Ситуація № 37

Хлопці-семикласники затіяли гру: спускаються на перший поверх і з половини сходів щосили стрибають уперед, щоб ухопитися за одвірки (тут колись двері були). Так ось, хлопці за ті одвірки схоплять­ся, погойдаються й зіскочать на підлогу. Задоволені, аж заздрісно! Я теж спробував, та нічого не вийшло. Хлопці мене на кпини взяли: «Ку­ди лізеш, дрібното!» Ну, думаю, побачимо...

І от сьогодні я стрибав, стрибав і раз! — ухопився за одвірки. Руки побіліли від напруги, та нічого, гойднувся, зараз на підлогу зіскочу. Р-раз! Що це? Руки відпустив, а на ноги не став, хоч і не впав. Сиджу на чомусь м'якому! Стріпнувся, .щоб розібратися, що ж це піді мною. Поглянув — і зажмурився, щоб до тями прийти, знову поглянув — а це чиясь голова! Волосся світле... Так це ж голова нашого директора, а я сиджу верхи на його-плечах...

СУ Як би Ви поводились далі на місці директора школи?

Що, як Ви вважаєте, вчинив би А. С. Макаренко?

СУ Як би, на Вашу думку, повівся В. О. Сухомлинський?

Ситуація № 38

На уроці в 6-А аналізували помилки в диктанті.

— Як ти напишеш «не» з дієсловами, Миколко Сергєєв? — зверну­ лась до учня Олена Іванівна, недавня випускниця педінституту. І замість відповіді почула голосне «няв». Почервонівши, Миколка на­ хилився і став заштовхувати щось у портфель. Нявчання посилилось...

Діти загомоніли, засміялись, повставали з-за парт.

— Що в тебе там? — суворо запитала шестикласника вчителька, хоча і так все було зрозуміло. Сергєєв заходився ще енергійніше

38

утрамбовувати вміст портфеля, який, здавалося, не тільки нявчав, а й репетував і підскакував.

— Це кошеня,— пояснив нарешті Миколка.— Його викинули, ма­ буть, воно бездомне і голодне.

Очі хлопчика довірливо і відкрито дивились на Олену Іванівну. Тим часом полонений, худий і брудний, виліз із портфеля, обтрусився і, невпевнено перебираючи лапами, поплентався до дошки.

— Відповідати пішов! — пожартував хтось.

Молода вчителька не знала, як бути. Урок зривався, потрібно було приймати якесь рішення.

— Сергєєв, зараз же винеси цей бруд на вулицю і вимий руки з ми­ лом! Час продовжити урок.

• Викинути? Так воно ж замерзне! — обурився Миколка. Його підтримали інші:

• Сьогодні мінус п'ятнадцять! Хіба Вам його не шкода?

• Я кому сказала!?

Що там довго пояснювати? Вона домоглась свого: порушник спокою був викинутий, і аналіз диктанту продовжувався.

Але тиша не повернулась, і в класі почувалось глухе заворушення. На вчительку старалися не дивитись, відповідали неохоче. Миколка демонстративно дивився в вікно, а потім раптом голосно, з викликом, мовив:

• А ще говорили, що Вам Біма шкода! Ви ж нас обманювали!

• То ж в кіно...— пролунав іронічний вигук.

Олена Іванівна спалахнула, хотіла щось сказати, але раптом мало не бігцем кинулася із класу.

І ось тепер, сидячи в учительській, вона згадувала свій інститут­ський екзамен з педагогіки, який склала на «відмінно». Але там не прохопились ані словом про те, як бути в такій ситуації...

© Уявіть себе на місці Олени Іванівни. Якою має бути її по­ведінка після того, як «полонений, худий і брудний, виліз із портфеля»?

© Коли Олена Іванівна зайшла в учительську, вона зрозуміла, що припустилася серйозної помилки. До кінця уроку залишалось 20 хвилин. Що б Ви на її місці сказали учням, повернувшись до класу?