1. Правові основи державної соціальної політики.

2. Професійна реабілітація осіб з обмеженими фізичними можливостями як один з напрямів державної соціальної політики.

3. Організація психолого-педагогічної допомоги особам з обмеженими фізичними можливостями як засіб їх професійної реабілітації.

Соціальна політика – напрям діяльності держави, пов’язаний із регулюванням стосунків між особистістю і суспільством, пошуком оптимальних шляхів виховання, освіти і соціального захисту людини.

Соціальний захист людини з боку держави полягає у забезпеченні їй умов життєдіяльності відповідно до прийнятих у суспільстві мінімальних стандартів. Соціальний захист інвалідів реалізується шляхом надання їм грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприймання інформації; встановлення опіки або стороннього догляду; пристосування забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації і зв’язку до особливостей інвалідів.

Проблеми інвалідів понад півстоліття є предметом уваги з боку Організації Об’єднаних Націй та інших міжнародних організацій. Організація Об’єднаних Націй визначила, що питання інвалідності належить до сфери прав людини, а не лише до питання реабілітації або соціального забезпечення. Це є вирішальним фактором у міжнародному регулюванні проблем інвалідів.

Приєднання України до міжнародного співтовариства зробило чинними для нашої країни важливі міжнародні правові документи щодо соціального захисту інвалідів, зокрема:

• Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.);

• Декларація про права інвалідів (1975 р.);

• Всесвітня програма дій щодо інвалідів (1982 р.);

• Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів (1993 р.);

• Конвенція про права інвалідів (2006 р.).

В Україні питання осіб з обмеженими можливостями життєдіяльності стосується близько 2,66 млн. її громадян, які визнані у встановленому порядку інвалідами. На сьогодні для України проблема захисту інвалідів набуває особливого значення у зв’язку з постійним зростанням їх частки в загальній структурі населення.

У Конституції України закріплено рівні права усіх громадян. Стаття 21 проголошує, що „усі люди є рівні у своїх правах”, „права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними”; стаття 24 – „не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, стану здоров’я, місця проживання, за мовними ознаками”. Таким чином, в Основному Законі держави права і свободи інвалідів окремо не визначаються, а надаються їм поряд з іншими громадянами України, підкреслюючи тим самим їх рівноправність.

Прийнятий у 1991 році Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” сформулював мету державної політики щодо інвалідів, яка полягає у створенні правових, економічних, політичних, побутових і соціально-психологічних умов задоволення їхніх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні та посильній трудовій і громадській діяльності.

Професійна реабілітація – це система заходів, спрямованих на відбір професії та адаптацію до неї інваліда, відновлення знижених чи втрачених професійних функцій, поновлення трудової діяльності в колишній або новій професії.

Професійна реабілітація включає професійну орієнтацію, професійний відбір, професійне навчання або перекваліфікацію та раціональне працевлаштування як у звичайних виробничих умовах, так і в спеціально створених.

Починаючи з 1991 року, Уряд України затвердив низку положень, спрямованих на забезпечення інвалідам рівних з усіма іншими категоріями громадян можливостей для участі в усіх сферах суспільного життя.

Так, Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” надає інвалідам усіх груп переважне право на зарахування до ВНЗ I-IV рівнів акредитації за інших рівних умов. Закон України „Про вищу освіту” (2002 р.) конкретизує це положення і надає інвалідам І-ІІ груп право на вступ до вищих навчальних закладів поза конкурсом.

Згідно з Законами України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (1991 р.), “Про освіту” (1991 р.), “Про професійно-технічну освіту” (1998 р.), “Про вищу освіту” (2002 р.), „Про реабілітацію інвалідів і Україні” (2005 р.) держава гарантує інвалідам загальну і професійну освіту на рівні, що відповідає їхнім здібностям і можливостям. При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд з традиційним допускається застосування альтернативних форм навчання.

Згідно з постановою Кабміну України № 882 від 12.07.04 р., учням та студентам-інвалідам встановлено підвищену стипендію.

В умовах ринкової економіки перед інвалідами досить гостро постала проблема працевлаштування. Окремі шляхи її розв’язання визначені Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, постановою Кабінету Міністрів України “Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів” (1995 р.), Національною програмою професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001-2005 рр. і деякими іншими нормативно-правовими актами.

З метою сприяння інвалідам у досягненні соціальної та матеріальної незалежності, у 2005 р. Верховною Радою затверджено Закон України „Про реабілітацію інвалідів і Україні”. Зокрема, цим Законом визначається порядок проведення експертизи професійної придатності інвалідів; типи реабілітаційних установ, до яких поряд з іншими відносяться й установи професійної реабілітації та порядок організації в них реабілітаційного процесу; основні права інвалідів при проведенні реабілітації, а також порядок і умови отримання реабілітаційних послуг; шляхи здійснення професійної реабілітації.

Згідно з цим законом, невід”ємною частиною реабілітаційного процесу є психолого-педагогічний супровід осіб з порушеннями психофізичного розвитку.

Психолого-педагогічна допомога (психолого-педагогічний супровід) – комплекс заходів, що реалізуються в навчальних закладах різних рівнів і передбачають пристосування навчального процесу до потреб і особливостей розвитку осіб з обмеженими можливостями життєдіяльності. Педагогічний супровід має на меті викладання навчального матеріалу учням і студентам з особливими освітніми потребами в максимально доступній для них формі шляхом впровадження спеціальних технологій навчання. Психологічний супровід спрямований на з’ясування психологічних особливостей кожного учня, збереження та зміцнення його психічного здоров’я, надання необхідної допомоги з адаптації в інтегрованому освітньому середовищі і сприяння особистісному розвитку.

Тема ІV. ПРАКТИЧНА РОБОТА ВИКЛАДАЧА ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ З РІЗНИМИ КАТЕГОРІЯМИ УЧНІВ, ЩО МАЮТЬ ПОРУШЕННЯ ПСИХОФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ ТА/АБО ПОРУШЕННЯ ПОВЕДІНКИ

План:

1. Проблеми інтеграції в умовах навчального закладу загального типу.

2. Організаційно-педагогічні особливості навчально-виховної роботи в інтегрованому освітньому середовищі.

3. Педагогічна допомога учням з порушеннями інтелекту.

4. Педагогічна допомога учням з порушеннями опорно-рухового апарату.

5. Педагогічна допомога учням з порушеннями мовлення.

6. Педагогічна допомога учням з порушеннями слуху.

7. Педагогічна допомога учням з порушеннями зору.

8. Педагогічна допомога учням з комплексними порушеннями розвитку.

9. Корекція девіантної поведінки учнів.

Проблеми інтеграції в умовах навчального закладу загального типу.

Інтегрована форма навчання передбачає навчання учнів, які мають функціональні обмеження, разом зі здоровими учнями.

Інтеграція учнів з особливими освітніми потребами у навчальний заклад загального типу вимагає взаємної адаптації обох сторін: адаптацію учнів в інтегрованому освітньому середовищі і адаптацію закладу до потреб учнів з інвалідністю у спеціальних технологіях та засобах навчання.

Учні з особливими освітніми потребами мають певні проблеми, які суттєво впливають на їхню пізнавальну активність та утруднюють інтеграцію в освітнє середовище. Основними проблемами є: прогалини в знаннях, знижена працездатність, дефіцит комунікабельності, емоційна нестійкість.

Особливістю навчання учнів з інвалідністю в інтегрованому колективі є те, що до них висуваються такі ж вимоги, як і до здорових учнів. В інтегрованій групі не можна уповільнювати темп лекції, зменшувати кількість пар та їх тривалість, скорочувати обсяг навчального матеріалу тощо, оскільки все це знижуватиме якість фахової підготовки. Тому компенсувати функціональні обмеження, що впливають на якість навчання учнів з інвалідністю можна лише шляхом використання спеціальних технологій навчання.

Організаційно-педагогічні особливості навчально-виховної роботи в інтегрованому освітньому середовищі

В процесі навчально-виховної роботи в інтегрованому колективі потрібно дотримуватися таких правил:

• давати учням з обмеженими фізичними можливостями відчувати Вашу готовність завжди прийти їм на допомогу;

• намагатися зняти емоційну напругу в колективі, особливо тоді, коли причиною якоїсь неприємності стала фізична вада;

• залучати учнів з обмеженими фізичними можливостями до всіх сфер життя навчального закладу;

• в коректній формі розповідати здоровим учням про проблеми учнів з обмеженими фізичними можливостями, сприяти формуванню в учнівському колективі доброзичливої атмосфери.

Треба зауважити, що навіть при систематичній і цілеспрямованій роботі зі згуртування колективу не можна повністю виключити імовірність некоректної поведінки здорових учнів. До того ж майже всі учні-інваліди мають досвід невдалого спілкування з оточуючими, багато хто з них має тривалий досвід емоційного травмування. Тому педагоги, що працюють з учнями, які мають порушення фізичного і психічного розвитку, мають всіляко розвивати в них вміння адаптуватися серед здорових людей.

Педагогічна допомога учням з порушеннями інтелекту.

Серед дітей з порушеннями розвитку найбільший відсоток таких, що мають порушення інтелекту. До порушень інтелекту відносяться розумова відсталість і затримка психічного розвитку (ЗПР).

Розумова відсталість – це стійке, явно виражене зниження пізнавальної діяльності, що виникло на основі органічного ураження головного мозку.

Існують різні форми розумової відсталості, серед яких найпоширенішою є олігофренія. За глибиною дефекту розумову відсталість при олігофренії поділяють на ідіотію, імбецильність та дебільність.

Дебільність є найбільш легким ступенем розумової відсталості. Діти з таким діагнозом здатні до поступального пізнавального розвитку, але з серйозними утрудненнями, оскільки розвиток відбувається на ушкодженій біологічній основі. Це зумовлює характерне для учнів даної категорії порушення здатності до розуміння, засвоєння та відтворення інформації; також вони зазнають утруднень в практичному застосуванні набутих знань. Для виховання і навчання дітей з розумовою відсталістю існують спеціальні дошкільні заклади і спеціальні школи-інтернати. Основними завданнями школи є максимально можливе подолання вад пізнавальної діяльності та емоційно-вольової сфери дітей, підготовка їх до продуктивної праці, соціальна адаптація і реабілітація. В школах викладаються як загальноосвітні, так і спеціальні предмети. До загальноосвітніх відносяться українська мова, читання, математика, природознавство, історія, малювання, музика, фізкультура. До спеціальних відносяться розвиток мовлення, ритміка, соціально-побутове орієнтування. Специфічною формою організації навчального процесу є групові та індивідуальні логопедичні заняття і заняття з розвитку психомоторики і сенсорних процесів. Значне місце у навчально-виховному процесі посідає професійно-трудове навчання, яке є одним з розділів роботи школи з підготовки учнів до самостійного життя. Специфічним завданням виховної роботи школи є підвищення регулюючої ролі інтелекту в поведінці учнів в різних ситуаціях і в ході різних видів діяльності.

Випускників шкіл з більш високим рівнем розумового і фізичного розвитку та професійних можливостей рекомендують до навчання у спеціальні професійно-технічні училища-інтернати Міністерства праці та соціальної політики України. Підлітки з нижчим рівнем пізнавальних та трудових можливостей направляються до реабілітаційних центрів, де отримують ремісничу підготовку. Особливості роботи цих закладів будуть розглянуті пізніше.

В подальшому люди з легким ступенем розумової відсталості здатні до самостійного трудового життя.

Від розумово відсталих дітей потрібно відрізняти дітей, що мають затримку психічного розвитку.

Поняття "затримка психічного розвитку" вживається по відношенню до дітей з мінімальними органічними ураженнями або функціональною недостатністю центральної нервової системи, а також до тих, що тривалий час знаходилися в умовах соціальної депривації.

Категорія дітей з ЗПР є дуже різноманітною за складом. Так само, як і розумово відсталим, таким дітям властиво відставання від норми в усіх сферах психічної діяльності. Але істотна відмінність дітей із затримкою психічного розвитку від розумово відсталих полягає в тому, що вони здатні оволодіти значно ширшим і глибшим обсягом знань, а, маючи певні знання, здатні їх самостійно узагальнювати, конкретизувати, застосовувати до нових умов. Діти з ЗПР краще використовують педагогічну допомогу у виконанні пізнавальних та інших завдань, з якими на даний момент не можуть впоратися самостійно.

Для виховання і навчання дітей із затримкою психічного розвитку створюються корекційні групи при масових дитячих садках і спеціальні класи при масових школах. Оскільки затримка психічного розвитку характеризується негрубими порушеннями інтелектуальної та емоційно-вольової сфери та досить високою здатністю до компенсації порушень психічної діяльності під впливом коригуючих заходів, то за умови вчасного надання корекційно-педагогічної допомоги такі діти здатні опанувати програму неповної середньої школи і в більшості випадків продовжити навчання в закладах загального типу.

Педагогічна допомога учням з порушеннями опорно-рухового апарату.

Вроджені або набуті порушення опорно-рухового апарату спостерігаються у 5-7% дітей.

Серед дітей з порушеннями опорно-рухового апарату близько 90% становлять діти з церебральним паралічем (ДЦП). В таких дітей рухові розлади поєднуються з психічними і мовленнєвими порушеннями, тому більшість з них потребує не лише медичної і соціальної допомоги, а й психолого-педагогічної та логопедичної корекції. Інші категорії дітей з порушеннями опорно-рухового апарату, як правило, не мають порушень пізнавальної діяльності та не потребують спеціального виховання та навчання. Проте всі ці діти потребують спеціальних умов життя, освіти і наступної трудової діяльності.

Дитячий церебральний параліч виникає в результаті пошкодження мозку в ранньому онтогенезі і проявляється у вигляді різноманітних рухових, психічних і мовленнєвих порушень.

Тяжкість таких порушень варіює в широкому діапазоні, але чіткого зв'язку між вираженістю рухових і психічних порушень не існує.

Структура інтелектуального порушення при ДЦП характеризується низкою особливостей: обмеженість кола уявлень про довкілля, нерівномірність характеру інтелектуальної недостатності, вираженість психоорганічних проявів.

За станом інтелекту діти з церебральним паралічем є досить різнорідною групою: дехто має нормальний або близький до нормального інтелект, в інших спостерігається затримка психічного розвитку, решта є розумово відсталими. Найбільший відсоток становлять діти із затримкою психічного розвитку.

В структурі дефекту у дітей з церебральним паралічем значне місце посідають мовленнєві порушення, частота яких сягає 80%. Особливості мовленнєвих розладів і ступінь їх тяжкості передусім залежать від локалізації і тяжкості ураження головного мозку.

Загальну освіту діти з церебральним паралічем, які здатні до самостійного пересування та самообслуговування, набувають в спеціальних загальноосвітніх школах-інтернатах відповідного профілю. В цих школа проводиться багатопланова лікувально-корекціна робота, спрямована на розвиток рухової сфери учнів - заняття лікувальною фізкультурою, спеціальні рухливі ігри, ортопедична допомога, масаж тощо. При організації навчально-виховного процесу потрібно враховувати, що первина вада рухової сфери спричиняє порушення розвитку всіх аналізаторних систем дитини і порушення її розвитку в цілому. Тому корекційна робота з такими дітьми не обмежується лише розвитком моторики. Система корекційно-виховної роботи повинна включати розвиток зорового сприймання, словникового запасу, узагальнень та диференціювань в розумовій діяльності, виправляння недоліків просторових і часових уявлень. Важливу роль відіграє логопедична робота з корекції вимови.

За умов проведення комплексної корекційної навчально-виховної та лікувальної роботи стає можливим оволодіння учнями з порушеннями опорно-рухового апарата програмою загальноосвітньої школи, що дає їм можливість продовжувати післяшкільне навчання.

Професійна підготовка таких людей здійснюється за спеціальностями, які забезпечать їм можливість працювати не лише на виробництві, а й займатися індивідуальною трудовою діяльністю (крій та шиття, вишивка, взуттєва справа тощо). Також чимало випускників спеціальних шкіл для дітей з порушеннями опорно-рухового апарата закінчують вищи навчальні заклади різних рівнів акредитації, переважно економічного та гуманітарного профілів.

Педагогічна допомога учням з порушеннями мовлення.

Порушення мовлення - відхилення від загальноприйнятої в даному мовному середовищі норми.

Порушення мовлення, з якими має справу корекційна педагогіка, (важкі розлади мовлення) слід відрізняти від тих чи інших її тимчасових розладів, пов’язаних з особливостями вікового розвитку дітей, з окремими неправильностями вимови, що викликані звичкою, яка сформувалася під впливом мовного середовища. Важкі розлади мовлення виникають внаслідок порушення центральної нервової системи або периферійного мовного апарату.

Порушення у стані центральної нервової системи можуть спричиняти загальне погіршення самопочуття, головний біль, швидку втомлюваність, нестійкість уваги і пам’яті і, як наслідок, низьку успішність у навчанні.

Усі види мовленнєвих порушень можна поділити на дві групи: порушення усного мовлення і порушення писемного мовлення. Порушення усного мовлення, в свою чергу, поділяються на два типи: фонаційне, або зовнішнє (порушення вимови, висоти і тембру голосу, ритму мовлення); структурно-семантичне, або внутрішнє (порушення лексичної і граматичної будови висловлювань).

Залежно від ступеня тяжкості, порушення словесного мовлення можуть спричиняти повні або часткові порушення письма і читання.

Для дітей з важкими розладами мовлення існують спеціальні дошкільні заклади і спеціальні загальноосвітні школи-інтернати. Крім цього існують логопедичні групи при дошкільних закладах загального типу і логопедичні пункти при масових школах. Логопедична допомога надається також по лінії Міністерства охорони здоров’я через мережу логопедичних кабінетів при дитячих психоневрологічних диспансерах.

В результаті тривалої й цілеспрямованої логопедичної роботи порушення мовленнєвого розвитку дитини значною мірою коригуються. Але навіть в дорослому віці вимова такої людини, особливо під час хвилювання, буде дещо відрізнятися від норми. Тому педагог має всіляко сприяйти розвитку комунікативних здібностей учнів з порушеннями мовлення, залучати їх до групової роботи шляхом застосування активних методів навчання.

В разі необхідності можна попросити учня повторити своє висловлювання, але робити це треба коректно та доброзичливо. Якщо в учня помітно погіршується вимова, відмічаються стійкі порушення письма і читання, не треба примушувати його багаторазово повторювати виконання одних і тих самих завдань - в цьому випадку учень потребує спеціалізованої логопедичної допомоги, про що в коректній формі необхідно повідомити батьків. Логопедична допомога надається в логопедичних кабінетах, які існують при поліклініках і психоневрологічних диспансерах.

Педагогічна допомога учням з порушеннями слуху.

Порушення слуху належать до порушень сенсорного (чуттєвого) пізнання світу. Навіть незначний рівень зниження слуху негативно впливає на формування психічних процесів, передусім – на розвиток мовлення, комунікативної діяльності та логічного мислення.

Відповідно до ступеня порушення слухового аналізатора розрізняють глухоту і туговухість:

глухота – стійка втрата слуху, за якої неможливе розбірливе сприймання мови навіть на найближчій відстані від вуха і самостійне оволодіння мовленням. Глухі люди здатні сприймати гучні немовленеві звуки (автомобільний сигнал, шум двигуна, стук молотка, барабанний дріб тощо) та деякі звуки мови (переважно голосні) на близькій відстані.

туговухість – стійке зниження слуху, коли можливе сприймання зверненої мови хоча б на найближчий відстані від вуха та самостійне накопичення хоча б мінімального словникового запасу.

Для дітей з порушеннями слуху створені спеціальні дошкільні заклади і спеціальні загальноосвітні школи-інтернати для глухих дітей та спеціальні загальноосвітні школи-інтернати для дітей зі зниженим слухом. Надаючи дітям загальноосвітню підготовку в обсязі масової школи, спеціальна школа має специфічну мету - корекцію мовленнєвого недорозвинення учнів. Тому накопичення і активізація словника, розвиток мовлення, слухового сприймання, навичок читання з губ, формування вимови є обов’язковими елементами кожного уроку.

Професійну освіту люди з порушеннями слуху можуть здобути на навчально-виробничих підприємствах Українського товариства глухих, а також у професійно-технічних і вищих навчальних закладах, навчаючись у складі спеціальних груп, спеціальних підгруп та індивідуально.

Особам з порушеннями слуху доступна значна кількість спеціальностей: робітничі спеціальності у галузі машинобудування, металургії, метало- і деревообробки, будівництва, легкої промисловості, сільського господарства і сфери обслуговування, а також спеціальності інтелектуальної праці та образотворчого мистецтва.

Специфіка навчання учнів з порушеннями слуху полягає в тому, що в навчальному процесі поряд зі словесною мовою використовується жестова мова.

Вчителі шкіл для дітей з порушеннями слуху володіють жестовою мовою. Використання жестової мови в навчальному процесі професійно-технічного або вищого навчального закладу передбачає наявність в аудиторії сурдоперекладача.

Співпраця викладача з сурдоперекладачем передбачає дотримання таких правил: завчасно забезпечуйте сурдоперекладача конспектом лекцій, щоб він міг підготуватися до заняття; розташовуйте учнів з порушеннями слуху в аудиторії таким чином, щоб максимально полегшити їхнє спілкування з сурдоперекладачем; під час заняття розмовляйте з учнями, а не з сурдоперекладачем; запрошуйте сурдоперекладача на всі позакласні заходи; завчасно інформуйте сурдоперекладача про тематику цих заходів, аби він мав час підготуватися; стежте за тим, щоб сурдоперекладач встигав перекладати Ваші висловлювання.

Словесна мова, якою користуються люди з порушеннями слуху поділяється на усну, писемну і дактильну.

В дактильній мові кожна буква алфавіту (дактилема) утворюється певною конфігурацією пальців правої руки. Дактилеми складаються в слова, фрази і речення.

Усну мову люди з порушеннями слуху можуть сприймати візуально, тобто читати з губ. Але не слід думати, що нечуючій людині достатньо лише подивитися на співрозмовника, щоб його зрозуміти. Читання з губ вимагає значної концентрації уваги та спостережливості, що призводить до швидкої втомлюваності; це важливо пам’ятати викладачам і враховувати в роботі з учнями з порушеннями слуху.

Педагогічна допомога учням з порушеннями зору.

Порушення зору, як і порушення слуху, є порушеннями сенсорного пізнання світу. Саме через зоровий аналізатор людина одержує найбільше уявлень і вражень про навколишній світ. Зоровий контроль має велике значення для розвитку рухів людини. При порушенні зору в дитини виникають значні труднощі в пізнанні світу та орієнтуванні в ньому, в здійсненні контактів з людьми. Все це викликає тяжкі переживання та негативні реакції, що зумовлює своєрідність характеру людини, наявність в неї таких рис, як невпевненість, пасивність, схильність до самоізоляції, дратливість. На розвитку вищих форм пізнавальної діяльності (словесно-логічного мислення, довільного запам'ятовування, цілеспрямованої уваги) порушення зору майже не відбиваються.

Порушення зору властиві значній кількості сучасних дітей. Найбільш тяжкими порушеннями є сліпота і слабозорість, які вимагають від дитини особливих, специфічних способів здобуття інформації про довкілля.

Сліпими є люди, в яких зорові відчуття або зовсім відсутні (обидва ока не здатні сприймати світло та розрізнювати кольори), або зберігається відчуття світла чи незначний залишковий зір (максимальна гострота зору - 0,04 на оці, що краще бачить з корекцією).

У слабозорих людей гострота зору на оці, яке краще бачить з корекцією становить 0,05-0,4. На відміну від сліпих, у слабозорих навіть сильно порушений зір є провідним аналізатором. Однак глибоке порушення зорової функції зумовлює такі особливості процесу візуального сприймання, як уповільненість, занижена точність, звуження огляду. В значній кількості слабозорих порушена здатність розрізняти кольори; в слабозорих при косоокості порушений бінокулярний зір, тобто обмежена можливість бачити двома очима. На сприймання предметів та їхніх зображень впливає порушення окорухових функцій, що спричиняє утруднення при фіксації погляду, простежуванні динамічних змін, оцінюванні лінійних розмірів.

Для дітей з порушеннями зору створено спеціальні дошкільні заклади, а також спеціальні загальноосвітні школи-інтернати для сліпих дітей та спеціальні загальноосвітні школи-інтернати дітей зі зниженим зором. Програми таких шкіл із загальноосвітніх предметів за змістом і обсягом відповідають аналогічним програмам масової школи. Специфічними формами роботи є розвиток сприймання, конкретизація уявлень, вдосконалення наочно-образного мислення, формування прийомів і способів самоконтролю і регуляції рухів. Оскільки сприймання навчального матеріалу дітьми з порушеннями зору швидкістю, повнотою і точністю поступається сприйманню його дітьми з нормальним зором, а уявлення таких дітей про довкілля збіднені, фрагментарні, а в ряді випадків спотворені, програмою передбачено збільшення часу на виконання вимірювань, проведення спостережень, дослідів, екскурсій. У програмі з образотворчого мистецтва особлива увага приділяється пластичному моделюванню та декоративно-прикладному мистецтву, що сприяє розвитку сприймання та наочно-образного мислення, а також художньо-естетичному вихованню учнів.

Збереженість мовлення та мислення, достатній рівень компенсаторного розвитку в більшості школярів з порушеннями зору дозволяють їм набути високого рівня освіти, відносно легко засвоїти основні норми моралі і правил поведінки. Але практичне оволодіння цими нормами для них ускладнено, оскільки при значній втраті зору важко спостерігати за поведінкою інших та оцінювати її.

Професійну освіту сліпі і слабозорі можуть набувати на підприємствах Українського товариства сліпих (УТОС), а також в професійно-технічних і вищих навчальних закладах загального типу. Маючи навіть найтяжче зорове порушення (вроджена тотальна сліпота), людина здатна досягти високих результатів у розумовому розвитку і набути високоморальної, суспільно-цінної активної життєвої позиції.

Виробничо-трудова діяльність осіб з порушеннями зору головним чином організується на підприємствах УТОС. Ці підприємства виготовляють складні електро- і радіоприлади, електродвигуни, деталі та запасні частини для автомашин тощо. Також підготовка спеціалістів з числа інвалідів за зором здійснюється у бібліотечних технікумах, музичних училищах і консерваторіях, училищах культури, університетах. Отже, компенсаторні процеси при глибоких порушеннях зору під впливом педагогічних засобів і активної позиції самої людини досягають такого рівня, який забезпечує високий розвиток творчих сил і здібностей особистості.

Педагогічна допомога учням з комплексними порушеннями розвитку.

Ця категорія дітей є найбільш уразливою та потребує значно більшого, ніж інші, обсягу комплексної медико-психолого-педагогічної допомоги.

В залежності від структури порушень виділяють такі категорії дітей:

• діти, що мають одне суттєве порушення та супутні йому інші порушення в менш вираженому вигляді (наприклад, порушення опорно-рухового апарату і туговухість, туговухість і слабозорість тощо);

• діти з двома вираженими вадами, кожна з яких спричиняє значні порушення психофізичного розвитку (наприклад, сліпоглухі, розумово відсталі глухі тощо);

• діти з багатьма порушеннями (три або більше), що призводять до значних обмежень життєдіяльності та соціалізації (наприклад, розумова відсталість, слабозорість і глухота).

Діти першої і частково другої категорії вчаться в спеціальних класах при відповідних школах-інтернатах. За даними наукових досліджень і спостережень досвідчених дефектологів-практиків, такі діти становлять близько 40% контингенту спеціальних загальноосвітніх закладів. Проте спеціальні методики виховання і навчання дітей з комплексними порушеннями на сьогодні ще не розроблені достатньою мірою, тому при роботі з ними потрібно враховувати особливості розвитку при всіх порушеннях, наявних у дитини. В подальшому випускники шкіл можуть набувати професійну освіту в спеціальних професійно-технічних училищах-інтернатах Міністерства праці та соціальної політики України, а також в центрах професійної, медичної та соціальної реабілітації. Особливості роботи цих закладів будуть розглянуті пізніше.

Корекція девіантної поведінки учнів.

Значний відсоток контингенту професійно-технічних училищ становлять учні з девіантною поведінкою.

Девіантна поведінка – система вчинків або окремі вчинки, що суперечать прийнятим у суспільстві правовим чи моральним нормам.

До основних видів девіантної поведінки відносять:

• протиправну поведінку (злочинність);

• непротиправну аморальну поведінку (пияцтво, наркоманія, сексуальна розбещеність, агресивність тощо).

• непротиправну поведінку, спричинену порушенням психофізичного розвитку.

Раніше було показано, що фізичні вади можуть бути пов’язані з тяжкими психічними переживаннями дитини. Це негативно відбивається на її характері і поведінці, особливо при неправильному ставленні з боку оточуючих. Так, дитина може стати замкненою, роздратованою, впертою, грубою, або навпаки – загальмованою і апатичною.

Корекція поведінки в цьому випадку базується на запобіганні травмуючих ситуацій, опорі на позитивні риси й можливості дитини, роз’яснювальній роботі з іншими членами учнівського колективу. В деяких випадках важливою є допомога дитин з боку лікаря-психоневролога.

Звичайно, далеко не кожне переживання дитини призводить до порушення її поведінки. Багато чого залежить від вагомості та гостроти зовнішнього впливу, що травмує психіку дитини, тривалості такого впливу, загального стану здоров’я дитини, її вікових та індивідуальних особливостей.

Підгрунтя для протиправної та аморальної поведінки учнів ПТНЗ можуть створювати наступні чинники: високий рівень тривожності, сумніви в правильності вибору професії, її перспективності та можливості подальшого працевлаштування; проблеми у стосунках з батьками, педагогами, однолітками; проблеми зі здоров’ям, швидка втомлюваність, нервові перенапруження; неможливість або невміння організації повноцінного дозвілля; матеріальні труднощі в сім’ї.

До основних причин девіантної поведінки у підлітковому та ранньому юнацькому віці відносять: незавершеність процесу формування особистості; негативний вплив сім’ї та найближчого оточення.

Вказані причини обумовлюють напрямки роботи з профілактики та корекції девіантної поведінки учнів: створення умов для усвідомлення учнем необхідності переоцінки своєї поведінки; формування в учня соціально значущих якостей. Найбільша роль в такій роботі відводиться класному керівнику учнівської групи і майстру виробничого навчання.

Перш за все потрібно здійснити всебічне вивчення учнів. Отримана інформація має враховуватися при проведенні з учнями, що мають відхилення у поведінці, індивідуальної роботи і масових виховних заходів.

Успішність профілактики і корекції девіантної поведінки учнів залежить від оптимального вибору і правильного застосування методів виховання.

Розглянемо групу методів стимулювання і корекції поведінки. В цій групі виділяють чотири підгрупи:

1. Методи руйнування негативних рис характеру (метод реконструкції характеру, метод „вибуху”).

2. Методи перебудови мотиваційної сфери і самосвідомості (спонукання до об’єктивного переосмислення власних достоїнств та недоліків, переконування, прогнозування негативної поведінки).

3. Методи перебудови життєвого досвіду: (розпорядження, обмеження, переучування, регламентація способу життя).

4. Методи попередження негативної поведінки і стимулювання позитивної (заохочення, покарання, змагання, створення позитивної перспективи).

Зауважимо, що для профілактики і виправлення девіантної поведінки учнів використовуються не лише методи стимулювання і корекції поведінки, а й методи формування свідомості та методи організації діяльності і формування досвіду поведінки. Педагог має допомогти вихованцю в його становленні як особистості. Звичайно, таку допомогу не можна забезпечити, використовуючи якийсь один метод; лише вміле поєднання методів виховання, обраних з урахуванням індивідуальних особливостей учня та конкретної ситуації забезпечить успіх педагогічного впливу.