ФАЛЕС

Древнегреческий мислитель, родоначальник античної філософії та, засновник милетской школи, однією з перших зафіксованих філософських шкіл. Будував все розмаїття речей до єдиної першостихії - воді.

Европейская філософія бере початок у Стародавній Греції, звідки прийшло і саме слово " філософія " ( " любов до мудрості " ).

Первые філософські системи виникли в VI-V століттях до зв. е на західному узбережжі Малої Азії, в ионийских городах,основаных греками і опережавших Грецію в культурному розвитку. Найбільшим із усіх малоазіатських грецьких міст був Мілет.

О перших давньогрецьких філософів відомо обмаль. Починати розповідь про філософії прийнято з згадування про семи грецьких мудрецях і найпершому їх - Фалесе з Мілета.

Существует кілька щодо часу життя Фалеса Милетского.

Считается, що є одна точну дату, пов'язана з його життям, - 585 рік, як у Милете було сонячне затемнення і коли Фалес його передбачив.

Немного відомо, і про походження мислителя. За твердженням Діогена Лаэртского: " Фалес був сином Эксамия і Клеобулины з цієї родини Фелидов, а рід цей фінікійський, знатнейший, сусіди нащадків Кадма і Агенора. " Намагаючись зрозуміти світ Фалес цікавився насамперед із тим, що відбувається між небом і засипали землею.

Фалес і перші ионийские вчені прагнули встановити, з якої матерії полягає світ.

По Фалесу, природа, як жива, і нежива, має рушійним початком, яке називається такими іменами, як душу та Бог.

Фалес вважає воду початкових елементом, з яких виникла земля, що є хіба що осадом цього початкового елемента, як і повітря і вогонь.

Если вода - першооснова, то Землі слід спочивати на воді. По Фалесу, Земля плаває в прісноводному Океані, як корабель.

Фалес намагався сформулювати основні закони світобудови, але сучасники найкраще запам'ятали його моральні повчання.

Про Фалеса у давнини і цю легенду (її з бажанням повторив Аристотель): " Розповідають, що коли і Фалеса, через його бідності, докоряли в марності філософії, він, усвідомивши стеження зірок про майбутньому, багатому врожаї олив, ще взимку - добре що в нього були трішки грошей - роздав в задаток на маслодавильни в Милете і Хиосе. Найняв він створив їх за безцінь, оскільки хто б давав більше, а коли настав час і попит ними раптово зріс, то став віддавати їх у найми на власний розсуд і, зібравши багато грошей, показав, що філософи за бажання легко можуть розбагатіти, і тільки це чи, про що вони піклуються. Отаким чином, кажуть, Фалес виказав свою мудрість " .

Аристотель підкреслює: врожай Фалес передбачив " стеження зірок " , тобто завдяки знань.

Часто початок розвитку астрономії і геометрії пов'язують з ім'ям Фалеса. За свідченням Апулея: " Фалес Мілетський, безсумнівно найвидатніший з тих знаменитих семи мудреців (адже він й геометрії у греків перший відкривач, з природою найточніший випробувач, і світил досвідчений спостерігач) " .

О працях Фалеса невідомо писав він їх узагалі. Найімовірніше, що він створив " Морську астрономію " (віршем, й усе ранні мислителі). Крім неї решта 2 його астрономічних трактату (про рівноденні, про солнцестоянии)Конец життя Фалеса були царювання Креза, царя Лідії, що підкорила Іонію.

Дата смерті першого філософа невідома. Діоген Лаертський пише: " Помер Фалес, коли бачиш гімнастичні змагання, від спеки, спраги і старческой слабкості. На гробниці його написано: Ця гробниця мала, але слава з неї неосяжна: У ньому перед тобою схований, многоразумный Фалес.

Мілетська школа

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілосо­фія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес,Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався жи­вим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, голов­ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль­шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз­ком, що породжував подібний до нього тип людського існу­вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд­рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від­даляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природ­на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі­нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди­відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за­гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли­вості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

АНАКСІМАНДР

Анаксімáндр (грец. Αναξιμανδρος,бл. 610 до н. е.— 546 до н. е.) — старогрецький математик і філософ. Уявляв Землю у вигляді циліндра, оточеного небесною сферою.

Анаксимандр — представник мілетської школи. Розвиваючи матеріалізм Фалеса, він вважав за першооснову нескінченну, невизначену матерію — «апейрон». Виявом стихійної діалектики Анаксимандра є вчення про походження і загибель незліченних світів. Одним з перших, хоч і в наївній формі, він дав природничо-історичне пояснення утворення світу і походження людини від тварини, завдавши цим удару релігійномусвітоглядові.

Анаксимандр здійснив першу спробу створення систематичного курсу для викладаннягеометрії.

ГЕРАКЛІТ

Речово-тілесний характер універсального світопорядку буття, наочно представлений водою, повітрям, апейроном, особливої виразності набуває у вченні Геракліта (бл. 544 – 483 до н. є.), представника відомої філософської школи з міста Ефесу. Він вбачав першооснову світу у вогні. "Світ єдиний з усього, – твердив Геракліт, – не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає".

Геракліт говорить, що "вогонь усе охопить і всіх розсудить", вогонь – не тільки якпершостихія, але й як жива розумна сила. Той вогонь, що для почуттів є саме вогонь, для розуму є логос – принцип порядку й міри в Космосі і Мікрокосмосі.

Що цей вогонь у Геракліта є лише образом, показують висловлювання Геракліта, в яких зустрічаємо силу інших образів постійної зміни; їм усім спільне лише одне – зміна та перехід між протилежностями: дійсність ніби потік: "хто входить у ті ж хвилі, до того весь час течуть нові води", бо "все тече"; так само дійсність є ніби гармонія, що повстає з різних тонів, які "розходячись, з'єднуються"... Протилежності ніби підтримують або зумовлюють одна одну: "хвороба робить приємним здоров'я, нещастя – добро, голод – ситість, праця – спокій", переходять, перетворюються одна в одну: "завжди одно й те саме живе в нас: живе й мертве, бадьоре та спляче, молоде й старе: це перетворюється в те, й те – знову ж в це", або "холодне теплішає, тепле – простигає, вогке – сохне, сухе – стає вогким", цей процес є ніби "обмін" усього на вогонь та навпаки – "обмін" вогню на все інше, як золото обмінюється на крам.

Протилежності та зміни – не лише на поверхні буття, в зовнішньому світі, а і в самому єстві речей та в найвищому бутті – "Бог є день і ніч, зима і літо, війна і мир, голод та пересиченість, він змінюється, як вогонь..." Але важливо, що Геракліт у згоді зі своїм переконанням, що "захована гармонія сильніша, аніж наявна", вірить, що над усім панує якийсь загальний закон, для якого він знаходить, так само, як і для єства світу, численні образи та назви, головне "розум" та "логос". Для логосу Геракліт знаходить і інші назви: Справедливість, Необхідність, Природа, Доля, нарешті Розум.

Геракліт уявляв людську душу як нероздільне поєднання вогню і води, вважаючи при цьому, що вогненна частина робить її благородною, а волога – породжує ниці почуття і потяги.Душу, в якій переважав вогонь, мислитель називав "сухою", вважаючи її кращою і мудрішою за "вологу". Не виключено, що актуальні нині вислови "підмочена репутація" та "вийти сухим із води" поширили стародавні греки.

Геракліт називає душу випаровуванням, що має здатність відчуття. Цим вводиться новий психологічний принцип. На тій основі, що розумні душі постійно випаровую­ться, філософ порівнював їх з ріками: "На того, хто входить в ту ж саму річку, щоразу течуть нові води. Також і душі випаровуються із вологи". Вони зникають, стаючи водою, вода зникає, стаючи землею. Зворотній шлях показує, що душа народжується з води. Щоб розірвати коло перероджень ізвільнитися від страждань, потрібно зробити свою душу "сухою", тобто наблизити її до "вогню".

На протязі життя душа людини вдосконалюється, стає сухою, вогняною і набуває разом з цим мудрості. Задля досягнення "сухості" потрібно дотримуватися дієти, статевої аскези, взагалі відмовитися від тілесних радощів. "Для людей не було б краще, якби були задоволені всі їх бажання", "якби щастя полягало в тілесних почуваннях, то треба було б назвати щасливими волів, коли вони дістають для їжі горох".

З жаданням власного серця, на думку Геракліта, боротися дуже важко, але потрібно, бо те, чого воно жадає здобувається коштом душі. Філософ цінує силу, здобуту опануванням себесамого, і зневажає пристрасті, що відвертають людину від її головних прагнень. Спостерігаючи сучасників, Геракліт помітив, що деякі душі надто тяжіють до вологи. З цього спостереження він зробив логічний висновок: харчуватися вологою – для душі насолода. Він писав, що у міру алкогольного сп’яніння душа питущого помітно набирає води і важчає, стрімко втрачаючи благородство і мудрість, властиву "сухим" побратимам. "Повністю перетворитися на воду –смерть для душі", – резюмував філософ.

Мислитель порівнює душу з павуком, павутиння з тілом. Як павук, перебуваючи посередині павутиння, відчуває розрив мухою будь-якої нитки і швидко біжить до пошкодженогомісця, так і душа людини при пошкод­женні якоїсь частини тіла, поспішає до неї; душа непереносить руйнування тіла, з яким вона міцно і сумирно пов'язана.

Будучи вогненною, людська душа володіє самозростаючим логосом. Наділений логосом вогонь, за Гераклітом, розумний і божественний. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом. Геракліт радив: по-перше, "свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу", по-друге, "необхідно дотримуватись всезагального", що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. "Мислення – це велика вартість, й мудрість – в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею". Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, – це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об'єднання людей.

Все існуюче, учив він, постійно змінюється, переходить з одного стану в інше. "Усе тече, усе змінюється" – говорив він. – "Усе є обмін протилежностями"; "В одну ріку не можна увійти двічі" (оскільки в другий раз і ріка стала іншою, і я не залишився таким, яким був при першому заході в ріку). Але в цьому Геракліт вбачав і момент стійкості. Зміни у світі і у всіх його складових частинах, відповідно до вчення видатного діалектика, відбуваються відповідно до Логосу – вищого і загального закону. Мета філософії при цьому полягає в тім, щоб знайти в досліджуваному предметі Логос і вказати на нього, говорити від його імені. Філософ любив часто повторювати: "Не до мене, але до Логоса прислуховуйтесь"; "Мудро буде визнати, що все у світі єдино; все є обміном протилежностей".

Геракліта вважають першим філософом, що впровадив у науковий вжиток поняття "психе" – душі, як суб­страту феноменів свідомості та носія моральних якостей.

Афоризми від Геракліта:

Прекрасніша з мавп потворна порівняно з людським родом.

Наймудріший чоловік супроти Бога мавпою видаватиметься і мудрістю, і красою, й усім іншим.

Всім людям властиве пізнавати себе та бути розсудливими.

Норов людини – її демон.

З серцем боротися важко:бо чого жадає, те купує ціною душі.

Меж душі не відшукати, яким би шляхом ти не йшов: така глибока її міра.

Благодаті правило просте. Таким будь з ближнім своїм і чужим, як ти хочеш, щоб вони з тобою були.

Один для мене – десять тисяч, якщо він найкращий.

Розум – бог для кожного.

ДЕМОКРІТ

Демокріт (Демокрит) Абдерський (грецькою: Δημόκριτος) (приблизно 460—370 pоки до н. е.), давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник атомістичної гіпотезипояснення світу.

Демокріт народився в місті Абдери у Фракії. Він багато мандрував світом, вивчив філософські та натурфілософські ідеї різних народів (Єгипет, Вавилон, Персія, Індія,Ефіопія).

Вчення про атоми

Демокріт розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним досягненням демокрітової філософії.

Демокріт приходить до ідеї неподільних атомів, які можуть бути різної конфігурації: гачкоподібні, якореподібні, кутасті, вигнуті тощо.

За Демокрітом фізичні атоми неподільні, але подумки в них можна виділити певні частини – точки, які не мають ваги і які не можна від атомів відторгнути. Це – уявна частина атома – „амера” (та, що не має частин). Згідно з деякими свідченнями (серед них є опис так званої „площі Демокріта” у Джордано Бруно), у найдрібнішому атомі було 7 амер: верхня, нижня, ліва і права, передня і задня, серединна. Це була математика, узгоджена з даними чуттєвого сприйняття, які говорили, що, яким би малим не було фізичне тіло - наприклад, невидимий атом, - точки частини (сторони) у ньому завжди можна уявити, ділити нескінченно навіть подумки неможливо.

Аксіоматичний метод у математиці

У методології Демокріта уперше в історії пізнання системно використаний раніше недостатньо чітко усвідомлюванийаксіоматичний метод. Концепція математичного атомізму Демокріта логічно послідовно витікала з атомізму фізичного і підтверджувала правомірність усієї системи теоретичної математики. У межах цієї концепції було отримано багато видатних результатів, серед яких особливо слід зазначити заслуги Демокріта як одного з фундаторів методу нескінченно малих.

За легендою Платон настільки не любив Демокріта, що звелів спалити всі його книги.

Парменід

Пармені́д або Пармені́д Еле́йський (грец. Παρμενίδες; 540 — 480 р. до н. д.) —давньогрецький філософ і політичний діяч; вважається творцем онтології у філософії, що вперше чітко розвів два різні поняття — істину та суб'єктиивні погляд і думки.

Для Парменіда найважливіше визначення буття - осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям буття недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття - це те,, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання (episteme). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд (doxa) -звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це — лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення - так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх ^скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття як множинного Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилася йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве - небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.

Що ж розуміє Парменід під єдиним у бутті? Через відрив єдиного від множинного, єдине виступає не як один бік буття, а як саме буття. Множинне оголошується просто не існуючим. Розрив численного і єдиного та гіпертрофія єдиного, що виникла на шкоду і за рахунок множинного, може викликати небажані наслідки. Буття Парменіду уявляється за формою цілком досконалої кулі з правильним центром посередині. Ледве більше або менше від нечисленного. «Небуття зовсім немає, що цілісність його порушувалась би. Немає і буття, що було б в одному місці більшим, аніж в іншому. Буття, як ціле, неуразливе. Рівне з усіх боків, буття має певні межі». Використання чуттєвого образу - кулі - для ілюстрації світу як єдиного цілого, та ще в устах такого прихильника логічного пізнання, як Парменід, спершу дивує. Тим часом всеєдине Ксенофана також кулеподібне.

Уподібнення буття кулі пояснюється уявленням давніх філософів про кулю як про найперше, найпрекрасніше і найдовершеніше з усіх тіл, одночасно кінцеве й безмежне, рухоме й непорушне. Кулю древні визначали як тіло, замкнене в самому собі, самодостатнє, що має в самому собі свою визначеність, а не визначається зовнішніми умовами. Тому куля здавалася їм найбільш підходящим зразком для ілюстрації тієї реальності, з якої виникає як основа самої себе, чужа рухові й змінам, вічна, ні від чого не залежна й неминуща. У довершеності кулі вбачали зразок довершеності буття. Визначення єдиного Парменід отримує шляхом спростування множинного, відмінностей, диференціювання. Розуміння єдиного, разом з тим, має субстанціальний характер, що свідчить про непослідовність, проте не чужі думки про загальну закономірність у природі, що випливає із властивостей світу як єдиного.

Порівняння картин світу, за Гераклітом і за Парменідом, веде до спокуси протиставити їх одна одній, а також назвати Парменіда анти-діалектиком: адже парменідівське буття незмінне, непорушне й несуперечливе. Існує навіть думка, що систему Парменіда легко подати як реакцію на вчення Геракліта про загальні зміни та суперечності суті. Та, по-перше, Геракліт міркував про рух тієї ж системи онтологізму (буття Космосу є, і не залежить від людини, яка намагається пізнати його); по-друге, Геракліт інтуїтивно, а Парменід - свідомо орієнтуються на раціональне пізнання людиною світу (логос у Геракліта пронизує весь Всесвіт, об'єктивний логос у макрокосмі і суб'єктивний логос у душі людини, у мікрокосмі - це одне й те саме; тому йдучи за Логосом, людина може пізнати світ - саме в «розумних поняттях», а не через почуття). Про Парменіда, напевно, не буде перебільшенням сказати - це найперший явний попередник європейського раціоналізму (буття осягається розумом); по-третє, прислухаймося до Арістотеля і вслід за ним - до Секста Емпірика: «Напевне, Парменід не був неосвідченим у діалектиці, якщо Арістотель вважав його учня Зенона за родоначальника діалектики». У сучасних умовах Парменід уявляється таким, яким його бачив Платон: «Парменід завжди здавався мені і гідним поваги, і небезпечним, кажучи словами Гомера: «У його промовах помітна надзвичайна глибина. Я боюся, що ми не розуміємо його слів і ще менше розуміємо його думки».

Парменід став відомим завдяки вислову: «Буття є, а небуття немає», - фактично заклав основи онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення.

АТОМІЗМ

Атомістична теорія - це подальша раціоналізація на шляху звільнення філософського і наукового мислення від міфологічних уявлень.

Треба вважати, що атомістична математика Демокріта являє собою "грубу" конструкцію реально існуючих фізичних речей, і в цій атомістичній математиці не виконувалися всі вимоги класичної математики, де не було розроблене поняття граничного переходу, знаходження межі функції і інші положення. Мислителі того часу інтуїтивно підходили до цих положень, вдаючись в крайності і вивчаючи проблеми дискретної і континуальної математики окремо, а там, де вони перетиналися в своїх дослідженнях, виходили різного роду проблеми, казуси.

Над проблемами неправильних ліній працював Архіт Тарентський (428-365 до н.е.), його учень Евдокс Кнідський (408-355 до н.е.) розробив теорію пропорцій і метод вичерпання, в якому відрізки розглядаються як величини, що безперервно змінюються. Проблемами ірраціональних величин займався Теетет Афінський (410-368 до н.е.), наочним прикладом є математичні побудови і дослідження Архімеда. Його методи безпосередньо випливають з атомістичних методів Демокріта. У Архімеда методи Демокріта досягли більшої досконалості. Демокріт сам зазначав, що є два методи пізнання: один "істинний", інший - "темний". Під "істинним" він розумів умоглядні побудови це конструкції розуму; під "темним" - пізнання за допомогою відчуттів. Але, враховуючи, що наші органи почуттів не в змозі глибоко пізнати суть речей, на зміну "темному" методу повинен прийти умоглядний метод. Користуючись методом Демокріта, Евдокса, суворими доказами Евкліда, Архімед досяг видатних успіхів у галузі математики круглих тіл.

Але атомістична математика Демокріта не отримала свого визнання в античні часи, класична математика Евкліда, побудована на класичних принципах Платона-Аристотеля, отримала визнання. Важко знайти однозначні причини невизнання натурфілософських матеріалістичних ідей Демокріта. Умами їх сучасників оволоділи згодом ідеї Платона і Аристотеля. Це невизнання ідей Демокріта було трагедією для його найбагатшої наукової спадщини, вся його наукова спадщина загинула, залишилися окремі фрагменти. Але збереглися майже повністю праці Платона і Аристотеля, хоч математичний атомізм Платона безпосередньо випливає з фізичного атомізму Демокріта.

Атомістичні ідеї Демокріта розвивалися в атомістичних уявленнях Епікура-Лукреція. У період Відродження атомістичні ідеї Демокріта і механіко-математичні методи Архімеда набули подальшого розвитку у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, в математичних побудовах Банавентура Кавальєрі. У Новий час ці ідеї отримали завершення в диференціальних і інтегральних обчисленнях Ісаака Ньютона і Готфріда Лейбніца. В епоху Відродження і Новий час сталася реставрація і реконструкція ідей Левкіппа-Демокріта в математиці і природничих теоріях фізики, хімії, космології та космогонії, ідеї древніх атомістів набули різного роду реконструкції й подальшого розвитоку.

Елейська школа

Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.

Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої реальності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, більш придатних для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

ПІФАГОР