1. Теорія корисності: кардиналістський підхід.

2. Аналіз уподобань споживача на основі порядково­го підходу до корисності.

2.3.Бюджетні обмеження споживача. 2.4. Рівновага споживача.

2.1. Теорія корисності: кардиналістський підхід

Кожне придбане індивідом благо приносить йому пев­ну корисність, величину якої від оцінює суб'єктивно. Тому, якщо та чи інша річ, з його точки зору, не придатна для задоволення конкретної потреби, не здатна принести йому корисність, він не розглядає її як благо. Проте ця річ може стати благом для іншого індивідуума, якщо він виявить у ній корисність.

Економісти вже давно звернули увагу на наявність певного зв'язку між корисністю блага та його ціною. Цей зв'язок проявля­ється, насамперед, у тому, що безкорисна для споживачів річ не має ціни. З іншого ж боку, чим корисніша річ, тим, як правило, вища її ціна. Крім того, економісти вказували й на інший фактор, який та­кож серйозно впливає на рівень ціни. Це — витрати виробництва.

Корисність — це задоволення, яке споживач отримує від споживання товарів чи послуг або від будь-якої діяльності. Всі дії споживача в кінцевому рахунку направлені на те, щоб максимі-зувати корисність, яку він може отримати із свого доходу. При цьому індивідуум змушений, спираючись виключно на свої сма­ки й переваги, якось порівнювати між собою різні блага чи різні набори благ, оцінювати їх корисність і відбирати з них ті, що найбільше йому підходять.

Такий відбір може здійснюватися різними шляхами: на основі кількісної оцінки рівня корисності кожного з них; на основі ви­яву переваг, що віддає індивідуум конкретним наборам благ при порівнянні їх з іншими наборами.

Перший підхід називають кількісним або кардиналістським, а другий — порядковим або ординалістським. Ці підходи, відповід­но, ґрунтуються на своїй теорії корисності. Авторами кількісної теорії корисності, яка виходить з гіпотези про можливість прямого вимірювання корисності різних благ, є У. Джевонс, К. Менгер і Л. Вальрас. Ця теорія була розроблена ними в 70-х роках XIX ст. Основний її недолік вбачався багатьма економістами в неможли­вості використання на практиці через відсутність надійного і об'єктивного інструментарію виміру суб'єктивної корисності благ.

Запропонована в той самий час Ф. Еджуортом, В. Парето і И. Фішером порядкова теорія корисності не здійснює кількісної оцінки корисності. Споживачеві слід лише зробити відбір таких наборів благ, які, на його думку, кращі.

Провідна роль належить порядковій теорії, яку називають су­часнішою. Водночас і кількісна теорія не втратила своїх позицій. Тому продовжується мирне співіснування двох, значною мірою різних підходів до аналізу корисності та попиту.

Принциповою особливістю кількісного підходу є те, що він побудований на припущенні можливості прямого, безпосеред­нього вимірювання кожним споживачем корисності різних благ за допомогою спеціальних гіпотетичних одиниць — ютилів (англ. — utility — корисність).

Слід розрізняти загальну, сукупну та граничну (маржинальну) корисність.

Загальна корисність (TU) характеризує підсумкову корисність деякої кількості одиниць певного блага. Механізм формування цьо­го показника можна подати у вигляді функції загальної корисності.

TU = f (Q,), (2.1)

де Q_i — обсяг споживання і-го блага за одиницю часу.

Додавши загальні корисності всіх видів благ, що споживають­ся індивідуумом за одиницю часу, одержимо сукупну корисність:

Ш_Е =ХTU,. (2.2)

Гранична корисність (MU) являє собою приріст загальної ко­рисності і-го блага в результаті збільшення його споживання на одну одиницю:

MU, = TU, (Qi +1) - TU, (Qi), (2.3)

де TU_i (Qt) — загальна корисність Q і-го блага;

TU (Qi + 1) — загальна корисність Q + 1 і-го блага;

Формулу визначення граничної корисності можна подати ще й так:

₌ АЩ_ (2.4)

де ATUi — приріст загальної корисності і-го блага в результаті збільшення його споживання на одну одиницю;

AQ, — збільшення обсягу споживання і-го блага на одну оди­ницю.

Слід зазначити, що безперервне споживання будь-якого про­дукту має свою межу, оскільки потреби людини не безмежні. То­му графік руху показника загальної корисності не являтиме со­бою висхідної прямої лінії. Він буде більше схожим на криву, що зображена на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Загальна корисність блага

Це пояснюється тим, що у міру збільшення безперервного спо­живання будь-якого продукту його загальна корисність (TU) хоча й зростає, але швидкість цього зростання постійно уповільнюється. Тому крива TU стає опуклою вгору. В точці С загальна корисність досягає максимуму, після чого крива TU починає знижуватися.

Такий характер руху TU зумовлений тим, що корисність кож­ної наступної одиниці блага нижча, ніж попередньої. А в точці С, де забезпечується повне насичення конкретної потреби індивіду­ума, вона досягає нульового значення.

Величина граничної корисності дорівнює тангенсу кута нахи­лу кривої TU. Оскільки ця крива опукла вгору, то у міру зростан­ня споживання блага відбувається зменшення кута її нахилу, а, відповідно, — величини граничної корисності.

З позиції математики граничну корисність блага можна тлу­мачити як похідну загальної корисності за обсягом споживання цього блага:

MU = (2.5)

Кількісна теорія корисності надає тенденції зниження показ­ника MU надзвичайно важливого значення. Більше того, вона розглядає її як свій найважливіший закон, який називають пер­шим законом Госсена:

1. в одному безперевному акті споживання корисність наступ­ної одиниці блага спадає;

2. при повторному акті споживання корисність кожної одини­ці блага зменшується порівняно з її корисністю при початковому споживанні.

Тенденція зниження граничної корисності у міру збільшення споживання певного блага підтверджується безліччю емпіричних фактів, що свідчить про її об'єктивний характер.

Споживач, як правило, має справу не з одним, а з багатьма благами. Розподіляючи свій дохід між ними, він намагається за­безпечити собі максимум сукупної корисності (TU_s).

До проблеми оптимізації витрат індивідуума безпосереднє відношення має другий закон Госсена. Цей закон, по суті, є логі­чним продовженням першого закону Госсена. Иого ідея зводить­ся до того, щоб показати, як раціональний споживач, спираючись на тенденцію зниження граничної корисності, максимізує сукуп­ну корисність, отримувану в результаті споживання різноманіт­них благ, придбаних ним на фіксований дохід і за заданими рин­ковими цінами.

Якщо проблему максимізації сукупної корисності не пов'я­зувати з обмеженістю доходу індивідуума, то можна сказати, що споживач досягнув би максимально можливого рівня сукуп­ної корисності лише тоді, коли по кожному споживчому благу він забезпечив собі максимум загальної корисності, тобто ви­явився на вершині кривої TU (в точці С на рис. 2.1). Зрозуміло, що таке може відбутися лише при досить високому доході інди­відуума.