Додаток в

Cтаття 2. Нова редакція статті, що передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми: аналіз складу злочину

Проблема протидії торгівлі людьми є надзвичайно актуальною в усьому світі. Цей транснаціональний злочин охопив безліч регіонів. З одних країн людей вивозять, в інші продають, водночас як треті є країнами транзиту. З України людей вивозять до Європи та Росії, частково вона виступає країною транзиту, іноді має місце внутрішня торгівля. Кількість зареєстрованих правоохоронними органами злочинів цього виду постійно збільшується. За даними Департаменту інформаційних технологій МВС України, у 1998 році їх було 2, 1999 – 11, 2000 – 42, 2001 – 91, 2002 – 169, 2003 – 289, 2004 – 269, 2005 – 415.

Надзвичайно велика увага громадськості, ЗМІ та міжнародних структур до проблем протидії торгівлі людьми стимулювали активізацію не лише правоохоронців, а й законодавця. Про це свідчить хоча б той факт, що редакція статті КК України, що передбачає відповідальність за торгівлю людьми, змінювалась три рази. Останні зміни кримінального законодавства супроводжувались активним протистоянням двох основних позицій. Прибічники першої пропонували закріпити у КК України визначення торгівлі людьми, яке б дослівно відповідало визначенню, закріпленому у Протоколі про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року (далі – Протокол). Прибічники другої позиції наполягали на імплементації міжнародного законодавства з урахуванням системно-структурної побудови КК України та національних традицій кримінального законодавства.

Внаслідок конкуренції двох згаданих позицій народилась компромісна норма, яка цілком врахувала міжнародні зобов’язання України і, разом з тим, була наближена до вітчизняних правил побудови кримінально-правових норм.

Проаналізуємо новостворену норму, яка вже вступила в дію та викликала безліч запитань як у практиків, так і в теоретиків.

Назва статті зазнала незначних змін. Стару назву "торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини" було змінено на "торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини". Отже, новий текст закону не визнає передачу людини обов’язковою ознакою цього злочину. Проблемним тут представляється той факт, що назва статті є дещо вужчою від її змісту, та не охоплює частину ознак об’єктивної сторони. Це буде видно із розкриття об’єктивної сторони складу торгівлі людьми.

Стаття залишилась на старому місці – у розділі ІІІ КК України. Отже, законодавець не відмовився від позиції визнання волі, честі та гідності об’єктом цього злочину, незважаючи на те, що означеним цінностям далеко не завжди заподіюється шкода при вчиненні торгівлі людьми. Нажаль, обґрунтована нами позиція щодо необхідності визнання громадської моральності об’єктом торгівлі людьми та відповідного перенесення цього складу злочину до розділу XII КК України не була втілена в життя при внесенні змін до КК України.

Замість трьох у старій редакції, нова стаття містить шість форм торгівлі людьми. Отже, об’єктивна сторона диспозиції норми передбачає шість альтернативних дій: 1) торгівля людьми; 2) здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина; 3) вербування людини; 4) переміщення людини; 5) переховування людини; 6) передача або одержання людини.

Найбільшу кількість запитань викликають перша та друга форми. Першу законодавець сформулював як "торгівля людьми", але, що саме мається на увазі під цим словосполученням закон не пояснює. Жваві наукові дискусії з цього приводу неважко передбачити вже зараз. На наш погляд, для розкриття означеного терміну слід звернутись до передостанньої редакції проекту статті від 21.12.2005 р., який був у Верховній Раді, але з технічних причин не розглядався. Відповідно до частини першої згаданого проекту злочинними визнавались "купівля, продаж чи здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина". Таким чином, під торгівлею людьми законодавець розуміє купівлю-продаж людини. Крім того, підтвердженням такої позиції є попередня редакція статті 149 КК України, де злочинним визнавався "продаж людини…". Отже, перша форма об’єктивної сторони складу цього злочину – торгівля людьми – це продаж (купівля) людини, що полягає у безповоротній передачі (одержанні) людини за грошову винагороду.

Розкриття змісту другої форми цього злочину прямо пов’язане з підходом до розкриття першої і, на наш погляд, не матиме суттєвих відмінностей від тлумачення другої форми попередньої редакції статті 149 КК України. Отже, здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина – це надання людини в рахунок погашення боргу, в обмін на послуги матеріального характеру, дарування, передача в оренду тощо.

Проблеми викликає формулювання: "… угоди, об’єктом якої є людина". Очевидно, що тут малось на увазі інше, а саме те, що людина виступає предметом угоди. Наприклад, у цивільному законодавстві (статті 638, 656, 718 ЦК України) йдеться про предмет, а не об’єкт договору. Наведений в тексті статті некоректний вираз може спричинити юридичну плутанину між поняттями «предмет угоди», «об’єкт злочину», «предмет злочину», та потребує відповідного корегування.

Випереджаючи критику з боку прихильників дослівного перенесення міжнародного визначення торгівлі людьми до КК України, слід зауважити, що перші дві форми хоча і не слово в слово, але все ж таки відповідають ст. 3 Протоколу, яка відносить до торгівлі людьми в тому числі й передачу або одержання людей "шляхом підкупу у вигляді платежів або вигод, для одержання згоди особи, яка контролює іншу особу". Отже, віднесення купівлі-продажу або іншої незаконної угоди щодо людини до торгівлі людьми є правильним та не порушує обов’язку України щодо імплементації міжнародного визначення торгівлі людьми до законодавства України.

Останні чотири форми торгівлі людьми дослівно співпадають із формами, закріпленими у міжнародному визначенні торгівлі людьми. Щоправда закріплення їх у статті 149 дещо суперечить традиційним для кримінального права України канонам, відповідно до яких стадії вчинення злочину та дії співучасників описуються у Загальній частині кодексу. Разом з тим, така конструкція полегшить застосування норми та позбавить Україну від зайвих дискусій про відповідність її законодавства міжнародному.

Вербування в літературі розкривають як «…дії, пов’язані з набором особи працювати чи надавати послуги на певних умовах…», або як «…запрошування, умовляння й набір за наймом людей…», «…безпосереднє наймання, тобто запрошування і набір…». Як бачимо, означені визначення розкривають термін «вербування» через ще менш зрозумілий термін «набір». Тому пропонуємо інший підхід до визначення цього терміну. Під вербуванням слід розуміти досягнення із людиною добровільної (шляхом запрошування, умовляння) або вимушеної (шляхом шантажу, погрози застосування насильства) домовленості на її подальшу експлуатацію, а у випадку використання обману – на вчинення певних дій щодо неї, таких як переміщення, переховування, передачу іншій особі.

Наступною формою вчинення цього злочину є переміщення людини, під яким слід розуміти дії спрямовані на зміну місця перебування людини. Найчастіше переміщення характеризується перетином кордону, але може відбуватись і всередині країни. Позитивною новелою чинної статті 149 КК України є те, що переміщення однозначно є факультативною ознакою торгівлі людьми, тоді як стара редакція статті породжувала різні погляди на її тлумачення щодо цієї ознаки.

Під переховуванням людини слід розуміти обмеження фізичних контактів людини з іншими особами, особливо із представниками правоохоронних органів, що може проявлятись як у наданні приміщення для перебування, так і в примусовому позбавленні волі.

Передачу людини в літературі розкривають як «…вчинення винною особою (так званим «продавцем») дій, пов’язаних із наданням потерпілого іншій особі (так званому «покупцю») безпосередньо чи опосередковано». Одержання людини є зворотною стороною передачі та передбачає отримання контролю над людиною. Таким чином, під передачею або одержанням людини слід розуміти вчинення дій, пов’язаних із переходом контролю над людиною від однієї особи до іншої. Людина передається вербувальником або перевізником особі, яка буде її експлуатувати.

Відповідно до логіко-граматичного тлумачення тексту статті, обов’язковою ознакою для останніх чотирьох форм цього злочину є наявність одного з наступних альтернативних способів: використання обману, шантажу чи уразливого стану, а у кваліфікованих складах, крім того – із застосуванням чи погрозою застосування насильства, використанням службового становища. Тлумачення тексту статті відповідно до правил українського правопису не дозволяє поширювати ці способи на перші дві форми. Крім того, підтвердженням цьому є примітка 3 до ст. 149 КК України, в якій зазначається, що відповідальність за вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання малолітнього чи неповнолітнього за цією статтею має наставати незалежно від наявності наведених у статті способів. Нерозповсюдження примітки на перші дві форми може означати лише одне: означені способи не є обов’язковими для торгівлі людьми або здійснення іншої незаконної угоди.

Кримінологи вважають, що обман полягає в “умисному введенні в оману іншої особи або підтримуванні вже наявної у неї оманливої уяви шляхом передачі інформації, що не відповідає дійсності або замовчування про різні факти, речі, явища і т. ін. з метою схилити цю особу до певної поведінки”. Обман є одним з найпоширеніших способів вчинення торгівлі людьми. У даному випадку стосовно людини вчинюються інформаційні дії, які проявляються у психічному протиправному впливові на психіку людини. Така суспільно небезпечна поведінка спрямована на передачу людині відповідної (в даному випадку неправдивої) інформації. Шляхом обману винна особа прагне домогтися певної поведінки людини або переслідує мету викликати у неї хибні погляди стосовно об’єктивних обставин (наприклад, повідомляє неправдиву інформацію щодо можливості працевлаштування за кордоном, умов праці, суми заробітку та можливості у будь-який час повернутися додому). Характерним для обману є те, що зовні все виглядає так, ніби воля особи є добровільною, але насправді ця добровільність суперечить дійсним інтересам особи.

Різновидом обману є зловживання довірою. Зловживання довірою полягає у “використанні особою в своїх інтересах впевненості, переконаності в її сумлінності, чесності, добропорядності іншої особи – довірителя, на шкоду останньому”. Йдеться про випадки, коли під час обману використовується наявність певних стосунків довіри, які існують між винною особою та потерпілою. Ці стосунки використовуються всупереч інтересам потерпілої особи. Прикладом відносин довіри можуть виступати стосунки між родичами, близькими друзями, опікунські відносини.

Під шантажем слід розуміти психічне насильство, що полягає у погрозі розголосити відомості, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти у таємниці.

Відповідно до примітки 2 під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин. Відповідно до наведеного визначення, уразливий стан може бути викликаний не лише фізичними чи психічними властивостями, а й певними зовнішніми обставинами (зокрема, збігом тяжких особистих, сімейних чи інших обставин). На наш погляд, в даному випадку йдеться про дії винної особи, спрямовані на використання такого становища людини, якій “немає чого втрачати” для отримання згоди на її подальшу експлуатацію. Так, наприклад, на семінарі присвяченому питанням протидії торгівлі людьми, що проводився 16-17 лютого 2006 року, представниками Департаменту боротьби зі злочинами, пов’язаними із торгівлею людьми наводився приклад, коли злочинцями було завербовано для сексуальної експлуатації за кордоном жінку, яка не мала засобів для існування та мешкала в будинку, що був у вкрай аварійному стані, де були відключені газ, вода та електроживлення.

Так само як і способи, мета вчинення цього злочину є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони лише для останніх чотирьох форм цього злочину. Такою метою є експлуатація. Поняття експлуатації наводиться у примітці 1 до ст. 149 КК України. Його розкрито більш повно ніж у старій статті та Протоколі. Крім того, перелік видів експлуатації не є вичерпним, що дозволятиме застосовувати цю норму при виникненні нових форм експлуатації. Оскільки для перших двох форм злочину мета не є обов’язковою ознакою – торгівля чи інша незаконна угода є закінченими з моменту їх вчинення, без необхідності її доведення.

Означене свідчить про те, що нова стаття 149 КК України зазнала суттєвих змін, якими цілком враховано обов’язок України щодо імплементації положень міжнародного законодавства до національного. Оновлена норма містить багато позитивних новел, які працюватимуть на користь підвищення ефективності протидії торгівлі людьми. Разом з тим, нова стаття виявилась небездоганною з точки зору юридичної техніки, що породжуватиме певні проблеми при її застосуванні. Тому в роботі з вдосконалення цієї норми крапку ставити поки що зарано.