини (Полуботків, Новицьких, Галаганів, Полетиків, Ломиковських). Найбільш затребуваними в українській архівістиці та загалом у джерело­знавстві виявилися фамільні архівні фонди польської еліти, яка мешкала на території правобережної України. Наприкінці 1980-х рр. і в наступне десятиліття розгорнулось активне дослідження т. зв. “магнатських архівів” – рукописних зібрань великої землевласницької еліти польського походження. Першим значним дослід­женням такого роду став покажчик документів про Мнішків, підготовлений В. Ульяновським. Ця праця містить аргументовану наукову оцінку значення фамільних архівних зібрань. Слід відзначити також розвідки Н. Черкаської про долю та склад правобережних магнат­ських архівів. Попри те, що дослідниця не визнає терміна “фамільні архіви”, а трактує їх виключно як “родові” та вбачає їх цінність тільки як джерела соціально-економічної історії, в її розвідках знаходимо багато цікавих спостережень.

Практично не розробленими лишаються теоретичні засади поставленого питання, оскільки спеціальні праці тут взагалі відсутні. Нами опрацьовано власну характеристику фамільних рукописних зібрань. Фамільний архів/архівний фонд є цілісною сукупністю документальних свідчень про державну, політичну, культурну, громадську, і обов’язково господарську активність роду, про його інтелектуальне життя й побут протягом століть. Усталений термін “родовий архів” не є прийнятним, оскільки фамільний архів, як правило, складається з паперів кількох родів, пов’язаних шлюбними та іншими родинними стосунками, тобто великої фамілії землевласників, часом – просто спадкоємців або ж покупців маєтностей. У фамільних архівах зберігалися й відомості про досить велику групу інших людей, економічно чи політично залежних від представників роду, фамілії. Має значення також альтернативність змісту фамільних архівів щодо офіційних. Документи, при створенні яких передбачалося насамперед задоволення внутрішніх, особистих потреб або ж відновлення історичної пам’яті роду, слугують не лише необхід­ним доповненням другої категорії джерел. Подеколи вони можуть навіть суперечити офіційним актам, спростовувати їх, розкривати інші, приховані причини та наслідки запровадження цих актів. Суттєвою характеристикою фамільних архівів є регіональна прив’язка, що обумовлює їхню цінність з точки зору регіональних досліджень. Архіви лівобережної української шляхти є невичерпним джерелом таких відомостей про Чернігівщину, Полтавщину і Сумщину за 300 років.

Наступний підрозділ “Склад та зміст архівалій старшинських родів” розкриває інформаційний вміст фамільних архівів української еліти. Ви­значено загальну типологію фамільних архівалій. Юридичні акти стосовно власності та свідчення про військово-службову діяльність утворювачів архіву становили два їх великі неодмінні блоки. У фамільних архівах сотенно-полкової та генеральної старшини відклалися також службові документи відповідного рівня в оригіналах та копіях, що свідчило про відсутність достатньо чіткого розмежування приватного та публічного в суспільній і особистій думці еліти Гетьманщини. Можна говорити також про наявність серед фамільних архівалій документів державних установ XVIII ст., іноді напряму не пов’язаних зі службовою діяльністю певних осіб. Складовою частиною архіву нерідко були книги копій оригінальних документів, знятих на випадок втрати оригіналу або при розподілі фамільної спадщини між кількома нащадками. Масовим джерелом у подібних архівах були актові книги, описово-статистичні документи, зокрема ревізькі казки кінця XVIII – першої половини ХІХ ст., чернетки матеріалів Рум’янцевського опису 1765–1768 рр., “отдаточныя книги” маєтків тощо. Матеріали судових процесів – ще один, досить численний вид джерел фамільних зібрань. До категорії творчих матеріалів належать приватні щоденники і спогади українських старшин, історичні праці представників старшини XVII–XVIII ст. (С. Величка, Самовидця, Г. Граб’ян­ки), а також записки, розвідки, полемічні матеріали, що доводили права та привілеї української шляхти й усього народу України. Найзначнішою категорією фамільних архівалій був епістолярій, який відбивав обставини життя, службової кар’єри, побуту, а також культурний рівень авторів, їх громадян­ську позицію, думки та настрої. Характерна особливість фамільних архівів – присутність серед паперів певної родини документів, напряму не пов’язаних із засновником архіву. Вони стосувалися права власності на землю та інші маєтності й успадковувалися разом з ними.

Такі зібрання від другої половини XVII – початку XVIII ст. були досить поширеним явищем; практично кожен старшинський рід створював власну колекцію паперів. За умов несталої державної архівної системи на україн­ських теренах Російської імперії, розпорошення офіційних актів між численними відомчими і корпоративними сховищами, значних втрат історичних джерел внаслідок тривалих військових дій, стихійного лиха та свідомої політики імперського уряду, саме фамільні архіви ставали місцем дбайливого зберігання культурно-історичних скарбів. У них перебували оригінали більшості гетьманських універсалів про майнові надання і підтвердження на земельні володіння української шляхти, царські жалувані грамоти.

Фамільні рукописні зібрання лівобережної шляхти другої половини XVII–XVIII ст. на тлі інших фамільних архівів національної еліти (зокрема, польських, балтійських, російських родів) були унікальним соціокультурним феноменом суто українського походження. Їх історична доля була відно­сно короткою, не більше 3-х століть. Виникли вони зі створенням Україн­ської козацької держави – Гетьманщини, а після ліквідації царатом навіть обмеженої автономії зазнали занепаду, істотних втрат і вже наступного століття у більшості своїй загинули. Упродовж ХІХ – початку ХХ ст. ними опікувалася тільки відносно невелика група патріотично налаштованих представників національної еліти – знавців і любителів української історії. Вони подвижницьки продовжували зберігання і поповнення своїх фамільних архівів, розпочали збирання рукописної спадщини інших історичних родів України.

Розділ другий “Камерально-археографічне та едиційне опрацювання фамільних архівів української шляхти наприкінці XVIII – на початку XX ст.” присвячений висвітленню процесу введення до наукового і суспільного обігу фамільних архівалій.

У підрозділі 2.1 “Питання камерального опрацювання фамільних архівів у XVIII – XX ст.” проаналізовано мотиви, що спонукали нащадків лівобережної козацької старшини розпочати публікацію окремих пам’яток і збірників документів з власних фамільних архівів; йдеться про їх едиційні плани кінця XVIII – початку ХІХ ст. Насамперед це було усвідомлення виняткового значення фамільних документів не лише для висвітлення побутової історії конкретного роду чи найвищого суспільного стану загалом, але й усієї історії України, недостатньо представленої в офіційних актах.

Описування та систематизація фамільних архівалій, складання реєстрів, описів, каталогів та інших пошукових засобів почалися тільки в ХІХ ст. До того часу власники архівів лише заносили у довільному порядку до спе­ціальних записових книг переліки родинних архівалій за певними катего­ріями (юридичні акти, епістолярій). Першим, хто на межі XVIII і ХІХ ст. взявся за описування і систематизацію накопичених документів, став А. Чепа. Він переймався класифікацією не стільки фамільних архівалій, скільки власноруч зібраних документів, описуючи їх за напрямками збирацької діяльності. Таким чином, можна стверджувати, що до середини ХІХ ст. існували виключно реєстраційні системи описування фамільних документів. Наступним кроком з описування фамільних архівів стала праця М. Маркевича над власним зібранням документів (Турівський архів). Опрацювання, здійснене під впливом О. Бодянського, було ґрунтовним і полягало у створенні двох каталогів рукописів: історичного та особового. Втім, навіть цим, найкращим знавцям історії та старожитностей, забракло професійних знань для підготовки необхідних пошукових засобів. Їхня робота зі створення каталогів була, скоріше, дилетантською спробою здійснити камеральний опис значного архівного матеріалу.

Первісна структура описань документів фамільних архівів була переважно обліково-реєстраційною. Вона базувалася на принципі походження документів – за родинними збірками (приміром, “папери Полуботків”, “папери Чернишів”, “папери Фрідрікевичів” тощо). Персоналізований порядок розташування документів уживався в усіх без винятку збірниках фа­мільних документів, що побачили світ в останній чверті ХІХ ст. Усередині цих великих груп документи розподілялися на приватноправові акти та листування; останнє іноді групувалося за тематикою, кореспондентами абощо. Це свідчить про збереження в них схеми класифікації, наявної в рукописних зібраннях української еліти, а також про недостатню увагу вчених і власників архівів до систематизації та описування фамільних документів упродовж XVIII – початку XX ст. Опубліковано лише докладний опис фамільного архіву Бакуринських, короткий огляд чернігівських фа­мільних архівів та брошуру про зміст колекційної частини фамільної збірки Дорошенків. З точки зору тогочасних науковців, публікація описів фамільних архівів за своєю значущістю суттєво поступалась оприлюдненню текстів документів і мала лише інформаційно-допоміжний характер.

Наступний підрозділ “Публікація фамільних архівалій української шляхти (ХІХ – початок ХХ ст.)” містить відомості про едиційно-архео­графічне опрацювання фамільних архівів. Ідеться про доробок археографів з числа нащадків української еліти (М. Маркевич, О. Маркович, Г. Милорадович, М. Судієнко, М. Ханенко), які оприлюднювали власні фамільні документи, а також зібрані ними ж рукописи з архівів інших родів. Значними були археографічні зусилля представників української діаспори Москви та Петербурга (О. Безбородька, Ф. Туманського, О. Марковича, О. Бодянського), котрі наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. оприлюднювали скарби українських фамільних архівів. Докладному аналізові піддано публі­кації окремих пам’яток, виявлених у фамільних архівах (щоденники, “История Русов”, літописи та хроніки, епістолярна спадщина української старшини).

Зусиллями членів Київської археографічної комісії протягом перших сорока п’яти років її діяльності було зібрано й видано значну кількість пам’я­ток українського літописання з фамільних архівів нащадків української еліти XVII–XVIII ст. Проте не можна вважати таку тематику профільною чи провідною для цієї археографічної інституції. Публікації ж фамільних архівалій були, скоріше, винятком в її едиційному доробку. 

Серед нездійснених археографічних проектів –документальне видання А. Чепи за зразком “Древней российской вивлиофики” М. Новикова, “Маркевичевский архив” М. Маркевича, едиційні задуми П. Флоти, П. Скоропад­ського, Г. Милорадовича.

Першим окремим виданням тематичних комплексів документів з фаміль­них архівів став двотомовий збірник документів з історії України першої половини XVIII ст. “Материалы для отечественной истории” М. Судієнка. Другий том містив листи російських державних діячів, адресовані гетьману І. Скоропадському протягом усього його регіменту. Варті уваги архео­графічні праці Г. Милорадовича та М. Ханенка. Проте найбільшим у цій царині став доробок О. Лазаревського, який упродовж півстоліття друкував документи фамільних архівів на сторінках чернігівської преси, московських та київ­ських історичних журналів, окремими виданнями (“Сулимовский архив”, “Мотыженский архив”, “Любецкий архив”). Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. усі найголовніші публікації фамільних архівалій пов’язані з ім’ям історика і генеалога В. Модзалевського. Готуючи до видання українські гербовник та родовідний довідник, він здійснив польові дослідження значної кількості наявних на той час фамільних архівів.

Археографічне опрацювання фамільних архівів посіло поважне місце у творчій спадщині А. Стороженка, нащадка старовинного роду і власника великої фамільної збірки рукописів. Його зусиллями було здійснене унікальне багатотомове видання “Стороженки: Фамильный архив”, яке вийшло в світ у 1902–1910 рр.

Протягом останньої чверті XVIII–ХІХ ст. тривала активна археографічна робота, об’єктом якої стали фамільні архіви української козацької еліти. Розпочали її нащадки засновників фамільних архівів, віднесені згодом О. Лазаревським до числа “історіофілів” або “изыскателей малороссийских древностей”. Продовжувачами цієї праці стали історики-професіонали другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Їхній доробок полягав в описуванні та публікації фамільних архівалій, накопичених провідною верствою Гетьманщини, у столичних та провінційних журналах, альманахах, окремими виданнями. Однак праці з камеральної археографії виявилися дуже нечисленними. З іншого боку, до наукового обігу було введено значну кількість окремих пам’яток, передусім т. зв. “козацьких літописів”, які насправді стали першими історичними працями представників старшин­ської верстви, а також цілих комплексів типової документації фамільних збірок історичних рукописів. У своїй масі вони давали досить повне уявлення про склад і зміст таких зібрань і нині можуть слугувати для відтворення первісного складу фамільних зібрань української старшини.

У третьому розділі “Фамільний архів Скоропадських як складова рукописних зібрань українського шляхетства” розглядаються питання вивчення фамільної збірки Івана, Василя та Павла Скоропадських, її формування та історичної долі упродовж двох століть.

У підрозділі 3.1 “Історіографія та джерела дослідження фамільного архіву Скоропадських” констатується, що питання вивчення історії роду Скоропадських та його ролі в історії України в XVIII–XX ст. на підставі документів фамільного архіву в історичних і джерелознавчих дослідженнях відведене дуже скромне місце. За два минулі століття друком вийшли тільки дві спеціальні праці, присвячені І. Скоропадському, та одна – його нащадку гетьману Павлу. Історії роду Скоропадських були присвячені розвідки О. Лазаревського, В. Модзалевського та О. Прицака, причому тільки дві останніх ґрунтувалися на документах фамільного архіву Скоропад­ських. Постаті інших представників роду здебільшого згадуються в загальних працях з історії Гетьманщини XVIII ст. та підросійської України ХІХ ст. Життя і діяльність П. Скоропадського, попри проведення вже трьох присвячених йому наукових конференцій, не дістали належного висвітлення. Доводиться констатувати практичну відсутність наукових праць, побудованих на архіваліях фамільної рукописної збірки Скоропадських. За незначним винятком архівна спадщина цього видатного роду не є актуалізованою. Саме це пояснює наявність значних лакун у висвітленні тих подій в історії Гетьманщини XVIII ст., підросійської України ХІХ ст. та українських визвольних змагань ХХ ст., які були безпосередньо пов’язані з іменами представників роду Скоропадських.

Джерельну базу дослідження фамільного архіву Скоропадських становить передусім чергу сучасний фамільний фонд (ЦДІАК, ф. 1219, оп. 1, 2, 3). Він генетично походить від фамільного архіву, але став штучно сформованою колекцією історичних документів, що зазнала істотних втрат. Наприкінці ХХ ст. фонд був поповнений завдяки гетьманівні О. Скоропадській-Отт, яка передала копії спогадів батька, оригінали генеалогічних матеріалів тощо. У фонді представлено службовий, приватний та родинний епістолярій, документи про службову, економічну, громадську, благодійницьку, культурну і творчу діяльність цієї шляхетної родини. У ЦДАВО гетьманський архів 1918 р. відсутній, тому джерелом для дослідження ролі гетьмана в Українській революції 1917–1921 рр. слугують практично всі фонди вищих урядових установ, в яких відклалися його документи. У фондах ЦДІАЛ зберігаються документи, пов’язані з емігрантським періодом  життя П. Скоропадського: цілісний комплекс епістолярію, пов’язаного з іменами гетьмана та О. Назарука, активного діяча гетьманського руху. Діяльність гетьмана в екзилі можна реконструювати за фондами ЦДАВО та ЦДАГО, що складають т. зв. “Празький архів”. Зокрема, це листування з іншими діячами українського руху на еміграції. Інститут рукопису НБУВ зберігає архівні документи та рукописні збірники, пов’язані з іменами гетьмана І. Скоропадського, його родичів та нащадків, що відклались у фамільних фондах Галаганів, Лизогубів, Кандибів, Сулимів та ін.; у збірці О. Лазаревського та колекції В. Модзалевського.  

Значна кількість документів, що походять з фамільного архіву Скоропад­ських, перебуває нині в закордонних архівах. Насамперед, це російські архі­ви: Російський державний архів давніх актів (РДАДА), Російський державний військово-історичний архів (РДВІА), Державний архів Російської Федерації (ДАРФ), Російський державний історичний архів (РДІА), Архів Санкт-Петербурзького відділення Інституту історії Росії РАН. Документи гетьмана П. Скоропадського емігрантської доби, матеріали його сина Данила зберігаються нині у Східноєвропейському дослідному інституті ім. В. Липинського (США). Щоденники П. Скоропадського емігрантської доби знаходяться в гетьманівни О. Скоропадської-Отт.

Підрозділ 3.2 “Доля архівів гетьманської родини Івана Скоропад­ського, Павла Скоропадського та його родини, Василя Скоропадського та його нащадків у XVIII ст., їхні “сліди” в існуючих архівних збірках України та Росії” розкриває процес виникнення родинних архівів усіх трьох братів після переселення з Умані. Фамільний архів Скоропадських, відомий принаймні з 1670-х рр., практично нічим не вирізнявся із загальної маси рукописних збірок представників лівобережної родової еліти. Первісний склад цього родового зібрання до нас не дійшов.

Проблема генезису фамільного архіву Скоропадських пов’язана з визначенням засновників роду і конкретного часу започаткування цієї документальної збірки. На жаль, засновники роду Скоропадських досі лишаються невідомими. Те ж стосується змісту та місця зберігання фамільного архіву. Тому доводиться починати з останньої чверті XVIIІ ст., коли Василь та Єфросинія Скоропадські, нащадки родинної лінії середнього брата гетьмана Івана, оголосили в поданні до Новгород-Сіверської депутатської комісії, що за­сновником їх роду був Федір Скоропадський, полковник у війську Богдана Хмельницького, за походженням – шляхтич “корони Польської”. Цей фа­мільний переказ не витримує критики. Певні сумніви виникають також щодо достовірності інформації про перебування родини в Умані до 1674 р. та “уманського архіву” Скоропадських, оскільки жодного документа, датованого раніше за 1675 р. і пов’язаного з цим родом, досі не виявлено. Разом з тим, опосередкованих доказів шляхетства збереглося достатньо: родовий герб, відомий уже на початку XVIII ст.; висока освіта всіх братів Скоропад­ських; усталена форма звертання до І. Скоропадського як до “рожоного пана” тощо. Тому варто говорити про родинний архів Скоропадських, створений на Лівобережжі, з документами від останньої чверті XVII ст. Саме тут спочатку два брати, а потім і третій, розпочали свою військово-державну кар’єру, отримували й купували ґрунти і, відповідно, накопичували приватноправові документи, що склали основу родинного архіву. Засаднича особливість фамільного архіву Скоропадських першої половини XVIII ст. полягає в тому, що одночасно існували три архіви – окремо в кожного з братів та їх нащадків. За рештою ознак всі три збірки родових паперів були подібними до таких же фамільних архівів лівобережної еліти.

Гетьманський (державний) архів І. Скоропадського у складі Національного архівного фонду відсутній. Його драматична доля пов’язана з історією діловодних фондів Гетьманщини наприкінці XVIIІ та у ХІХ ст. Так само не зберігся і приватний гетьманський архів, розпорошений серед спадкоємців, а остаточно знищений внаслідок вилучення документів ро­сійськими емісарами після смерті гетьмана. У російських архівах нині зберігаються оригінали царських жалуваних грамот, листів до сватів (П. Толстого та його дружини), а також ті архівалії, що потрапили до А. Марковича. Для реконструкції змісту родинної збірки доводилося використовувати опосередковані відомості з інших фамільних архівів (Лизогубів, Галаганів, Кандибів, Сулимів), копії з документів офіційних архівів, зібрані україн­ськими істориками та колекціонерами кінця ХІХ – початку ХХ ст. Це універсали гетьманів-попередників і царські грамоти на маєтності, універсали самого І. Скоропадського щодо їх належного утримання, купчі, дарчі та інші господарські документи, а також кореспонденція, адресатами якої були російські високопосадовці, генеральна старшина, полковники, війти, родичі та близькі. Оригінал запо­віту гетьмана, який був опротестований старшою дочкою І. Лизогубовою, також не зберігся. Все це безпосередньо вплинуло на стан історичних знань про добу гетьманування Скоропадського, саму постать гетьмана.

Історична доля архівних зібрань родинних гілок гетьманських братів була дещо іншою. Відомі нам документи стосовно земельних володінь та листування П. Скоропадського (†1739) були виявлені згодом В. Модзалев­ським по різних архівосховищах. Даних про їх перебування в архіві нащадків Павла немає, як і про сам родинний архів, сформований молодшим братом гетьмана. Остаточно ця родинна гілка згасла наприкінці XVIII ст.

Більш докладні відомості збереглися щодо архівного зібрання середнього брата Василя (†1727). Заснований ним рід дав Україні всіх відомих упродовж кінця XVIII–ХХ ст. представників фамілії, з якими пов’язана більша частина архівалій нинішніх державних, громадських і приватних архівосховищ. В архіві родини зберігались акти про земельні надбання, куплені та отримані за військову службу, починаючи з 1691 р. Після обрання І. Скоропадського гетьманом кількість документів про земельні надання в архіві Василя, сотника Березнянського та полкового обозного Чернігів­ського, значно збільшилася. Його старший син Михайло (близько 1697–1758), який був однією з визначних постатей останнього періоду Гетьманщини, почав свою військово-державну кар’єру 1715 р. у званні бунчукового товариша. Його внеском до фамільного архіву стали акти на отримані маєтності, атестати про військову діяльність (він брав участь практично в усіх військових походах першої половини XVIII ст.) та адміністративну кар’єру (генеральний підскарбій у 1744–1753 рр., генеральний суддя, головний правитель Генеральної військової канцелярії за К. Розумовського), матеріали судових процесів. Ці архівалії засвідчують високопатріотичну позицію М. Скоропадського. У конфлікті з К. Розумовським, що припав на 1753–1755 рр., генеральний підскарбій довів, що розумів ціну архівного документа, був небайдужим до вироку нащадків, що ґрунтувався на архівних свідченнях, і міг оприлюднити підготовлену ним добірку документів щодо своєї опали.

Син М. Скоропадського Іван (1727–1783) зміг увійти до найближчого гетьманського оточення, став останнім генеральним осавулом, носив це звання деякий час після ліквідації Гетьманщини, а при відставці отримав чин бригадира. Він користувався значним авторитетом у суспільстві, був обраний депутатом “Комиссии по составлению новаго Уложения” 1767–1769 рр. Але фамільні документи про цю видатну постать останнього пе­ріоду Гетьманщини практично не збереглись. Є відомості про те, що І. Скоропадський утримував у своєму маєтку весь фамільний архів родинної гілки нащадків Василя, принаймні ту частину, де знаходилися історичні документи, поземельні акти щодо володінь усіх братів Скоропадських (Івана, Петра та Якова). До складу Локнянського архіву Скоропадських в останню чверть XVIII ст. входили документи про земельні пожалування і військову службу Василя (з 1713 р.), його сина Михайла, онуків Івана, Петра та Якова; документи про купівлю ґрунтів, млинів, лісів, окремих ділянок; матеріали судових процесів; господарсько-фінансові документи. Збереженню саме таких джерел усі шляхетські родини приділяли найбільшу увагу. Епістолярій не мав в очах нащадків старовинних родів практичного значення і не згадувався при описуванні фамільних архівів.

Локнянський архів Скоропадських загинув у пожежі 1783 р., але частина фамільних документів усе ж збереглася. Вона стала підґрунтям доведення “благороднаго происхождения” роду наприкінці XVIII ст.

Підрозділ 3.3 “Доробок Івана Скоропадського та його родини в дослід­женні історії роду; історико-генеалогічні пошуки Петра Скоропадського в московських та петербурзьких архівосховищах” присвячений зусиллям безпосередніх предків П. Скоропадського з підтримання фамільного архіву, який упродовж першої половини ХІХ ст. був розпорошений між численними представниками роду, а частина архівалій, що втратили утилітарне значення, просто загинула. Відновленням чи хоча б утриманням родової рукописної збірки почали опікуватися представники тієї фамільної гілки, яка згодом дала Україні майбутнього гетьмана. Його дід Іван (1805–1887) приділяв багато уваги веденню родинного архіву, де збереглися його щоденники, господарські документи Тростянецького і Полошківського маєтків, матеріали громадської, культурної та благодійницької діяльності цього видатного представника української родової еліти ХІХ ст. Є відомості про його зацікавлення ще замолоду історією роду, збиранням історичних документів. Цю справу ширше розвинув батько майбутнього гетьмана Петро (1834–1885). Полишивши на початку 1860-х рр. військову службу через родинні обставини, він віддався громадській діяльності, брав активну участь у звільненні кріпаків, служив по дворянських виборах. На початку 1880-х рр. ним було проведено широке виявлення і копіювання документів про рід Скоропад­ських за опублікованими джерелами та україн­ськими архівами, організовано власним коштом археографічну експедицію до Москви та Санкт-Петербурга, де він особисто вивчав фонди Московського архіву МЗС, архівів Сенату (департамент герольдії), Головного штабу, Імператорської публічної бібліотеки. Мета пошуків спочатку була суто утилітарною, пов’язаною з уточненням родоводу і спробою отримати титул. Але згодом робота в архівах настільки захопила П. Скоропадського, що він мріяв написати “історичну біографію” гетьмана Івана. Здійсненню цього задуму завадила передчасна смерть гетьманського нащадка. Естафету дослідження родової історії перейняла його дружина Марія (з дому Міклашевських), а згодом – сини Михайло і Павло. Але всі ці спроби відновити фамільний архів носили несистемний, аматорський характер, оскільки ні Іван, ні його син не були істориками за фахом і не змогли провести справжньої наукової реконструкції фамільного архів­ного зібрання. Проте їх внесок у відтворення і підтримання архіву можна вважати значним, оскільки саме вони заклали основу Тростянецького архіву.

Розділ четвертий “Формування архівного зібрання П. П. Скоропад­ського наприкінці ХІХ – у ХХ ст. (Петербург, Тростянець, Ваннзее)” присвячений висвітленню праці П. Скоропадського зі створення та поповнення фамільної рукописної збірки, що стало для нього справою життя.

У підрозділі 4.1 “Документи військової, державної та політичної діяльності Павла Скоропадського (1893–1945) у складі фамільного зібрання” доведено, що фамільний архів Скоропадських свого часу містив значну до­бірку архівалій про службову і політичну діяльність П. Скоропадського. Він свідомо збирав службові документи впродовж служби в Кавалергардському полку, під час участі в російсько-японській та Першій світовій війнах, командування різними військовими частинами, до 34-го армійського корпусу включно. Переважна їх більшість (до 1917 р.) збереглась у складі нинішнього фамільного фонду Скоропадських. Ці архівалії можуть значно доповнити відомості фондів РДВІА про події 1904–1917 рр. Щоправда, на 1913, 1915–1917 рр. припадають певні лакуни. Натомість події доби Української революції документами фамільного архіву практично не представлені, хоч є всі підстави стверджувати, що гетьман і в цей період продовжував накопичення відповідних архівалій. Але тогочасні політичні обставини не сприяли збереженню документів: одна збірка, що відбивала процес українізації 34-го корпусу, керівництво Вільнокозацьким рухом та переговори з французькими військовими агентами, очевидно, була знищена у січні 1918 р., перед вступом до Києва більшовицьких військ. Про долю інших архівалій, в яких віддзеркалилися події між лютим і квітнем 1918 р., нічого не відомо. Нарешті, документи періоду Гетьманату, які мали зберігатись у спеціально створеному Науковому архіві при Генеральній канцелярії, після зречення гетьмана опинилися в розпорядженні Надзвичайної слідчої комісії Директорії УНР, і сліди їх загубилися вже 1919 р. Відсутність цих документів не дозволяє всебічно висвітлити роль П. Скоропадського в Українській революції 1917–1921 рр.

Такою ж виявилася доля фамільної колекції, яку гетьман почав збирати на еміграції. Більша, “політична” частина Ваннзейського архіву була спалена в лютому 1945 р., перед вступом до Берліна Червоної Армії. Збереглася тільки незначна кількість документів, що зрештою потрапила до Східно­європейського дослідного інституту ім. В. Липинського. Менша частина, де містилися приватні архівалії роду, творчі матеріали, а також відомості, зібрані для генеалогії Скоропадських і споріднених родів, була перевезена до Оберсдорфа, а звідти до Швейцарії, і нині зберігається в архіві О. Скоропадської-Отт.

Наступний підрозділ “Господарська, громадська та благодійницька діяльність родини Скоропадських у документах фамільного архіву (ХІХ–ХХ ст.)” присвячений документам господарської діяльності П. Скоропад­ського. Вони становлять значний пласт архівалій фамільної збірки і переконливо засвідчують його активну роль в управлінні складним родинним господарством уже змолоду. Ще на початку 1890-х рр. він добровільно взяв на себе всі господарські турботи, вжив усіляких заходів задля організації раціонального господарства в своїх маєтках. Документи фамільного архіву віддзеркалюють підприємницьку діяльність П. Скоропадського, будівництво заводів у Полошках та Кубарові, проведення торговельних операцій з реалізації продуктів сільського господарства і виробництва. Статок, який мала родина перед Першою світовою війною, став результатом цілеспрямованої й наполегливої економічної діяльності майбутнього гетьмана. На жаль, у складі нинішнього фамільного фонду представлено далеко не всі документи такого ґатунку, оскільки значна їх частина була втрачена після 1917 р. під час погромів родинних маєтків Скоропадських.

Кошти, отримані завдяки раціональній експлуатації маєтків, витрачалися не лише на потреби родини. Вони були підґрунтям її благодійницької діяльності. Члени родини допомагали нужденним як через офіційні канали (доброчинні товариства, громадські інституції), так і в індивідуальному порядку, фінансували сільські освітні заклади. Свідчення благодійницької діяльності нащадка гетьманського роду відклалися в багатьох справах фамільного архіву.

Підрозділ 4.3 “Епістолярна спадщина Павла Скоропадського: родинне листування, листування з політичними, державними, військовими та культурними діячами (1880–1945)” висвітлює історичне значення епістолярію гетьманської родини за довоєнний та міжвоєнний періоди для роз­криття кола інтелектуального, службового, родинного спілкування П. Скоропадського упродовж 1883–1945 рр. Серед його кореспондентів були державні й політичні діячі кількох країн, вищі військові чини, товариші по зброї та службі, службовці, священики, творча інтелігенція, люди, які допомагали йому збирати фамільні архівалії тощо. Цікавим є родинне листування, насамперед листи до дружини. Без цього листовного щоденника неможливо відтворити об’єктивний соціально-політичний портрет гетьмана, дізнатися про його справжні думки та плани. Проте не всі листи П. Скоропадського до дружини, як і не всі кореспонденції інших осіб до нього, збереглися. Деякі лакуни є просто вражаючими та загадковими.

Епістолярій емігрантського періоду практично не відклався у фамільному архіві, і відтворити його можна тільки за фондами інших архівів України, Росії, Німеччини, Фінляндії, Чехії. Він є дуже політизованим, оскільки більшість нагальних проблем гетьманського руху в 1920-х – на початку 1940-х рр. вирішувалося шляхом листування з однодумцями, і значнішим за обсягом, ніж попереднє листування. Серед кореспондентів гетьмана були провідні гетьманці, громадські та церковні діячі, українська молодь, яких доля розкидала по всій Європі та Америці. Листування з колишніми співробітниками та комбатантами – росіянами свідчить про поступове і все більш рішуче світоглядне віддалення гетьмана від них.

У наступному підрозділі “Доля щоденників та спогадів Павла Скоропадського періоду російсько-японської, Першої світової воєн, Україн­ської революції та еміграції (1904–1945), спроби їх видання у 1920–1930-х рр.” доведено, що писання щоденника, який П. Скоропадський розпочинав тричі – в 1904–1905, 1915–1917 та 1919–1945 рр., було давньою родовою традицією. Проте записники Павла були своєрідними, адресовані насамперед дружині, ставали сурогатною формою щоденного спілкування з нею в тих випадках, коли офіцеру доводилося надовго залишати родину під час воєнних дій (російсько-японська, Перша світова війни). Згодом це стало звичкою, і в 1917 р. гетьман уже скаржився на брак часу для ведення щоденника. Але невдовзі його ведення стало неможливим і з політичних міркувань, а тому настала перерва – до січня 1919 р. Тоді до ведення щоденних записів його підштовхнула все та ж розлука з дружиною, але й пізніше П. Скоропадський продовжував ведення щоденника, де фіксувались як родинно-побутові деталі, так і політичні погляди, спостереження, прогнози.

Доля щоденників склалася так, що вони й досі лишаються незнаними для широкої громадськості, насамперед наукової. Перші записники, 1904–1905 та 1915–1917 рр., очевидно, свого часу були навмисно вилучені з фа­мільного фонду, який лишався в Росії. Нинішнє місце їхнього зберігання невідоме. Нас усе ще не полишає надія відшукати в російських державних або відомчих архівосховищах досить об’ємні і надзвичайно цінні для історії щоденники гетьманського подружжя.

Щоденник емігрантського періоду перебуває у Східноєвропейському до­слідному інституті ім. В. Липинського (США), але гетьманівна О. Скоропад­ська-Отт не дала згоди на його публікацію чи навіть ознайомлення з ним. Тому широкому загалові відомі лише уривки з цього щоденника.

Майже одночасно з емігрантським записником П. Скоропадський розпочав писати спогади від початку 1917 і до кінця 1918 рр. Вони стали надзвичайно цінним, але разом з тим достатньо контроверсійним джерелом, яке потребує перевірки за тогочасними документами – як з фамільного архіву, так і з державних архівосховищ.

Упродовж 1922–2000 рр. здійснювалися численні спроби видати “Спогади” і щоденник гетьмана. Варто відзначити першу з них, започатковану В. Липинським, та повне академічне видання мемуарів, що побачило світ 1995 р. за редакцією академіка Я. Пеленського.

Підрозділ 4.5 “Формування колекції документів з історії роду та питання її публікації в 1909–1917 рр. (архівно-археографічний проект “Архів Скоропадських”), відновлення фамільної збірки на еміграції” присвячено збирацьким зусиллям П. Скоропадського кінця ХІХ – початку ХХ ст. Він вважав відновлення фамільного фонду одним із головних своїх завдань, розпочав збирати архівалії роду буквально з перших кроків самостійного життя. Разом з тим П. Скоропадський усвідомлював, що тільки власних зусиль задля цього буде недостатньо, тому залучив до архівних пошуків своїх знайомих – чернігівських краєзнавців П. Дорошенка та В. Горленка. З 1909 р. до цієї справи долучився молодий історик В. Модзалев­ський, за допомогою якого було вироблено концепцію документального видання та стратегію виявлення документів по різних архівосховищах. Саме завдяки останньому впродовж 1909–1917 рр. було зібрано значну частину історичних документів нинішнього фамільного фонду Скоропадських, тоді як за попередній період (1893–1908) до архіву потрапило лише кілька десятків документів. Ті ж копії, які В. Модзалевський не встиг передати до фамільної збірки в останній період своєї співпраці зі Скоропадськими (1916–1917 рр.), відклалися в частині особового фонду вченого, яка нині перебуває в Інституті рукопису НБУВ.

Висновки узагальнюють авторські підходи та інтерпретації, містять стислий виклад результатів дослідження, основний зміст яких виноситься на захист:

1. Проведений нами аналіз історії створення та побутування, складу й змісту, археографічного дослідження фамільних архівів української лівобережної еліти другої половини XVII – початку ХХ ст. свідчить про надзвичайну значущість цього національного суспільно-наукового феномена, який існував упродовж трьох століть. Насильницька ліквідація після 1917 р. тієї сус­пільної верстви, що його народила, поклала край практичному використанню фамільних архівалій, що опинилися на маргінезі суспільних та наукових інтересів. Доводиться констатувати й неприховану неувагу українського джерелознавства, археографії, архівознавства та історичної науки до цього явища. Дослідження, розпочаті М. Маркевичем та О. Бодян­ським, продовжені О. Лазаревським, В. Модзалевським та іншими істориками ХІХ – початку ХХ ст., не отримали потрібного розвитку, а теоретичне усвідомлення суті цього феномена взагалі відсутнє.

2. Нами запропоновано власне визначення характерних особливостей фамільних архівів. Фамільний архів/архівний фонд складає цілісна сукупність документальних свідчень про державну, політичну, культурну, громадсько-благодійницьку і господарську активність представників землевласницького стану, їхнє інтелектуальне життя й побут. Фамільний архів містить переважно папери не одного, а кількох родів землевласницької елі­ти, а також їхнього родинного та інтелектуального оточення. Такі роди здебільшого були пов’язані шлюбними та іншими родинними або правовими стосунками (успадкування, купівля маєтків). У фамільних архівах зберігалися також різноманітні відомості про ширше коло інших людей, економічно або ж політично залежних від власників: посполитих та козаків, потім кріпаків, а ще пізніше – населення сіл, розташованих на одідичених родом землях, священнослужителів, учителів нижчих шкіл, службовців, які працювали в маєтках. Засадничою ознакою таких збірок є альтернативність їхнього змісту порівняно з інституційними архівами, що пояснюється як характером, так і вмістом фамільних архівів. Документи, при створенні яких передбачалося насамперед задоволення внутрішніх, особистих потреб (а не зовнішніх, публічних, як в офіційних актах) або ж відновлення історичної пам’яті роду, виступають не лише необхідним доповненням офіційних джерел. Вони можуть суперечити офіційним актам, навіть спростовувати їх. Нарешті, в документах фамільних збірок могли міститися приховані, таємні відомості, які ніколи не потрапляли до офіційних архівів. Ще однією суттєвою ознакою фамільних архівів є їх регіональна прив’язка і, у зв’язку з цим, – надзвичайна цінність для краєзнавчих досліджень. Слід відзначити і специфічні часові параметри таких фондів, адже накопичення документів у них тривало, як правило, кілька століть.

3. На підставі виявлених відомостей щодо первісного змісту фамільного архіву Скоропадських та аналізу частини архівної спадщини роду, яка нині зберігається в українських архівах, доходимо висновку, що згадана фамільна збірка за своїм складом та змістом була схожа на інші шляхетські архіви, але формувалася за умов активної діяльності наприкінці XVII – початку XVIII ст. одразу трьох братів Скоропадських і тому від початку мала три центри формування й зберігання – окремі для кожного з братів.

4. Реконструкція первісного складу фамільного архіву Скоропадських за більш ніж три століття (кінець XVII–ХХ), проведена нами шляхом виявлення, зведення та аналізу всієї наявної інформації про склад і зміст цієї документальної збірки, сприяє отриманню якісно нового рівня знань про значення фамільних зібрань української родової еліти, дозволяє визначити їхні роль та місце серед документів Національного архівного фонду України. На підставі цього нами доведено, що фамільні архіви, створені представниками провідної суспільної верстви тогочасного суспільства, були не просто збірками особових (родинних) паперів і не тільки джерелом інформації про со­ціально-економічне становище окремих родів української шляхти та всієї землевласницької еліти. Їх значення – набагато ширше, оскільки без використання фамільних архівалій всебічне висвітлення життя україн­ського суспіль­ства другої половини XVII – початку ХХ ст. є неможливим.

5. Вивчення складу фамільного архіву Скоропадських свідчить про виняткове значення документів, наявних у ньому, для дослідження насамперед політичної історії України. Кілька поколінь цього роду та споріднених родів – Апостолів, Кочубеїв, Марковичів, Милорадовичів, Полуботків та ін. – упродовж XVIII – початку XX ст. знаходилися біля державного керма в Україні, посідали провідні посади в адміністрації Гетьманщини, а після її ліквідації – в російських органах місцевого управління на українських теренах. Разом з тим, служба “всеросійській імперії” не свідчила про зраду ними національних інтересів, оскільки документи фамільних архівів української еліти дають опосередковані відомості про існування наприкінці XVIII ст. таємного сепаратистського руху, очолюваного представниками шляхетства (Полетиками, Скоропадськими, Ханенками, Худорбами та ін.) і спрямованого на захист старовинних українських прав і привілеїв, намагання використати трибуну Катерининської комісії 1767–1768 рр. для агітації за права благородних станів усіх національних окраїн Російської імперії. Збереглася лише незначна частина їхньої архівної спадщини, але і цього достатньо для висновку щодо провідної ролі згаданих старшин­ських родів у політичному житті України цієї доби, причому в такому висвітленні, якого не змогли подати документи державних архівів.

6. Доведено, що не меншою, а в багатьох аспектах навіть більшою за політичну, була роль шляхетської української верстви в економічному житті країни. Завдяки своєму винятковому становищу землевласницька еліта керувала всіма господарськими процесами в Україні другої половини XVIII – початку ХІХ ст., тобто за часів, коли набули найбільшого розвитку товарно-грошові відносини, земля була основним видом товару і головним об’єктом вкладання капіталу. За умов уведення кріпацтва та його наступного занепаду далеко не всі представники шляхетського стану змогли зберегти провідні економічні позиції. Але поруч із занепадом значної кількості дворянських господарств деякі з них змогли пристосовуватися до капіта­лістичних відносин, набули нового значення як центри культурного землеробства. Наявні у фамільному архіві Скоропадських документи переконливо свідчать про зростання економічного потенціалу цього роду, успішне запровадження його представниками прибуткових форм ведення господарства.

7. У дисертації показано, що роль шляхетства в культурному розвої України була винятковою. Саме його представники вже в другій половині XVIII ст., не задовольняючись місцевою освітою (Києво-Могилянська академія), проторували шлях до закордонних університетів, причому найпершими серед них були сини генерального підскарбія М. Скоропадського. Старшина виписувала іноземні книги, запрошувала для своїх дітей закордонних вихователів, а разом з тим опікувалася освітою залежного від них населення. Надзвичайно промовистим фактом уболівання за національну історичну спадщину стало підтримання фамільних архівів, збирання свідомою частиною шляхетства історичних документів, які відбивали героїчну минувшину України. Саме шляхетська верства висунула перші національні ідеали, які полягали, на думку її представників, у конституюванні окремішного шляхетського стану в межах Російської імперії, відновленні старовинних привілеїв. Фамільні архівалії Скоропадських підтверджують таку роль шляхетської верстви, оскільки, на відміну від представників багатьох інших родів, Скоропадські зберегли дух шляхетської незалежності, гордощів за минуле і сподівань на майбутнє. Саме цей дух на початку ХХ ст. проявився в особі П. Скоропадського та в його спробі відродити національні державотворчі традиції, підтриманій кращими представниками україн­ської землевласницької верстви.

8. Аналіз змісту фамільного архіву Скоропадських, що нині зберігається в ЦДІАК, та відомостей про ті архівалії, які колись перебували у ньому, за­свідчує велику роль П. Скоропадського у формуванні фамільної збірки як документами про власну діяльність і життя, так і історичними документами, зібраними та скопійованими В. Модзалевським в ході реалізації проекту “Архів Скоропадських”.

9. Проведена реконструкція фамільного архіву Скоропадських змушує переглянути традиційні хронологічні рамки, які обмежували вирішальний вплив старшинсько-шляхетської верстви другою половиною XVII – першою половиною ХІХ ст. Зміст згаданих фамільних архівалій дозволяє говорити про те, що деякі землевласницькі роди (насамперед Скоропадські, а також Галагани, Милорадовичі, Міклашевські/Олсуф’єви, Кочубеї, Ханенки) і на початку ХХ ст. зберігали за собою провідну роль. Вона забезпечувалася позиціями цих родів в царині політики, економіки, культури, добродійності.

10. Здійснене нами відновлення первісного складу фамільного архіву Скоропадських доводить невичерпність архівознавчого змісту самого феномена фамільних архівів та необхідність його подальшого ґрунтовного дослідження, яке з 1930-х рр. практично припинилося. Відтоді приватні документальні збірки фактично перетворилися на об’єкт, закритий для архівознавчого до­слідження. Насамперед це стосувалося архіву Скоропад­ських, який тривалий час перебував поза межами України і був недоступний для вивчення аж до 60-х рр. ХХ ст.

11. Дослідження змісту фамільних архівів ставить на порядок денний проблему встановлення для їхніх документів особливих умов доступу та зберігання. У численних фамільних документах виявлено інформацію конфіденційного змісту, розголошення якої і донині може зашкодити історичній репутації і сучасним спадкоємцям старовинних фамілій української еліти. Зо­крема, в архіві Скоропадських – це відомості про хворобу брата гетьмана П. Скоропадського Михайла, які нині закрито для дослідження відповідно до волі О. Скоропадської-Отт. Так само гетьманівна вважає небажаним введення до широкого обігу інформацію про деякі міжособистісні стосунки всередині гетьманського руху 30–40-х рр. ХХ ст. Щодо цих документів вона висловила бажання знищити їх перед своєю смертю.

Особливі умови зберігання фамільних документів диктуються наявністю в межах одного фонду документів за різні роки (від другої половини XVII до ХХ ст.), з різною основою (пергамен, папір XVIIІ та ХХ ст.) та різними засобами відтворення. Очевидно, що засоби зберігання мають бути специ­фічними для кожного виду таких документів, хоче це важко забезпечити в рамках одного фонду.

12. Реконструкція первісного змісту фамільного архіву Скоропадських, проведена нами, відкриває можливість застосування аналогічної методики для відновлення інших фамільних архівних збірок, насамперед споріднених родів – Міклашевських, Милорадовичів, Кочубеїв та ін.

Такі шляхи включають, передусім, традиційне вивчення складу тих ар­хівних фондів державних установ, корпоративних збірок, фамільних фондів, архівосховищ інших держав (Росія, Польща, Німеччина), де можливе знаходження документів, пов’язаних з історичними родами української еліти; виявлення і копіювання таких документів з метою поповнення існуючих фамільних фондів.

13. Одночасно з традиційними формами поповнення таких фондів нині існує можливість застосування задля досягнення поставленої мети – відновлення первісного складу фамільних архівів – новітніх інформаційних технологій. На часі – розроблення проекту “Віртуальний архів Скоропад­ских”, який має стати базовою моделлю відновлення інших фамільних архівів україн­ської еліти. Лише застосування такого підходу дозволить, фізично не зачіпаючи документальні комплекси, що склалися, достовірно й вичерпно відновити первісний склад фамільних архівів на вторинному документному рівні.

14. Дослідження, проведене нами, свідчить, що серед нагальних проблем сучасного архівознавства необхідність комплексного вивчення фа­мільних архівів посідає одне з провідних місць. Такої уваги вимагають як ті фамільні фонди, що нині перебувають у державних архівах, так і всі наявні відомості щодо приватних архівів української еліти, які існували до 1917 р., а потім були втрачені внаслідок відомих суспільних катаклізмів.

Без такого дослідження наші знання про минулий і сучасний склад Національного архівного фонду України будуть неповними, лишається поза увагою значний і значущий сегмент національних інформаційних ресурсів.