5. Персоналії

Августин Аврелій (354-430) – християнський філософ, теолог, один з «отцов церкви». Філософсько-правові переконання Августина Аврелія якнайповніше представлені в його трактаті «Про град Божий». У нім Августин стверджує, що людство знає дві історії двох «градів». Перша – це історія світських держав, що є царствами зла і несправедливості. Друга – історія християнської церкви, яку Августин називає «Царством Божим на землі». Якщо світські держави підкорятимуться церкві, то їх доля буде сприятливою, інакше мешканці «граду Божого» знайдуть вічне блаженство, а населення «земного граду» буде приречено на вічні муки.

Айер Альфред Джулс (1910 — 1989) — англійський філософ-неопозитивіст. Розділяв ідеї лінгвістичної філософії, досліджував проблеми, пов’язані з роллю мови в процесі пізнання.

Аквінський Фома (1225-1274) – найбільший середньовічний мислитель-теолог. Головну працю Фоми Аквінського «Сума теології» містить, разом зі всілякою філософською проблематикою, вчення про право і державу.

Антисфен (435—378 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ, учень Сократа, вчитель Діогена, засновник школи кініків. Проповідував повернення людини до природного стану, необтяженого соціальними пороками.

Арістотель (394—322 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ, учень Платона, засновник етики. В етиці — прибічник евдемонізму. Твори: «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика».

Аристіпп (пом. після 366 р. до н. е.) —давньогрецький філософ, засновник Кіренської школи, обґрунтовував гедоністичну мораль.

Бе́кон Фре́нсіс (1561, — 1626) — англійський політик, філософ і есеїст. Вважає, що людей об'єднує справедливість, яка полягає в тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Для захисту від несправедливості потрібні закони. Проте коли закон починає загрожувати інтересам більш сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то перша група скасовує цей закон (що трапляється дуже часто).

Бентам Ієремія (1718—1832) — англійський теоретик моралі та права, представник етики утилітаризму. Твори: «Вступ до основ моральності та законодавства» (1789), «Деонтологія, або наука про мораль» (1834).

Бергсон Анрі (1859—1941) — французький філософ-інтуїтивіст. Виділяв два види суспільства: «відкрите» і «закрите» і відповідно два типи моралі.

Ганді Махатма (1869—1948) — видатний індійський мислитель та політичний діяч, успішно застосовував у політичній та визвольній боротьбі етичні принципи ненасильництва.

Гартман Ніколас (1882 — 1950) — німецький філософ-ідеаліст. В етиці Гартман розвивав теорію незмінних «етичних цінностей».

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770—1831) — представник німецької класичної філософії. Право, мораль та моральність за Гегелем — це форми розгортання об'єктивного духу.

Гоббс Томас (1588-1679) – англійський філософ. У книзі «Левіафан» Гоббс виклав своє вчення про людину, державу і право.

Діоген Сінопський (IV ст. до н. е.) — представник етичної школи кініків, учень Антисфена, пропагував незалежність від зовнішніх впливів, наближення до природи, одним з його принципів було «без громади, без оселі, без батьківщини». Діоген проголосив себе громадянином світу — «космополітом», його погляди, втілені у вчинках, дійшли в переказах інших філософів.

Дьюї Джон (1859 — 1952) — американський філософ і педагог, представник філософського напряму «прагматизм». Стверджував, що не існує тільки одного можливого «вищого блага», існує плюралізм цілей і благ; що моральні норми (не вбий, не кради) не мають абсолютного характеру і справедливі чи несправедливі в кожному конкретному випадку.

Епіктет (бл. 50—138) — давньогрецький філософ-стоїк, колишній раб, обстоював свободу волі як провідну чесноту людини.

Епікур (341—270 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ, прихильник евдемонізму, насолоду розумів як відсутність страждання. Твори: «Лист до Менекея», «Головні думки».

Зенон - (ок. 335 - ок. 262 до н.э.), давньогрецький філософ, засновник стоїцизму. Згідно з Зеноном, єдине істинне благо – доброчесність, єдине справжнє зло – слабкість духу. Усе інше, у тому числі – бідність, смерть, страждання, належать до сфери байдужого. Оскільки ніхто не в змозі позбавити мудру людину доброчесності, вона завжди має це єдине благо і тому щаслива.

Камю Альбер (1913—1960) — видатний французький письменник, мислитель-екзистенціаліст. Праці: «Міф про Сізіфа» (1942), «Бунтівна людина» (1951).

Кант Іммануїл (1724—1804) — видатний німецький філософ, творець трансцендентальної етики. Прихильник етичного формалізму, засновник теорії автономної моралі, сформулював «категоричний імператив» — моральний принцип належної поведінки. Розробці етичних поглядів Кант присвятив твори: «Основи метафізики моральності» (1785), «Критика практичного розуму» (1788).

Конфуцій (Кун цзи) (552/551— 479 рр. до н. е.) — давньокитайський філософ, засновник конфуціанства. Етичні ідеали Конфуція — «золоте правило» (див.), принципи гуманності та сяо (синівської пошани), викладені його учнями в «Лунь юй» («Бесідах та судженнях»).

Кр́атет Фіванський (IV век до н. э. — III век до н. э.) — видатний давньогрецький філософ-кінік, найбільш відомий учень Діогена. Як і його вчитель, Кратет вів аскетичний спосіб життя. Але кінізм Кратета має більш м’який, гуманний характер. Він не виступав проти власності, сім’ї.

Лао Цзи (VI—V ст. до н. е.) — давньокитайський філософ, засновник даосизму. Йому приписується авторство «Дао де цзін», основного філофського, релігійного та етичного тексту даосизму.

Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646–1716) – німецький філософ. Філософське учення Лейбніца побудоване на припущенні, що світ, створений Богом, – найкращий зі всіх можливих. Але тут же встає питання: як можливе те різноманіття форм зла, якими насичене існування людей? Відповідь свідчить: вади і злочини не відірвані від добра і справедливості. Зло – це інобуття добра. Воно є необхідною умовою існування добра. Разом вони врівноважують один одного завдяки вищій премудрості Бога і дозволяють існувати загальній гармонії.

Макіавеллі Ніколо (1469—1527) — видатний італійський філософ та політичний діяч. У праці «Володар» (вид. 1532) обґрунтовував специфічність моралі у сфері політики.

Маркс Карл (1818—1883) — видатний німецький мислитель, ідеолог комуністичного руху, обстоював соціальну природу людини, історичний характер моралі та естетичних цінностей. Твори: «Капітал» (у 4 т.).

Ніцше Фрідріх (1844—1900) — видатний німецький філософ, представник імморалізму, теоретик мистецтва. Основні праці, присвячені етиці: «По той бік добра та зла» (1886).

Рамакрішна (Гададхар Чаттерджі) (1834—1886) — видатний індійський мислитель-подвижник, його синкретичне релігійно-етичне вчення проголошувало необхідність служіння Богу, світу та ближньому.

Сковорода Григорій (1722—1794) — видатний український філософ. Обстоював ідеї єдності добра та краси, необхідності самопізнання, «сродної праці», символічності мистецтва. Твори: «Симфонія, наречена Книга Асхань про пізнання самого себе», «Кільце. Дружня розмова про душевний спокій».

Соловйов Володимир Сергійович (1853—1900) — видатний російський мислитель, засновник філософії Всеєдності. Твори: «Краса в природі» (1889), «Сенс любові» (1890), «Виправдання добра» (1897).

Спенсер Герберт (1820 — 1903) — англійський філософ і соціолог, один з родоначальників еволюціонізму. З ім'ям Герберта Спенсера пов'язують два підходи до розгляду суспільних явищ: 1) розуміння суспільства як організму, подібному до біологічних, який керується тими ж законами організації, функціонування та розвитку; 2) вчення про всезагальну еволюцію, що розповсюджується на неорганічний, органічний та над органічний (соціальний) світ.

Спіно́за Бенеди́кт (1632 — 1677) — голландський філософ, один з найвідоміших пантеїстів. У моральному вченні на передній край висував проблему свободи, заперечував абсолютну свободу й доводив необхідність усіх без винятку дій людини. Позитивним у вченні про свободу є встановлення діалектичного зв'язку між свободою та необхідністю, але обмежується свобода лише пізнанням необхідності, оскільки розумілась як виразне та чітке уявлення про те, що необхідне. У такому розумінні, з позиції Бенедикта Спінози, найбільш вільним, щасливим є усунений від життя та практики мудрець, основний зміст життя якого є «інтелектуальна любов до Бога» чи пристрасть до пізнання природи.

Толстой Лев Миколайович (1828—1910) — великий російський письменник, мислитель, обстоював теорію непротивлення злу силою. Наприкінці життя протиставляв добро і красу і надавав перевагу етиці на противагу естетиці. Твори: «Царство Боже всередині нас» (1891), «Про Шекспіра та його драму» (1904), «Шлях життя» (1910).

Фромм Еріх (1900–1980) – психолог, соціолог, філософ. Основні твори: «Втеча від свободи», «Сучасна людина і її майбутнє», «Психоанализ і дзен-буддизм», «Душа людини», «Анатомія людської деструктивності». Здійснене Фроммом фундаментальне дослідження проблеми людської агресивності має велике значення для філософсько-антропологічного осмислення феномену зла. Подібно до мислителів минулого, він бачив у злі один з неусувних проявів самого життя, в якому, разом з досконалістю і гармонією, завжди присутні прояви недосконалості і дисгармонії. Досліджував антропологічні, психічні і соціально-психологічні витоки деструктивних форм соціальної поведінки людей.

Юркевич Памфіл Данилович (1826-1874) – український філософ, історик, культуролог. Услід за Григорієм Сковородою розвиває християнське вчення про серце як основу людського єства і духовно-моральне джерело життєдіяльності. Вважає, що розум є лише вершиною духовного життя, коренем же є серце. Джерелом морального і правового законодавства вважав не розум, а серце, любов, тобто вільно прийняту систему цінностей. Етично зріла людина, на думку Юркевича, покоряється заповіді любові, яка спонукає його жертвувати своїми особистими вигодами для блага загального.