Срс № 4 Розвиток вітчизняної соціології в 19 – 20 ст.

Сучасна соціологія — це одне із найважливіших досягнень людства, теоретичне осмислення суспільного буття, без чого стає неможливим поступальний розвиток соціуму. Особливого значення соціологія набуває в умовах демократизації суспільства. Саме в такій ситуації соціологічні знання дають можливість визначати можливості конструктивних сил, зосередити всю увагу на вирішенні найголовніших завдань суспільного розвитку. Ось чому в кінці 80-х, на початку 90-х років XX століття стався прорив в громадській думці України на користь соціології. Сьогодні вона — самостійна галузь знань у вищій школі і академічній науці. Розвивається мережа наукових та науково-дослідних установ, засновано спеціалізовані часописи, побачили світ багато наукових, навчальних, популярних видань. Зріс попит на соціологічні послуги з боку суб'єктів політичної, соціально-економічної, духовної практики. У Вузах України йде процес становлення соціології як навчальної дисципліни, адже соціологічна освіченість, уміння мислити соціально, адекватно сприймати, осмислювати й тлумачити соціальні процеси та явища, врахувати у своєму бутті розмаїття соціальних чинників потрібні кожній людині. Історія світової соціології загалом, як й історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її природного, гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. — у складі колишнього СРСР не могли не позначитися на становищі вітчизняної соціології. Українська соціологія тривалий час не була ідентифікованою наукою, структурно вона існувала в системі радянської соціології. У перші десятиліття на українських теренах відбувався активний процес інституалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, організовувалися теоретичні та прикладні дослідження, видавалися праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена на соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), очолювана М. Грушевським. Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією для вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал щодо впливу різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській сфері. Окремі дослідження стосувалися й гуманітарної сфери. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова стосовно психології натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У «Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних аспектів торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський. Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. А перед тим він створив у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 р.), який згодом прописався у Празі, а в 1921 р. — у Відні. Але його намір створити відповідний інститут у системі ВУАН не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій була і секція методології та соціології. Соратниками М. Грушевського у цей час була видана низка праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф. Савченко) та ін. Певну роботу проводили вчені історико-філологічного відділу, історичної секції ВУАН. Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних у Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах. Це був час агресивного поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології в країні. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна* та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму: М. Бухаріна «Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології» (1921); Л. Садинського «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» (1923); С. Каценбогена «Марксизм і соціологія» (1926); С. Вольфсона «Соціологія шлюбу і сім'ї: Досвід вступу у марксистську генеономію» (1929); С. Оранського «Основні питання марксистської соціології» (1929) та ін.