Про філософію

Філософія для Платона – це не лише пізнавальний процес, але й прагнення душі до надчуттєвого світу ідей, і тому вона тісно пов’язана з Любов’ю. На думку Платона, не займаються філософією лише Боги або цілком неосвічені люди, які самовпевнено вважають, що знають все. І, навпаки, філософією займаються лише ті, хто відчуває потребу в знанні й охоплений бажанням пізнати мудрість. Цю напругу, породжену нестачею знання й величезним бажанням його, Платон визначає як Ерос, Любов, прагнення Краси, яку він розумів як порядок і гармонію.

Вчення про ідеї  Вчення про ідеї – центральний елемент філософії Платона. Він трактував ідеї як певні божественні сутності. Вони – вічні, незмінні, вони не залежать від умов простору й часу. У них узагальнене всекосмічне життя: вони керують Всесвітом. Це архетипи, вічні зразки, за якими з безформної й текучої матерії організується вся множина реальних речей. Ідеї мають своє власне існування в особливому світі, і речі існують лише остільки, оскільки вони відображують ту чи іншу ідею, поскільки та чи інша ідея в них присутня. По відношенню до чуттєвих речей, ідеї є одночасно й їхніми причинами, й метою, якої прагнуть істоти чуттєвого світу. При цьому між ідеями існують відношення координації й підпорядкування. Вища ідея – це ідея абсолютного Блага, джерело істини, краси й гармонії.  Теорія пізнання  Теорія пізнання Платона будується як теорія пригадування, керівним початком при цьому виступає розум або розумна частина душі. За Платоном, душа безсмертна, причому до народження людини вона знаходиться в позамежному світі, де вона спостерігає блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування про бачене раніше.  “И раз все в природе друг другу родственно, а душа все познала, ничто не мешает тому, кто вспомнил что-нибудь одно – люди называют это познанием – самому найти и все остальное, если только он будет мужествен и неутомим в поисках: ведь искать и познавать – это как раз и значит припоминать” (Менон).

Людина отримує істинні знання, коли душа пригадує те, що вона вже знає. Знання як пригадування того, що було до народження людини, є в Платона одним із доказів безсмертя душі.

Про душу  Приймаючи ідею безсмертя душі й розуміючи, що в такому випадку смерть забирає в людини все, крім душі, Платон приводить нас до думки про те, що головною турботою людини в житті має бути турбота про душу. Ця турбота означає очищення душі, вивільнення від чуттєвого в прагненні до злиття з духовним світом.

Пояснюючи природу душі, те, яка душа зараз і якою була до свого сходження в світ чуттєвий, Платон символічно ототожнює її з морським божеством Главком, до тіла якого за довгий час перебування в морських глибинах приліпилося багато бруду. Він весь вкритий мушлями, водоростями й піском, а тіло його зламане й покалічене хвилями… Душа перебуває в подібному стані, і вона має скинути з себе все зайве – все, що, роблячи її важкою й безформною, не дозволяє їй впізнати себе. Вона потребує очищення від усього, з чим зрослася протягом багатьох перевтілень.

Ззовні душа здається однією істотою, але насправді вона є поєднанням трьох – людини, лева й химери, які міцно зрослися одне з іншим. Кожній з трьох частин душі притаманна своя чеснота: розумному початку – мудрість, лютому – хоробрість, а хтивому – стриманість.

Очищення душі в Платона пов’язане з тілесною й розумовою дисципліною, яка внутрішньо трансформує людину, уподібнює її до божества.

“Благоразумие, справедливость, мужество и мудрость являются средствами такого очищения” (Федон).

Всі ці чесноти є метою філософського пошуку. 

ПЛАТОН:СОЦІАЛЬНО_ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ

Теорія ідеальної держави найповніше викладена в “Державі” й розвинута в “Законах”. Істинне політичне мистецтво є мистецтво спасіння й виховання душі, а тому Платон висуває тезу про співпадіння істинної філософії з істинною політикою. Тільки якщо політик стає філософом (або навпаки), можна побудувати справжню державу, що ґрунтується на вищій цінності Правди й Блага. Побудувати Місто-Державу означає пізнати до кінця людину й її місце в універсумі.

Держава, за Платоном, як і душа, має трійчасту структуру. Відповідно до основних функцій (керування, захист і виробництво матеріальних благ) населення поділяється на три стани: землеробці-ремісники, стражники й правителі (мудреці-філософи). Справедливий державний устрій має забезпечити їх гармонійне співіснування. До першого стану належать люди, в яких переважає пожадливий початок. Якщо в них переважає така чеснота як самовладання, свого роду любов до порядку й дисципліни, тоді це найгідніші люди. Другий стан складають люди, в яких переважає вольовий початок, обов’язок стражника – мужність по відношенню як до внутрішньої, так і до зовнішньої небезпеки. Згідно з Платоном, державою покликані керувати лише аристократи як найкращі й наймудріші громадяни... Правителями мають бути ті, хто вміє любити своє Місто більше за інших, хто здатний виконати свій обов’язок з більшою старанністю. А найважливіше, якщо вони вміють пізнавати й споглядати Благо, тобто в них переважає раціональний початок і їх можна справедливо назвати мудрецями. Отже, досконала держава – це така держава, в першому стані якої переважає самовладання, у другому – мужність і сила, у третьому – мудрість.

Концепція справедливості полягає в тому, що кожен робить те, що йому належить робити; це стосується громадян у державі й частин душі. Справедливість у зовнішньому світі є лише тоді, коли вона є в душі. Тому в досконалій державі має бути досконала освіта й виховання, причому для кожного стану воно має свої особливості. Велике значення надає Платон вихованню стражів як активної частини населення, з якої виходять правителі. Виховання гідне правителів мало сполучати практичні навички з опануванням філософії. Мета виховання – через пізнання Блага дати приклад, який має наслідувати правитель в своєму прагненні втілювати Благо в своїй державі.

В фіналі IX книги “Держави” говориться, що “не так важливо, як має чи як може бути” в ідеальній державі, досить вже, якщо хтось один живе за законами цієї держави, тобто за законом Блага, Добра й Справедливості. Адже перш, ніж виникнути в реальності ззовні, тобто в історії, платонівська держава народжується всередині людини.

“ …Ты говоришь о государстве, устройство которого мы только что разобрали, то есть о том, которое находится лишь в области рассуждений, потому что на земле, я думаю, его нигде нет.  – Но быть может, есть на небе его образец, доступный каждому желающему; глядя на него человек задумается над тем, как бы это устроить самого себя. А есть ли такое государство на земле и будет ли оно – это совсем неважно. Человек этот занялся бы делами такого – и только такого – государства”.

АРІСТОТЕЛЬ :БІОГРАФІЯ

Дитинство і юність

Аристотель народився в Стагірі, грецькій колонії, недалеко від Афонської гори, в 384 році до нашої ери. Тому отримав прізвиськоСтагіріт. Батька Аристотеля звали Нікомахом, він був лікарем при дворі македонського царя Амінти III. Нікомах походив із родини лікарів, в якій лікарське мистецтво передавалося з покоління в покоління. Батько став першим наставником Аристотеля.

У 369 році до н. е. у віці 15 років Аристотель залишився без батьків. Опікуном став Проксен, родич батька, який також жив у Стагірі і всіляко підтримував жагу юнака до пізнання (згодом Аристотель тепло відзивався про нього, а коли Проксен помер, усиновив його сина Ніканора і одружив зі своєю дочкою Піфіадою). Значний спадок, отриманий від батька, дозволив Аристотелю не тільки не знати нужди, але й купувати книги, які на той час були дорогими. Крім коштів Аристотель успадкував батькові твори, в яких скрупульозно описувались спостереження над живою та неживою природою. Тому перед тим, як почати заняття загальними науками, Аристотель вивчав рослини і тварин, намагаючись узагальнити досвід Нікомаха, що в майбутньому розвинулося в окрему роботу «Про виникнення тварин».

Значний вплив на юного Аристотеля здійснив македонський царський двір, де він провів раннє дитинство. Там він познайомився з царем Філіппом, у майбутньому батьком великого полководця Александра Македонського, що зіграло не останню роль в його майбутньому призначенні вихователем Александра. З Філіппом Аристотеля пов'язували не тільки спільні інтелектуальні інтереси, але й поширене тоді вороже ставлення до Персії. Юнацькі роки Аристотеля довелися на період початку розквіту Македонії. Хоча Аристотель здобув грецьку освіту і був носієм грецької мови, симпатизував демократичному способу правління, водночас він залишався підданим македонського правителя. Ця суперечність зіграла вагому роль в його філософській, науковій та навіть особистій долі.

[ред.]Періоди творчої діяльності

Платон і Аристотель (праворуч), центральний фрагмент фрескиРафаеля Афінська школа. Аристотель, тримаючи своюНікомахову етику, вказує на землю, що відображає його віру в пізнаннячерез емпіричне спостереження ідосвід, в той час як Платон вказує на небеса, що відображає його віру у форму — ейдос

Хронологічно творча діяльність Аристотеля поділяється на три періоди:

• перший афінський — з 367 до н. е., коли він прибув в Афіни й став слухачем Академії Платона, де пробув 20 років;

• «роки мандрів» (347—334 роки до н. е.);

• другий афінський період — епоха Лікея.

[ред.]Перший афінський період

І в Македонії, і в Стагірі Аристотель часто чув розповіді про афінських мудреців Сократа іПлатона. Із мрією стати учнем Платона, він відправився до Афін. Хоча на той час Платон перебував в Сіракузах, Аристотель не втратив часу і цікавився грецькою філософією в цілому та платонівським вченням зокрема. До повернення Платона Аристотель вже встиг добре ознайомитись із його основними твердженнями. Допитливий і живий розум Аристотеля приводив у захват Платона, він вважав його найбільш здібним серед своїх учнів. Водночас Платону не дуже подобалось, що розум учня більш схильний до вивченнядійсності, аніж підпорядкований абстрактним наукам, а також дещо дратував чепурний вигляд Аристотеля. Платону здавалось, що учень не ставиться із належною байдужістю до всього життєвого, що він сам зневажав.

Втім Аристотель був певен: все в житті людини заслуговує на вивчення. Він з дитинства не знав бідності, не терпів наставництва, тримався незалежно, одягався вишукано і навіть дещо екстравагантно, носив коштовні прикраси. Молодий філософ був надзвичайно прихильним до жінок і всіляко виявляв до них знаки уваги. Так само і у викладенні філософських поглядів Аристотель, схильний до аналізу та вивчення дійсності, різко відрізнявся від свого учителя. Звідси пішла легендарна фраза:

«Платон мені друг, але істина дорожча».

Греки ж були прихильниками красномовства, і стиль Платона цілком відповідав їх уявленням про мистецтво риторики. Скупого на слова Аристотеля вони довгий час майже не помічали. У «Нікомаховій етиці» Аристотель коротко, проте ємко висловив, наскільки важко йому спростовувати вчення Платона. До самої смерті свого учителя Аристотель не відкривав своєї школи, хоча власні філософські ідеї вже встиг розробити в усіх деталях, і завжди з глибокою повагою говорив про Платона.