31

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ

„ОСНОВИ КОРЕКЦІЙНОЇ ПЕДАГОГІКИ”

Тема І. КОРЕКЦІЙНА ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА

План:

1. Поняттєво-термінологічний апарат корекційної педагогіки.

2. Предмет і завдання корекційної педагогіки.

3. Дидактичні принципи корекційної педагогіки.

4. Корекційна педагогіка в системі наук.

Корекційна педагогіка – наука про закономірності розвитку, виховання та навчання осіб (і дітей, і дорослих) з обмеженими психофізичними можливостями та/або відхиленнями у поведінці.

Особи з обмеженими психофізичними можливостями (з порушеннями психофізичного розвитку, з обмеженими можливостями здоров'я та життєдіяльності) – це люди з порушеннями інтелекту, слуху, зору, опорно-рухового апарату, а також з важкими розладами мовлення.

Вивченням особливостей розвитку, виховання та навчання осіб з порушеннями інтелекту займається олігофренопедагогіка, з порушеннями слуху – сурдопедагогіка, з порушеннями зору – тифлопедагогіка; вивченням, попередженням і корекцією порушень мовлення займається логопедія.

Синонімом терміну "корекційна педагогіка" є термін "спеціальна педагогіка", який підкреслює, що особи з обмеженими можливостями здоров'я та життєдіяльності потребують спеціальних освітніх послуг, які не можуть бути реалізовані за допомогою загальнопедагогічних методів і засобів.

Корекція у педагогіці розглядається як сукупність педагогічних засобів, спрямованих на виправлення або послаблення порушень розвитку людини.

Спеціальна освіта – дошкільна, загальна і професійна освіта, для здобуття якої особам з порушеннями фізичного і психічного розвитку створюються спеціальні умови.

Спеціальні умови для отримання освіти – комплекс педагогічних, медичних, соціальних та інших послуг, без яких опанування загальноосвітніх і професійних знань, умінь і навичок особами з порушеннями фізичного і психічного розвитку суттєво утруднено або взагалі неможливо.

Спеціальний (корекційний) освітній заклад – освітній заклад, створений для осіб з порушеннями фізичного і психічного розвитку.

Предметом корекційної педагогіки є теорія і практика спеціальної освіти.

Кінцева мета виховання та навчання дітей з обмеженими психофізичними можливостями така ж, як і мета виховання та навчання звичайних дітей: засвоєння ними певних соціальних норм і включення в життя суспільства. Але шлях, яким для цього мають пройти діти з психофізичними порушеннями, суттєво відрізняється від загальноприйнятого в педагогіці, адже фізичні і психічні вади змінюють і утруднюють процес розвитку, причому кожна вада робить це по-своєму. Тому корекційна педагогіка має систему специфічних цілей, до яких належать: корекція вади та її компенсація педагогічними засобами; абілітація та реабілітація, в першу чергу соціальна та особистісна.

Для досягнення зазначених цілей корекційна педагогіка розв'язує такі завдання: вивчає педагогічні закономірності розвитку особистості в умовах обмежених можливостей життєдіяльності; розробляє й обгрунтовує педагогічну класифікацію дітей з порушеннями психофізичного розвитку; вивчає світові тенденції розвитку спеціальної освіти, розробляє й обгрунтовує принципи розвитку вітчизняної системи спеціальної освіти; визначає цілі, завдання, зміст, принципи, форми, методи спеціальної освіти; бере участь у розробці спеціальних технічних засобів навчання; вивчає особливості та шляхи поліпшення соціальної адаптації й інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями в різні вікові періоди; надає психолого-педагогічну допомогу батькам, що мають дітей з обмеженими можливостями життєдіяльності.

Оскільки корекційна педагогікає галуззю загальної педагогіки, вона ґрунтується на загальнопедагогічних принципах. Водночас корекційна педагогіка має систему специфічних принципів, основними з яких є:

Принцип раннього педагогічного втручання ґрунтується на висновках психолого-педагогічних досліджень про те, що розвиток дитини, яка має певні психофізичні порушення, залежить не лише від ступеня тяжкості наявної вади, а й від педагогічних умов, в яких дитина знаходиться.

Принцип педагогічного оптимізму підкреслює важливість віри в сили і можливості дитини, акцентує вирішальну роль сприятливих педагогічних умов для стимулювання і активізації внутрішніх компенсаторних механізмів її психічної діяльності.

Принцип доступності та відкритості освіти передбачає реалізацію права на освіту усіх без винятку дітей.

Принцип інтегративного характеру освіти встановлює необхідність поєднання в освітньому процесі навчально-виховних завдань із завданнями діагностичними, охоронно-оздоровчими, корекційно-компенсаторними і соціальними.

Принцип корекційно-компенсаторної спрямованості навчання передбачає комплексний вплив на різні сторони розвитку учнів з обмеженими психофізичними можливостями.

Корекційна педагогіка тісно пов'язана з суміжними науковими галузями, до яких відносяться філософія, історія, загальна педагогіка, методики викладання окремих дисциплін, психологія, соціологія, медицина, фізіологія, лінгвістика та інші. Дані цих наук творчо використовуються корекційною педагогікою в дослідженнях і практичній діяльності, в розробці спеціальних освітніх технологій і технічних засобів навчання.

Тема ІІ. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ОСВІТИ ОСІБ З ПОРУШЕННЯМИ ФІЗИЧНОГО ТА ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ

План:

1. Розвиток теорії виховання та навчання осіб з обмеженими психофізичними можливостями у зарубіжних країнах.

2. Розвиток вітчизняної системи спеціальної освіти.

3. Проблеми соціальної ізоляції та інтеграції в спеціальній освіті.

Дослідження еволюції ставлення суспільства і держави до осіб з порушеннями розвитку від античних часів до наших днів дозволило виділити переломні моменти, що розмежовують п’ять періодів на шляху суспільства від ненависті і агресії до терпимості, партнерства та інтеграції осіб з порушеннями розвитку. Умовними межами п’яти виділених періодів є історичні прецеденти суттєвої зміни ставлення держави до осіб з порушеннями розвитку.

Зазначені періоди пережили всі розвинуті країни, але в різні історичні часи.

Перший період – від агресії та нетерпимості до усвідомлення необхідності опіки людей з порушеннями розвитку.

В античному світі пропагувався культ здорового тіла, тому доля людей з порушеннями розвитку була трагічною – ще в дитинстві їх умертвляли.

Нові погляди на людину і сенс її життя принесло християнство. Милосердя було оголошено не лише чеснотою, а й обов’язком християнина. Першими, хто подав приклад співчутливого ставлення до калік і убогих, були, звичайно ж, священики. При монастирях, починаючи з ІV століття, стали влаштовуватися притулки, в яких люди з фізичними або розумовими вадами могли отримати дах над головою та їжу. Перший світський притулок для сліпих (точніше – для осліплих воїнів) було створено в ХІІ столітті в Баварії. Цей прецедент можна вважати верхньою межею першого періоду в Західній Європі. Від цього часу починає формуватися система опіки та лікувальної допомоги людям з порушеннями розвитку.

В Київській Русі завжди ставилися із співчуттям до тих, хто потребував допомоги; прецеденти виникнення перших монастирських притулків приходяться на Х століття, коли князь Володимир зобов’язав церкву опікувати інвалідів.

Перші світські притулки виникають в Російській імперії на початку ХVІІІ ст. і пов’язані з реформами Петра І, спрямованими на європеїзацію країни.

Другий період – від усвідомлення необхідності опіки людей з порушеннями розвитку до усвідомлення можливості навчання хоча б частини з них.

Зміна ставлення держави і суспільства до осіб з розумовими і фізичними вадами була результатом багатьох соціокультурних процесів декількох століть. Найбільш значущими серед них є: торжество філософії гуманізму, реформація і протестантизм, урбанізація, розвиток університетів і шкільної освіти, розквіт світського вільнодумства.

Верхньою межею періоду в Західній Європі можна вважати прецеденти відкриття у Парижі спеціальних шкіл для глухонімих (1770 р.) і сліпих (1784 р.).

На теренах Російської імперії прецеденти відкриття спеціальних шкіл (для глухих в 1806 р. і для сліпих – в 1807 р. в Петербурзі) були пов’язані зі знайомством імператора Олександра І із західним досвідом і запрошенням французького тифлопедагога Валентина Гаюі для роботи в Росію.

Третій період – від усвідомлення можливості до усвідомлення необхідності навчання трьох категорій дітей: глухих, сліпих, розумово відсталих.

Верхньою межею періоду в Західній Європі можна вважати останню чверть ХІХ – першу чверть ХХ століття – час прийняття в західноєвропейських країнах законів про обв’язкову загальну початкову освіту і на їх основі законів про навчання глухих, сліпих і розумово відсталих дітей. Так починає створюватися система спеціальної освіти.

В Україні становлення системи спеціальної освіти приходиться на радянський період – 20-30-ті роки ХХ століття.

Четвертий період – від усвідомлення необхідності навчання окремих категорій дітей з порушеннями психофізичного розвитку до розуміння необхідності навчання всіх дітей зазначеної категорії.

Умовними межами цього періоду в Західній Європі можна вважати час від початку до 70-х років ХХ століття, а в СРСР – від 30-х до 90-х років ХХ століття. Національні системи спеціальної освіти вдосконалюються і диференціюються, розширюється мережа дошкільних навчальних закладів, створюються умови для післяшкільної освіти.

В Радянському Союзі перші класи і школи для туговухих і слабозорих дітей виникають у другій половині 30-х років. В кінці 50-х років створюються школи для дітей з важкими розладами мовлення і з порушеннями опорно-рухового апарату. З кінця 70-х років при масових школах відкриваються класи для дітей з затримкою психічного розвитку. У 80-х роках при допоміжних школах відкриваються експериментальні класи для глибоко розумово відсталих дітей, які раніше вважалися нездатними до навчання.

П’ятий період – від ізольованого до інтегрованого навчання осіб з обмеженими психофізичними можливостями.

Нижньою межею періоду в Західній Європі можна вважати 70-ті роки ХХ ст., коли в ситуації економічного зростання, розвитку демократії і ліберально-демократичних настроїв, проведення активної антидискримінаційної політики створюється нова парадигма громадської свідомості: „єдина спільнота людей з різними проблемами”. Провідною тенденцією розвитку системи освіти дітей з порушеннями психофізичного розвитку стає „включення до загального потоку” або інтеграція. Перехід до інтегрованих форм освіти, визнання всіх без винятку дітей здатними до навчання, докорінна перебудова системи спеціальної освіти стали наслідком демократизації західноєвропейського суспільства.

В Україні практика інтегрованого шкільного навчання є майже нерозвинутою. Причини цього – неготовність масових шкіл прийняти на навчання дітей-інвалідів.

Треба зазначити, що за часи свого існування вітчизняна спеціальна школа зробила вагомий внесок у підготовку дітей з обмеженими психофізичними можливостями до самостійного життя; недооцінювати її досягнення несправедливо. Разом з тим суттєвим недоліком спеціальних шкіл є те, що їх вихованці тривалий час залишаються ізольованими від власних родин і від суспільства в цілому. Тому ідеї інтегрованого навчання все частіше привертають увагу науковців і батьків дітей, що мають особливі освітні потреби.

Що ж стосується професійної освіти, то, фактично, досвід інтегрованого навчання бере початок аж з 20-х років ХХ ст., коли було створено перші групи глухих і сліпих на робітничих факультетах, у профшколах, ухвалено перші постанови, що дозволяли приймати цю категорію громадян до вузів.

Тема ІІІ. СТРАТЕГІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В СФЕРІ СОЦІАЛІЗАЦІІ ТА ІНТЕГРАЦІЇ В СУСПІЛЬСТВО ОСІБ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

План: