3. Агропромисловий комплекс країни – це сукупність галузей економіки, пов'язаних з агропромисловим виробництвом.

Державне регулювання агропромислового виробництва – це економічний вплив держави на виробництво, переробку й реалізацію сільськогосподарської продукції, сировини й продовольства, а також на виробничо-технічне обслуговування й матеріально-технічне забезпечення агропромислового виробництва.

У структурі АПК виділяють три сфери: перша – галузі, що створюють засоби виробництва для сільського господарства; друга – сільське господарство (землеробство й тваринництво) і лісове господарство; третя – галузі, що переробляють сільськогосподарську сировину, а також галузі, що забезпечують заготівлю, збереження, транспортування й реалізацію продукції агропромислового комплексу.

Цілі державного регулювання АПК:

1. Забезпечення населення продуктами харчування.

2. Забезпечення промисловості сировиною.

3. Рішення комплексу економічних і соціальних питань розвитку АПК у процесі його трансформування.

Способи й методи державної підтримки АПК:

1. Фінансово-інвестиційне забезпечення, кредитування, страхування, зменшення податкового преса на сільськогосподарського виробника.

2. Списання, пролонгація боргів, залучення іноземних інвестицій.

3. Політика державного протекціонізму при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.

4. Сприяння в створенні інститутів ринкової інфраструктури для АПК.

5. Розвиток соціальної сфери села.

6. Підготовка й перепідготовка кадрів для аграрного сектора, розвиток науки й здійснення наукової діяльності в сфері агропромислового виробництва.

7. Для забезпечення збалансованості ринку сільськогосподарської продукції, сировини й продовольства держава здійснює проведення на ринку закупівельних і товарних інтервенцій.

Закупівельні інтервенції здійснюються у формі організації закупівель сільськогосподарської продукції, сировини, продовольства й проведення заставних операцій з ними. Такі інтервенції здійснюються у випадках, коли ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію, сировину й продовольство опускаються нижче мінімального рівня, або у випадку, коли товаровиробники в сфері агропромислового виробництва не в змозі самостійно реалізовувати свою продукцію через скорочення попиту на неї.

Товарні інтервенції здійснюються у формі організації розпродажу сільськогосподарської продукції, сировини й продовольства з державного фонду. Такі інтервенції здійснюються у випадку дефіциту на ринку, а також у випадку зростання ринкових цін понад максимального рівня їх коливань на ринку сільськогосподарської продукції, сировини й продовольства.

8. За рахунок коштів бюджету здійснюється також надання дотацій й компенсація частини витрат сільськогосподарським виробникам. Дотації й компенсації надаються залежно від стану економічної ситуації й завдань, які необхідно вирішувати по продовольчому забезпеченню країни.

4. Торгівля – це галузь, що забезпечує перехід товарної маси зі сфери виробництва до споживача.

Державне регулювання сфери товарного обігу – це система заходів економічного, правового й організаційного характеру, за допомогою яких органи державної влади й управління впливають на процеси, які відбуваються в сфері торгівлі, і на суб'єкти, що пов'язані з нею.

Ціль державного регулювання торгово-економічних відносин – це створення умов, які забезпечують нормальне функціонування галузі в цілому, задоволення потреб споживача й стабільну участь суб'єктів комерційної діяльності в міжнародному розподілі праці.

Держава впливає на діяльність торговельних підприємств прямими й непрямими методами. До прямих методів відносяться:

Контроль за дотриманням законів; державний реєстр створення підприємств торгівлі; контроль за якістю продукції; визначення верхнього рівня цін і розміру торговельних й оптових надбавок; регулювання умов і строків збереження й реалізації, маркірування й обмін товарів; регулювання правил продажу окремих видів товарів; контроль за дотриманням санітарних норм в торгівлі; регламентація порядку й валюти для розрахунків зі споживачами.

До непрямих методів відносяться:

Розробка й прийняття відповідного законодавства; фінансова й кредитно-грошова політика; податкова політика; політика доходів; стимулювання підприємництва; регулювання експортно-імпортних операцій; розміщення державних замовлень; валютне регулювання; амортизаційна політика.

ТЕМА № 8

СОЦІАЛЬНІ ОСНОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

ПЛАН

1. Види й моделі соціальної політики.

2. Показники якості й рівня життя населення.

3. Ринок праці й зайнятість населення.

4. Політика доходів.

1. У сучасних умовах у зв'язку зі зростанням ролі нематеріальних, у тому числі особистісних, факторів в економічному процесі основою сталого розвитку й підтримки конкурентноздатності національних економік стають соціальна стабільність і соціальне єднання суспільства, що створюють сприятливе середовище для розвитку особистості. Провідна роль в забезпеченні цих умов належить соціальній політиці.

Соціальна політика – це діяльність держави по створенню й регулюванню соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості й соціально-політичної стабільності в країні.

Провідним суб'єктом соціальної політики є держава, іншими її суб'єктами виступають суспільні некомерційні організації громадянського суспільства й бізнес.

В теперішній час соціальна політика держави будується на основі наступних принципів:

- соціальної справедливості;

- рівності можливостей кожного в одержанні необхідних йому соціальних благ;

- гарантії одержання з боку держави основних матеріальних благ і послуг у розмірі мінімального припустимого соціального "стандарту".

Соціальна політика держави в умовах трансформації національної економіки може носити як пасивний, так й активний характер. Пасивна соціальна політика держави припускає заходи впливу, тобто допомогу, підтримку, розвиток лише відносно окремих категорій громадян. У цьому випадку соціальна політика здійснюється вибірково. Соціальна політика активного характеру здійснюється через механізм стимулювання виробництва в країні, забезпечуючи можливість зростання доходів основної маси населення, що дозволяє їм самостійно забезпечувати своє існування.

Способом реалізації соціальної політики виступає система соціального захисту й соціальних гарантій. Соціальний захист – це система державних заходів щодо забезпечення гідного матеріального й соціального стану громадян. Соціальні гарантії – це система обов'язків держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.

Сучасні моделі соціальної політики відрізняються по ступеню втручання держави в соціально-економічну сферу суспільства, по ступеню соціальної захищеності громадян, за рівнем забезпеченості свободи соціального вибору у різноманітних верств населення, по впливу соціальних процесів на економічний розвиток країни.

Патерналістська соціалістична модель – це всебічна відповідальність держави за соціально-економічне положення своїх громадян, державна монополія в області виробництва й розподілу всіх товарів і послуг, необхідних населенню, почуття соціальної захищеності, соціальний стабільності, лояльність громадян по відношенню до держави.

Шведська модель соціальної політики характеризується дуже великою відповідальністю й високим рівнем регулювання державою соціальної сфери. Також її називають шведський соціалізмом. Вона забезпечує високий ступінь соціальної захищеності громадян, але через властиві для всіх надмірно централізованих систем уніфікації в соціальній сфері, обмеженості свободи вибору для споживача не користується широким поширенням і популярністю. Для шведської моделі також характерно високий податковий тиск на підприємців і населення.

Модель "державного добробуту" є типовою ринковою моделлю з високим рівнем регулювання соціальної сфери. Держава, зберігаючи пріоритетом ринкове господарство, бере на себе функцію забезпечення соціальної стабільності громадян, забезпечує широкий вибір соціальних послуг, які ринок забезпечити не може. В "державі добробуту" високий рівень витрат на соціальні потреби, високі соціальні мінімальні стандарти, часто вони наближені до середніх показників по країні.

Модель соціально-орієнтованого ринкового господарства, базується на принципах вільної конкуренції, вільного вибору предметів споживання, свободи розкриття й процвітання особистості. При безумовному пріоритеті економічної свободи ринку ця модель характеризується високим ступенем захищеності громадян, що забезпечується за допомогою державного втручання через розподіл благ, податкову політику. При цьому держава не бере на себе проблеми, які громадяни можуть вирішити самостійно. Така модель сформувалася в післявоєнній Німеччині в результаті господарської реформи, основоположником якої був Людвіг Ерхард. У даній моделі держава активно формує середовище для забезпечення високоефективної господарської діяльності. На соціальні потреби направляється третина державного бюджету й значні кошти підприємств. Людина захищена на всі випадки життя: страхування пенсійне, по безробіттю, через хворобу, від нещасного випадку. Підприємства витрачають на соціальні потреби 30 % від аналогічних державних виплат.

Ринкова соціальна модель відрізняється найбільшою соціальною твердістю. У якості основного принципу тут діє пріоритет ринкових методів регулювання соціальної сфери перед методами прямого державного втручання. Вона характеризується роздержавленням соціальної сфери, зведення до мінімуму державних субсидій і дотацій і поширенням ринкових інструментів.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

1. Правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих і нормативних актів.

2. Прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери, а саме розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища.

3. Соціальні трансферти у вигляді різноманітних соціальних субсидій.

4. Впровадження ефективної системи оподатковування індивідуальних грошових доходів населення.

5. Прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці, розвиток центрів служб зайнятості.

6. Встановлення соціальних й екологічних нормативів і стандартів, контроль за їх дотриманням.

7. Державні програми по рішенню конкретних соціальних проблем: боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші.

8. Державний вплив на ціни й ціноутворення.

9. Обов'язкове соціальне страхування в різноманітних формах.

10. Пенсійне забезпечення.

11. Розвиток державного сектора економіки й виробництва суспільних товарів і послуг.

12. Підготовка й перепідготовка кадрів.

13. Організація оплачуваних суспільних робіт.

14. Соціальне партнерство, що забезпечує взаємодію органів державного управління, профспілок і роботодавців.

2. Показниками результативності соціальної політики є рівень й якість життя населення. Під рівнем й якістю життя населення необхідно розуміти ступінь задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини. Поняття має кількісний й якісний зміст, воно доповнюється різноманітними категоріями процесу відтворення, характеристиками умов праці, життя й побуту.

Для визначення рівня життя в різноманітних країнах експерти використовують поняття індекс розвитку людського потенціалу, або скорочено індекс людського розвитку. Цей показник запропонований ООН як інтегрована оцінка рівня цивілізованості країни. Індекс людського розвитку має три складові: тривалість життя населення; рівень освіти; обсяг ВВП на душу населення.

Індекс якості життя – характеризує рівень освіти, медичного обслуговування, тривалість життя, ступінь зайнятості населення, його платоспроможність, доступ до політичного життя й т. ін.

Прожитковий мінімум – це рівень грошового доходу населення, що забезпечує придбання мінімального науково обґрунтованого набору матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людини. Визначає нижню границю суспільно необхідного рівня життя за певних умов розвитку суспільства. При аналізі прожиткового мінімуму розрізняють фізіологічний і соціальний. Прожитковий мінімум включає декілька складових:

1. Мінімальний "продуктовий кошик", розраховується в середньому на душу населення й для основних соціально-демографічних груп. У середньому частка витрат на харчування в прожитковому мінімумі становить в теперішній час 45 %.

2. Витрати на непродовольчі товари, розраховані виходячи з мінімальних показників забезпеченості окремими товарами й терміном їх служби, а також цін на ці товари. Частка таких витрат близько 22 %.

3. Витрати на послуги, обчислені також виходячи з їхнього мінімального набору, частка яких становить 28 %.

4. Податки й обов'язкові платежі, у відсотковому відношенні визначаються до вартості "споживчого кошика", і становлять близько 6 %.

Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача. Кошик споживача – це вартість стандартного набору товарів і послуг масового споживання середнього споживача в конкретній країні в певний час.

Прожитковий мінімум або границю малозабезпеченості можна розрахувати наступними методами:

- статистичний метод визначає границю малозабезпеченості на рівні доходів, якими розташовує певна частина самих малозабезпечених громадян країни (10 – 20 %).

- нормативний метод ґрунтується на спеціально розроблених нормативах, а саме наборів товарів для задоволення основних фізіологічних і соціальних потреб людини в розрізі окремих вікових груп.

- комбінований метод розрахунку прожиткового мінімуму поєднує в собі елементи двох перших методів.

- суб'єктивний метод розрахунку прожиткового мінімуму ґрунтується на аналізі результатів соціологічних досліджень серед населення.

- ресурсний метод припускає облік можливостей національної економіки в забезпеченні матеріальних і духовних потреб населення.

Індекс вартості життя – це індекс, що характеризує зміну цін на споживчі товари й тарифів на послуги, щодо фіксованого набору товарів і послуг, які входять у споживчий набір окремих категорій населення.

Коефіцієнт життєздатності населення характеризує можливості збереження генофонду, інтелектуального розвитку населення в умовах проведення конкретної соціально-економічної політики.

Індекс інтелектуального потенціалу суспільства відображає рівень освіти населення й стан науки в країні. При його розрахунку враховуються: рівень освіти дорослого населення; питома вага студентів у загальній чисельності населення; частина витрат на освіту у ВВП; частина зайнятих у науці й науковому обслуговуванні в загальній чисельності зайнятих; частина витрат на науку у ВВП.

Людський капітал на душу населення відображає рівень витрат держави, фірм і громадян на освіту, охорону здоров'я й інших областей соціальної сфери на душу населення. Чим вище рівень економічного розвитку країни, тим більше рівень людського капіталу і його частина в структурі всього капіталу.

Окремі сторони якості життя характеризують приватні індикатори:

- соціально-демографічні – тривалість життя, динаміка захворювання, народжуваності, смертність.

- економічної активності населення – рівень безробіття, міграція населення і її причини.

- соціальна напруженість – участь у політичних заходах, страйках, частка тіньової економіки у ВВП, динаміка злочинності.

- розвитку соціальної сфери – частка витрат на освіту, науку, охорону здоров'я й культуру у ВВП, число учнів і студентів, у тому числі, що навчаються безкоштовно й платно, середнє число учнів на одного викладача.

- екологічні – кількість шкідливих речовин в атмосфері, ґрунті, воді, продуктах харчування, частка витрат на екологію у ВВП, інвестиції в основний капітал, спрямовані на охорону навколишнього середовища й раціональне використання природних ресурсів.

3. Державне регулювання ринку праці – це система правових й організаційно-економічних заходів держави по забезпеченню ефективної зайнятості, нормальних умов праці й раціонального використання робочої сили.

Для підвищення ефективності регулюючого механізму ринку праці виділяють наступні пріоритетні цілі:

- Досягнення оптимального співвідношення попиту та пропозиції робочої сили й внаслідок цього забезпечення оптимального рівня безробіття, при якому економічні й соціальні втрати від незайнятості – мінімальні. Такий рівень одержав назву природної норми безробіття, що відображає об'єктивну необхідність наявності певної кількості незайнятого працездатного населення як умови функціонування ринкової економіки.

- Скорочення тривалості безробіття. Актуальність скорочення тривалості безробіття визначається тим, що із збільшенням періоду часу безробітного стану робітників, різко підсилюються процеси професійно-кваліфікаційної деградації, тобто знижується якість трудових ресурсів, зменшується трудовий потенціал країни.

- Зниження надмірно високого рівня територіальної диференціації стану регіональних ринків праці. У країні є велика кількість регіонів, де стан на ринку праці оцінюється як кризовий й дуже напружений.

- Забезпечення максимально повної відповідності розміру оплати праці й вартості робочої сили. Занижений рівень оплати праці має не тільки соціальні, але і економічні наслідки. Соціальні – це низький життєвий рівень населення. Економічні – це одна з основних причин уповільнення темпів НТП, тому що дешева робоча сила не стимулює суб'єктів господарювання, витрачати кошти на науково-технічні дослідження й впроваджувати їх у виробництво. Низький рівень платоспроможного попиту більшості населення перешкоджає розвитку споживчого сектора.

Ринок праці регулюється з боку держави за допомогою економічних, адміністративних і правових методів. Економічні методи – це пільги підприємствам які створюють додаткові робочі місця для проведення суспільних робіт, залучають до роботи молодь, інвалідів й інших неконкурентоспроможних громадян.

Правові методи державного регулювання – це внесення змін у законодавчі акти про працю, закріплення за заробітною платою функції ціни робочої сили, відповідність рівня заробітної плати рівню цін на споживчому ринку, тобто мінімальна заробітна плата повинна відповідати фізіологічному мінімуму споживання.

До адміністративних методів відносяться: організація суспільних робіт, створення страхових фондів на випадок безробіття, перекваліфікація робітників у зв'язку із змінами вимог на ринку праці, виплати допомоги безробітним, розвиток центрів підготовки й перепідготовки кадрів при центрах зайнятості населення.

4. Політика доходів є складовою частиною механізму державного регулювання ринку праці. Ціль державного розподілу й перерозподілу ринкових доходів – це зменшення різкої диференціації за рівнем доходів і капіталу. Під доходами розуміється сума коштів, отриманих за певний період часу й призначених для придбання товарів і послуг з метою особистого споживання. Розрізняють номінальний, одержуваний і реальний доход.

Номінальний доход – це вся сума грошового доходу, що не залежить від оподатковування й зміни цін.

Одержуваний доход – це сума номінального доходу після відрахування податків.

Реальний доход являє собою кількість товарів і послуг, які можна придбати на одержуваний доход, тобто реальний доход – це одержуваний доход з урахуванням рівня цін й інфляції.

Основними джерелами надходження доходів є:

- трудові доходи робітників – це оплата робочої сили як фактору виробництва, застосовуваного у виробничому процесі.

- підприємницький доход – це доход, що залишається в розпорядженні суб'єкта господарювання, що займається підприємницькою діяльністю з створенням або без створення юридичної особи, після відшкодування понесених матеріальних витрат і виплати відсотків.

- доходи від власності у вигляді відсотків по внескам, дивідендів, ренти.

- соціалізовані доходи – надходять незалежно від трудового внеску. Це виплати із суспільних фондів споживання; трансферні платежі, які надходять від держави, допомога по безробіттю, виплати по соціальному страхуванню.

- доходи від тіньової економіки, тобто від сукупності неврахованих і протиправних або прирівняних до них видів економічної діяльності.

Абсолютна бідність – це відсутність доходу як такого або відсутність доходу, необхідного для забезпечення мінімуму життєвих потреб особистості або родини. Абсолютна бідність стосується насамперед таких категорій громадян, як особи без певного місця проживання, безпритульні діти, особи, що не мають статусу змушених переселенців і т. ін.

Відносна бідність визначається розміром доходів нижче бюджету прожиткового мінімуму. Відносна бідність характеризується доходом, що не перевищує 40 – 60 % середнього доходу громадян.

Основною складовою грошових доходів населення є заробітна плата.

Мінімальна заробітна плата – це гарантований державою соціальний мінімум не тарифікованої праці. Функція МЗП – мотивація власника робочої сили до участі в трудовому процесі. Її розмір служить точкою відліку для всіх інших ставок заробітної плати.

Мінімальний розмір пенсії, допомоги або стипендії відповідно являє собою її нижню границю, встановлену відповідними нормативними актами. Він розраховується виходячи із сформованого рівня мінімальної заробітної плати й прожиткового мінімуму.

Виділяють функціональний і персональний розподіл доходів.

Під функціональним розподілом розуміється присвоєння доходу за володіння яким-небудь фактором виробництва: працею, капіталом, землею. У результаті формуються первинні доходи у вигляді заробітної плати, прибутку й процентного доходу, ренти.

Персональний розподіл доходів – це розподіл доходів між родинами, які розташовуються залежно від розміру одержуваного доходу.

Для визначення ступеня нерівності в доходах використовується крива Лоренца. На горизонтальній осі визначається частка всієї кількості родин від 0 до 100 %, на вертикальній – їх частки в сукупному доході. Крива показує фактичний розподіл отриманого доходу між окремими групами родин. Чим крутіше вигин кривої й чим далі вона відстоїть від кривої абсолютної рівності, тим більше нерівність у розподілі доходів, і навпаки.

Однак, крива показує тільки грошові доходи, одержувані населенням від суспільного господарства, без врахування натуральних доходів і трансферних платежів.

Якщо площа між кривою абсолютної рівності ОF і кривою Лоренца позначимо буквою Т и співвіднесемо її із площею трикутника ОFК, то одержимо показник ступеня нерівності в розподілі, що одержав назву коефіцієнта Джини:

G = Т / ОFК

д оход, %

родин, %

Іншим способом вивчення диференціації доходів є розрахунок децильного коефіцієнта. Для цього виділяють дві групи населення: 10 % родин з найбільшим доходом й 10 % з найменшим доходом розраховуючи на одну людину. Відношення показників доходу першої групи до доходів другої групи показує диференціацію доходів в цілому по країні. Як правило, диференціація доходів не повинна бути більше ніж в 5 – 7 разів.

В умовах ринкової економіки у зв'язку з ростом цін, необхідно забезпечити відповідність між фіксованими доходами й підвищенням вартості життя. Способами досягнення такої відповідності виступають компенсація, адаптація й індексація доходів.

Компенсація – це відшкодування населенню частини додаткових витрат, викликаних підвищенням роздрібних цін на групи товарів, які користуються масовим попитом. При цьому компенсується лише певна норма споживання. Компенсація носить диференційований характер і спрямована на соціально незахищені верстви населення.

Адаптація – це підвищення фіксованих виплат, тобто пенсій, допомоги, стипендій, мінімальної зарплати в мірі зростання вартості життя.

Індексація доходів – це автоматичне коригування номінальних доходів у зв'язку зі зміною індексу цін по заздалегідь затвердженій методиці. Індексації підлягає заробітна плата, заощадження, соціальні виплати, допомога.

ТЕМА № 9

НАЦІОНАЛЬНЕ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

ПЛАН

1. Адміністративне регулювання природокористування в національній економіці.

2. Економічне стимулювання природокористування в національній економіці.

1. Розвиток сучасної національної економіки здійснюється в рамках теорії сталого економічного зростання. Він характеризує процес гармонізації продуктивних сил, задоволення потреб всіх членів суспільства за умови забезпечення й поступового відтворення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами суб'єктів господарювання національної економіки.

Національне природокористування – це система специфічних зв'язків продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних організаційно-економічних форм, соціальних установ, що обумовлені присвоєнням і відтворенням об'єктів природного середовища в національному виробництві з метою задоволення суспільних еколого-економічних потреб.

Екологічне регулювання – це система активних законодавчих, адміністративних й економічних заходів й інструментів впливу, які використовують державні органи різного рівня для примушення суб'єктів, що забруднюють навколишнє середовище обмежити викиди шкідливих речовин у природне й техногенне середовище, а також для матеріального стимулювання сумлінних природокористувачів.

В теперішній час організація системи державного регулювання природокористування включає:

1. Формування екологічної політики.

2. Вироблення стратегії природокористування.

3. Вибір методів державного регулювання природокористуванням.

4. Створення інформаційного, правового забезпечення управління природокористуванням.

5. Формування інфраструктури для забезпечення регулювання в сфері природокористування.

Результативність здійснюваного національного природокористування можна оцінити за допомогою наступних індикаторів:

1. Індикатори стану соціуму:

- питомий фізичний капітал – все вироблене й накопичене в соціумі на певний час матеріальне багатство в розрахунку на душу населення;

- питомий людський капітал – багатство, акумульоване в накопиченому людському фонді, розраховуючи на одну людину, інакше кажучи середня "вартість" людини;

- питомий природний капітал – багатство, акумульоване природою у ресурсах, що відновлюються і не відновлюються, доступних для практичного використання, розраховуючи на одну людину. Відновлювану частину називають питомим екокапіталом.

2. Індикатори відтворення соціуму:

- питоме виробництво суспільного продукту (ВНП, ВВП);

- споживання енергії на душу населення за рік;

- питоме виробництво людського капіталу;

3. Індикатори стану природного середовища:

- багатство невідновлених природних ресурсів;

- багатство, акумульоване у всіх відновлюваних природних ресурсах;

4. Індикатори відтворення природних систем:

- питоме виробництво екокапіталу за рік;

- загальне споживання біопродукції країнами світу за рік;

- біосферна рента – це доход з екокапіталу, що мають ті країни, природа яких з надлишком компенсує антропогенні впливи на неї в даних країнах.

До адміністративних методів регулювання природокористування відносяться:

1. Моніторинг навколишнього середовища – це система довгострокових спостережень, оцінки й прогнозу стану навколишнього середовища і її змін.

Служба моніторингу проводить спостереження за фізичними, хімічними, біологічними процесами, що відбуваються в природному середовищі, за рівнем забруднення атмосферного повітря, ґрунтів, водних об'єктів, наслідками його впливу на рослинний і тваринний світ, забезпечення зацікавлених організацій і населення поточною й екстреною інформацією про зміни в навколишньому середовищі й прогнозами його стану.

2. Екологічне нормування – це встановлення компетентними державними органами екологічних нормативів в області природокористування.

Нормування якості навколишнього природного середовища проводиться з метою встановлення гранично припустимих розмірів негативного впливу на навколишнє природне середовище, що гарантують екологічну безпеку населення й збереження генетичного фонду, що забезпечують раціональне використання й відтворення природних ресурсів в умовах сталого розвитку господарської діяльності.

Система екологічного нормування містить у собі: нормативи якості навколишнього середовища, нормативи гранично припустимого шкідливого впливу на стан навколишнього середовища, нормативи використання природних ресурсів, нормативи санітарних і захисних зон.

3. Екологічні стандарти – це еколого-правові вимоги, встановлені державні стандарти відносно нової техніки, технологій, матеріалів, речовин й іншої продукції, здатної впливати на навколишнє середовище, людині. Такі стандарти повинні гарантувати екологічну безпеку продукції в процесі виробництва, зберігання, транспортування й використання споживачами.

4. Екологічна експертиза – це встановлення відповідності господарської й іншої діяльності пропонованим екологічним вимогам і попередження можливих несприятливих впливів цієї діяльності на навколишнє середовище й пов'язаних з ними соціальних, економічних й інших наслідків реалізації такої діяльності.

5. Екологічне ліцензування являє собою діяльність компетентних державних органів, пов'язану з видачею ліцензій підприємствам, організаціям й установам, а також фізичним особам, які здійснюють підприємницьку діяльність у сфері природокористування або здійснюють господарські роботи, що стосуються охорони навколишнього середовища.

6. Екологічна сертифікація – являє собою діяльність спеціальних органів по підтвердженню відповідності сертифікованого об'єкта пред'явленим до нього екологічним вимогам.

7. Екологічний аудит – перевірка й оцінка стану діяльності підприємців по забезпеченню раціонального природокористування й охорони навколишнього природного середовища від шкідливих впливів, включаючи стан очисного й технологічного обладнання, їх відповідності вимогам законодавства.

8. Екологічний контроль – це сукупність організаційно-правових заходів, що забезпечують примушення відповідних суб'єктів екологічного права до виконання ними екологічних вимог.

2. До економічних методів екологічного регулювання ставляться:

1. Державні кадастри природних ресурсів й об'єктів – являють собою сукупність економічних, екологічних, організаційних і технічних показників, що характеризують якість і кількість природного ресурсу, склад і категорії користувачів. На основі кадастрів проводиться основна оцінка природного ресурсу, визначається його ринкова ціна, система мір по відновленню порушеного стану природи. Також, інформація, що міститься в кадастрах, є основою для ухвалення рішення про надання природного ресурсу в користування. Кадастри ведуться по окремим видам природних ресурсів і по територіям.

2. Фінансове забезпечення виконання природоохоронних програм. Воно здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, місцевих бюджетів, власних коштів підприємств, установ, організацій, фондів охорони навколишнього природного середовища, фондів екологічного страхування, кредитів банків, добровільних внесків населення, інших джерел.

Для забезпечення більш надійного фінансування в Україні розвивається система екологічних фондів. Основне завдання екологічних фондів складається у формуванні автономної структури, що не залежить від держбюджету, для централізованого фінансування природоохоронної діяльності. Екологічні фонди поповнюються за рахунок коштів, що надходять від підприємств, організацій, громадян і фінансують заходи щодо оздоровлення навколишнього середовища. Основними завданнями фондів є:

- фінансування й кредитування програм і науково-технічних проектів, спрямованих на поліпшення якості навколишнього середовища й забезпечення екологічної безпеки населення.

- мобілізація фінансових ресурсів на природоохоронні заходи й програми.

- економічне стимулювання раціонального природокористування, впровадження екологічно чистих технологій.

- сприяння в розвитку екологічного виховання й освіти.

3. Оподатковування в сфері природокористування. Воно спрямовано на компенсацію негативного впливу природному середовищу, здоров'ю людини, матеріальним цінностям. Встановлена плата стягується за рахунок прибутку підприємства, що забруднює навколишнє середовище й стимулює скорочення викиду шкідливих речовин.

Підприємствам можуть надаватися в оподатковуванні екологічні пільги залежно від напряму їхнього розвитку, видів ресурсів споживання, характеру кінцевої продукції у взаємозв'язку з техногенним навантаженням на територію. Так, продукція, вироблена з відходів виробництва підлягає пільговому оподатковуванню, аж до повного її звільнення від сплати. На територіях із кризовою екологічною ситуацією доцільно не оподатковувати прибуток підприємств, якщо кошти звільнені від оподатковування направляються на природоохоронні цілі.

4. Екологічне страхування – це страхування відповідальності об'єктів потенційних винуватців, на випадок аварійного, ненавмисного забруднення середовища й страхування власних збитків, які виникають у джерел такого забруднення. Ціль екологічного страхування – найбільш повна компенсація нанесеного навколишньому середовищу забрудненню.

Екологічне страхування включає:

- обов'язкове й добровільне екологічне страхування для покриття непередбачених витрат, які виникають у результаті аварій.

- систему екологічного страхування стихійних лих.

- розвиток фондів екологічного страхування.

5. Планування природокористування й охорони навколишнього середовища. Планування являє собою заходи щодо охорони навколишнього середовища й природокористування в складі екологічних програм, розроблених на основі комплексного аналізу найважливіших факторів, а саме: демографічна ситуація, науково-технічний потенціал, соціальна структура, стан природних ресурсів і перспективи їх зміни з урахуванням природно-ресурсного потенціалу окремих регіонів.

6. Економічне стимулювання. Економічні регулятори, стосуючись майнових інтересів природокористувачів, призводять до розуміння залежності між вигодою й дотриманням екологічних вимог. Тому, економічний стимул в управлінні природокористуванням – це своєрідна прив'язка завдань екологічно сталого розвитку до економічних інтересів природокористувачів. Економічне стимулювання включає:

- фінансово-кредитний механізм природоохоронної діяльності (пільгове кредитування, субсидування).

- цінова політика (використання заохочувальних цін і надбавок на екологічно чисту продукцію, регулювання цін на первинні ресурси й кінцеву продукцію).

- державна підтримка підприємств, які виробляють природоохоронне обладнання, а також фірм, які виконують роботи й надають послуги екологічного призначення.

- проведення політики торгівлі правами на забруднення.

- введення прискореної амортизації основних фондів природоохоронного призначення.

- надання кредитів на пільгових умовах для реалізації заходів по забезпеченню раціонального використання природних ресурсів й охорони навколишнього середовища.

- надання можливості одержання природних ресурсів під заставу.

- передача частини коштів фондів охорони навколишнього середовища на договірних умовах підприємствам, організаціям на заходи для гарантованого зниження шкідливих викидів у навколишнє середовище.

ТЕМА № 10

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

ПЛАН

1. Регіональна політика держави й показники її ефективності.

2. Принципи реалізації регіональної економічної політики.

1. Економіка регіонів є підсистемою соціально-економічного комплексу країни й тісно з ним взаємозалежна. В умовах розвитку ринкових відносин, проведення економічних реформ у національній економіці, держава формує ефективну регіональну політику, що враховує специфіку регіонів при дотриманні загальнодержавних інтересів і спрямована в той же час на всебічний розвиток самоврядування, рішення регіональних проблем на місцях.

Регіональна політика держави – це сфера діяльності держави щодо управління політичним, економічним і соціальним розвитком окремих територій країни, виходячи із загальнодержавних інтересів.

Регіон – це частина території країни, на якій розташовані різні природні ресурси і яка заселена конкретною сукупністю людей, що спільно здійснюють освоєння цієї території, виходячи зі своїх економічних, національних і політичних інтересів.

Адміністративно-територіальна одиниця – це область, район, місто, район у місті, селище, село.

Територіальна громада – це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, які є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів декількох сіл, які мають єдиний адміністративний центр.

Принципи державної регіональної економічної політики:

1. Дотримання пріоритетів загальнодержавного значення.

2. Облік вимог економічної безпеки в процесі реформування структури господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.

3. Органічна єдність розвитку продуктивних сил регіону й завдань соціально-економічного розвитку країни.

4. Підвищення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень.

В Україні суб'єктами державної регіональної політики є:

1. Центральні органи державної виконавчої влади.

2. Місцеві ради народних депутатів.

3. Місцеве самоврядування, представницькі громадські організації, союзи регіонів, територіальна громада.

Місцеве самоврядування – це гарантоване державою право й реальна здатність територіальної громади, самостійно або під відповідальність органів або посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в границях чинного законодавства України.

Місцеве самоврядування здійснюється на наступних принципах:

народовладдя; законності; гласності; колегіальності; об'єднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної й матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законодавством; підзвітності й відповідальності перед територіальними громадами їхніх органів і посадових осіб; державної підтримки й гарантій місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

Для оцінки соціально-економічного розвитку регіону використовуються наступні групи показників.

1. Виробничо-економічні показники відображають місце регіону в національній економіці, результати й тенденції функціонування господарського комплексу країни, виявляють потенційні погрози в галузях економіки.

2. Структурні показники характеризують структуру господарського комплексу, що дозволяє оцінити спеціалізацію регіону, раціональність структури на макрорівні з позицій стабільності економіки. Структурні показники вказують на негативні відхилення в макропропорціях господарського комплексу території.

3. Показники фінансової сфери регіону. Характеризує систему абсолютних і відносних показників складу й структури місцевих бюджетів, а також соціальної результативності бюджету.

4. Інвестиційні показники дають інформацію про темпи й структуру інвестування економіки регіону за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел.

5. Показники інституціональних перетворень відображають рівень конкурентного середовища, характеризують зміни форм власності в галузях господарського комплексу, роль малих підприємств в економічному розвитку.

6. Зовнішньоекономічні – розкривають експортний потенціал регіону, його роль у зовнішньоекономічних зв'язках держави, структурі експорту й імпорту, конкурентноздатність продукції галузей господарського комплексу.

7. Науково-інноваційні – характеризують тенденції розвитку наукового потенціалу, рівень сприйнятливості сфери виробництва до інновацій, зношування основних фондів.

8. Соціальний розвиток регіону оцінюється за допомогою показників, які характеризують рівень життя населення, його доходи й витрати.

9. Екологічні показники.

2. Механізм реалізації регіональної економічної політики держави включає:

1. Законодавча база визначає права й обов'язки регіонів у бюджетній і податковій політиці, їхні повноваження в управлінні майном, що перебуває в загальнодержавній власності, їх участь у реалізації загальнодержавних і регіональних програм.

2. Програмування й прогнозування розвитку регіонів. Обов'язковими елементами регіональних програм і прогнозів розвитку регіонів є аналіз соціально-економічного стану; основні напрямки структурної перебудови; цільові орієнтири в соціальних, економічних, природоохоронній сферах; а також визначення методів й етапів реалізації програм.

3. Територіальне регулювання визначає конкретні методи державного регулювання розвитку регіонів, через проведення типологізації регіонів на макро- і мікрорівні. Типологізація регіонів проводиться по наступним параметрам: географічне положення; кліматичні умови; наявність природних ресурсів; рівень економічного й соціального розвитку; структура господарства; рівень розвитку виробничої й соціальної інфраструктури; рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

4. Економічна політика складається в забезпеченні регіонів можливістю для самостійного розвитку на умовах самофінансування й самозабезпечення. До економічних регуляторів відносяться бюджетна політика, податкова політика (місцеві податки, пільги й об'єкти оподатковування); цінова політика, квоти й ліцензії, дотації й субсидії, державні закупівлі.

- бюджетна політика здійснюється через законодавче закріплення частини доходів у бюджетах всіх рівнів, місцевих податків і зборів, нормативних відрахувань від загальнодержавних податків у місцеві бюджети, а також дотації й субсидії, що надані місцевим бюджетам.

- для посилення впливу держави на економіку регіонів використовуються прямі державні інвестиції, створення спеціальних фондів для фінансування програм, залучення іноземного й вітчизняного приватного капіталу, пільгове кредитування й оподатковування, використання позабюджетних коштів.

- із централізованих джерел фінансуються витрати на нове будівництво, роботи по реконструкції підприємств базових галузей промисловості, АПК й ОПК, будівництво важливих природоохоронних об'єктів, підприємств і галузей, які мають загальнодержавне значення.

- фінансування структурної перебудови й реконверсії депресивних територій, де показники розвитку відстають від нормативних або середніх по регіонам. Також допомога надається регіонам з відносно низьким рівнем промислового потенціалу й надлишком трудових ресурсів, гірському й іншому регіонам зі складними природно-географічними й екологічними умовами.

5. Соціальна політика включає:

- встановлення державного й суспільного контролю над місцевими органами влади за виконанням ними соціальних програм, ефективним використанням фінансових ресурсів.

- забезпечення необхідних умов життєдіяльності населення.

- формування самостійної соціальної бази областей.

- зосередження виплат всіх видів соціальної допомоги в територіальних громадах по місцю проживання.

- реалізація конституціональних прав всіх громадян незалежно від їхнього проживання.

6. Екологічна складова регіональної політики вирішує наступні завдання:

- формування територіальних основ стійкого розвитку й систем екологічної безпеки.

- збалансування бюджетних витрат пов'язаних з охороною природи на загальнодержавному й місцевому рівнях.

- оптимізація співіснування й функціонування природних екосистем і господарського комплексу.

7. Зовнішньоекономічна політика спрямована на створення вільних економічних зон для активізації підприємництва, формування ринкової інфраструктури, залучення іноземних інвестицій, нарощування експортного потенціалу окремих регіонів, які вимагають прискореного розвитку.

8. Науково-технічна політика. Спрямована на визначення пріоритетів щодо вдосконалення й розвитку інвестиційної й інноваційної діяльності в регіоні і базується на попередньому вивченні й аналізі науково-технічного комплексу регіону.