Підприємницька діяльність в системі національної економіки

ПЛАН

1. Основні напрямки розвитку підприємництва.

2. Методи підтримки розвитку малого бізнесу.

3. Антимонопольна політика.

1. Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів й одержання прибутку.

До факторів, що визначають необхідність регулювання підприємницької діяльності в національній економіці відносяться:

1. Нездатність підприємницьких структур протистояти недолікам ринку.

2. Постійне порушення рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією.

3. Монополізація виробництва.

4. Необхідність формування ринкової економіки підприємницького типу.

5. Відсутність макроекономічних умов для бізнесу.

6. Складність і тривалість переходу від командно-адміністративної до соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Розвиток підприємництва – це система правових, організаційних і регулюючих заходів держави, спрямованих на створення сприятливого підприємницького середовища й управління державним сектором для забезпечення ефективності й конкурентоздатності національної економіки.

Розвиток підприємництва в країні із трансформаційною національною економікою вимагає виокремлення й досягнення наступних пріоритетних цілей. До них відносяться:

1. Приватизація й роздержавлення – це загальноекономічний процес, що припускає відчуження майна, що знаходиться в державній власності, на користь фізичних й юридичних осіб. Ціль приватизації полягає в підвищенні соціально-економічної ефективності виробництва й залученні коштів на структурну перебудову економіки України. Приватизація об'єктів державної або комунальної власності може здійснюватися на аукціоні або по конкурсі. На аукціоні власником об'єкта стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну. Конкурс може бути комерційним і некомерційним. Продаж по комерційному конкурсі – це спосіб приватизації, при якому власником об'єкта стає покупець, що при фіксованих початкових умовах запропонував найвищу ціну. Продаж на некомерційному конкурсі припускає, що власником об'єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта.

2. Конкурентна або антимонопольна політика держави – спрямована на запобігання монопольної діяльності, на її обмеження й припинення, а отже, на розвиток цивілізованої конкуренції.

3. Інститут банкрутства – це інструмент підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їх нездатність розрахуватися з державою й кредиторами. Суб'єкт господарювання визначається банкрутом тільки за рішенням суду. Суб'єктами банкрутства не можуть бути відособлені структурні підрозділи юридичної особи, тобто філії, представництва, відділення, казенні підприємства. До прийняттю такої постанови йому дається можливість вийти із цього стану через процедуру санації.

Санація – це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутства підприємств, промислових об'єднань, банків й інших структур. Досудова санація державних підприємств здійснюється за рахунок бюджетних коштів. Досудова санація в обов'язковому порядку здійснюється на підставі розробленого плану, затвердженого вповноваженим органом. Умовами санації можуть бути:

випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентних виплат по випущеним підприємством облігаціям і відстрочка їхнього погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; передача майна в оренду; ліквідація нерентабельного підприємства й створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більше рентабельної продукції, розділ, поєднання або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту продукції; зміна сировинної бази; скорочення чисельності працюючих.

Перспективний розвиток підприємництва орієнтується на два основних напрямки:

1. Створення значних організаційно-господарських структур, які повинні надати економіці стабільність і керованість, надати можливість для широкомасштабної реалізації науково-технічних новацій.

2. Розвиток малого бізнесу, що створює конкурентне середовище, забезпечує виробництву гнучкість й індивідуалізацію.

У рамках першого напрямку виникають великі організаційно-господарські структури нового типу – державні, змішані й приватні корпорації, концерни, а також фінансово-промислові групи, які мають можливість успішно діяти на внутрішньому й зовнішньому ринках. Об'єднання виробничих компаній з фінансовими організаціями (комерційними банками, страховими й інвестиційними інститутами), а також із транспортними, торговельними й інформаційними структурами створює фінансово-промислові групи, які мають у своєму розпорядженні більші виробничі й фінансові можливості. Корпоративна форма ведення бізнесу володіє рядом переваг:

1. Фінансово-промислові групи виникають і зміцнюють під впливом необхідності проведення широкомасштабних наукових досліджень і розробок, виробничої кооперації, щоб ефективно протистояти різким коливанням ринкової кон'юнктури.

2. Національний капітал може витримувати конкуренцію із транснаціональними корпораціями й іноземними фінансово-промисловими групами, якщо сам перетворюється в подібні фінансово-промислові утворення й тісно взаємодіє з державними органами.

3. Максимальне усуспільнення капіталу.

4. Можливість швидкого залучення необхідних для діяльності фінансових ресурсів.

5. Обмежена відповідальність й юридична незалежність акціонерів від ризиків і наслідків прийняття ризикових рішень керівниками корпорацій.

6. Необмеженість масштабів бізнесу, максимально ефективне використання ефектів економії від масштабів виробництва.

7. Можливість активної диверсифікованості й інтеграції на ринках.

На відміну від фінансово-промислових груп мале підприємництво, оперативно реагуючи на зміни кон'юнктури ринку, надає ринковій економіці необхідну гнучкість. Розвиток малого підприємництва розглядається як процес, що забезпечує реальні структурні зрушення, поглиблює ринкові відносини, підвищує ефективність і соціальну орієнтованість виробництва.

Основні переваги малого підприємництва полягають у наступному:

1. Реалізація суб'єктами підприємництва (юридичними й фізичними особами) своїх здатностей, ініціативи.

2. Підвищення рівня мотивації праці.

3. Швидка окупність витрат й інвестицій.

4. Створення можливостей для швидкого й повного насичення ринку товарами й послугами.

5. Збільшення кількості робочих місць.

6. Краще використання потенціалу підприємств.

7. Здатність гнучко й швидко перебудовувати виробництво відповідно до вимог ринку.

8. Розширення експортних можливостей України.

9. Мобілізує значні фінансові й виробничі ресурси населення, у тому числі трудові й сировинні, що раніше не використалися.

10. Сприяє формуванню конкурентного середовища.

11. Є основою формування середнього класу.

2. Законодавством передбачений ряд заходів по розвитку малого підприємництва:

1. Удосконалення законодавчої бази, що сприяє формуванню ефективного й цивілізованого підприємництва.

2. Прискорена амортизація. Суб'єкти підприємництва мають можливість застосовувати прискорену амортизацію основних виробничих фондів.

3. Пільгове кредитування. Кредитування суб'єктів малого підприємництва здійснюється на пільгових умовах з компенсацією відповідної різниці кредитним організаціям за рахунок коштів фондів підтримки малого підприємництва.

4. Пільги в оподатковуванні, спрощена система оподатковування, бухгалтерського обліку й звітності.

5. Страхування суб'єктів малого підприємництва здійснюється на пільгових умовах. При цьому страхові організації, які здійснюють страхування суб'єктів малого підприємництва, у свою чергу користуються пільгами.

6. Державне замовлення.

7. Стимулювання розвитку зовнішньоекономічної діяльності, розвиток конкурентного середовища й забезпечення вільного доступу підприємцям на ринки.

8. Інформаційне обслуговування. Фонди підтримки можуть компенсувати суб'єктам малого підприємництва цілком або частково витрати, пов'язані з інформаційним обслуговуванням їхньої діяльності.

9. Виробничо-технологічна підтримка.

10. Оптимізація механізмів взаємодії суспільства й держави з підприємницькими структурами.

11. Інституціональна підтримка – кадрове забезпечення, інфраструктурне, науково-методичне, організаційне.

В умовах перехідної економіки важливою проблемою малого й середнього бізнесу є дефіцит фінансових ресурсів. У такій ситуації підприємство може успішно функціонувати застосовуючи сучасні форми фінансування й кредитування.

Авалювання – прийняття на себе банком зобов'язань оплатити вексель повністю або частково за одну із зобов'язаних по векселю осіб у випадку несплати платником векселя в строк або відсутності можливості одержати платіж за векселем у строк.

Факторинг – дії, що поєднуються із кредитуванням оборотного капіталу позичальника і пов'язані з переуступкою клієнтом-постачальником неоплачених платіжних вимог за поставлені роботи, надані послуги. Придбання дебіторської заборгованості позичальника здійснюється банком з дисконтом.

Форфейтинг – це операція, що поєднується із кредитуванням оборотного капіталу позичальника й пов'язана з переуступкою клієнтом-експортером неоплачених платіжних вимог за поставлені товари, роботи, послуги. Аналогічна факторингу, тільки по зовнішньоекономічним контрактам на одержання заборгованості від закордонного боржника.

Овердрафт – це кредит, наданий на поточний рахунок позичальника до певного ліміту й на певний період часу для фінансування його господарської діяльності. Використається позичальником у тому випадку, коли його фінансові зобов'язання перевищують розмір коштів на його рахунку.

Лізинг – це довгострокова оренда машин, транспортних засобів, виробничих споруджень на підставі відповідного договору між орендодавцем й орендарем. Він ґрунтується на збереженні права власності на основні фонди за орендодавцем.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів – фінансовий й оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотний, пайовий і міжнародний.

Фінансовий лізинг – лізингоотримувач одержує в користування об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, від дня укладання договору. Після закінчення строку договору об'єкт переходить у власність лізингоотримувача або викуповується по залишковій вартості.

Оперативний лізинг – лізингоотримувач одержує в користування об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначений на момент укладання договору. Після закінчення строку договору обладнання підлягає поверненню й може бути повторно передане в користування іншому лізингоотримувачу за договором лізингу. Даний вид лізингу є короткостроковою орендою машин, обладнання й використовується в тому випадку, якщо обладнання потрібно на певний час для проведення певних робіт.

Зворотний або поворотний лізинг – це договір лізингу, що передбачає придбання майна лізингоотримувачем у власника й передачу цього майна йому в лізинг. Тобто, власник обладнання передає його лізинговій фірмі й відразу ж одержує його назад на умовах лізингу. Такий лізинг використовується у випадку, якщо вартість обладнання дуже велика й відволікає значні фінансові ресурси.

Пайовий лізинг – передбачає участь суб'єктів лізингу на підставі складання багатостороннього договору й залучення одного або декількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не можуть перевищувати більше 80 відсотків вартості придбаного для лізингу майна.

Міжнародний лізинг – здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або у випадку, якщо майно або платежі перетинають державні кордони.

Компенсаційний лізинг – в якості орендної плати постачається продукція вироблена на орендованому обладнанні.

3. Монополістичної є діяльність господарюючого суб'єкта, спрямована на недопущення, обмеження або усунення конкуренції й надає збитки споживачеві. Вона дозволяє суб'єктові господарювання зайняти домінуюче положення на ринку й впливати на рух товару або затрудняти доступ на ринок іншим суб'єктам. Суб'єкт господарювання, що займає домінуюче положення, одержує можливість встановлювати монопольні ціни з метою компенсації необґрунтованих витрат й одержувати додатковий прибуток за рахунок зниження якості товару.

Розрізняють тимчасову, природну й державну монополії.

Тимчасова монополія виникає в результаті використання винаходів, впровадження патентів і характеризується відсутністю конкуренції.

Природні монополії – це підприємства, що виробляють товар, задоволення попиту на який ефективно при відсутності конкуренції через технологічні особливості виробництва, а також товари, що мають стійкий попит через неможливість повної заміни їх іншими товарами. Створення конкурентного середовища на ринку в умовах природної монополії неможливо або економічно неефективно при досягнутому рівні розвитку науки й техніки. Ознаками природної монополії є:

- відсутність конкуренції на товарному ринку, наявність конкурентного суперництва привело б до істотного підвищення цін на вироблені товари;

- вироблені товари не мають замінників або перехід до них практично неможливий або утруднений;

- зміна ціни на товари природних монополістів не впливає істотно на зміну споживчого попиту, в силу його нееластичності.

Державна монополія створюється на основі законодавства з визначенням її суб'єкта, форм і границь.

У різних країнах встановлені різні граничні значення, по яких визначається домінуюче положення постачальника. У Німеччині – це 1/3 ринку для одного підприємства, більше половини – для двох, 2/3 – для трьох підприємств; у Японії більше половини – для одного підприємства, більше 3/4 – для двох підприємств. У Великобританії й Франції "планка" найнижча – 1/4 ринку для одного підприємства. Закон України "Про захист економічної конкуренції", визначає монопольне положення суб'єкта господарювання у випадку, якщо він виробляє більше 35 % від загального річного обсягу даної продукції. Для двох і трьох суб'єктів господарювання – більше 50 %, для чотирьох і п'яти суб'єктів господарювання – більше 70 % об’єму на ринку товарів.

У кожній країні антимонопольне законодавство має свою специфіку, але виділяються загальні для всіх положення: контроль за об'єднанням компаній; заборона угод і змов підприємців; припинення несумлінної конкуренції.

Вітчизняним антимонопольним законодавством не дозволяється:

1. Обмеження або зняття з виробництва й вилучення з обігу товарів з метою створення й підтримки товарного дефіциту або штучного підвищення цін.

2. Нав'язування невигідних умов договору, у тому числі споживачу – примусових умов продажу товарів.

3. Прийняття угод між конкурентами, у яких передбачається:

а) встановлення цін і тарифів, знижок і надбавок до них з метою обмеження конкуренції;

б) територіальний розділ ринків із продажу й закупівель, по обсягу й асортиментам продукції, по колу покупців і продавців;

в) усунення з ринку або обмеження доступу на нього інших суб'єктів.

4. Змова між не конкуруючими суб'єктами, один із яких займає домінуюче положення на ринку, а інший є його постачальником або споживачем, і при цьому угода між ними обмежує конкуренцію.

5. Перешкоджання з боку органів влади створенню підприємств і розширенню їх господарської діяльності, а також дискримінація яких-небудь фірм.

6. Прямий або опосередковане примушення з боку органів влади суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні й інші форми об'єднань.

7. Централізація органами влади розподілу товарів.

8. Встановлення органами влади заборони на рух товарів між регіонами.

9. Надання з боку органів влади окремим суб'єктам господарювання пільг або переваг, що ставлять їх у привілейоване положення.

До методів антимонопольного регулювання належать:

- обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів;

- декларування зміни цін;

- встановлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

- регулювання розмірів ринку;

- використання державних замовлень і контрактів;

- розподіл ринків;

- тарифне регулювання експорту й імпорту товарів.

Фінансові санкції за порушення законодавства про захист економічної конкуренції можуть бути пред'явлені в наступних формах:

- штрафів, які накладаються на суб'єкти господарювання й пені за несвоєчасну їхню оплату;

- стягнення незаконно отриманого доходу суб'єктами господарювання в результаті зловживань монопольним положенням й антиконкурентними погодженими діями;

- відшкодування збитку, заподіяного зловживанням монопольним положенням, а також антиконкурентними погодженими діями.

ТЕМА № 4

ІННОВАЦІЇ Й ЕКОНОМІКА ЗНАНЬ

ПЛАН

1. Наукова й науково-технічна діяльність.

2. Регулювання інноваційних процесів.

1. Розвиток науки й техніки є визначальним чинником розвитку національної економіки, підвищення добробуту громадян країни. Цілеспрямована політика використання досягнень вітчизняної й світової науки й техніки дає можливість повніше задовольняти соціальні, економічні, культурні й інші потреби суспільства. Сучасний етап розвитку світової економіки характеризується підвищеним попитом на знання й переходом до формування економіки знань. Такий перехід відрізняється появою нових досягнень науки й техніки і їх швидким поширенням практично у всіх галузях, включаючи сфери організації й управління, а також значними структурними зрушеннями в результаті зростання інноваційної активності, і глобалізації наукових і технологічних знань.

Національна науково-технічна політика – це політика держави по формуванню умов, сприятливих для ефективного науково-технічного розвитку країни, що включає методи регулювання державою науково-технічної сфери.

Основні напрямки науково-технічної політики:

1. Розвиток і підтримка фундаментальної й прикладної науки, науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт.

2. Стимулювання НТП, поширення прогресивних науково-технічних тенденцій і процесів.

3. Стратегічний науковий і технологічний прорив.

4. Підтримка інноваційної діяльності в економіці.

5. Суспільна мотивація й підтримка інтелектуальної праці.

Фундаментальні наукові дослідження – це теоретична або експериментальна діяльність, спрямована на одержання нових знань про закономірності розвитку природи, суспільства, людини, їхнього взаємозв'язку.

Прикладні наукові дослідження – це наукова й науково-технічна діяльність, спрямована на одержання й використання знань для практичних цілей.

Методи впливу на науково-технічний розвиток економіки розділяються на дві групи: адміністративні й економічні методи.

До методів адміністративного регулювання ставляться:

1. Початковим етапом формування науково-технічної політики є встановлення державних пріоритетів розвитку науки й техніки. Вони визначаються на основі аналізу перспективних напрямів розвитку економіки, розвитку наукових досліджень і стану національного науково-технічного потенціалу. Вони являють собою основу науково-технічної політики й вносяться у відповідні законодавчі акти держави.

2. Державні цільові й науково-технічні програми є одним з методів планування науково-технічного розвитку в промисловості. Це документ, у якому визначені ресурси, виконавці й терміни здійснення комплексу заходів, спрямованих на рішення науково-технічних проблем. В умовах ринкової економіки вони мають індикативний характер, оскільки включають планові завдання державним установам, державні замовлення приватним науково-дослідним установам і проектним організаціям, а також прогнози розвитку наукових досліджень і проектних робіт у приватному секторі економіки.

3. Державне замовлення в науково-технічній сфері забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідницьких і проектних організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розробці й освоєнні принципово нових технологій і видів продукції. Державне замовлення складається відповідно до державних науково-технічних програм на договірній основі. Воно забезпечується фінансуванням, підтримується матеріально-технічними ресурсами й надається виконавцям на конкурсній основі.

4. Державна науково-технічна експертиза проводиться з метою забезпечення наукової обґрунтованості структури й змісту пріоритетних напрямів і програм розвитку науки й техніки, визначення соціально-економічних й екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу, визначення рівня досліджень й їх результатів. Висновки державної експертизи використовуються також для обґрунтування доцільності надання податкових і кредитних пільг.

5. Бюджетне фінансування науково-технічної діяльності. Фінансування за рахунок бюджетних засобів здійснюється як:

- базове фінансування. Спрямовано на забезпечення фундаментальних досліджень; досліджень пов'язаних із забезпеченням національної безпеки; розвитку інфраструктури наукової й науково-технічної діяльності; збереження наукових об'єктів, що складають національне багатство; підготовка наукових кадрів.

Для підтримки фундаментальних досліджень створюється спеціальний державний фонд.

- цільове фінансування. Воно здійснюється в основному на конкурсній основі й припускає фінансування науково-технічних програм й окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки й техніки; забезпечення проведення найбільш важливих прикладних науково-технічних розробок, що виконуються в межах держзамовлення; виконання проектів у рамках міжнародного науково-технічного співробітництва.

6. Формування розвитку кадрового потенціалу науки.

7. Державна політика в сфері патентів і ліцензій. Вона спрямована на регулювання відносин, пов'язаних зі знаходженням і використанням прав на об'єкти інтелектуальної власності.

8. Державна стандартизація, метрологічне забезпечення й сертифікація в науково-технічній діяльності.

До методів економічного регулювання відносяться:

1. Державна податкова політика повинна створювати сприятливі умови для прискорення науково-технічного прогресу. Із цією метою в податковому законодавстві передбачається диференціація податкових ставок і митних зборів, спрямована на збільшення власних інвестиційних ресурсів науково-дослідних організацій, підприємств й об'єднань, які проводять роботи по пріоритетним напрямкам НТП.

2. Стимулююча фінансово-кредитна політика. Складається в наданні державою кредитних ресурсів на пільгових умовах тим комерційним банкам, що кредитують виконання робіт із пріоритетних напрямів НТП.

3. Гнучка амортизаційна політика. Науково-дослідним, дослідно-конструкторським, проектно-технологічним організаціям, підприємствам й об'єднанням, які ведуть роботи по пріоритетних напрямках НТП і створюють інноваційний продукт, дається право самостійне визначати метод нарахування амортизації. Законодавство в цьому випадку передбачає застосування одного з альтернативних методів нарахування амортизації: рівномірне, прискорене, уповільнене.

4. Важливим методом державної політики в сфері НТП є підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва.

2. Науково-технічний рівень країни визначається на основі інноваційного потенціалу країни.

Інновація – це кінцевий результат впровадження досягнень НТП із метою одержання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.

Інноваційний продукт – це результат інноваційної діяльності, що одержав практичну реалізацію у вигляді нового товару, послуги, способу виробництва (технології) або іншого суспільно корисного результату.

Інноваційний потенціал – це науково-технічний потенціал країни у вигляді науково-дослідних, проектно-конструкторських, технологічних організацій, експериментальних виробництв, дослідницьких полігонів, навчальних закладів, персоналу й технічних засобів цих організацій.

Інноваційні процеси – це створення й впровадження нової техніки, технології, розробка нових матеріалів, розвиток нових областей виробництва.

Інноваційний процес складається з наступних стадій: виникнення ідеї, фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дослідно-конструкторські розробки, дослідницьке виробництво, споживання.

Інноваційне підприємство – це суб'єкт господарювання, що здійснює підприємницьку діяльність, пов'язану з розробкою, виробництвом і поставкою інноваційної продукції (товарів і послуг), для якого зазначена продукція становить основну частину (не менш 70 %) загального обсягу виробництва.

Державна інноваційна політика – це комплекс економічних, організаційно-правових й інших заходів держави, спрямованих на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулювання й підтримку інноваційних процесів в економіці.

До основних методів реалізації державної інноваційної політики відносяться:

1. Удосконалення нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності, захист права власності на результати інтелектуальної діяльності, продукцію промислового виробництва й запобігання випуску контрафактної продукції.

2. Фінансування інноваційної діяльності здійснюється за рахунок коштів держбюджету й місцевих бюджетів, коштів державних позабюджетних фондів, власних коштів підприємств, коштів фінансово-кредитних установ. Держава може надавати гарантії комерційним банкам, які кредитують пріоритетні інноваційні проекти.

3. Розвиток інфраструктури національної інноваційної системи, створення необхідних умов для інтеграції науково-освітньої й виробничої сфер економіки, розвиток форм кооперації, пов'язаної з розробкою й освоєнням наукомісткої продукції.

4. Податкове регулювання й стимулювання інноваційної діяльності.

А) Творці й виробники інноваційної продукції звільняються від сплати ПДВ на свою продукцію на термін пов'язаний з розробкою, освоєнням, виробництвом і поставкою інноваційної продукції.

Б) надання податкових канікул (податковий інноваційний кредит) на строк розробки й освоєння виробництва інноваційної продукції.

В) звільнення від сплати податку на майно, землю.

Г) право на прискорену амортизацію (для технопарків встановлюється 20 % норма прискореної амортизації основних фондів).

Д) звільнення від сплати ввізного мита при ввозі на територію країни нового обладнання, комплектуючих для технопарків.

5. Валютне регулювання – іноземна валюта від реалізації продукції технопарків не підлягає обов'язковому продажу на внутрішньому валютному ринку.

6. Антимонопольне регулювання.

А) зняття обмежень на використання угод, пов'язаних із здійсненням виробництва й поширення інноваційної продукції, заснованих на виключних правах розроблювачів такої продукції.

Б) проведення закритих конкурсів на поставку інноваційної продукції, що відповідають інтересам національної безпеки держави.

В) визнання правомірності дій суб'єкта господарювання інноваційної діяльності, які можуть бути спрямовані на усунення конкуренції або обмеження інтересів інших суб'єктів у випадку, якщо зазначені дії пов'язані із забезпеченням необхідних умов для виробництва вітчизняної високотехнологічної продукції й мають позитивний ефект у соціально-економічній сфері.

Г) зняття обмежень, пов'язаних зі створенням державних інноваційних корпорацій, регіональних інноваційно-технологічних центрів й інших спеціалізованих інноваційних організацій, що здійснюють некомерційну діяльність і спрямовану на забезпечення розвитку інфраструктури національної інноваційної системи.

Д) зняття обмежень, що перешкоджають створенню державно-приватних партнерств, фінансово-промислових груп по створенню й виробництву інноваційної продукції.

7. Створення умов для розвитку малого інноваційного підприємництва. Для здійснення стартового фінансування інноваційних проектів і створення малих інноваційних підприємств створюються спеціальні державні або муніципальні позабюджетні фонди, а також венчурні (високо рискові) фонди. Вони створюються у формі комерційних організацій за рахунок участі на паях учасників проекту. Специфіка ризикового фінансування полягає в тому, що кошти даються на безповоротній, безпроцентній основі, без звичайного при кредитуванні забезпечення. Повернення коштів і реалізація доходу відбуваються в момент виходу цінних паперів нового підприємства на відкритий фондовий ринок.

8. Забезпечення розповсюдження науково-технічної інформації. Це припускає створення національної системи науково-технічної інформації. Вона формує й підтримує базу даних про наявні науково-технічні розробки, включаючи інформацію про зареєстровані патенти й інші об'єкти інтелектуальної власності.

9. Створення умов і підтримка співробітництва з іноземними партнерами по залученню інвестицій і забезпеченню трансферу технологій на взаємовигідних умовах.

10. Забезпечення безпеки в сфері інноваційної діяльності, заборона на застосування й поширення інновацій, що суперечать суспільним і державним інтересам.

Основні організаційні форми організації й забезпечення інноваційної діяльності:

1. Інноваційні корпорації являють собою об'єднання технологічно пов'язаних виробничих підприємств, наукових центрів, проектних й інноваційних організацій, що спеціалізуються на розробці й випуску конкурентноздатної, високотехнологічної, наукомісткої інноваційної продукції.

2. Інноваційні технологічні центри створюються органами державної влади й органами місцевого самоврядування для забезпечення регіональної інноваційної політики, виконують функції регіональних сегментів інфраструктури національної інноваційної системи й наділяються для виконання зазначених функцій повноваженнями в порядку, встановленому органами державної влади й органами місцевого самоврядування.

3. Центри трансферу технологій – створюються на базі державних наукових центрів і дослідницьких університетів за участю промислових корпорацій і фінансових інститутів (інвестора) з метою забезпечення прискореного просування й промислового освоєння перспективних технологій, отриманих за рахунок коштів державного бюджету.

4. Консорціум (інноваційний) є державно-приватним партнерством, що представляє собою міжгалузевий інноваційно-технологічний комплекс, що поєднує на договірній основі діяльність державних організацій і приватних компаній, пов'язаних з розробкою й реалізацією цільової програми або найважливішого національного інноваційного проекту державного значення.

5. Інноваційно-промисловий комплекс (група) являє собою сукупність юридичних осіб, що діють як основні й дочірні суспільства, які повністю або частково об'єднали свої матеріальні й нематеріальні активи на основі договору про створення інноваційного промислового комплексу з метою технологічної або економічної інтеграції, спрямованої на підвищення конкурентоспроможності й розширення ринків збуту товарів і послуг, підвищення ефективності виробництва, створення нових робочих місць.

6. Інноваційні технологічні кластери – договірна форма кооперації наукових центрів, освітніх комплексів (університетів), малих інноваційних компаній і промислових підприємств, розташованих на прилягаючих територіях, що організується з метою забезпечення технологічних коридорів для просування результатів наукових досліджень і розробок і поширення інновацій.

7. Технопарк – це група юридичних осіб, що діють відповідно до договору про спільну діяльність, з метою виробничого впровадження наукомістких розробок, високих технологій і забезпечення промислового випуску конкурентноздатної на світовому ринку продукції.

8. Технополіс – є міжгалузевим науково-технологічним комплексом, що складається з науково-дослідних лабораторій, венчурних, впровадницьких, великих промислових, посередницьких й інших організацій, які групуються навколо великого університету або дослідницького центра.

9. Бізнес інкубатори – форма підтримки розвитку місцевих невеликих нових компаній з боку регіональних органів управління з особистою участю місцевих спонсорів, що контролюють і направляють роботу "інкубаторів". Клієнтами "інкубаторів" є інноваційні фірми, виробники нової техніки, консалтингові фірми.

ТЕМА № 5

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА У СВІТОВОМУ ЕКОНОМІЧНОМУ ПРОСТОРІ

ПЛАН

1. Види зовнішньоекономічної політики держави.

2. Напрями інтеграції національної економіки у світове господарство.

3. Платіжний баланс.

1. Ефективність будь-якої національної економіки залежить не тільки від результатів її внутрішньої діяльності, але й від участі у світових економічних відносинах, ступеню інтеграції у світове господарство. Міжнародне економічне співробітництво є одним з головних факторів розвитку економіки кожної країни. Особливий вплив на розвиток світових господарських відносин роблять процеси глобалізації.

Виділяють наступні тенденції глобалізації світової економіки:

1. Ріст матеріальної зацікавленості в розширенні сталого економічного співробітництва між країнами.

2. Формування єдиного світового економічного простору у зв'язку з переходом більшості країн до ринкової економіки.

3. Розвиток міжнародного поділу праці, з врахуванням природних, економічних і соціальних факторів країни.

4. Створення інфраструктури світового масштабу – транспортна система, мережа інформаційних комунікацій.

У зв'язку з посиленням даних процесів виділяють пріоритетні цілі держави в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності в Україні:

1. Забезпечення збалансованості економіки й рівноваги внутрішнього ринку країни, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці.

2. Створення найбільш сприятливих умов для включення національної економіки в систему світового розподілу праці і її відповідність ринковим структурам розвинених країн.

Зовнішньоекономічна політика держави в будь-якій національній економіці може здійснюватися у формі протекціонізму, або фритредерства.

Протекціонізм – це політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Політика протекціонізму дозволяє вирішувати наступні завдання:

А) Інтереси національної безпеки вимагають певної самозабезпеченості господарського комплексу в стратегічних областях, що не припускає надмірної ресурсної й продовольчої залежності від інших країн і досягається за допомогою захисту національних виробництв.

Б) Потреба збереження й збільшення робочих місць, особливо у фазі кризи виробництва, коли існує значне безробіття.

В) Забезпечення підтримки внутрішнім попитом насамперед національних виробників, а не їхніх іноземних конкурентів.

Г) Можливість адекватно відповідати на протекціонізм інших держав, особливо розвинених, які проводять політику спрямовану на завоювання чужих ринків.

Д) Необхідність забезпечення більшої стабільності економіки за рахунок її диверсифікованості, тобто більш комплексного розвитку.

Е) необхідність захисту нових галузей національної економіки, які без підтримки не можуть змагатися з аналогічними виробниками в тих державах, де вони почали розвиватися раніше.

Ж) Необхідність протидії демпінгу.

Фритредерство – це політика вільної торгівлі спрямована на лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, вільного доступу на національні ринки товарів, капіталів, робочої сили. На користь вільної торгівлі можна сказати наступне:

А) Посилює конкуренцію на внутрішньому ринку кожної країни за рахунок зовнішніх постачальників і відповідно зменшує монополізм національних виробників.

Б) Стимулює економічну активність і НТП вітчизняних виробників, змушених боротися за споживачів з іноземними конкурентами.

В) Розширює вибір покупців, які одержують можливість порівнювати якість і ціни вітчизняних й іноземних продуктів.

Як правило, країни ведуть гнучку зовнішньоекономічну політику, що поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає в умовах високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм – в умовах становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни.

Місце національної економіки на світовому ринку визначається наступними показниками:

1. Загальний обсяг експортно-імпортних операцій, у тому числі у відсотках до ВВП і в розрахунку на душу населення, його динаміка.

2. Розмір зовнішнього боргу, у тому числі у відсотках до ВВП і в розрахунку на душу населення, його динаміка.

3. Співвідношення експорту й імпорту, тобто сальдо торговельного балансу.

4. Співвідношення грошових платежів і надходжень, тобто сальдо платіжного балансу.

5. Товарна структура експорту, а саме частина товарів з високою вартістю обробки, послуг, науково-технічної продукції.

6. Товарна структура імпорту, а саме частина науково-технічної продукції, обладнання, прогресивних технологій.

7. Виробнича структура зовнішньоекономічних зв'язків – спів відношення торгівлі готовими товарами й міжнародної кооперації по розробці, виробництву, збуту товарів і послуг.

8. Географічна диверсифікованість, тобто розосередження зовнішньоекономічних зв'язків.

2. Зв'язки національної економіки зі світовим господарством здійснюються через:

- зовнішню торгівлю.

- міжнародний рух капіталів.

- міжнародну міграцію робочої чинності.

- науково-технічний обмін.

- валютні й кредитні відносини.

- охорону навколишнього середовища.

Міжнародне науково-технічне співробітництво. Співробітництво може здійснюватися на некомерційній і комерційній основі. На некомерційній основі відбувається обмін науково-технічною інформацією, участь у конференціях і т.д. Комерційний обмін спостерігається в прикладних дослідженнях. Головною формою цього співробітництва стала передача технологій. Вона здійснюється як ліцензійне співробітництво, інжиніринг, консалтинг.

Ліцензійний договір – сторони беруть на себе зобов'язання технічного, економічного, юридичного характеру, пов'язані з використанням прогресивної технології.

Інжиніринг – передбачає надання інженерно-консультативних послуг з налагодження технології виробництва, експлуатації діючого обладнання, організації науково-дослідних робіт.

Консалтинг – пов'язаний з наданням допомоги підприємствам, фірмам в економічній діяльності, системі бухгалтерської звітності, широко використовується в торговельній діяльності у вигляді консультації продавців і покупців по різноманітним питанням.

Міжнародний рух капіталів – це розміщення й функціонування капіталу за кордоном, насамперед з метою його збільшення на основі одержання додаткових доходів. Форми вивозу капіталу можуть бути різноманітні. Це прямі приватні інвестиції, державні позики, а також кредити міжнародних фінансових організацій. Різноманітні причини вивозу капіталу.

По-перше, пошук шляхів більш прибуткового вкладання коштів. По-друге, пов'язані з ємністю ринків збуту продукції, за рахунок чого забезпечується масштабне зростання капіталів. По-третє, обумовлені можливістю одержання вигід і пільг у процесі реалізації продукції. По-четверте, це прагнення окремих фірм і корпорацій використати менш жорсткі законодавчі бар'єри в плані охорони навколишнього середовища. П'яте, прагнення фірм і корпорацій менш розвинених країн пристосуватися до оптимізації структури, управлінському досвіду й науково-технічному потенціалу більше розвинених.

За останні роки різко зросли масштаби міграції капіталу. Більше легкою й зручною сферою для нього виявилася економіка розвинених держав. Тут менше величина прибутку, але більше масштаби вкладання капіталу. Завдяки цьому загальні розміри прибутку, отриманого в цих країнах більше, ніж у тих що розвиваються.

Міжнародна міграція робочої сили. Являє собою стихійне або регульоване пересування робочої сили з одних країн в інші. Перша причина – це розходження між країнами в рівні заробітної плати й соціальних умов життя населення. Друга – дисбаланс між загальним обсягом і структурою виробництва, з одного боку, і пропозицією робочої сили – з іншого. Пов'язана з демографічними диспропорціями між країнами, особливо розвиненими й тими що розвиваються. До числа економічних причин міжнародної міграції робочої сили необхідно віднести економічні кризи. Вони викликають економічні й соціальні потрясіння, супроводжуються ростом безробіття. У цих умовах міграція виступає способом згладжування соціально-економічних протиріч одних країн за рахунок інших.

У системі зовнішньоекономічних зв'язків держави головне місце приділяється торговельній діяльності. Саме зовнішня торгівля була початковою формою міжнародної господарської діяльності, що стимулювала розвиток інших її видів. Зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення має потребу в перетинанні митного кордону України різним майном або робочою силою.

Державне регулювання зовнішньої торгівлі може бути одностороннім і багатостороннім. Одностороннє складається в застосуванні певних методів регулювання міжнародної торговельної діяльності з боку однієї країни без узгодження з іншими торговельним партнерами. Багатостороннє регулювання передбачає попереднє узгодження регулюючих механізмів між державами, які мають торговельні угоди. Прикладом такого багатостороннього регулювання торговельних відносин країн світової співдружності є діяльність Всесвітньої торговельної організації. У рамках ВТО проводяться переговори по актуальним проблемам зовнішньоторговельної політики й міжнародної торгівлі.

Для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України встановлюються наступні правові режими:

- національний режим, припускає, що іноземні суб'єкти господарювання мають обсяг прав й обов'язків не менший, чим суб'єкти господарської діяльності України. Національний режим поширюється на всі види господарської діяльності іноземних суб'єктів, що пов'язана з їхніми інвестиціями на території країни, а також на експортно-імпортні операції підприємств тих країн, які входять разом з Україною в економічні союзи;

- режим найбільшого сприяння, означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають певні пільги щодо мита, податків і зборів. Режим найбільшого сприяння встановлюється для суб'єктів господарської діяльності інших країн на підставі двосторонніх угод;

- спеціальний режим – застосовується на території спеціальних економічних зон і митних союзів, у які входить Україна, або у випадку встановлення спеціального режиму відповідно до міжнародних угод.

Регулювання зовнішньоторговельної діяльності здійснюється за допомогою економічних й адміністративних методів. Економічні методи, у свою чергу, розділяються на тарифні й нетарифні.

Митний тариф – це систематизований перелік мит, якими оподатковуються товари при імпорті, а в окремих випадках – при експорті з даної країни.

Мито – це податки, які встановлюються на імпортні, а в окремих випадках і на експортні товари. Держава використає мито для одночасного рішення трьох основних завдань:

- фіскальна функція – мито встановлюється на імпорт у цілому, або на товари, які не виробляються підприємствами України, з метою поповнення державного бюджету податковими надходженнями.

- протекціоністська функція – мито використовується з метою зменшення переваг іноземного виробника на українському ринку щодо місцевого виробника. Це відноситься до нових виробництв й областей промисловості. Спочатку вони не неконкурентоспроможні й не можуть у вільній торгівлі конкурувати із вже традиційними в цій області світовими виробниками.

- функція балансування – відноситься до експортних мит, встановленим з метою запобігання небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які по певним причинам нижче світових.

Залежно від способу стягнення, мита класифікуються на наступні види:

- адвалорні – вони розраховуються у відсотках до митної вартості оподатковуваних товарів.

- специфічні – встановлюються в визначеній грошовій сумі на одиницю товару й інших предметів, за які виплачується мито. Це пов'язане з характером продукції, що поставляється.

- комбіновані – припускають одночасне використання адвалорних і специфічних мит.

Адвалорні мита аналогічні пропорційному податку на продаж і застосовуються звичайно при оподаткуванні товарів, які мають різні якісні характеристики в рамках однієї товарної групи. Специфічні мита звичайно встановлюються на стандартизовані товари.

Адвалорне й специфічне мито не однаково здійснюють свою регулюючу функцію. При підвищенні цін більш ефективно використовувати адвалорне мито, а при зниженні – специфічне.

Мита мають декілька ставок оподатковування: максимальну, мінімальну й преференційну.

Максимальні мита діють щодо товарів із країн, з якими не укладені торговельні угоди.

Мінімальні мита поширюються на товари із країн, з якими укладені торговельні контракти й угоди, і передбачає взаємне надання режиму найбільшого сприяння.

Преференційними (пільговими) оподатковується імпорт товарів із країн, що розвиваються.

До нетарифних методів державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності відносять: надання субсидій виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін.

Субсидії спрямовані на підтримку національних виробників і по характеру виплат їх ділять на прямі й непрямі. Прямі субсидії даються експортерові у формі безпосередніх виплат на покриття різниці між його витратами й отриманим доходом, а непрямі – це надання пільг в оподатковуванні, кредитів по більш низьким ставкам, пільгові умови страхування.

Пільгове експортне кредитування передбачає фінансове стимулювання розвитку експорту національних товарів. Воно, як правило, здійснюється у формі надання державних кредитів національним експортерам під пільгові процентні ставки або іноземним імпортерам за умови придбання товару лише вітчизняного виробництва.

Індикативними називаються ціни, які відповідають цінам на аналогічну продукцію, і вже склалися на момент здійснення експортно-імпортних операцій. Такі ціни можуть встановлюватися на товари, на експорт яких встановлені особливі режими, спеціальні імпортні процедури або антидемпінгові заходи.

Адміністративні методи – це насамперед ліцензування й квотування експорту й імпорту. Застосовуються у випадках, коли негативний стан платіжного балансу, порушена рівновага окремих товарів на внутрішньому ринку.

Ліцензія експортне або імпортна – це оформлене право на експорт, або імпорт товарів і валютних засобів з метою інвестування або кредитування протягом певного періоду.

Генеральна ліцензія – це відкритий дозвіл на експортні, імпортні операції щодо певного товару, з певною країною (групою країн), протягом періоду дії режиму ліцензування щодо цього товару.

Разова ліцензія (індивідуальна) – це разовий дозвіл, що має іменний характер. Його видають для виконання кожної окремої операції конкретним суб'єктам зовнішньоторговельної діяльності на період, необхідний для виконання цієї операції.

Відкрита ліцензія – це дозвіл на експорт, імпорт товару протягом певного періоду часу, однак не менш одного місяця, із визначенням його загального обсягу.

Антидемпінгова (індивідуальна) ліцензія – це право на імпорт у країну протягом встановленого строку визначеного товару, що є об'єктом антидемпінгового розслідування або антидемпінгових заходів.

Компенсаційна (індивідуальна) ліцензія – це право на імпорт у країну протягом встановленого строку певного товару, що є об'єктом антисубсидіційного розслідування або компенсаційних мір.

Спеціальна (індивідуальна) ліцензія – це право на імпорт у країну протягом установленого строку визначеного товару, що є об'єктом спеціального розслідування або спеціальних мір.

На кожен товар може встановлюватися тільки одні вид ліцензії. Ліцензії на експорт (імпорт) товарів видаються Міністерством економіки. Ліцензування операцій по переміщенню валютних засобів між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності з метою інвестування або надання, одержання кредитів здійснює НБУ.

Квота експортна, імпортна – це обмежений обсяг певної категорії товарів, які можна експортувати з території країни, або імпортувати на територію країни, протягом певного періоду.

Розрізняють квоти глобальні, групові й індивідуальні.

Глобальні квоти – це квоти, уведені для певного товару без визначення конкретних країн, куди товар експортують або з яких його імпортують.

Групові квоти – це квоти, уведені для товару з визначенням групи країн, куди товар експортують або з яких його імпортують.

Індивідуальні квоти – це квоти, уведені для товару з визначенням конкретної країни, куди товар можна експортувати або з якої його можна імпортувати.

Виділяють квоти на імпорт товарів у країну такі як антидемпінгові, компенсаційні й спеціальні.

До адміністративних мір також відносять: завищені вимоги до стандартів якості або до безпеки поставки, обмеження на поставку конкретних видів товарів або просто бюрократичні заборони в митних процедурах. Також відноситься державна монополія на зовнішню торгівлю. Вона обмежує вивіз конкретних видів товарів, стримує торговельну діяльність суб'єктів ринку. Також можна віднести добровільні експортні обмеження. Подібна форма обмежень застосовується відносно недавно. В окремих випадках іноземні фірми щоб уникнути більше жорстких заходів ідуть на "добровільні" обмеження обсягу свого експорту в певні країни.

3. Узагальнюючим показником зовнішньоекономічного положення є її платіжний баланс. Платіжний баланс – це співвідношення між валютними надходженнями в країну, і закордонними платежами, здійсненими державою за кордоном протягом певного часу (рік, квартал), тобто це – статистичний звіт про результати зовнішньоекономічної діяльності країни за певний період. У цей час платіжні баланси країни складаються за методикою, розробленою Міжнародним валютним фондом. По кожній статті балансу вказуються доходи й витрати і їх сальдо.

Всі статті платіжного балансу розбиваються на дві групи: рахунок поточних операцій і рахунок операцій з капіталом і фінансовими інструментами.

Рахунок поточних операцій (баланс по поточним операціям) включає доходи від експорту й витрати по імпорту товарів і послуг, доходи й витрати по інвестиціям і переказів заробітної плати, отриманої в Україні й навпаки, а також поточні трансферти (перекази). Іноді сальдо балансу по поточним операціям називають сальдо платіжного балансу.

В рахунок операцій з капіталом і фінансовими інструментами входять рахунок операцій з капіталом, фінансовий рахунок, що характеризує ввіз і вивіз інвестицій. Заключну частину платіжного балансу становить оцінка активів і зобов'язань країни.

Активний платіжний баланс – надходження в країну перевищують закордонні платежі країни. Пасивний платіжний баланс – закордонні платежі країни перевищують надходження в країну.

Структура платіжного балансу включає:

1. Торговельний баланс, тобто співвідношення між грошовими виплатами й надходженнями по всіх торговельних операціях (експорт, імпорт).

2. Грошові потоки, пов'язані з послугами, такими як пошта, фрахтування, страхування, туризм, брокерські послуги.

3. Грошові потоки, пов'язані з рухом капіталу – інвестиції, кредити, позики, депозити в іноземних банках, виплати відсотків і дивідендів іноземним інвесторам.

4. Грошові перекази приватних осіб (родичам, пенсії), громадські організації, державних установ, міжнародна допомога.

Для поліпшення пасивного платіжного балансу держава може використовувати наступні міри:

1. Валютні інтервенції, а саме операції національного банку на валютному ринку по покупці або продажу іноземної валюти з метою впливу на національну валюту.

2. Скорочення зовнішньоекономічних зв'язків.

3. Зміна внутрішньої фіскальної й кредитно-грошової політики.

4. Зміна валютного курсу.

ТЕМА № 6

НАЦІОНАЛЬНА ІНВЕСТИЦІЙНА СИСТЕМА ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ ІНСТИТУТ РОЗВИТКУ

ПЛАН

1. Класифікація інвестицій.

2. Джерела інвестиційної діяльності й шляхи залучення інвестицій.

4. Методи регулювання інвестиційної діяльності.

1. Питання активізації інвестиційної діяльності мають для національної економіки найважливіше значення у зв'язку з досягненням стабільного довгострокового економічного росту й підвищення рівня добробуту народу. Державне регулювання інвестиційного процесу повинне бути спрямоване на активізацію джерел накопичення усередині країни, і на широке залучення іноземного підприємницького капіталу.

Інвестиції – це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають усередині країни або за кордоном у різноманітні сфери, підприємства, програми, окремі заходи з метою розвитку виробництва, а також об'єкти підприємницької й іншої діяльності з метою одержання прибутку.

Основні види інвестицій:

1. Реальні інвестиції, або капіталовкладення – це вкладання в основний капітал, тобто придбання машин, будівництво, поповнення запасів і предметів споживання. При цьому може бути використаний позичковий капітал, у тому числі банківський кредит, і в цьому випадку банк також здійснює реальне інвестування.

Реальні інвестиції підрозділяються на валові й чисті. Валові інвестиції – це сукупний обсяг інвестицій за певний період, спрямований на нове будівництво, придбання засобів праці й призростання товарно-матеріальних цінностей.

Чисті інвестиції – це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань за певний період часу.

2. Фінансові інвестиції – це вкладення в цінні папери, акції, облігації, сертифікати, валюту, розміщення капіталу в банках. Вкладання в цінні папери називають також портфельними інвестиціями.

3. Інтелектуальні інвестиції – це купівля патентів, ліцензій, ноу-хау, вкладання в науку, у людину, насамперед в освіту, охорону здоров'я.

По характеру участі в інвестуванні бувають прямі й непрямі інвестиції.

Прямі інвестиції це особиста участь інвестора у виборі об'єкта інвестування й вкладання коштів.

Непрямі інвестиції – це опосередкована участь інвестора у виборі об'єкта інвестування й вкладення коштів фінансовими посередниками.

Також розрізняють державні й приватні інвестиції. Державні – здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань. Приватні інвестиції – за рахунок власних коштів інвестора, або отриманих кредитів.

Іноземні інвестиції – здійснюються іноземними інвесторами, іншими державами, іноземними банками, компаніями, підприємцями.

Інвестиційний процес – це здійснення вкладень в області, сфери й сектори національної економіки з урахуванням інтересів держави, інвесторів, одержувачів інвестицій, пріоритетів і пільг, стану бюджету.

Інвестиційна діяльність тісно пов'язана з формуванням інвестиційного клімату – це економічні, політичні, фінансові умови, які впливають на приток внутрішніх і зовнішніх інвестицій в економіку країни. Сприятливий клімат характеризується політичною стабільністю, наявністю законодавчої бази, помірними податками, наданням інвесторам пільг.

Інвестиційний бум – це різка активізація діяльності інвесторів, зростання пропозиції інвестицій, значне збільшення капіталовкладень в економіку. Має звичайно місце при прояві ознак стабілізації економічних процесів у країні, встановленні ясних довгострокових, законодавчо оформлених умов для інвесторів, у першу чергу іноземних, виникнення впевненості в надійності вкладень капіталів.

На обсяг інвестицій впливають наступні фактори:

1. Співвідношення розподілу доходу на споживання й заощадження.

2. Норма чистого прибутку. Доход – це головний мотив інвестицій, чим вище норма доходу, тим більше обсяг інвестицій.

3. Ставка відсотка по кредитам комерційних банків. У процесі інвестування використають не тільки власний, але й позичковий капітал. Якщо очікувана норма чистого прибутку перевищує ставку позичкового відсотка, то інвестування при інших рівних умовах виявиться доцільним. Тому, зростання ставки позичкового відсотка сприяє зменшенню обсягу інвестицій.

4. Темпи інфляції. Чим вище темпи інфляції, тим менше майбутній доход від інвестицій. Особливе значення цей фактор має в процесі довгострокового інвестування.

2. Державна інвестиційна політика – це діяльність держави, що спрямована на регулювання інвестиційного процесу для реалізації цілей економічної, науково-технічної й соціальної політики, це комплекс різних заходів держави, спрямованих на створення сприятливого інвестиційного клімату, структурну перебудову, підвищення ефективності національної економіки.

Здійснення успішної інноваційної політики неможливо без активної економічно обґрунтованої державної структурної політики, оскільки створені ринкові механізми в умовах НТП самостійно не здатні адекватно реагувати на стратегічні інтереси економіки країни й забезпечувати швидкі цілеспрямовані зміни в економічній структурі. Структурна політика є матеріальною основою інвестиційної політики. Структурно-інвестиційна політика повинна визначати макропропорції всієї економіки, структуру основних галузевих комплексів як матеріального, так і нематеріального виробництва, а також зміни в технологіях, трудовій діяльності, матеріально-сировинному балансі, в енергетиці й т. ін.

Структурна політика – це політика, що проводиться урядом країни, регіонами, адміністрацією підприємств у відношенні галузевої, регіональної виробничої структури економіки в цілому й окремих її частин, а також структури доходів і витрат, споживання, нагромадження, експорту й імпорту.

Основою структурної політики є селективний підхід або таргетування – це концентрація матеріальних, трудових, фінансово-кредитних ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку й на об'єктах (галузях, підприємствах), підвищення ефективності функціонування яких сприяє підвищенню ефективності й конкурентноздатності національної економіки в цілому.

Фінансові джерела інвестиційної діяльності розділяють на внутрішні й зовнішні. Внутрішні джерела інвестицій:

1. Державні інвестиції.

2. Прибуток підприємств.

3. Банківський кредит. У певних умовах виявляється дешевше, ніж емісія нових акцій. У багатьох країнах суми, виплачувані компаніями у вигляді відсотків по інвестиційним кредитам, відраховуються з оподатковуваного прибутку. Розрізняють наступні форми кредиту:

- банківський кредит – це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, в обмін на зобов'язання боржника про повернення суми заборгованості, а також на зобов'язання по сплаті відсотків й інших зборів з такої суми.

- комерційний кредит – це товарна форма кредиту. Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані послуги, щодо яких надається відстрочка платежу.

- лізинговий кредит – це відносини між суб'єктами лізингу, що виникають у випадку оренди майна й супроводжуються складанням лізингової угоди.

- іпотечний кредит – вид економічних відносин із приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

- бланковий кредит – надається без застави або інших видів забезпечення, тільки під зобов'язання повернути кредит. Надається тільки надійним позичальникам, під підвищену процентну ставку.

- консорціумний (сіндицированний) – це кредит, що надається спеціально створеним для даної мети банківським консорціумом за рахунок кредитних ресурсів банків (учасників консорціуму).

4. Кошти від приватизації.

5. Кошти амортизаційного фонду.

6. Заощадження населення.

7. Ресурси інвестиційних, страхових фондів, кредитних союзів.

Зовнішні джерела інвестиції:

- приватні іноземні інвестиції, державні іноземні інвестиції, кошти міжнародних фінансових організацій й установ (МВФ, ЄБРР).

Основні шляхи залучення інвестицій:

1. Удосконалення нормативної й правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій.

2. Підвищення рентабельності підприємств і можливості самофінансування. В умовах самофінансування не доводиться сплачувати відсотки по кредитам і доходам на цінні папери, частка дивідендів у загальній сумі прибутку скорочується за рахунок збільшення частки нерозподіленого прибутку, амортизаційного фонду й прихованих резервів. Укриття значної частини прибутку в амортизаційному й іншому фондах різко скорочує податкові платежі із прибутку й капіталу, і в цьому головна вигода самофінансування.

3. Випуск цінних паперів під конкретні проекти для широкого залучення коштів підприємств і населення.

4. Розширення іпотечного кредитування.

5. Залучення коштів позабюджетних й інноваційних фондів, страхових компаній, комерційних банків, внутрішніх інвестиційних позик.

6. Переорієнтація у виробничій сфері переважно бюджетного фінансування на кредитування.

7. Удосконалення механізму гарантій збереження внесків населення у фінансово-кредитних організаціях, одержання стабільних процентних доходів, впровадження інших заходів щодо посилення довіри населення до комерційних банок.

8. Детінізація капіталу.

9. Репатріація капіталів, тобто стимулювання повернення із-за кордону українського капіталу.

10. Використання іноземних інвестицій, кредитних ліній і кредитів міжнародних фінансових організацій.

11. Впровадження системи страхування інвестицій.

3. Державне регулювання інвестиційної діяльності включає:

- пряме управління інвестиціями.

- регулювання умов інвестиційної діяльності, тобто опосередковане регулювання.

- контроль за законністю здійснення інвестиційної діяльності всіма учасниками й інвесторами.

Держава повинна застосовувати весь комплекс економічних, правових й адміністративних заходів для підвищення інвестиційної активності.

1. Визначення пріоритетних сфер й об'єктів інвестування. Головне питання державної інвестиційної політики полягає у визначенні пріоритетних сфер й об'єктів інвестування, які повинні відповідати як довгостроковим національним інтересам держави, так і невідкладним завданням сучасного стану й структури економіки України. Цілі довгострокової інвестиційної політики можуть бути досягненні за допомогою проведення селективної інвестиційної політики: виділення головних напрямів, які вимагають державної підтримки, формування довгострокових інноваційних й інвестиційних програм і проектів і вироблення ефективного механізму їхньої реалізації. До пріоритетів довгострокової інвестиційної політики відносяться:

- розвиток споживчого сектора – це будівництво індивідуального житла, споживчих товарів і послуг.

- освоєння й розширення виробництва високотехнологічних товарів і послуг, технічних систем нових поколінь, які забезпечують конкурентноздатність вітчизняної продукції й підвищують ефективність виробництва.

- ресурсозабезпечення, ресурсозбереження, екологія.

- розвиток транспортної інфраструктури.

- забезпечення національної безпеки.

- підтримка виробництва конкурентноздатної продукції, що заміщує імпорт.

Бюджетні асигнування направляють не тільки на виконання цільових комплексних програм, але й на розвиток соціальної інфраструктури загальнодержавного значення. Для пріоритетних об'єктів інвестування в соціальній сфері передбачені дві форми інвестування – з засобів бюджетних асигнувань і з засобів державного кредиту. Основою для ухвалення рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є:

- прогнози економічного й соціального розвитку України.

- схеми розвитку й розміщення продуктивних сил.

- цільові науково-технічні й комплексні програми.

- техніко-економічне обґрунтування цих інвестицій.

Ступінь інвестиційних ризиків визначається головними стадіями інвестиційного процесу: проектування, фінансування, будівництво, експлуатація.