13. Сутність та функції банкрутства.

Банкрутство — це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Суб'єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді. Не можуть бути суб'єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичних осіб (філії, представництва, відділення).

Основні причини банкрутства:

- істотне порушення фінансової усталеності підприємства у випадку перевищення зобов'язань над активами;

- значна незбалансованість від'ємного і додатнього грошових потоків;

- тривала неплатоспроможність підприємства, що викликана низькою ліквідністю його активів.

Законодавство про банкрутство має виконувати три основні функції:

1) запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;

2) реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, але мають резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому (така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);

3) сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства - якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред'явлені до боржника. Цього можна досягти:

а) у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами; б) втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає його збереження.

14. Види банкрутства. Їх характеристика.

В законодавчій і фінансовій практиці виділяють такі види банкрутства підприємств:

1) Реальне банкрутство – повна неспроможність підприємства відновити в наступному періоді свою фінансову стабільність і платоспроможність в силу реальних втрат капіталу. Таке підприємство юридично об'являється банкрутом.

2) Технічне банкрутство – банкрутство, що викликане суттєвим простроченням дебіторської заборгованості та перевищенням цієї заборгованості над кредиторською, а сума активів істотно перевищує фінансові зобов'язання. При ефективному антикризовому управлінні підприємство, як правило, не об'являють банкрутом юридично.

3) Навмисне банкрутство – навмисне створення або збільшення керівником або власником підприємства його неплатоспроможності, нанесення економічного збитку в особистих інтересах або інтересах інших осіб, заздалегідь некомпетентне фінансове керівництво. Виявлені факти переслідуються карним законодавством.

4) Фіктивне банкрутство – заздалегідь неправдиве об'явлення підприємством про свою неплатоспроможність з метою введення в оману кредиторів для отримання від них відстрочки виконання своїх зобов'язань або знижки на суми кредиторської заборгованості. Виявлені факти переслідуються карним законодавством.

Підставою для порушення справи про банкрутство є подача заяви в арбітражний суд підприємством-боржником, будь-яким кредитором, прокурором, органом державної податкової служби, контрольно-ревізійною службою. Суд може призначити три типи процедур: реорганізаційні (санаційні), ліквідаційні і мирову угоду між боржником і кредитором. Арбітражний суд визнає боржника банкрутом при відсутності пропозицій про санацію. У випадку признання підприємства банкрутом суд призначає ліквідаційну комісію.

15. Основні завдання, методи, джерела збільшення (зменшення) статутного фонду підприємства.

З метою санації статутний фонд, як правило, збільшують, щоб мобілізувати фінансові ресурси та підвищити фінансову стійкість підприємства.

Основні цілі збільшення статутного капіталу підприємства:

- збільшення частки капіталу, в межах якої власники підприємства відповідають за його зобов’язаннями перед кредиторами;

- мобілізація фінансових ресурсів для реалізації інвестиційних проектів, планів санації, модернізації існуючих потужностей, переобладнання чи розширення виробництва;

- поліпшення ліквідності та платоспроможності підприємства;

- акумуляція фінансового капіталу для придбання корпоративних прав інших підприємств, з метою посилення впливу на дані підприємства, їх поглинання чи придбання їх потужностей.

Статутний фонд збільшують трьома методами:

1) збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості

При цьому статутний фонд збільшується за рахунок таких джерел:

- додаткових внесків учасників та засновників;

- дивідендів (реінвестиції прибутку);

- індексації основних фондів.

2) збільшення номінальної вартості акцій;

3) обмін облігацій на акції.

Реальне надходження фінансових ресурсів на підприємство відбувається лише в разі здійснення додаткових внесків інвесторів в обмін на корпоративні права суб’єкта господарювання. Ця операція пов’язана з додатковою емісією таких прав.

Збільшення статутного капіталу підприємств може відбуватися за рахунок зовнішніх фінансових джерел (внески учасників і засновників) та в результаті зміни структури власного капіталу у напрямі збільшення номінального капіталу. В останньому випадку збільшення відбувається за рахунок нерозподіленого прибутку, резервного чи додаткового капіталу.

Основні цілі та завдання зменшення статутного фонду підприємств:

- одержання санаційного прибутку, який спрямовується на покриття балансових збитків;

- урівноваження (або перевищення) номінальної вартості акцій (паїв) з їхньою ринковою ціною, оскільки в період фінансової кризи може скластися ситуація, коли біржова ціна буде суттєво меншою за номінальну вартість акцій. Залучення засобів через додаткову емісію корпоративних прав у даному разі неможливе;

- приведення у відповідність величини основних та оборотних засобів підприємства з розміром його власного капіталу, оскільки з метою підвищення платоспроможності підприємство може прийняти рішення про продаж частини свого майна, що й спричинятиметься до такої невідповідності;

- концентрування статутного капіталу в руках найбільш активних власників.

Методи зменшення статутного фонду акціонерного товариства:

1. Зменшення номінальної вартості акцій (деномінація).

2. Зменшення кількості акцій існуючої номінальної вартості.

Зменшення номінальної вартості може здійснюватися об'єднанням кількох акцій в одну (конверсія). Обсяги зменшення статутного капіталу визначаються рішенням зборів акціонерів, пайовиків.

У більшості країн діє положення, згідно з яким статутний фонд має зменшуватися насамперед зменшенням номінальної вартості акцій, а не в результаті їх об’єднання. Це робиться з метою захисту прав малих акціонерів, які в результаті об’єднання акцій можуть зазнати збитків. Деномінація не припускається, якщо номінальна вартість акцій дорівнює мінімально встановленому розміру. Тоді статутний фонд зменшується конверсією акцій або з допомогою комбінації різних методів, в тому числі викупом частини акцій з метою їх анулювання.

16. Характеристика методів оцінювання вартості майна підприємства.

Існує багато методів і способів оцінювання вартості майна підприємств. Найбільшого поширення набули три методи:

• метод балансової вартості;

• метод ринкової вартості;

• метод капіталізованої вартості.

Вибір того чи іншого методу залежить від конкретних умов та об’єктів оцінювання.

1) Метод балансової вартості базується на використанні інформації балансу підприємства про вартість активів. Один з різновидів методу – оцінка за відновною вартістю активів, яка базується на показниках первісної вартості активів, ступеня їх зносу та індексації.

Первісна вартість основних засобів — це вартість окремих об’єктів основних фондів, за якою їх було взято на баланс підприємства. Вона включає в себе суму витрат, пов’язаних з виготовленням, придбанням, доставлянням, спорудженням, реконструкцією, модернізацією основних фондів.

Відновна вартість — це вартість відтворення об’єкта оцінювання на дату оцінювання, яка визначається множенням первісної вартості активів на коефіцієнт індексації, установлений Держкомстатом. Індексуючи первісну вартість основних фондів, індексують водночас і ступінь зносу.

Реальна вартість активів характеризується їх залишковою вартістю, яка визначається як різниця між їх відновною (первісною) вартістю та проіндексованою сумою зносу. Цей метод прийнятний тоді, коли балансова та ринкова вартість активів істотно не різняться між собою. Головний недолік цього методу полягає в тому, що на практиці балансова вартість активів майже ніколи не відповідає їх ринковій вартості.