19. Методи державної санаційної підтримки підприємства. Їх характеристика.

Державна фінансова підтримка санації підприємств може здійснюватися різними шляхами:

- прямим бюджетним фінансуванням у вигляді надання субсидій, дотацій, повного або часткового викупу державою акцій підприємства, яке перебуває на межі банкрутства. Пряме бюджетне фінансування санації державних підприємств здійснюється у випадках, коли підприємство зазнало збитків від стихійного лиха і вони не відшкодовані органами страхування;

- надання бюджетних позик тощо.

Одним із методів державної фінансової допомоги підприємствам є санаційна підтримка у вигляді повного або часткового викупу державою акцій підприємств, що перебувають у фінансовій скруті. Виступаючи в ролі санатора, держава керується передовсім народногосподарською доцільністю. У такий спосіб вона протидіє спаду виробництва та зростанню безробіття. Головною метою державних інвестицій є сприяння відновленню ліквідності та забезпечення діяльності підприємств.

Крім прямого бюджетного фінансування санації держава може використовувати й непрямі методи фінансової підтримки підприємств:

- надання антимонопольним комітетом дозволу на інтеграцію підприємств-конкурентів або поєднання їх інтересів;

- надання державних гарантій і державне страхування кредитів;

- регулювання механізму ціноутворення;

- зниження податкового тиску, списання податкових зобов'язань;

- відстрочення і розстрочення за платежами у бюджет на умовах податкового кредиту;

- стимулювання лізингової форми фінансування виробничо-технічних санаційних заходів;

- активізація участі в санації кредиторів з найбільшою заборгованістю;

- проведення цільових кредитних аукціонів НБУ під програми фінансування санації виробництва.

Одним із непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств є надання їм дозволу на тимчасове недотримання антимонопольного законодавства. Згідно із Законом України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» з метою запобігання монопольному становищу окремих підприємців на ринку такі форми санаційної реорганізації підприємств, як злиття, приєднання, придбання активів, створення концернів та ін., здійснюються за згодою Антимонопольного комітету. Коли підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, антимонопольні органи можуть прийняти рішення про реорганізацію монопольних утворень через їхній примусовий поділ.

Використання певного методу державної підтримки санації та реструктуризації залежить від конкретних характеристик підприємства, його народногосподарського та регіонального значення. У цілому найбільш економічно раціональними вважають надання державних гарантій та різні форми підтримки фіскального характеру, зокрема, для стимулювання лізингу та активізації участі в санації найбільших кредиторів підприємств, що перебувають у кризі, а також державну допомогу у вигляді сприятливої амортизаційної політики.

20. Види стратегії оздоровлення підприємства, яке знаходиться у фінансовій кризі.

Розрізняють чотири види стратегії санації підприємства, яке знаходиться у фінансовій кризі.:

а) наступальна стратегія;

б) стратегія делегування повноважень;

в) стратегія компромісу та консенсусу;

г) захисна стратегія.

Наступальна стратегія передбачає активні дії: модернізацію обладнання, запровадження нових технологій, ефективного маркетингу, підвищення цін, пошук нових ринків збуту продукції, розробку та втілення прогресивної стратегічної концепції контролінгу.

Стратегія делегування повноважень передбачає делегування проблем, які виникли на підприємстві, третім особам: власникам, кредиторам, державі. За цією стратегією підприємство прагне отримати додаткові фінансові ресурси завдяки збільшенню статутного фонду, одержанню державних гарантій, сподівається на участь кредиторів у своїй санації, а також добивається захисту в рамках політики протекціонізму.

Стратегія компромісів та консенсусів. У першому випадку передбачається альянс між кількома учасниками ринку з метою блокування дій сильного конкурента. Стратегія консенсусу спрямована на злиття двох підприємств в одне з метою якомога повнішої співпраці та взаємодоповнення сильних і подолання слабких сторін партнерів.

Захисна стратегія (втеча) передбачає різке скорочення витрат, закриття та розпродаж окремих підрозділів підприємства, консервацію та розпродаж обладнання, звільнення персоналу, скорочення окремих частин ринкового сегмента, зниження відпускних цін та скорочення обсягів реалізації.

Як правило, санація підприємства пов’язана зі зміною структури окремих параметрів підприємства, таких як структура власного капіталу, капіталу взагалі, організаційна та технологічна структура. Розробка стратегії санації належить до компетенції стратегічного контролінгу і здійснюється в рамках стратегічного планування. Згідно з обраною стратегією санації розробляються концепція та план фінансового оздоровлення.

40. Визначення та функції фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджмент – це система принципів і методів розробки і реалізації управлінських рішень, пов'язаних з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів підприємства і організацією звороту його грошових коштів.

Фінансовий менеджмент – форма управління процесами фінансування діяльності підприємства за допомогою методів та важелів фінансового механізму або мистецтво управління фінансовою діяльністю.

Фінансовий менеджмент реалізує свою головну мету і основні завдання шляхом здійснення певних функцій. Ці функції поділяються на дві основні групи:

1) функції фінансового менеджменту як системи управління;

2) функції фінансового менеджменту як спеціальної галузі управління підприємством.

До групи функцій фінансового менеджменту як системи управління належать:

- розробка фінансової стратегії підприємства;

- створення організаційних структур, які забезпечують прийняття та реалізацію управлінських рішень за всіма аспектами фінансової діяльності підприємства;

- формування ефективних інформаційних систем, які забезпечують прийняття управлінських рішень;

- здійснення аналізу фінансової діяльності підприємства;

- здійснення планування фінансової діяльності підприємства за основними її напрямками;

- розробка діючої системи стимулювання реалізації прийнятих управлінських рішень у сфері фінансової діяльності;

- здійснення ефективного контролю за реалізацією прийнятих управлінських фінансових рішень.

Функціями фінансового менеджменту як спеціальної галузі управління підприємством є:

- управління активами – виявлення реальної потреби в окремих видах активів, оптимізація складу активів з позицій їх комплексного використання, забезпечення ліквідності окремих видів обігових коштів та прискорення циклу їх обороту, вибір ефективних форм та джерел їх фінансування.

- управління капіталом – визначення загальної потреби в капіталі для фінансування активів підприємства, що формуються; оптимізація структури капіталу, розробка система заходів по рефінансуванню капіталу в найбільш ефективні види активів.

- управління інвестиціями – формування важливих напрямків інвестиційної діяльності підприємства, оцінка інвестиційної привабливості проектів та фінансових інструментів та відбір найбільш ефективних з них; формування реальних інвестиційних програм та портфеля фінансових інвестицій.

- управління грошовими потоками – формування вхідних і вихідних потоків грошових коштів підприємства, ефективне використання залишку вільних грошових коштів.

- управління фінансовими ризиками та попередження банкрутства – виявлення основних фінансових ризиків; оцінка рівнів цих ризиків; формування системи заходів з профілактики та мінімізації окремих фінансових ризиків, а також їх страхуванню; на основі постійного моніторингу діагностується рівень загрози банкрутства і при високому її рівні використовуються механізми антикризового фінансового управління підприємством.

41. Мета і задачі фінансового менеджменту.

Головна мета фінансового менеджменту – забезпечення зростання добробуту власників капіталу підприємства в поточному і перспективному періоді, тобто підвищення ринкової вартості підприємства або його акцій.

В процесі досягнення головної мети фінансовий менеджмент вирішує багато задач, основними серед яких є:

1) Забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів. Ця задача реалізується шляхом визначення загальної потреби в фінансових ресурсах підприємства на наступний період, управління формуванням фінансових ресурсів, оптимізації фінансової структури підприємства.

2) Забезпечення найбільш ефективного використання сформованого обсягу фінансових ресурсів. Передбачає встановлення необхідної пропорційності в їх використанні з метою виробничого і соціального розвитку підприємства, виплати необхідного рівня доходів на інвестований капітал власникам підприємства та ін.

3) Оптимізація грошового обороту і підтримання постійної платоспроможності підприємства. Досягається за рахунок ефективного управління грошовими потоками підприємства, підтриманням ліквідності його активів, забезпеченням постійної платоспроможності підприємства, таким чмном забезпечуючи зменшення втрат від їх неефективного використання та інфляції.

4) Забезпечення максимізації прибутку підприємства з найменшим рівнем фінансового ризику. Максимізація прибутку досягається за рахунок ефективного управління активами підприємства, залученням в господарський оборот залучених фінансових коштів, вибором найбільш ефективних напрямків операційної та фінансової діяльності. Максимізація рівня прибутку підприємства досягається, як правило, при суттєвому зростанні рівня фінансових ризиків, тому повинна забезпечуватись в межах допустимого фінансового ризику, конкретний рівень якого встановлюється власниками або менеджерами підприємства.

5) Забезпечення мінімізації рівня фінансового ризику при очікуваному рівні прибутку – може бути забезпечена шляхом диверсифікації видів операційної і фінансової діяльності, а також портфеля фінансових інвестицій; профілактикою мінімізацією окремих фінансових ризиків, ефективними формами їх внутрішнього і зовнішнього страхування.

6) Забезпечення постійної фінансової рівноваги підприємства в процесі його розвитку –характеризується високим рівнем фінансової стійкості і платоспроможності підприємства на всіх етапах його розвитку і забезпечується формуванням оптимальної структури капіталу і активів, а також достатнім рівнем самофінансування інвестиційних потреб.

Всі розглянуті задачі фінансового менеджменту тісно взаємопов’язані між собою, тому в процесі фінансового менеджменту окремі задачі повинні бути оптимізовані між собою для найбільш ефективної реалізації його головної мети.

42. Характеристика системи оптимізації грошових потоків підприємства.

Оптимізація грошових потоків - це процес відбору кращих форм їхньої організації на підприємстві з урахуванням умов й особливості здійснення господарської діяльності.

Головною метою оптимізації грошових потоків підприємства є забезпечення умов максимізації чистого грошового потоку підприємства, що забезпечує збільшення економічного розвитку, знижує залежність розвитку підприємства від зовнішніх джерел фінансування й забезпечує приріст ринкової вартості підприємства.

Основні завдання оптимізації:

1) забезпечення збалансованості грошових потоків й обсягів виробництва;

2) забезпечення синхронізації грошових потоків у часі;

3) забезпечення росту чистого грошового потоку підприємства.

Основними об'єктами оптимізації виступають:

- позитивний грошовий потік;

- негативний грошовий потік;

- залишок грошових активів;

- чистий грошовий потік.

Основу оптимізації грошових потоків підприємства складає забезпечення збалансованості обсягів вхідних та вихідних грошових потоків. На результати господарської діяльності підприємства негативний вплив має як дефіцитний, так і надлишковий грошові потоки.

Негативні наслідки дефіцитного грошового потоку проявляються в зниженні ліквідності й рівня платоспроможності підприємства, росту простроченої кредиторської заборгованості постачальникам сировини й матеріалів, затримках виплати заробітної плати, росту тривалості фінансового циклу.

Негативні наслідки надлишкового грошового потоку проявляються у втраті реальної вартості тимчасово не використовуваних коштів під впливом інфляції, втраті потенційного доходу від не використовуваної частини грошових активів у формі короткострокових інвестицій.

В системі оптимізації грошових потоків підприємства важливе місце займає їх збалансованість в часі. В процесі такої оптимізації використовуються два методи - вирівнювання і синхронізації грошових потоків.

Метод вирівнювання грошових потоків передбачає згладжування їх обсягу в розрізі окремих інтервалів певного періоду. Цей метод дозволяє усунути певною мірою сезонні та циклічні відхилення у формуванні грошових потоків як вхідних, так і вихідних, оптимізуючи паралельно середні залишки грошових коштів і підвищуючи рівень ліквідності.

Синхронізація грошових потоків основана на коваріації вхідного та вихідного грошового потоку. В процесі синхронізації повинно бути забезпечено підвищення рівня кореляції між цими двома видами грошових потоків.

Заключним етапом оптимізації є забезпечення умов максимізації чистого грошового потоку підприємства. Зростання грошового потоку забезпечує підвищення темпів економічного розвитку підприємства на принципах самофінансування, знижує залежність розвитку підприємства від зовнішніх джерел фінансування, забезпечує приріст ринкової вартості підприємства.

43. Визначити етапи політики управління оборотними активами.

Політика управління оборотними активами підприємства розробляється за такими основними етапами:

1. Аналіз оборотних активів підприємства у попередньому періоді. Включає п’ять етапів:

На першому етапі аналізу розглядається динаміка загального обсягу оборотних активів підприємства; темпи зміни середньої їх суми в зіставленні з темпами зміни обсягу реалізації продукції і середньої суми всіх активів; динаміка питомої ваги оборотних активів у загальній сумі активів підприємства.

На другому етапі аналізу розглядається динаміка складу оборотних активів підприємства в розрізі основних їх видів: запасів сировини, матеріалів і напівфабрикатів; запасів готової продукції; дебіторської заборгованості; залишків грошових активів.

На третьому етапі аналізу вивчається оборотність окремих видів оборотних активів у загальній їх сумі. На даному етапі аналізу встановлюється загальна тривалість і структура операційного, виробничого й фінансового циклів підприємства; досліджуються основні фактори, що впливають на тривалість цих циклів.

На четвертому етапі визначається рентабельність оборотних активів, досліджуються фактори, що її формують.

На п’ятому етапі аналізу розглядається склад основних джерел фінансування оборотних активів – динаміка їх суми та питомої ваги в загальному обсязі фінансових засобів, інвестованих у ці активи; визначається рівень фінансового ризику.

Результати аналізу дозволяють визначити загальний рівень ефективності управління оборотними активами на підприємстві та виявити основні напрями його підвищення в майбутньому періоді.

2. Визначення принципових підходів щодо формування оборотних активів підприємства. На даному етапі аналіз відображає загальну ідеологію фінансового управління підприємством із позицій прийнятного співвідношення рівня прибутковості та ризику фінансової діяльності.

З наукової точки зору виділяються три принципові підходи щодо формування оборотних активів підприємства – консервативний, помірний і агресивний.

3. Оптимізація обсягу оборотних активів. Така оптимізація повинна виходити з вибраного підходу щодо формування оборотних активів, забезпечуючи заданий рівень співвідношення ефективності їх використання і ризику.

4. Оптимізація співвідношення постійної та змінної частин оборотних активів. Потреба в окремих видах оборотних активів і їх сума в цілому істотно вагається залежно від сезонних особливостей здійснення операційної діяльності.

5. Забезпечення необхідної ліквідності оборотних активів. Усі види оборотних активів тією або іншою мірою є ліквідними, крім витрат майбутніх періодів і безнадійної дебіторської заборгованості. Загальний рівень ліквідності повинен забезпечувати необхідний рівень платоспроможності підприємства за поточними фінансовими зобов'язаннями.

6. Забезпечення підвищення рентабельності оборотних активів. Складовою частиною розроблюваної політики є забезпечення своєчасного використання тимчасово вільного залишку грошових активів для формування ефективного портфеля короткострокових фінансових вкладень.

7. Забезпечення мінімізації втрат оборотних активів у процесі їх використання. Усі види оборотних активів певною мірою схильні до ризику втрат, тому управління оборотними активами повинно бути спрямоване на мінімізацію ризику їх втрат, особливо в інфляційних умовах.

8. Формування принципів, що визначають фінансування окремих видів оборотних активів. Виходячи із загальних принципів фінансування активів, що визначають формування структури та вартості капіталу, слід конкретизувати принципи фінансування окремих видів і складових частин оборотних активів.

9. Оптимізація структури джерел фінансування оборотних активів. На основі раніше визначених принципів фінансування у процесі розробки системи управління оборотними активами формуються підходи до вибору конкретної структури джерел фінансування, їх приросту з урахуванням тривалості окремих стадій фінансового циклу й оцінки вартості залучення окремих видів капіталу.

44. Система управління формуванням операційним прибутком.

Основу формування власних внутрішніх фінансових ресурсів підприємства, спрямованих на виробничий розвиток, складає балансовий прибуток, що є сумою таких видів прибутку підприємства:

- прибуток від реалізації продукції або операційний прибуток;

- прибуток від реалізації майна;

- прибуток від позареалізаційних операцій.

Серед цих видів головна роль належить прибутку від реалізації продукції, на частину якого припадає в даний час 90 – 95 % загальної суми балансового прибутку. Тому управління формуванням прибутку підприємства розглядається як процес формування прибутку від реалізації продукції або операційного прибутку.

Основною метою управління формуванням операційного прибутку підприємства є виявлення основних факторів, що визначають її кінцевий розмір, і вишукування резервів подальшого збільшення його суми.

Механізм управління формуванням операційного прибутку здійснюється з урахуванням тісного взаємозв'язку цього показника з об'ємом реалізації продукції, доходів і витрат підприємства. Система цього взаємозв'язку, яка одержала назву "Взаємозв'язок витрат, об'єму реалізації і прибутку" дозволяє виділити роль окремих факторів у формуванні операційного прибутку і забезпечити ефективне управління цим процесом на підприємстві. Механізм цієї системи передбачає послідовне формування різних видів операційного прибутку підприємства.

У процесі здійснення операційної діяльності формуються три види операційного прибутку:

1) маржинальний операційний прибуток;

2) валовий операційний прибуток;

3) чистий операційний прибуток.

У процесі управління формуванням операційного прибутку на основі системи "Взаємозв'язок витрат, об'єму реалізації і прибутку" підприємство вирішує ряд завдань:

1. Визначення обсягу реалізації продукції, який забезпечує беззбиткову операційну діяльність протягом короткого періоду.

2. Визначення обсягу реалізації, продукції, що забезпечує беззбиткову операційну діяльність у довгостроковому періоді.

3. Визначення необхідного об'єму реалізації продукції, який забезпечує досягнення запланованої (цільової) суми валового операційного прибутку або визначення планової суми валового операційного прибутку при заданому плановому об'ємі peaлізації продукції.

4. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції, що забезпечує досягнення запланованої (цільовий) суми маржинального операційного прибутку підприємства або визначення планової суми маржинального операційного прибутку при заданому плановому обсязі реалізації продукції.

5. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції, що забезпечує досягнення запланованої (цільовий) суми чистого операційного прибутку або визначення планової суми чистого операційного прибутку підприємства при заданому плановому обсязі реалізації продукції.

6. Визначення цільової суми доходу при необхідному рівні цін на продукцію.

45. Основні засади політики управління необоротними активами.

Сформовані на початку господарської діяльності підприємства необоротні активи потребують постійного управління ними. Основна мета управління необоротними активами полягає у забезпеченні їх своєчасного оновлення та ефективного використання. З урахуванням цієї мети формується політика управління необоротними активами підприємства.

Політика управління необоротними активами являє собою частину загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає у фінансовому забезпеченні своєчасного їхнього оновлення і високої ефективності використання.

Політика управління необоротними активами підприємства формується за такими етапами:

1) Аналіз операційних необоротних активів підприємства в минулому періоді. Він проводиться з метою вивчення динаміки загального їхнього обсягу і складу, ступеня їхньої придатності, інтенсивності відновлення й ефективності використання.

2) Оптимізація загального обсягу і складу необоротних активів підприємства. Розрахунки здійснюються з урахуванням виявлених у процесі аналізу можливих резервів підвищення продуктивного використання необоротних активів у майбутньому періоді.

3) Забезпечення своєчасного оновлення необоротних активів підприємства. При цьому розраховується загальний обсяг активів, що підлягають оновленню в майбутньому періоді, встановлюються основні параметри і вартість оновлення різних груп активів.

4) Забезпечення ефективного використання операційних необоротних активів підприємства. Процедура полягає у розробці системи заходів, спрямованих на підвищення рентабельності і фондовіддачі необоротних активів.

5) Формування принципів і оптимізація структури джерел фінансування необоротних активів. Оновлення і приріст необоротних активів підприємства може фінансуватися за рахунок власних і позикових коштів.

В системі формування і реалізації політики управління необоротними активами підприємства однією з найбільш важливих функцій фінансового менеджменту є забезпечення своєчасного і ефективного їх оновлення.

46. Визначення вартості капіталу.

Концепція вартості капіталу є однією з базових теорій фінансового менеджменту. Зміст цієї концепції полягає в тому, що, незалежно від джерела фінансування, залучення капіталу в господарський оборот підприємства пов'язано з певними витратами.

Під вартістю (або ціною) капіталу розуміють відношення витрат з обслуговування залученого капіталу до величини цього капіталу. Виражається вартість капіталу у процентах і показує, яку суму потрібно заплатити за користування одиницею фінансових ресурсів з певного джерела, як правило, протягом року.

Важливість цього показника полягає в тому, що він не лише показує проценти, які потрібно заплатити власникам фінансових ресурсів, а й, водночас, характеризують цільову норму рентабельності інвестованого капіталу, яку обов'язково має забезпечити підприємство, щоб не зменшити свою ринкову вартість.

При цьому потрібно розрізняти вартість капіталу підприємства і вартість підприємства в цілому. Перший показник є відносним вираженням річних витрат на обслуговування заборгованості перед власниками й інвесторами, а загальна вартість підприємства як суб'єкта на ринку капіталу залежить від величини власного капіталу, дохідності, рівня ризику, темпів інфляції та ін.

У момент продажу підприємства як цілісного майнового комплексу враховується величина "гудвілу", тобто вартісна оцінка його цінності, що залежить від часових та кон'юнктурних параметрів, іміджу підприємства і може бути як негативною, так і позитивною.

Методика визначення вартості капіталу залежить від джерела його залучення. Основними джерелами формування капіталу є банківські кредити, випущені підприємством облігації, акції та нерозподілений прибуток.

Вартість капіталу, залученого за рахунок банківського кредиту. Оскільки проценти за користування банківською позикою виключаються з бази оподаткування прибутку, реальна вартість одиниці такого капіталу буде меншою, ніж ставка банківського проценту на величину податкової економії. Отже, вартість капіталу, залученого за рахунок банківського кредиту, потрібно розглядати з урахуванням податку на прибуток.

Вартість капіталу, залученого за рахунок облігацій. Залежно від того, коли випущені облігації, їх вартість визначається диференційовано для цінних паперів нового випуску та випущених раніше. У випадку, коли облігації розміщуються з дисконтом (знижкою з ціни), береться не номінал облігації, а ціна її реального розміщення за вирахуванням знижки. Якщо дозволяється проценти за облігаціями відносити на прибуток до оподаткування, потрібно враховувати розмір податкової економії, як і у випадку із залученням банківських кредитів.

Вартість капіталу, залученого за рахунок випуску акцій. Ціна капіталу з цього джерела залежить не тільки від строку випуску цінних паперів (новий або раніше здійснений випуск), але і від їх типу (прості або привілейовані акції).

Вартість капіталу, залученого за рахунок нерозподіленого прибутку. Нерозподілений прибуток можна розглядати як відкладений до виплати прибуток, що свідомо направляється власниками на поповнення резервних фондів або розширення виробництва. Найчастіше вартість капіталу, сформованого за рахунок нерозподіленого прибутку, прирівнюється до вартості звичайних акцій без поправки на емісійні витрати.

Рідше ціна капіталу за рахунок нерозподіленого прибутку приймається на рівні рентабельності власного капіталу.

Середньозважена вартість капіталу характеризує середній рівень витрат для підтримки економічного потенціалу підприємства за наявної структури джерел коштів, вимог інвесторів і кредиторів та прийнятої дивідендної політики. Середньозважена вартість капіталу порівнюється з внутрішньою нормою прибутковості інвестиційного проекту. Для того щоб реалізація проекту була доцільною, середньозважена вартість капіталу не повинна перевищувати його внутрішню норму прибутковості.

Середньозважена вартість капіталу використовується для оцінки ціни вже задіяного підприємством капіталу.

47. Принципи та критерії оцінки вартості капіталу.

Важливість оцінки вартості капіталу при управлінні його формуванням визначає необхідність коректного розрахунку цього показника на всіх етапах розвитку підприємства. Процес оцінки вартості капіталу базується на таких основних принципах:

1. Принцип попередньої по елементної оцінки вартості капіталу. Так як використовуваний капітал підприємства складається із неоднорідних елементів (перш за все — власного і залученого капіталів, а всередині них — за джерелами формування), у процесі оцінки його необхідно розкласти на окремі складові елементи, кожен з яких повинен бути об'єктом здійснення оціночних розрахунків.

2. Принцип узагальнюючої оцінки вартості капіталу. Поелементна оцінка вартості капіталу служить передумовою для узагальнюючого розрахунку цього показника. Таким узагальнюючим показником є середньозважена вартість капіталу. Вихідною базою його формування є такі дані, отримані у процесі поелементної оцінки капіталу.

3. Принцип порівняння оцінки вартості власного і позиченого капіталу. У процесі оцінки вартості потрібно мати на увазі, що суми використовуваного власного і позиченого капіталу, що відображаються у пасиві балансу підприємства, мають не зіставне кількісне значення. Для забезпечення порівняння і коректності розрахунків середньозваженої вартості капіталу сума власного капіталу повинна бути вираженою у теперішній ринковій оцінці.

4. Принцип динамічної оцінки вартості капіталу. Фактори, які впливають на показник середньозваженої вартості капіталу, досить динамічні, тому із зміною вартості окремих елементів капіталу повинні вноситись корективи і в середньозважене його значення. Крім того, принцип динамічності оцінки передбачає, що вона може здійснюватися як за вже сформованим, так і за планованим до формування (залучення) капіталом.

5. Принцип взаємозв'язку оцінки теперішньої і майбутньої середньозваженої вартості капіталу підприємства. Такий взаємозв'язок забезпечується використанням показника граничної вартості капіталу. Він характеризує рівень вартості кожної нової його одиниці, додатково залученої підприємством.

Основні сфери використання показника вартості капіталу в діяльності підприємства:

1) Вартість капіталу підприємства є мірою прибутковості операційної діяльності. Цей показник виступає мінімальною нормою формування операційного прибутку підприємства, тобто нижньою межею у плануванні його розмірів.

2) Показник вартості капіталу використовується як критерій у процесі здійснення реального інвестування. Рівень вартості капіталу конкретного підприємства виступає як дисконтна ставка, за допомогою якої сума чистого грошового потоку приводиться до теперішньої вартості у процесі оцінки ефективності окремих реальних проектів, він є базою порівняння з внутрішньою ставкою дохідності інвестиційного проекту, який розглядається.

3) Вартість капіталу підприємства є базовим показником формування ефективності фінансового інвестування. Оскільки критерії цієї ефективності задаються самим підприємством, то при визначенні оцінки прибутковості окремих фінансових інструментів базою порівняння виступає показник вартості капіталу. Цей показник є мірою оцінки прибутковості сформованого інвестиційного портфеля в цілому.

4) Показник вартості капіталу підприємства виступає критерієм прийняття управлінських рішень щодо використання оренди (лізінгу) чи придбання у власність виробничих основних засобів.

5) Показник вартості капіталу в розрізі окремих його елементів використовується у процесі управління структурою цього капіталу на основі механізму фінансового левериджу.

6) Рівень вартості капіталу підприємства є важливим виміром рівня ринкової вартості даного підприємства.

7) Показник вартості капіталу – це критерій оцінки і формування відповідного типу політики фінансування підприємством своїх активів. Виходячи із реальної вартості капіталу, який використовується, та оцінки її виміру, підприємство формує агресивний, помірний (компромісний) або консервативний тип політики фінансування активів.

Важливим для оцінки вартості капіталу при управлінні формуванням прибутку в процесі здійснення фінансової діяльності є необхідність розрахунку цього показника на всіх етапах розвитку підприємства.

48. Принципи, етапи та механізм розробки інвестиційної політики підприємства.

Інвестиційна політика підприємства – це система оптимального управління інвестиційним процесом, спрямованим на розробку інвестиційних проектів, вибір і реалізацію найбільш ефективних з них, а також постійне відтворення інвестиційної діяльності з метою задоволення різних економічних інтересів у процесі формування та використання фінансових, матеріальних та інших ресурсів, забезпечення зростання доходів як власників підприємства, так і членів трудового колективу.

При розробці інвестиційної політики підприємства необхідно дотримуватися наступних принципів:

1. Правовий принцип (правовий захист інвестицій);

2. Принцип незалежності і самостійності (свобода вибору інвестиційного проекту, його розробки та здійснення);

3. Принцип системного підходу;

4. Принцип ефективності (вибір такого інвестиційного проекту, який забезпечує найбільшу результативність).

При розробці інвестиційної політики підприємства необхідно враховувати правові та економічні передумови інвестування коштів.

До правових передумов інвестиційної діяльності слід віднести право інвестора самостійно обирати напрями, види та обсяги інвестиційної діяльності, на свій розсуд формувати систему договірних взаємовідносин з будь-якими учасниками інвестиційної діяльності. Серед економічних передумов інвестування потрібно особливо відзначити необхідність компенсації інвестору відмови від використання наявних коштів на поточне споживання, забезпечення винагороди за ризик та обов'язкове відшкодування інвестиційних втрат.

Розробка інвестиційної політики починається з дослідження зовнішнього інвестиційного середовища і прогнозування кон'юнктури інвестиційного ринку. На підставі отриманих результатів та керуючись основними стратегічними завданнями економічного розвитку підприємства, визначають стратегічні напрямки його інвестиційної діяльності.

При розробці інвестиційної політики підприємства необхідно слідувати наступним вимогам:

1) націленість на досягнення стратегічних планів підприємства і його фінансова стійкість;

2) облік інфляції і фактора ризику;

3) економічне обґрунтування інвестицій;

4) формування оптимальної структури портфельних і реальних інвестиції;.

5) націленість на досягнення стратегічних планів підприємства і його фінансова стійкість;

6) облік інфляції і фактора ризику;

7) економічне обґрунтування інвестицій;

8) формування оптимальної структури портфельних і реальних інвестиції;

9) вибір більш надійних і більш дешевих джерел фінансування.

У формуванні інвестиційної політики підприємства можна виділити наступні етапи:

1. Визначення періоду на який формується інвестиційна політика, її строки не повинні виходити за рамки періоду загальної стратегії підприємства, на період впливає галузева приналежність, найбільший термін характерний для інституціональних інвесторів (5-10 років), найменша для підприємств сфери виробництва (3-5 років).

2. Вибір стратегічних цілей інвестиційної діяльності.

3. Вибір співвідношення форм інвестування на різних етапах діяльності, визначення галузевої і регіональної спрямованості вкладень.

4. Формування інвестиційних ресурсів (джерела фінансування інвестиційної діяльності);

5. Конкретизація інвестиційної програми та термінів, передбачає наявність засобів і готовність підприємства до здійснення проекту.

6. Оцінка розробленої інвестиційної політики за критеріями:

- узгодженість із загальною стратегією розвитку підприємства по цілях, етапах і термінах реалізації;

- узгодженість із зовнішнім середовищем (розвитком економіки країни, інвестиційним кліматом);

- реалізація з урахуванням наявних ресурсів (фінансових, кадрових, сировинних, технологічних);

- прийнятність рівня інвестиційних ризиків;

- фінансова, виробнича і соціальна результативність.

7. Коригування цілей з урахуванням мінливих можливостей.

Формування інвестиційної політики підприємства проходить у кілька етапів, основними з яких є: вибір мети, розробка стратегічних напрямків, аналіз ринку збуту, визначення джерел і обсягів фінансування інвестиційної діяльності та ін.

49. Визначення та характеристика внутрішніх механізмів нейтралізації фінансових ризиків та фінансової стабілізації підприємства.

В системі методів управління фінансовими ризиками підприємства основна роль належить внутрішнім механізмам їх нейтралізації.

Внутрішні механізми нейтралізації фінансових ризиків – це система методів мінімізації їх негативних наслідків, які обираються і здійснюються в рамках самого підприємства.

Основним об’єктом використання внутрішніх механізмів нейтралізації являються, як правило всі види допустимих фінансових ризиків, значна частина ризиків критичної групи, а також не страховані катастрофічні ризики, якщо вони приймаються підприємством в силу об’єктивної необхідності. В сучасних умовах внутрішні механізми нейтралізації охоплюють переважно частину фінансових ризиків підприємства.

Перевагою використання внутрішніх механізмів нейтралізації фінансових ризиків є високий ступінь альтернативності управлінських рішень. Вони виходять із конкретних умов здійснення фінансової діяльності підприємства і його фінансових можливостей, дозволяють в найбільшому степені врахувати вплив внутрішніх факторів на рівень фінансових ризиків в процесі нейтралізації їх негативних наслідків.

Система внутрішніх механізмів нейтралізації фінансових ризиків передбачає використання наступних основних методів:

1. Уникнення ризику – полягає в розробці таких заходів внутрішнього характеру, які повністю виключають конкретний вид фінансового ризику.

2. Лімітування концентрації ризику – реалізується шляхом встановлення на підприємстві відповідних внутрішніх фінансових нормативів в процесі розробки політики здійснення різних аспектів фінансової діяльності.

3. Хеджування – характеризує внутрішній механізм нейтралізації фінансових ризиків, що базується на використанні відповідних видів фінансових інструментів (як правило похідних цінних паперів – деривативів).

4. Диверсифікація – використовується перш за все для нейтралізації негативних фінансових наслідків окремих видів ризиків.

5. Розподіл ризиків. Механізм цього напряму нейтралізації фінансових ризиків базується на власному їх трансферті (передачі) партнерам за окремими фінансовими операціями.

6. Самострахування (внутрішнє страхування) – базується на резервуванні підприємством частини фінансових ресурсів, що дозволяє побороти негативні фінансові наслідки по тим фінансовим операціям, за якими ці ризики не пов’язані з діями контрагентів.

7. Інші методи внутрішньої нейтралізації фінансових ризиків.

Фінансова стабілізація – це такі економічні відносини, які відображають процес створення на підприємстві ефективної структури капіталу, використання якого забезпечує мінімальні витрати по обслуговуванню та максимальний прибуток при цьому.

Фінансове оздоровлення найкраще проводити за рахунок внутрішніх фінансових джерел, тобто головна роль відводиться широкому використанню внутрішніх механізмів фінансової стабілізації. З метою фінансової стабілізації підприємств у довготривалому періоді необхідно забезпечити перевищення власних коштів над позиковими.

Практика фінансового менеджменту передбачає три види механізмів фінансової стабілізації:

- оперативний – передбачає різке скорочення витрат, зменшення внутрішніх і зовнішніх фінансових зобов’язань, зменшення цін, звільнення робітників, збільшення грошових активів, скорочення розмірів поточних вимог та ліквідних активів;

- тактичний – пошук можливості досягнення рівноваги між сумою чистого прибутку, амортизаційними відрахуваннями, зростанням акціонерного капіталу, зростанням основних фондів, нематеріальних активів, чистого робочого капіталу;

- стратегічний – забезпечує оптимізацію необхідних фінансових параметрів, підлеглу цілям прискорення всього економічного росту підприємства.

Критеріями фінансової стабілізації слід вважати досягнення випереджаючих темпів стійкого економічного розвитку підприємства, а також адекватне зростання його ринкової вартості у довгостроковій перспективі.

Повна фінансова стабілізація досягається тільки тоді, коли підприємство забезпечило тривалу фінансову рівновагу в процесі свого майбутнього економічного розвитку, тобто створило передумови стабільного зниження вартості використовуваного капіталу і постійного росту своєї ринкової вартості.