Тодось осьмачка

(1895—1962)

Тодось Осьмачка – письменник складної життєвої долі. Зболений, стривожений дух поета руйнував і так розлад­нане крутими емігрантськими дорогами життя, а могутня творча енергія повсякчасно пульсувала, здобуваючи хай тимчасову, але натхненну, плідну перемогу у вигляді поезій, поем, повістей, есе... Без творчості Тодось Осьмачка не міг би прожити й дня. Все, що вимучувало його сумління, випікало й висушувало душу, емоційно вибухало в слові й розряджувало ту наелектризовану болями й тривогами атмосферу внутрішнього життя, яке для більшості його сучасників було незрозумілим, чужим, а нерідко й безпідс­тавно оскаржуваним, осуджуваним.

Народився письменник 3 травня 1895 року в селі Куцівка, що на Чернігівщині . Навчався в Київському інституті народної освіти. Тут, у Києві, Тодось Осьмачка поділяв свою біль і тривогу разом із побратимами з „Ланки”, куди входили Григорій Косинка, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович. Згодом, від 1926 р., Осьмачка належатиме до організації МАРС.

Перші вірші Осьмачки народжувалися рано - ще в ди­тинстві, в атмосфері сільської природи, народних повір'їв, переказів, легенд, казок - у тому світі реального й уявного, який спонукає до фантазування, до мислення, до поезії. Т. Осьмачка з цим казково-легендарним світом дитинства не розлучався все своє життя. Як поет Т. Осьмачка формувався в творчій атмосфері винятково плідного для української літератури й мистецтва п'ятиріччя -1917-1922 рр.

У першій книжці поезій „Круча”, яка з'явилася друком у 1922 р., молодий поет Тодось Осьмачка здобувається окре­мими віршами, хоча їх було у збірочці всього десять, на розкуте, підсилене символістською поетикою самовиражен­ня. Він - у стихії величних, планетарних зрушень, в які втягнуто сонце, моря, віки, народи...

Гей, земле!

Диявольський регіт твій чую

у шумі мільйонів планет,

в мільйонах віків,

І хочеться плюнуть з одчаю

тобі, земле-мамо,

щоб випекти пляму-пустелю

на спині твоїй,

як вічне тавро арештантське,

і димом пропасти в безодні часу!

Тодося Осьмачку символізм приваблював як поезія від­тінків, натяків, що шукає суто емоціонального впливу на читачів, що намагається стерти межі між поезією і музикою, не даючи слів-назв речам, а закорінюючи лише „ідею”.

У 1925 р. виходить друга книжка поезій «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові:

Гей, степе мій,

підпер ти ріками моря,

щоб не схитнулися вони

на ниви хлібороба...

Ти запалив дзвінкі вогні

великих сизих рос,

що з ранків падають на обрій —

на вічний твій покос...

Поет прагне образно простежити історичний шлях і України - пройти «по шляху віків» і таким чином усвідомити, куди ж летить новий вік і як буде стелитися доля І українського народу. Нова цивілізація уявляється йому в образі поїзда-експреса, який мчить віками-степами, вливаючись-врізаючись у людський океан:

Летить новий вік, у безодні летить!..

Страшно: туман, трясовиця...

Кондуктор, кондуктор, о, друзі, живий -

хто нас примусить журиться?!

Драматизм поетичного світосприйняття наростає, але він панує здебільшого на рівні символістських образів і узагаль­нень. Ця символіка образів, кольорів, семантичних рядів проектується на реальні переживання поета, на те, що непокоїть його сумління, змушує замислюватися, куди ж прямує цей несамовитий, розгарячений революційною енер­гією до сліпучого палахкотіння експрес.

Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які принишкли в ідилічних пейзажах білих, теплих травневих ранків України. Кривавий знак уявляється йому в образі велетенської борони, що висить на небі на північ зубцями і чекає нових жертв. Вона готова розіп'яти новітніх героїв на своїх залізних жалах, як колись доля кинула на них дружину князя Ігоря. Тому символічна молодиця, яка уособлює саму долю України, застерігає-молить відвернути від її народу кару за нескоєні гріхи:

А з голих майданів чуть гук молодиці

до віків Трояна по кривавих росах!..

Од борони небо кров'ю червониться,

кров'ю північ червоно заносить!..

Тривога, сумнів, страх, передчуття біди - ці настрої не домінують повновладно в поезіях Осьмачки періоду 20-х років. Він ще зберігає віру в можливість рівноваги. Та початок 20-х - це страшний голод в Україні, це селянські повстання й жорстокі придушення масових протестів, вияву несправджених надій на землю, свободу, рівність і щастя. У вірші „Труни в гаях” ця трагедія українського села набуває символічного вираження в образах двох трун, опла­куваних народними сльозами, що котяться, мов ягоди-кров:

Як у тій труні, що лягла під рів,

битая в мороз, скупана в крові –

радість молода - квіти степові!

У другій труні - мати всіх людей,

тих замучених, побитих дітей...

Із грудей стремить кривавий багнет,

а на нім горить цвіт-рожа важка.

Третьою - і останньою в радянській Україні - була збі­рка „Клекіт” (К., 1929). Відчуття самотності, змученості душі, розпачу посилю­ється „О, будь ти прокляте, життя моє”. Дивує, що ця збірка змогла побачити світ тоді, коли активно готувався відкритий процес над українською інтелі­генцією. Осьмачка у цій збірці друкує вірш „Деспотам”, в якому звертається до закутого в ланці працьовитого свого народу, котрий годують у казар­мах на заріз і чию працю забирають „розбоєм в білий день”, предрікає йому падіння „під кригу ланцюгів” і спів „при­смаглими губами чужих пісень із городів”.

Початок тридцятих кривавих років, які забрали цвіт української інтелігенції, особистих друзів поета - Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валер'яна Підмогильного, став початком його безконечних блукань, страшних «дантових кіл»: арешти, допити, переховування в родичів, спроби перейти західний кордон, вивезення до Москви й ув'язнення в Бутирці, лікування в Кирилівській психіатричній лікарні... Нарешті він, хворий, знесилений духом, опиниться в рідному селі.

Наприкінці 1942 р. Тодось Осьмачка уже у Льво­ві. Тут Осьмачка вперше читатиме уривки з поеми «Поет», в якій передасть свої страждання. Він не раз наголошував на тому, що ця «скор­ботна книга» є своєрідним ключем до пізнання внутрішнього драматизму і власної долі, і долі народу, від якого поета було відірвано шаленими вирами історії.

У 1947 р. Поема „Поет” на 23 пісні вийде в світ у чудовому мистецькому оформленні художника М. Дмитренка з при­святою батькові ( у збірці «Із-під світу», 1954, буде в поемі вже 24 пісні). Поема не є суто автобіографічною, але вона наповнена особистісними враженнями й переживаннями; народні пере­кази й повір'я мирно «вживаються» тут з реалістичною оповіддю. Через сприйняття юним героєм Свиридом Чичкою реалій села і його проблем постає світ, конкретний, географі-чно чітко означений, заселений і міфологічними образами, і конкретними, не раз баченими людьми. Це — світ трагічної круговерті репресій і знущань над сільською людиною; ці знущання в поетовому зображенні переходять межі реаль­ності й виступають як жахні візії потойбічного, нелюдяного буття. Ця важка книга є скорботною дорогою від дитячого раювання в світі казки, розкішної природи й добрих людей до тяжкого долання «дантових кіл» тоталітарного режиму, який руйнує творчий дух, знесилює волю, перетворює люди­ну на раба. Один із найпослідовніших прихильників таланту Осьмачки Юрій Шерех (Шевельов) зауважував, що поема «Поет» не принесе читачеві розваги й спочинку, але «може принести насолоду глибокої мислі, розгадки гранчастих і пристрасних образів і високої співтворчої праці».

Завершував він «Поета» в Німеччині, перебуваючи в таборах для переміщення осіб, активно співпрацюючи в організації письменників-емігрантів МУР.

До четвертої збірки поезій «Сучасникам» (1943) увійшли поезії довоєнної пори, а також досконала за мистецькою формою «Дума про Зінька Самгородського».

У 1953 р. виходить п'ята збірка «Китиці часу» - вірші 1943-1948 рр., реалії еігрантської дійсності, елегійні, на­віяні спогляданням вимріяних ще в дитинстві Карпат, нос­тальгічні, звернені до України.

Все частіше він звертається до прози - видає повісті „Старший боярин” (1946), „План до двору” (1951), „Ротонда душогубців” (1956), перекладає О. Уайльда і У. Шекспіра, виступає з есеїстичними роздумами про Шев­ченка й природу мистецької діяльності...

Повісті „План до двору” й „Ротонда душогубців” - літопис-злочинного винищення українства в період примусової колективізації, так званого розкуркулення, безпідставних арештів і політичних обвинувачень, усіх жахливих жорсто-костей, творених НКВС. Тривало не лише фізичне, а й моральне знищення українського села: порушувалися вікові­чні основи й засади людського співжиття, знецінювалися елементарні норми буття людини на землі. Ці твори, особли­во повість «Ротонда душогубців», збурили хвилю критичних обговорень, було й гостре неприйняття оціночних характе­ристик діячів Української Народної Республіки, передусім Михайла Грушевського і Симона Петлюри (звинувачення на адресу політичних провідників України, які допустили вторг­нення Червоної Армії на українську землю, робить не сам автор, а один із героїв твору).

Письменник змушений був переїхавши з Німеччини до США. Намагається зосередитися на твор­чих справах. Часто виступає перед українськими громадами, багато їздить, нерідко й потрапляє у важкі психологічні «провалля», коли страх і підозри вимушують його зриватися вночі й полишати домівки друзів, де він мав теплий приту­лок.

Жив поет переважно в США та Канаді, побував у Франції, Югославії, де його страх ще більше посилився, повернувся до Німеччини... На вулицях Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу 6 липня 1961 р. Завдяки старанням друзів поета перевозять літаком у госпіталь до США поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпі­талю хворому поетові, який - і там творив, вимріюючи збірку поезій і афоризмів „Людина між свідомістю і природою”, не судилося. 7 вересня 1962 р. Тодось Осьмачка на 67 році життя помирає. Відстраждав і відтворив поет знеможеної душі, поет-ви­гнанець, приречений на самотність і космічний відчай, вели­кий страдник і романтичний мрійник, який звертався до свого народу і жив надією повернутися бодай своїм словом до рідного порогу. У вступі до „Поета” Тодось Осьмачка ці сподівання висловив так:

Тому, минувши всякі перешкоди,

Звертаюся до тебе, краю мій,

я з вірою, що ти у час свободи

мене згадаєш, як найтяжчий бій,

що виграли тобі твої походи

на полі духу і живих надій,

і скажеш: «Це не помилка й провина,

а голос вірного мойого, сина!»