75

ВСТУП

Актуальність теми. З того часу, коли європейські країни зробили у XVII – XVIII ст. стрімкий прорив у своєму внутрішньому розвитку і країни Сходу стали все більше і більше відставати від них по рівню власного економічного розвитку, проблема модернізації Ірану стала бути тісно пов’язаною із використанням досвіду європейських країн, поступовим включенням Ірану у світове капіталістичне господарство, застосуванням інновацій у техніці і змін в управлінні державою.

Іранський досвід економічної модернізації став одним із самих своєрідних на Сході, ввібравши в себе елементи традиційної ісламської культури та передові досягнення світської революції. Не можна не побачити у цьому поєднанні створену в процесі тривалого історичного розвитку економічну систему, яка була здатна ще на початку ХІХ ст. забезпечувати активний баланс в торгівлі із європейськими країнами готовою продукцією, впливу на неї англійського і російського капіталізму, які стали передумовою модернізаційних віянь в Ірані в подальшому.

Надійне поєднання традиційного і модерного, чіткий план оновлення країни та цілеспрямоване його здійснення, бажання навчатись і самовдосконалюватись – все це в цілому посприяло реалізації модерністських завдань, які поставило перед собою іранське керівництво. Досвід у здійсненні масштабних соціально-економічних, суспільних-політичних та культурних перетворень має використати і Українська держава, яка в умовах кризової ситуації повинна визначити для себе чіткі громадські і геополітичні пріоритети та взятись за їх ефективне виконання. Приклад Ірану у цьому випадку є чи не найяскравіший, тому треба навчатися на помилках інших, заради унеможливлення повторення подібної ситуації у себе в країні.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 20-х – 30-х рр. ХХ ст., коли в Ірані здійснювались масштабні економічні, політичні і гуманітарні реформи.

Територіальні межі роботи окреслені кордонами Ірану того періоду, включаючи, окрім сучасних територій, регіони Азербайджану, Туркменістану, Іраку, Закавказзя, які входили до складу Ірану.

Об’єктом дослідження є суспільно-політичний розвиток Ірану міжвоєнного періоду (1918 – 1939 рр.).

Предметом дослідження  є модернізаційні реформи в Ірані в 20-х – 30-х рр. ХХ ст., зумовлені комплексом тогочасних геополітичних, економічних і соціальних чинників.

Мета роботи – охарактеризувати передмови, основні аспекти та наслідки здійсненних модернізаційних реформ в Ірані у 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

Для реалізації мети поставлено такі дослідницькі завдання:

• з’ясувати історичні передумови впровадження модернізаційних процесів в Ірані у 20-х – 30-х рр. ХХ ст.;

• проаналізувати зміст та перебіг реформ в Ірані у різних сферах суспільства;

• визначити наслідки суспільного, економічного та культурного оновлення Ірану у 20-х – 30-х рр. ХХ ст.;

• висвітлити актуальні проблеми охорони праці та безпеки життєдіяльності.

Огляд історіографії. Враховуючи хронологічний період роботи, досліджувана тема представлена двома типами літератури: радянська (1930-ті –1991 рр.) і сучасна (1991 – початок ХХІ ст.).

Цінними на фактологічний матеріал та інформативність є праці відомого радянського іраніста М. С. Іванова. Вивченню характерних рис розвитку Ірану, особливо періоду ХХ ст. він присвятив не один десяток років.

Зокрема, у монографії “Национально-освободительное движение в Иране, 1918 – 1922 гг.”[43], Іванов описує перипетії суспільно-політичного життя Ірану після закінчення Першої світової війни. Звичайно, чи не головний акцент у власному аналізі автор надає подіям жовтня 1917 р. у Москві, які на його думку, стали визначальними для подальшого розвитку країни. Однак, не зважаючи на такі марсистсько-ленінські деформації, робота наповнена змістовною інформацією про особливості післявоєнної ситуації в Ірані, що допомогло визначити послідовність та причинно-наслідкові зв’язки тих чи інших подій.

Доповнює та розширює відомості про соціально-економічний та політичний розвиток Ірану ще одна праця М. С. Іванова “Новейшая история Ирана”[44]. Книга, звичайно, не позбавлена класичних радянських доктринальних догматів, але попри це, наповнена вагомим аргументованим матеріалом. Автор характеризує історію Ірану ХХ ст. крізь призму глобальних геополітичних та економічних чинників. Щодо досліджуваної теми, то науковець не виокремлює постаті Реза-шаха занадто великої уваги, звинувачуючи його у профашистській орієнтації, говорить про лояльність шаха у його ставленні до німецьких місій у країні, доводить агресивність його внутрішньої політики тощо. Втім, навіть така негативна позиція щодо правителя Ірану, не могла вплинути на схвальну авторську оцінку масштабним реформам у середині країні у 1920-х – 1930-х рр., які, на думку Іванова, створили передумови для подальшого виробничого зростання країни.

Ще одним визначним спеціалістом по іранській проблематиці був С. Л. Агаєв. Хоча його праці мають більше геостратегічну та міжнародну спрямованість, проте вони сприяли висвітленню важливих моментів історії Ірану досліджуваного періоду, що допомогло зрозуміти зв’язок між економічними розвитком та зовнішньою політикою. Так, у дослідженні “Иран: внешняя политика и проблемы независимости, 1925 – 1941 гг.” [26], автор акцентує увагу на виборі Іраном свого головного зовнішнього партнера між Великобританією, СРСР та Німеччиною. Зупинившись на останній, країна, як стверджує Агаєв, приєдналась до профашистських сил, однак це багато в чому і посприяло її економічному зростанню.

Проблемам зовнішньої політики Ірану у період складних військово-політичних подій першої половини 20-х рр. ХХ ст. присвячена інша монографія С. Л. Агаєва [27]. Дослідник зазначає, Реза-хан після приходу до влади був ще занадто обмежений у своїх зовнішніх пориваннях, і тому був змушений у перші роки правління підкорятися вимогам британського уряду.

Причини, передумови та перебіг встановлення диктатури Раза-шаха у Ірані детально з’ясовує у своїй роботі О. С. Меліков [51]. Автор наголошує, що сильні лідерські та організаторські здібності, міцний характер, стійка харизма і воля, бажання бачити Іран єдиним і незалежним – саме такі особисті якості послужили основою для приходу до влади Реза-хана. Дослідник відкидає “проангійськість” монарха, доводячи, що хоча він і був висуванцем британців, однак вів вигідну для себе і країни самостійну внутрішню і зовнішню політику. За це, на думку автора, Реза-шах у майбутньому і поплатився.

Фундаментальним дослідженням економічного розвитку Ірану є праця В. С. Глуходєд[38]. Автор проводить детальний аналіз еволюції економічної системи Ірану у 1920-ті – 1930-ті рр., відзначаючи швидкий індустріальний стрибок країни у цей період. Дослідник наводить аналогії з радянською індустріалізацією, відмічаючи, звичайно, переваги сталінського варіанту зростання, але і не відкидаючи категорично іранський шлях виробничого прориву. Проте, Глуходєд вважає зайвою іноземну допомогу, яка надавалась Ірану у цей час, що стимулювало автора назвати реформи у країні “пробуржуазними”. Але навіть такі ідеологічні спотворення не відкидають цінності роботи, наповненої багатим інформативним матеріалом, статистичними даними, галузевими особливостями розвитку продуктивних сил країни тощо.

Відносини між світською владою та духовенством у Ірані на різних етапах історичного розвитку країни аналізує Є. А. Дорошенко[42]. Досліджуваний часовий проміжок, тобто 20-ті – 30-ті рр. ХХ ст., автор називає “епохою світоглядних змін”, натякаючи на значні культурні оновлення. Проголошення Реза-шахом зороастризму новою офіційною релігією Ірану, дослідник характеризує, як вигідний стратегічний крок для утихомирення впливово ісламського духовенства, що розчистило йому шлях для проведення реформ у культурі та освіті. Приписуючи монарху Ірану атеїстичні ознаки, що не дивно, враховуючи офіційну позицію радянського керівництва щодо релігії та церкви, науковець відзначає позитивні зміни у гуманітарній сфері країни після проведення тут суспільної модернізації. Це, на думку Дорошенка, заклало підвалини стабільного функціонування економічної та суспільної системи Ірану у наступні роки.

Детальне дослідження персоналій державного перевороту в Ірані у 1921 р. проводить у своїй статті Л. І. Мірошніков [53]. Автор вважає, що складна внутрішньополітична ситуація в Ірані змусила піти на зміну форми державного правління, і якщо б не Реза-хан, то хтось інший мав би це зробити. В іншому випадку, країна могла перетворитись на повноцінну колонію Великобританії, яка і робила все можливе для такого розвитку подій. Головну заслугу у появі на політичній арені Реза-хана дослідник відводить генералам британського військового експедиційного корпусу У. Діксону та Е. Айронсайду.

Після розпаду СРСР наукові праці країн пострадянського простору звільнилися від ідеологічних обмежень, що дозволило об’єктивно давати оцінку щодо подій минулого. З’явились і нові роботи, присвячені темі, що досліджується.

Аналіз політичного розвитку Ірану проводить у своїй монографії М. Реза Годс [54]. Історик більше зупиняється на подіях суспільно-політичного життя, однак модернізаційним реформам Реза-шаха присвячена значна частина праці. Автор наголошує на впливовості особи Теймурташа, як сподвижника Реза-шаха у проведенні внутрішніх перетворень в Ірані, виокремлює німецьку військово-економічну допомогу, відзначає великі успіхи здійснених реформ тощо.

Нове бачення певних аспектів у історії Ірану ХХ ст. проводить у своїй монографії С. М. Алієв. Його праця підкріплена значною джерельною базою, в тому числі і іноземною, що примножує цінність книги. Велику увагу, в контексті досліджуваної теми, науковець приділяє відносинам іранського уряду із АПНК, що, на думку Алієва, суттєво вплинуло на економічний розвиток країни у 20-30-ті рр. ХХ ст. Дослідник описує встановлення диктатури Реза-хана у Ірані, особливості його правління, зовнішню і внутрішню політику. Реформи Реза-шаха дослідник описує на фоні стрімких військово-політичних подій всередині країни.

Коротку, але змістовну характеристику економічного і політичного розвитку Ірану за часів Реза-шаха подає Т. А. Воробйова [35]. Науковець прослідковує умови приходу до влади Реза-хана, інформує про його головні орієнтири у міжнародних відносинах та господарській політиці. Також у праці приведені статистичні дані по результатам модернізаційних процесів в Ірані у 20-30-х рр. ХХ ст., які дослідник називає вражаючими та швидкими.

Хронологічну послідовність реформування економічної системи Ірану у період, що досліджується, викладає Н. М. Мамаєва[50]. У статті виділяються три основні сфери модернізації: законодавча система, промислова галузь та військово-промисловий комплекс, які були тісно пов’язані одне з одним і взаємозалежними. Проведення цих широких виробничих перемін, на думку автора, Іран завдячує лише авторитарному режиму і жорстким заходом Реза-шаха.

Німецька військова і економічна допомога Ірану у період кінця 20-х – 30-х рр. ХХ ст. – предмет дослідження у статті А. Б. Орішева[56]. Історик, опрацювавши значний масив іранських і німецьких архівних джерел, різноманітні опубліковані матеріали, доводить велику значимість німецької підтримки у реалізації модернізаційних процесів у Ірані. Німецький слід відчувався у всіх сферах: промисловості, сільському господарстві, торгівлі, культурі, освіті, науці тощо. Однак, попри велику допомогу, яку надали німці країні, дослідник відзначає непоступливість Реза-шаха при втягненні Ірану у зовнішньополітичну орбіту ІІІ-го Рейху. Зважаючи на це, автор відкидає класичне твердження радянських учених щодо профашистського характеру діяльності монарха Ірану.

Більшовицький вплив на події у Ірані у 1920 р. досліджує В. Г. Геніс [37]. Автор говорить про безперспективність встановлення радянської влади у країні, оскільки цьому заважали як англійська влада, так і небажання самих іранців. Значні матеріальні і людські ресурси, які направлялись із Москви, на думку Геніса, могли витрачатись і на більш благородні цілі.

Як бачимо, літератури по даній темі достатньо, щоб детально і об’єктивно розкрити досліджувану проблематику.

Джерельна база. Для поглибленого дослідження даної теми автором використано велику кількість джерел. Опрацьовані джерельні матеріали можна умовно можна поділити на три групи: 1) законодавчі акти та міжнародні угоди Ірану періоду 20-х – 30-х рр. ХХ ст.; 2) епістолярні спогади, переписка і звіти британських дипломатів та військових представників; 3) стенографічні матеріали про військово-політичні події в Ірані у 1920-ті – 1930-ті рр.

До першої групи належать документи офіційної державної внутрішньої і зовнішньої юриспунденції Ірану, що розповідають про економічний і політичний розвиток країни у 1920-ті – 1930-ті рр. Зокрема, сюди відносяться угоди Ірану із Англією [2], РСФРР [21], АПНК [10], які, у певні проміжки досліджуваного періоду, визначали перебіг як суспільно-політичних подій усередині країни, так і господарське зростання у процесі проведення реформ. Також, до цієї групи причислюються постанови меджлісу Ірану, які висвітлюють зміни політичної системи країни [5] та побутові перетворення серед населення[11, 12].

Інформація британських посланців та військових діячів про внутрішні події в Ірані складає другу групу джерел. Із наявних документів ми дізнаємося про ставлення британців до очільників іранської влади[9, 6, 7], політичний і економічний розвиток Ірану[18], оцінку проведених у країні перетворень[13]. Звичайно, дані британських представників потребують критичного аналізу і зважених висновків, оскільки Англія мала пряме зацікавлення у встановленні в Ірані власного протекторату, однак і попри це, існуючі першоджерела значно допомогли при висвітленні окремих аспектів досліджуваної проблематики.

Документальні свідчення про хронологічний перебіг внутрішньополітичних подій історії Ірану періоду 20-х – 30-х рр. ХХ ст. відносяться до третьої групи джерел. В роботі використані дані про повстанських рух в Тебрізі у 1920 р. [15], недовге існування радянської влади у Гіляні [8], виступи в Тегерані у 1939 р[3]. Все це наповнило працю значним фактажем, що сприяло повному розкриттю предмета дослідження.

Усі наявні джерельні дані ми знайшли у опублікованих хрестоматіях і практикумах.

Велику кількість матеріалів щодо досліджуваної теми вміщує «Практикум по истории стран зарубежного Востока (Индия, Иран, Турция)», виданого у 1963 р. сумісними зусиллями Н. Акімкіної та М. Люксембург [30]. Тут знаходиться різноманітна інформація про передумови та перебіг культурно-освітніх та соціально-економічних перетворень в Ірані у 20-ті – 30-ті рр. ХХ ст.

Значний обсяг документів та першоджерел, присвячених реформам у Ірані у 1920-х – 1930-х рр. містить білоруське видання – «Методические рекомендации по курсу «Новая история стран Азии и Африки» (вторая половина ХIХ – начало ХХ в.)» (Ч. 2.) [52]. Багатими на цікаву і змістовну інформацію є, зокрема, документи британських шпигунів і місіонерів, які знаходяться у цьому збірнику. Вони детально розповідають про особливості економічного і політичного розвитку Ірану модерністського періоду, плани Великобританії щодо Ірану, перебіг реформування у країні тощо.

У «Хрестоматии по новой истории: Второй период» (укладач Остріков П.) [64], викладено законодавчі акти 1920 – 1930-х рр., поданий опис суспільно-політичних подій в Ірані, розміщено свідчення сучасників тих часів.

Першоджерела, вміщені у практикумах та хрестоматіях є важливими історичними матеріалами, адже їх залишили по собі очевидці подій. Проте слід критично ставитися до написаного, оскільки кожен автор підходив до модерністських реформ у Ірані з власної позиції, засуджуючи або підтримуючи їх, виходячи із власних комерційних чи політичних інтересів.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму, об’єктивності та діалектичного взаємозв’язку процесів і явищ у суспільстві, застосування яких дало можливість переосмислити тогочасні події та дійти до важливих узагальнень. При написанні роботи використовувалися проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, статистично-аналітичний, порівняльно-ретроспективний методи дослідження, поєднання яких дозволило найповніше реалізувати сформульовані в роботі мету та завдання дослідження.

Структура роботи визначена метою та дослідницькими завданнями і складається зі вступу, чотирьох розділів, перший містить два підрозділи, другий – три підрозділи, висновків та списку використаних джерел і літератури.

Розділ 1 історичні передумови модернізації ірану

1.1. Національно-визвольний рух в Ірані після закінчення Першої світової війни

Економічна і суспільна реорганізація Ірану у першій третині ХХ ст. тісно і невід’ємно пов’язана із історичними умовами розвитку країни. Особливо яскраво у цьому контексті позначилося втручання іноземних держав в управління Іраном, що активно почалося здійснюватися з другої пол. ХІХ ст.

Вже у 1870-х роках Іран, фактично, потрапив у залежність від Англії і Росії. Його економіка мала напівфеодальний, напівколоніаль­ний характер. У сільському господарстві панували феодальні порядки. Земля належала поміщикам, які застосовували тра­диційні форми експлуатації. В районах кочових племен зберіга­лись феодально-патріархальні відносини [26, 42].

Іран перетворився в аграрно-сировинну базу іноземних дер­жав. Вони встановили контроль над кредитно-банківською системою, зовнішньою торгівлею, засобами зв'язку і шляхами спо­лучення, нафтовидобувною і нафтопереробною промисловістю, рибними промислами, лісовими розробками тощо. Потужною, самодостатньою, господарською одиницею стала Англо-Перська нафтова компанія (АПНК). Держави роз­ділили Іран на сфери впливу. Англійський імперіалізм панував у південному і центральному Ірані, російський царизм – на півночі країни [24].

Іноземці проникли і в політичну сферу. Іран був конститу­ційною монархією на чолі з династією Каджарів, яка не мала реальної влади і не володіла ситуацією в країні. Росія створила бригаду перських козаків, котра стала єдиною добре підготовле­ною і боєздатною частиною іранської армії. Вищі командні по­сади в ній займали російські офіцери. На важливі державні пости в Ірані призначались особи, рекомендовані представника­ми російського царя. Англія підтримувала сепаратизм ханів південних і центральних районів, без відома уряду укладала з ними угоди, виплачувала субсидії, поставляла зброю. Це дозво­ляло безроздільно господарювати в їх володіннях[25].

Під час Першої світової війни Іран оголосив про свій ней­тралітет, але воюючі держави не взяли його до уваги. Північ Ірану захопили російські війська, південь – англійські. Після виводу російської армії в 1918 р., чому активно посприяло нове більшовицьке керівництво, Англія окупувала колишні російські зони впливу – Гілян, Хорасан, частину Іранського Азер­байджану. Звідси здійснювалась антирадянська інтервенція в Російський Азербайджан і Середню Азію [47, 158].

Скориставшись послабленням Росії та суспільно-економічним занепадом Ірану, керівництво Британської імперії вирішило прилучити до своїх обширних володінь і інші перські землі. 9 серпня 1919 р. іранський уряд, в порушення конституції і без санкції парламенту, підписав з Англією кабальну угоду. Під контроль англійських представників ставилась армія, фінанси, торгівля, інші сфери життя. Іран перетворювався в про­текторат [2].

Антинаціональна політика правлячих кіл викликала підне­сення визвольного руху під патріотичними лозунгами. Склало­ся кілька його центрів.

У квітні 1920 р. у м. Тебрізі почалося повстання проти шахського уряду та англійської окупації в Іранському Азербайджані. Його очо­лив лідер партії азербайджанських демократів шейх Мохаммед Хіабані. У виступах брали участь ремісники, дрібна буржуазія, інте­лігенція, національна торгова буржуазія. Висувалися такі вимо­ги: ліквідація англо-іранської угоди, зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, надання Азербайджану автономії, проведення демократичних реформ. Шахсь­кий губернатор і чиновники були позбавлені посад. Демократи взяли владу в свої руки у Азербайджані. Був створений національний уряд на чолі з М. Хіабані. Нова влада ввела контроль над цінами на продовольство і товари першої необхідності, відкрила школи та медпункти для народу[15].

Повстання хіабаністів, по суті, не мало союзників ні в Ірані, ні за його межами. Тим не менш, тебрізькі заворушення, інші опозиційні і антианглійські виступи створили значні перешкоди не тільки для затвердження англо-іранської угоди 1919 р., але і поставили у скрутне становище національний іранський уряд Восуг од-Доула. 22 липня 1919 Восуг од-Доул змушений був подати у відставку [49, 204].

Новий прем’єр-міністр – Моширі од-Доул, який мав славу націоналіста, за допомогою різних хитрощів мав намір умовити Хіабані відмовитися від протистояння центральному уряду, посилаючись на те, що головна вимога азербайджанських демократів у зв’язку з відставкою Восуга задоволена. Однак Хіабані і його соратники продовжували вважати, що розвиток демократичного національного руху в Азербайджані може зробити позитивний вплив на іранську ситуацію в цілому. Їм здавалося, що їхнє протистояння з тегеранським урядом призведе до поглиблення кризи існуючої політичної системи. У той же час Хіабані не проявив достатню твердість, коли він дозволив прибути в Тебріз Мохберу ос-Салтані, призначеному тегеранським урядом губернатором Азербайджану. Він був відомий своїм негативним ставленням до руху азербайджанських демократів [43, 68].

Мохбер ос-Салтана, приступивши до переговорів з представниками уряду Азадістана (Іранський Азербайджан), одночасно встановив таємні контакти з командиром загону перських козаків, гарнізон яких знаходився на підступах до Тебрізу. Під час зустрічі з командиром загону, який був російським офіцером, мова йшла про організацію погрому в Тебрізі з метою фізичного знищення демократів. Ідея збройного повалення влади демократів була також погоджена з найбільш заможними купцями тебрізького базару.

Операція почалася вночі 12 вересня 1920 р. Добре озброєним перським козакам було завдано незначний опір, тому що основне ядро ​​військових формувань, вірних уряду Хіабані, в ті дні билися на півночі провінції з найманцями місцевого феодала Аміра Ершада. Протягом трьох днів загін перських козаків учинив дику розправу над демократами і співчуваючими їм. Багато хто з них без суду і слідства були розстріляні, повішені або піддані тортурам. 13 вересня 1920 р. шейх Мохаммед Хіабані був по-звірячому вбитий в будинку одного зі своїх друзів, де він переховувався. Жертвою терору в Тебрізі став цілий ряд інших видних діячів Демократичної партії Азербайджану. У побитті прихильників Хіабані в різних містах і селах найактивнішу участь брало Ополчення ватажка одного з кланів курдського племені Шаккак Ісмаїл Ага Симко і тюркські шахсеванські напівкочові племена з околиць міст Ардебіль і Мешкіна [14].

Ще одним важливим центром національно-визвольного руху стала провінція Гілян. Тут знову посилився повстанський рух джангелійців (“джангалі” по-перському – лісовик). Ця назва була пов’язана з тим, що основні бази повстанців на знаходились в густих лісах, хащах Гіляна. Учасники руху своєю головною метою проголосили звільнення іранців від засилля іноземців та здобуття національної неза­лежності під лозунгами ісламу. Велика частина партизан-дженгелійців за національністю були представниками народності гіляки. Видавана ними невелика газета “Дженгель” виходила на перській мові, хоча на її сторінках публікувались і художні твори на гіляцькій мові. Дженгелійців підтримували се­ляни, міська біднота, торговці, частина великих купців, поміщиків, мусульманського духівництва. Ватажком дженгелійців був Мірза Кучек-хан [36, 324].

Влітку 1917 р. Кучек-хан і його однодумці створили політичну організацію під назвою “Ісламський союз”. Значно посприяв утворенню цього союзу Младотурецький уряд, який відрядив до Гіляну групу турецьких офіцерів і унтер-офіцерів. Серед інструкторів союзу були також німецькі і австрійські військовослужбовці (з числа військовополонених). Дженгелійці отримували з Туреччини партії вогнепальної зброї, боєприпаси і військове спорядження. У цей період їм вдалось поширити свій вплив на деякі волості Талиша, Мазендерана і Астрабада. До 1920 р. дженгелійці випустили програму, в якій були сформульовані їхні політичні цілі За своїм змістом вона носила просоціалістичний характер [23].

Тим часом на північному заході Ірану навесні 1918 р. з’явилися британські війська. Корпус англійського генерала Денстервіля за вказівкою командування повинен був дістатися до Баку морським шляхом, через порт Ензелі. Дженгелійці під проводом Мірзи Кучек-хана завдали англійцям серйозний опір. Але в кінцевому підсумку вони зазнали поразки і змушені були йти на компроміс. 14 серпня 1918 р. представник “Ісламського союзу” Реза Афшар та члени англійського командування підписали двосторонню угоду. Англійці зобов'язалися не втручатися у внутрішні справи Гіляну, якщо дженгелійці в союзі з їх противниками не нападатимуть на британські війська. Керівництво “Ісламський союзу” погодилося на негайне вилучення іноземних вояків з лав свого союзу. Одночасно дженгелійці взяли на себе зобов'язання надалі не йти на співпрацю з громадянами країн, що воюють з Великобританією. Було досягнуто згоди про обмін військовополоненими [43, 70].

Командування британських військ, однак, чи не відразу порушило свої зобов’язання. Навесні 1919 р. вони разом з центральним іранським урядом стали готуватися до наступальної операції з метою повного розгрому дженгелійського руху. Цією операцією керував полковник Старосільський, командир дивізії перських козаків. В операції брали участь британські війська, включаючи авіацію, а також ополчення місцевих феодалів. Але перемогти цим силам дженгелійців не вдалося.

У вересні 1919 р. командир тегеранського загону перських козаків звернувся до Кучек-хана з вимогою про припинення військових дій. У своєму посланні він називав керівника дженгелійців патріотом і в разі його здачі обіцяв йому безпеку і всякі блага. У своєму листі Кучек-хан відмовився від обіцянок ротмістра. Він писав, що якщо уряд не в змозі організувати боротьбу за звільнення країни від іноземного панування, то сам народ в ім'я спасення своєї батьківщини має взятися за зброю [8]. Після цього випадку збройні зіткнення між двома сторонами відновилися. До січня 1920 р. між представниками Кучек-хана і тегеранським урядом було досягнуто згоди про примирення. Але перемир’я тривало у Гіляні недовго.

Радянська Росія, більшовики Закавказзя намагалися впли­вати на ситуацію в Гіляні. В травні 1920 р. Волзько-Каспійська флотилія розгромила залишки білогвардійських частин, які втек­ли на територію Ірану, в порту Ензелі на південному узбережжі Каспійського моря. Радянські представники зустрілися з Ку­чек-ханом і запропонували йому допомогу. Була досягнута до­мовленість про спільні дії, виник єдиний фронт, в який увійшли патріотично настроєні поміщики і купці, інтелігенція, середні міські верстви, сільськогосподарські робітники, іранські комуні­сти. Програма фронту включала такі пункти: ліквідація нерівно­правних договорів, встановлення республіки, захист особи і май­на громадян, рівноправність всіх національностей, захист ісламу [40, 285].

5 червня 1920 р. була проголошена Гілянська Радянська республіка. Створювався революційний уряд і революційна військова рада на чолі з Кучек-ханом. Однак, дуже швидко виникли розбіжності між групою Кучек-хана і комуністами на чолі із прорадянським ставлеником Хейдаром Амуогли. Останні відстоювали ідею негайної соціалістичної революції в Гіляні як складової частини світової революції, вимагали рішучих дій, наприклад, реквізиції майна багатих, боротьби проти ісламу тощо. Кучек-хан стояв на поміркованих позиціях і виступав за вирі­шення політичних завдань, в першу чергу за здобуття Іраном незалежності. Свою точку зору на тактику боротьби мала і гру­па радикальної інтелігенції, яка, ігноруючи відсутність зброй­них сил, намагалася розпочати похід на Тегеран. Конфронтація привела до розриву єдиного фронту, через деякий час союзники знову стали ворогами[56, 159].

Спроба Кучек-хана шляхом раптового збройного нападу 29 вересня 1921 р. розгромити керівництво компартії на чолі з Хейдаром Амуогли переросла в криваву драму, результатом якої в кінцевому рахунку стала загибель видатних політичних діячів – Кучек-хана, Хейдара Амуогли і ряду активних учасників гілянского революційного руху. Після цих подій, які мали місце у вересні – жовтні 1921 р., дженгелійському руху прийшов кінець. В листопаді 1921 р. бригада перських козаків, якій допомагали англійські війська, розгромила Гілянську республіку[8].

Третім центром визвольного руху був Хорасан. Влітку 1921 р. тут розпочалося повстання військових і жандармських частин, якими командував полковник М. Тагі-хан Пасіян. Його підтримала національна і дрібна буржуазія, інтелігенція. Сти­хійно зародився селянський рух. Вимогами повсталих були: визволення Ірану з-під контролю Англії, скликання парламенту, забезпечення демократичних свобод. Уряд кинув на розгром по­встання ханські загони курдських племен, в одній із сутичок з ними М. Тагі-хан загинув. Основні сили повстанців зазнали по­разки, а розрізнені селянські загони продовжували боротьбу ще протягом року [37, 147 – 150].

Головними причинами поразки національно-визвольного руху 1920 – 1922 рр. були відсутність єдності у повстанському таборі, недостатнє залучення низів суспільства в боротьбу, роздробленість і локальний характер руху, а також допомога іранській владі з боку англійців. Однак, попри поразку, масові виступи населення зробили свою справу: під тиском національно-патріотичного руху правлячі кола Ірану анулювали кабальну угоду 1919 р., а англійська та іранська реакція зазнали поразки. На фоні таких кривавих розправ, династія Каджарів себе повністю дискредитувала і не була здатна контролювати ситуацію в країні. Іран став на порозі чергових, нових, суспільно-політичних перетворень.

Отже, після закінчення Першої світової війни в Ірані розгорнувся масовий національно-визвольний рух, спрямований на звільнення країни від британського фінансово-політичного поневолення. І хоча більшість осередків повстанців було розгромлено, широке невдоволення старою іранською владою прискорило процес її швидкої агонії.