Українці у неволі.

Народна пісня так малює нам татарські напади на Україну:

Зажурилась Україна, що ніде прожити:

Гей витоптала Орда кіньми маленькії діти,

Ой маленьких витоптала, великих забрала

Назад руки простягала, під хана погнала.

Татари уводили у неволю багато українських полків, котрі потім довго перебували у неволі в Криму, або одбували каторжну роботу на турецьких галерах у Царграді, а іноді у Малій Азії.

Деяким невільникам вдавалося утікати з полону.

У 1681 році прибув у Тор козак Левко Ус. Він розповів, як його у купі з чотирма товаришами забрали татари у полон, а потім відправили у Азов, але по дорозі Левко визволився з полону, розв’язав товаришів і вони разом вбили татар.

Але майже усіх невільників татари доводили до Криму або Азова. Там вони зоставалися у тяжкій праці та вічній неволі, до тих пір доки їх не викупали, або сам невільник утікав з полону.

Татарський письменник ХVІ століття Раман Хаджа писав: «Полоняників гнали у Крим кінні татари, помагаючи нагаями, і випікаючи гарячим залізом таври, як у скотини».

Відкритого нападу татари уникали: вони йшли не на війну, а на крадіжку - і завжди намагалися пробратися непоміченими, по ярах, мимо сторожових військових постів, як можна глибше в населену землю. І раптом, повернувши назад, вже не ховаючись, починали швидко відступати в степу, розсипавшись широким строєм, запалюючи всюди пожежі, грабуючи все, що попадалося під руку, женучи перед собою все живе - худобу та людей. Найдорожча видобуток, за якою вони приходили, були саме люди. Викрасти їх до Криму, продати багатим турецьким купцям - цим жила і збагачувалася дика орда. На всіх ринках в Криму і в Туреччині юрбами продавалися раби - полонені. Торгівля була вигідна, і турецькі купці самі роздавали обідранцям-татарам коней і зброю і споряджали їх на їх страшний промисел, на полювання за людьми. У рідкісному заможному турецькому домі не було українського раба або рабині. Всього важче доводилося тим, хто потрапляв веслярами на кораблі: великі кораблі рухалися тоді на веслах, а раби-веслярі, ланцюгами прикуті до лав, без втоми, до знемоги працювали важкими веслами, а турок-наглядач бичем підганяв тих, хто, вибившись із сил, веслував слабо. Така була доля українських полонених, що потрапили в турецьку неволю. Ніяким договором не можна було захиститися від хижих набігів з Криму. Московський уряд, щоб трохи хоч послабити їх, мало не кожен рік посилало кримському хану і його мурзам (князям) багаті подарунки. Але й подарунками можна було хіба тільки зменшити набіги: якщо не йшов сам хан, то прості татари йшли на розбій від себе.

Кріпості в великих городах містечках та селах.

Теперішньому мешканцю Харківщини важко уявити собі, як багато усіляких кріпостей було у 17-18 столітті в Слобідській Україні. Будування їх коштувало дуже дорого, і майже ще дорожче було їх як слід підтримувати. Усі міста, як полкові, так і сотенні, були кріпостями.

Щоб прикрити селища від спустошливих набігів, будували по кордону, протягом 300-400 верст, дерев'яні фортеці, між фортецями копали рови, робили засіки з рубленого лісу, забивали киями броди на річках, через які переправлялися звичайно татари. За такою сторожовою межою на казених маєтках селили дворян і нижчих військово-службових людей.

Харків мав кріпость на своєму старинному городищі, де тепер собор «Університетська горка». Стіни його навкруги мали 475 сажнів і складалися з дубових паль з обламами і котками. За стіною був викопаний рів, по стінах було 10 дерев’яних башт. В одній із башт, Тайницький, був тайник, таємний хід до води. У 1668 році у Харківській кріпості все дерево потрухло, а у тайнику води не було, довелося її лагодити. У 1709 році Петро Великий, прибувши до Харкова, звелів розширити та зміцнити Харківську кріпость, обвести її високим валом, ровами, 5 бастіонами, але у 1767 році усе дерево кріпості знову потрухло.

Охтирська кріпость мала стіну навкруги в 1618 сажнів; 14 башт, 9 гармат. Після пожару була збудована в Охтирьці нова кріпость, трохи менша.

Кріпость у Сумах була більша - стіна навкруги мала 3426 сажнів; 27 башт і 12 гармат; біля посаду йшов рів на 3500 сажнів.

Острогозька кріпость мала стіну навкруги в 407 сажнів з 9 баштами; біля стіни йшов рів з частоколом, 14 гармат. У 70-х роках кріпость стала ще міцнішою.

П’яте полкове місто – Ізюм – мав 2 кріпості: велику і малу, які будував відомий харківський полковник Григорій Донець. Ізюмська кріпость існувала доволі довго.

Серед сотенних міст найліпша і найбільша кріпость була у Лебедині: стіна її йшла навкруги на 1250 сажнів, 20 башт, 9 гармат.

Слобідська Україна швидко заселилася, і через те з’явилася потреба для її захисту в новій лінії, яка й була збудована в кінці 70-х років. На початку 80-х років ХVІІ століття Цареборисів, Солоний ( теперішній Слов’янськ), Савинськ, Балаклея, Лиман, Бишкин, Зміїв, Соколов, Валки, Новий Перекоп, Ольшана, Золочів, Водолаги, були введені у цю лінію. Найбільша кріпость була в Цареборисові – стіна її йшла на 364 сажня, а посадська на 1003 сажня. Стіни останніх були зроблені не з дуба, а з сосни, гармат і усілякої зброї було обмаль, бо людей було небагато. Кріпості були не тільки в сотенних містах, а іноді і у слободах – у Остропіллі, Дворічній Каменці, але не відрізнялись від сотенних кріпостей. Були навідь кріпості у деяких панських селах.

Для берегової оборони треба було берегти ліси, не вирубати їх, не робити в них просік, щоб татари не могли пройти по них, бо ліси спиняли кочівника. Ліси були об’явлені заповідними, і слобожани ніяк не могли упросити скасувати цей наказ.

У Слобожанщині було 4 стана українських козаків: вартові, станичні, городові, полкові. Як тільки вартові і станичні дізнавалися про наближення татар, вони повинні були докласти цю звістку городовим, а ті у свою чергу полковим. Так вісті швидко передавалися з одного міста в друге, щоб усі приготовилися, а потім це докладали й московському воєводі.

Селяни, отримавши звістку, що на них йдуть татари, мусили у тікати у свої міста – кріпості, бо там їм було безпечніше, але не завжди це було так. Наприклад, у 1694 році мешканці сотенного міста Полатова прохали перенести їх місто на інше місце, бо татари завжди на них нападають і води у них (на випадок облоги) немає, адже кріпость, за наказом, збудували у степу, і для облоги у місті води бракує.

За наказом 1723 року треба було збудувати на кожному форпості 3 маяка, або піраміди, у 3 сажня заввишки. Їх треба було будувати так, щоб дим з одного було видно на другому.

На пашні і сінокоси городян можна було відпускати тільки діставши гарні вісті й великими групами. Їх попереджали аби ті остерігалися татарського нападу, щоб і на пашнях і на сінокосах і в дорозі не побили і в полон не забрали – мусили вони усі мати рушницю і усяку зброю. На пашнях і сінокосах були вартові, котрі стежили за порядком.

Надзвичайно тяжке було життя слобожан в часи повстання гетьманів Виговського, Брюховецького, Мазепи, Орлика, донських отаманів Степана Разіна і Булавіна. За ті часи були знищені: Цареборисів, Маяцьк, Зміїв, Валки, Мурахва, Борове, Мартове, Красний Кут, Тор, Мерехва, Васищево.