Колекції даво

В архіві зберігаються окремі документи ХVІ ст.: королівські дарчі грамоти і привілеї, церковні метричні і шлюбні книги та деякі документи з колекції, зібраної "Волинським товариством друзів наук".

Фонди періоду Російської імперії (1796-1919) містять документи місцевих органів державного управління та міського і земського самоврядування (міських магістратів і управ, землевпорядних комісій, повітових земських управ), судових і поліцейських органів (Луцького окружного суду, повітових судів). Стан освіти частково висвітлений у документах Луцької чоловічої та жіночої гімназій, Луцької прогімназії. Історію релігії і церковних установ характеризують фонди Луцької уніатської генеральної духовної консисторії, Володимира-Волинського, Ковельського, Луцького духовних правлінь та деканатів.

За період окупації Волині Польщею (1921-1939) в архіві зберігаються фонди Волинського воєводства: місцевих органів державного управління, Цивільного управління земель Волинських і фронту Подільського, повітових староств, Луцького міського управління.

Розвиток промисловості, сільського та лісового господарства прослідковується за документами фондів Волинського окружного земельного управління і повітових земельних управлінь, Дирекції державних лісів м. Луцька. Фінансовий стан Волині характеризують документи повітових казначейств, Волинської фінансової палати, відділення польського Державного банку в м. Луцьку.

Діяльність органів поліції, суду і прокуратури відображена в документах фондів Волинської команди державної поліції, Луцького окружного суду і прокуратури, в'язниць міст Ковеля і Луцька.

Роботу навчальних, культурно-освітніх установ та закладів висвітлюють документи кураторіуму Волинського шкільного округу в м. Рівному, Ковельського, Луцького шкільних інспекторатів, луцьких гімназій, серед яких - Луцька українська гімназія ім. Лесі Українки.

Документи (в т.ч. розсекречені) фондів Волинського товариства з поширення театральної культури, відділень товариства "Просвіта", Волинського українського об'єднання, Української парламентарної репрезентації на Волині, Луцької управи прихильників православної віри ім. Петра Могили відобразили боротьбу волинян за своє соціальне і національне визволення, за збереження української мови, культури, віри, традицій тощо.

В архіві частково збережені документи міжвоєнного періоду: повітових, волосних комісаріатів, військово-революційних комісарів, повітової міліції, Тимчасового управління м. Луцька за 1939 р.

Незначна інформаційна база періоду нацистської окупації Волинської області (1941-1944). Серед фондів цього часу - розсекречений фонд Волинського проводу ОУН, документи якого висвітлюють діяльність ОУН-УПА на Волині.

Найповніше в архіві відклалися документи радянських установ, організацій, промислових підприємств, фінансових органів, навчальних закладів, які відновили свою діяльність або були створені у повоєнний період.

Важливі документи, у т. ч. розсекречені, є у фондах керівних органів у справах релігії. Вони містять відомості про храми, священослужителів, важливі події в історії краю.

Архів зберігає фонди особового походження, сформовані з документів, що висвітлюють життя, діяльність, творчість видатних людей Волині - науковців, вчителів, письменників, журналістів, художників, працівників промисловості та сільського господарства. Тут є свідчення про голодомор в Україні (1932-1933), розповіді в'язнів сталінських таборів, відомості про переслідування священиків за прагнення до утвердження української церкви, спогади жителів Володимир-Волинського району про українсько-польські відносини за 1939-1952 pp.

У 1991 р. до держархіву області передані фонди колишнього партархіву Волинського обкому Компартії України та обкому ЛКСМ України (1939-1991) (міськкомів та райкомів партії і комсомолу (1944-1991), первинних партійних та комсомольських організацій), а також фільтраційні справи з фондів Управління Служби безпеки України по Волинській області на громадян, вивезених на примусові роботи у країни гітлерівської коаліції (1942-1944), кримінальні справи позасудових органів на реабілітованих громадян (1939-1992).

Останніми роками архів поповнився документами перших громадських, політичних формувань Волині новітнього періоду становлення державності України, зокрема, товариства Лева, Волинської регіональної організації Народного Руху України за перебудову, Волинської організації Демократичної партії України та ін.

Для виконання довідок соціально-правового характеру найчастіше використовуються фонди органів виконавчої влади (обласної, міських, районних, селищних та сільських рад), промислових підприємств, колгоспів, управління юстиції, обкому, райкомів та міськкомів Компартії України, комсомолу та профспілок.

Кінодокументи архіву включають фільми про відкриття меморіального комплексу у спаленому нацистами селі Кортеліси Ратнівського району, історичні події на Волині, а також відеосюжети про українсько-польський конфлікт кінця 40-х pp. XX ст., святкування 1000-ліття м. Володимир-Волинського та ін. Багата колекція фотодокументів, які відображають громадсько-політичне, економічне, культурне життя краю в різні періоди історії, серед них - портрети видатних людей, знімки архітектурних, культових споруд, у т. ч. втрачених, обелісків, краєвидів міст і сіл області. Фонодокументи зберігають записи голосів народних депутатів України, Героїв Соціалістичної Праці, учасників Великої Вітчизняної війни, членів КПЗУ, КСМЗУ, УПА, воїнів-інтернаціоналістів, свідків голодомору, відомих письменників та ін.

Роль музеїв, архівів і бібліотек у збереженні культурної спадщини висвітлюються теоретичні та організаційні підвалини у музейництві, вивчається роль музейних, архівних та бібліотечних закладів у збереженні пам’яток.

З утворенням відділу охорони пам’яток старовини і мистецтва з музейною секцією в 1918 р. музейною справою опікувалися державні органи. 27 липня 1918 р. було прийнято рішення про створення Національного музею. Весною розпочав діяльність Державний військовий музей,  Національна картинна галерея, з 16 жовтня 1918 р. діяла виставка-музей промислових товарів і художніх виробів.

Поряд з розробкою програми створення музеїв всеукраїнського масштабу важливе значення надавалось діяльності музейних закладів у повітових і губернських містах. Виділення восени 1918 р. 46 тис. крб. певною мірою покращили становище Вінницького, Волинського, Катеринославського,  Одеського, Херсонського музеїв. У Білій Церкві, Богуславі, Черкасах, Умані, Хоролі та інших повітових містах музейні осередки створювались завдяки співпраці відділу охорони пам’яток з місцевими товариствами і “Просвітами”.

Автор констатує, що ставлення держави до культурного надбання виявилось  у  державній  підтримці архівної   і  бібліотечної  справи.   22 липня 1918 р. був ухвалений законопроект про створення Фонду Національної бібліотеки. Робота по розшуку і комплектуванню фондів бібліотеки, видача охоронних листів власникам бібліотек заклали підвалини для подальшої розбудови бібліотечної справи, дозволили зберегти значний масив пам’яток.

У вересні 1918 р. уряд розглянув проект архівної реформи в Україні, згідно якої планувалось створення системи архівів на підставі зберігання документів державного значення в Національному архіві в Києві, відповідно – місцевого значення – в губернських архівах. Учені архівні комісії, які діяли в Києві, Катеринославі, Полтаві і Чернігові, перетворювались у державні установи при ГУМНК. У липні 1918 р. був затверджений законопроект про створення Волинської архівної комісії і архіву в Острозі, з літа 1918 р. почав діяти Центральний архів Полтавщини.

Історіографічний огляд проблеми.  Історіографія  досліджуваної теми започаткована за доби Гетьманату. Період 1918 р. – 30-ті рр. ХХ ст. визначається як перший етап у вивченні проблеми охорони пам’ яток.

Авторами перших публікацій  були діячі та учасники пам’яткоохоронного руху. Програмою діяльності державних органів і громадських інституцій стали праці М.Біляшівського, у яких вчений зробив ретроспективний огляд, визначив перспективні напрямки пам’яткоохоронного процесу, одним з перших поставив питання про повернення національних реліквій в Україну. Збереження пам’яток в 1917-1921 рр., вплив військово-політичних факторів на їх охорону висвітлені в роботах Ф.Ернста, яким притаманні грунтовність і скрупульозність у викладі фактичного матеріалу.

Спробою визначити роль музеїв у пам’яткоохоронній справі,  запропонувати класифікацію музейних закладів виділяються праці  Ф.Шміта.   Програмний характер мали виступи на сторінках періодичних видань  І.Огієнка, Г.Павлуцького, С.Таранущенка, К.Широцького. Цінність зазначених публікацій полягає в тому, що, написані по гарячим слідам подій, вони дають неупереджений виклад конкретних фактів про пам’яткоохоронні заходи. В більшості своїй це статті і виступи в періодичній пресі, які носили інформативний характер.

Діяльність громадськості по створенню пам’яткоохоронних організацій в  регіонах висвітлювалась в краєзнавчих розвідках О.Анісімова, М.Рудинського, В.Щепотьєва, В.Щербаківського. Систематизований фактографічний матеріал про пам’ятки архітектури міститься в статтях Д.Щербаківського. Ролі музеїв у збереженні культурної спадщини присвячені публікації В.Бірюкова, П.Курінного, І.Свенціцького. В контексті створення Української Академії наук розглядалася розбудова архівної та бібліотечної справи у роботах В.Вернадського, О.Грушевського, В.Кордта, В.Модзалевського, С.Постернака. Позитивно оцінюючи  зазначені публікації, не можна не відзначити, що питання збереження культурних цінностей в них відображені досить поверхово.

Історіографічний інтерес складають праці М.Грушевського, в яких охорона культурної спадщини розглядається в контексті державного будівництва.

Широке коло пам’яткоохоронних проблем, у тому числі і теоретичних, підіймає В.Дубровський. Але, працюючи на відповідальних посадах в Наркоматі освіти УСРР,  автор тенденційно висвітлював перебіг подій періоду визвольних змагань і відстоював тезу про те, що державна система охорони пам’яток була започаткована за радянської влади. Публікації 1920-1930-х рр. відіграли позитивну роль у нагромадженні фактичного матеріалу. Ці праці  в умовах сьогодення виконують роль першоджерел.

За часів радянської тоталітарної системи дослідницький процес зазнав тиску офіційної ідеології. Другий період – 1930-1950-ті рр. – позначився в українській історіографії забороною висвітлення національно-культурного будівництва в роки Української революції, замовчуванням пам’яткоохоронної тематики.

Питання культурного розвитку в Україні знайшли відображення в низці праць третього періоду - 1960-1980-х років. Відродження історичної науки в умовах десталінізації посилили інтерес до проблем охорони пам’яток. Ці питання плідно досліджувались у контексті вивчення музейної справи в Україні в роботах М.Бондаря, Г.Мезенцевої, Л.Славіна, Ю.Омельченка, Г.Скрипник. Однак відтворити картину охорони і збереження пам’яток  за доби Гетьманату вони не змогли, оскільки висвітлювали діяльність радянських пам’яткоохоронних інституцій.

В загальних працях з історії революції і громадянської війни культурне будівництво пов’язувалося з встановленням радянської влади в Україні. Культурні перетворення, в тому числі пам’яткоохоронні процеси в Українській Державі, залишились поза увагою дослідників.

Окрему групу становлять роботи істориків української діаспори, для яких характерні полярні розбіжності в оцінці діяльності гетьманського уряду. Прихильники гетьмана О.Войнаренко, Д.Дорошенко,  Н.Полонська-Василенко  стверджували, що доба Гетьманату була періодом найбільшого виявлення української творчості у сфері національно-культурного будівництва. Особливо слід відзначити працю Д.Дорошенка, яка залишається одним з найбільш фундаментальних досліджень історії Української Держави. Не претендуючи на всебічний і неупереджений аналіз подій, історик наводить численні документи про діяльність Головного управління мистецтва і національної культури, в структурі якого працювали пам’яткоохоронні органи. Протилежну оцінку Українській Державі дають прихильники УНР - В.Винниченко, І.Мазепа, П.Христюк, М.Шаповал, Р.Млиновецький, Д.Доленга, які дотримуються думки, що розвиток української культури відбувався лише за часів Центральної Ради.

Події 1917-1920 рр. – предмет наукових студій сучасних західних авторів  Т.Гунчака, Р.Шпорляка, А.Жуковського, І.Нагаєвського, О.Субтельного, Я.Пеленського та ін., але досліджуваній проблематиці вони не приділяють уваги.

Четвертий період, що охоплює 1980-1990-ті рр., характеризується розширенням  проблематики,  переглядом і переосмисленням концептуальних положень попередньої історіографії. В грунтовних історіографічних роботах з історії Української революції В.Солдатенка, Л.Радченко, в працях з історії України Ю.Павленка, Ю.Храмова, О.Копиленка, М.Копиленка, О.Білодіда, В.Панченка висвітлюються переважно політичні і соціально-економічні проблеми Гетьманату. Заслуговують на увагу публікації А.Буравченкова, С.Кульчицького, О.Рубльова, О.Реєнта, які, високо оцінюючи здобутки гетьманського уряду в культурному будівництві, побіжно торкаються пам’яткоохоронних заходів.

В.Болдирев, Л.Дубровіна, О.Онищенко,  Т.Ківшар, спираючись на широку джерельну базу, розглядають збереження писемних пам’яток на тлі розбудови архівної та бібліотечної справи. Створення Київського археологічного інституту, підготовка фахівців - предмет дослідження  І.Матяш. Діяльність Українського Наукового товариства, Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва знайшли висвітлення в публікаціях  В.Онопрієнка, Т.Щербань та ін.. Питань збереження пам’яток церковної старовини торкається в грунтовному дослідженні, присвяченому церкві в Українській Державі, В.Ульяновський. Процес становлення та розвитку українського пам’яткознавства розглядається в працях С.Заремби, монографії “Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження” (К., 1998). Історико-правовий підхід до проблем охорони пам’яток характерний для робіт В.Акуленка, але діяльність державних та громадських пам’яткоохоронних інституцій  доби Гетьманату в них не аналізується20. Зазначені роботи не ставили за мету комплексно дослідити охорону пам’яток в Українській Державі. В більшості з праць період 1918 р. являється складовою частиною досліджень, проведених в більш широких хронологічних межах, тому питання нашої теми знайшли фрагментарне висвітлення. Повернення культурних цінностей  висвітлюється в  публікаціях С.Кота, доля національних реліквій відображена в статтях В.Сергійчука, Т.Мирської21. Наукова вартість вище згаданих праць полягає не тільки у використанні значного масиву нових джерел, але й зміні підходів, що дозволяє  дійти об’єктивних та аргументованих висновків.

Дотичні та близькі за змістом до дисертаційного дослідження проблеми розглядаються в кандидатських дисертаціях і статтях О.Боня, Р.Маньковської, О.Машевського, С.Нестулі, В.Піскун, С.Ярошенка.

Зростання інтересу науковців до історії призвело до появи низки біографічних нарисів про громадських, наукових і культурних діячів, які працювали на  ниві охорони пам’яток, імена яких тривалий час замовчувались22.

Пам’яткоохоронна проблематика займає чільне місце в роботах академіка НАН України П.Тронька, які містять важливі концептуальні положення, теоретичні висновки і узагальнення23. Безперечна заслуга в розробці питань охорони і збереження культурних надбань в Україні періоду 1917-1941 рр. належить О.Нестулі24. Залучивши значний масив документальних матеріалів з центральних і місцевих архівів учений дослідив державну систему охорони пам’яток, об’єктивно висвітлив пам’яткоохоронні процеси періоду Української Держави, зосередивши свою увагу на вивченні нерухомих пам’яток.

Незважаючи на наявність ряду праць, в яких розглядаються окремі аспекти збереження культурної спадщини за доби Гетьманату, проблема охорони рухомих і нерухомих пам’яток не стала предметом спеціального дослідження.

Джерельну базу дисертації становить комплекс архівних матеріалів, опублікованих документів, мемуарна література і періодична преса.

Найважливішу тематичну інформацію містять матеріали, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), в яких зосереджені законодавчі акти та нормативні документи органів управління пам’яткоохоронною справою. Вивчення фонду Ради Міністрів Української Держави (ф.1064) дало можливість з’ясувати концепцію уряду в культурному будівництві. Документи фондів Міністерства народної освіти та мистецтва Української Держави (ф.2201), Генерального секретарства освіти Української Центральної Ради та Міністерства народної освіти та мистецтва Української Держави (ф.2581), Головного управління мистецтва та національної культури (ф.2457), де зберігаються протоколи засідань вищих органів влади, постанови, накази, законопроекти, поточне листування дозволили відтворити  діяльність державних органів по охороні пам’яток. Матеріали відділу охорони пам’яток церковної старовини зосереджені у фонді Міністерства віросповідань (ф.1071). У фонді Української Мирної делегації на переговорах Української Держави і РСФРР (ф.2607) знаходяться організаційно-розпорядчі документи, стенограми, звіти, листування з установами і приватними особами, які містять дані про українські пам’ятки в державних російських сховищах,  діяльність урядових  структур та громадськості по поверненню національних реліквій. Інформативна цінність документів є достатньо високою, але враховуючи їх офіційний характер, їх дані необхідно співставляти з іншими видами джерел.

Дисертантом опрацьовані фонди ІСТПАРТу (ф.17) та Колекції документів з історії Комуністичної партії України (ф.57) Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), в яких немає матеріалів, що безпосередньо стосуються досліджуваної теми, але зосереджена інформація, що дозволяє зрозуміти реальну ситуацію в Україні, відношення німецької та австрійської військової адміністрації до культурних  процесів в Українській Державі.

       З фондів Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва (ф.725), Київського товариства старожитностей та мистецтв (ф.726) Центрального державного історичного архіву України у м.Києві (ЦДІАУ у м.Києві) використані матеріали, які дозволяють скласти уявлення про діяльність громадських організацій. Матеріали центральних державних архівів органічно доповнюються документами архівних збірок з Рукописних фондів Інституту мистецтвознавства,   фольклористики    та    етнології   ім. М.Т.Рильського (РФ ІМФЕ), де зберігаються оригінальні матеріали про участь наукових установ, громадськості в пам’яткоохоронному русі. Простежити внесок наукових і культурних діячів у збереження культурних цінностей стало можливим на основі документів фонду (ф.1) Архіву Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (Архів НБУВ), особистих фондів М.Біляшівського (ф.31), М.Василенка (ф.40), А.Лободи (ф.37), В.Модзалевського (ф.12),  Н.Полонської-Василенко (ф.42), А.Середи (ф.70), Ф.Ернста (ф.13) Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (ІР НБУВ). В більшості своїй, вони містять суб’єктивну оцінку  культурних процесів в Україні, але в синтезі з іншими джерелами дозволяють комплексно висвітлити тему дослідження.

Джерельну базу доповнили опубліковані закони і законопроекти Ради Міністрів Української Держави, збірники документів, присвячені культурному будівництву. Цінну інформацію мають збірники, підготовлені вітчизняними дослідниками останнім часом25, які містять значну кількість маловідомих джерел.

Окрему групу джерел становить мемуарна література. Для більш грунтовного розкриття теми залучені спогади П.Скоропадського26, прибічників і противників його політики27, які суб’єктивно висвітлювали та характеризували ситуацію. Їх ретельний аналіз та співставлення з іншими групами джерел дозволили більш детально відтворити пам’яткоохоронні процеси.

Аналіз і систематизація матеріалів періодичної преси дозволили відтворити хроніку  пам’яткоохоронного процесу. Важливим джерелом інформації стали публікації офіційного органу гетьманського уряду - “Державного вісника”,  незалежної газети “Відродження”.  Матеріали губернських, повітових періодичних видань висвітлювали стан пам’яток історії та культури на місцях. Однак специфіка цих джерел потребує зіставлення та уточнення даних.