; Питання і контрольні завдання

1. Що таке соціальна роль? Як пов'язані соціальні ролі й формування особистості ?

2. Назвіть основні сторони спілкування.

3. Охарактеризуйте вербальні й невербальні засоби спілкування.

4. Що таке групова згуртованість? Які фактори обумовлюють її?

5. Що таке психологічна сумісність членів колективу? Які її рівні?

6. Що таке психологічний клімат групи й які фактори його зумовлюють?

7. Що лежить в основі сприйняття людьми один одного?

8. Які форми психологічного впливу на людину ви знаєте?

9. У чому сутність конфлікту?

10. Назвіть і охарактеризуйте види конфліктів.

11. Які способи управління конфліктами ви знаєте?

156

70

Особистість у діяльності і спілкуванні

будую дім, де житимуть люди». Поясніть причину відмінностей у відпові­дях майстрів. Чим зумовлене це явище?

10. Підберіть із переліку ознаки, властиві кожному з трьох по­нять — «діяльність», «дія», «рух»: пізнавальний, теоретичний, перцептив-ний, імпульсивний, практичний, трудовий, розумовий, навчальний, предметний, природжений, вольовий, ігровий, цілеспрямований, гро­мадський, реальний, внутрішній.

Література

Абульханова-Славская К. А. Деятельность й психология личности. — М., 1980.

Давьідов В. В. Проблему развивающего обучения. — М., 1986.

Давьідов В. В. Нерешенньїе проблему теории деятельности// Психо-логический журнал. — 1992. — № 2.

Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1982.

Милерян Е. А. Психология формирования общетрудовьіх политехниче-ских умений. — М., 1973.

Никуленко О. А. Некоторьіе проблемьі теории деятельности// Вопро-сьі психологии. — 1984. — № 4.

Степанов О. М. Перенос знань і вмінь як проблема педагогічної пси­хології// Наукові записки Тернопільського педуніверситету. Серія «Педаго­гіка і психологія». — 1997. — № 1(3).

Франкл В. Человек в поисках смьісла. — М., 1990.

Зльконин Д. Б. Теория игрьі. — М., 1972.

2.2. Спілкування

Спілкування належить до базових категорій психо­логії. Його соціальна функція полягає в тому, що воно є засобом передавання суспільного досвіду. Завдяки спіл­куванню утворюються спільноти людей, в яких налаго­джується взаємодія і виробляються соціальні норми пове­дінки.

І

і¹!

*• ^:

V-

4 Сутність спілкування

Наприкінці XX — на початку XXI ст. у психологіч­ній науці посилюється увага до методологічних, теоретич­них і експериментальних проблем психології спілкуван­ня. Це спричинено тим, що без глибокого наукового розу­міння процесу спілкування неможливо створити загальну теорію формування психіки людини та її розвитку як особистості, розробити науково обґрунтовані методичні ре-

Спілкування 71

комендації для практичної роботи у сферах навчання і виховання, праці, дозвілля, охорони здоров'я. Тому спіл­кування є базовою категорією психологічної науки.

Люди постійно взаємодіють між собою, що є необхід­ною передумовою задоволення їх потреб. Жодна людська спільнота не може ефективно діяти, якщо індивіди, які до неї належать, не встановлять між собою контакт і не до­сягнуть належного взаєморозуміння. Вся історія людства є історією взаємодії людей. Однією з найважливіших форм такої взаємодії є спілкування.

Спілкування — процес взаємодії між двома чи кількома особами, що полягає в обміні інформацією пізнавального чи емоційно-оцін­ного характеру,

У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. Через нього люди організовують різні види теоре­тичної та практичної діяльності, обмінюються інформаці­єю, досягають взаєморозуміння, взаємно впливають одне на одного, формують свій світогляд. У спілкуванні вони розвиваються фізично і духовно, формуються як суспіль­ні суб'єкти.

Діяльність і спілкування. Поширеним є розуміння спілкування як діяльності. Про це свідчать такі часто вживані вирази, як «комунікативна діяльність», «діяль­ність спілкування», «спілкування як вид діяльності» то­що. При цьому на процеси спілкування намагаються по­ширювати теоретичні твердження, розкриті при вивченні предметно-практичної діяльності.

Проте аналіз спілкування тільки в системі понять ді­яльності має труднощі. Так, одним із найважливіших чинників діяльності є мотив. Коли розглядати навіть най­простіший варіант спілкування між двома індивідами, то виявляється, що кожен із них, вступаючи в спілкування, має свій мотив. Ці мотиви, як і цілі, не збігаються. віінрі-кає питання: чий мотив стає мотивом їх спілкування? Від­повідаючи на нього, слід врахувати, що мотиви і цілі в спілкуванні можуть як зближуватися за змістом, так і віддалятися. Отже, вже із самого початку виявляється не­можливість аналізувати спілкування в поняттях діяльно­сті, Не менші труднощі виникають і при визначенні су­б'єкта і об'єкта. Ось чому спілкування як процес є не то­тожним діяльності і потребує специфічного підходу.

Виконуючи спільну діяльність, індивід об'єднується з іншими людьми, спілкується з ними, добивається взаємо­розуміння, повідомляє якусь інформацію, одержує повідом-

>•*•*

72 Особистість у діяльності і спілкуванні

лення від інших. При цьому спілкування є частиною дія­льності, її інформаційним аспектом, комунікацією. Це спілкування першого роду.

Але, створивши продукт (машину, пісню, книгу), куди ввійшло спілкування як комунікація, людина через нього представляє свою індивідуальність іншим людям, продов­жує себе в інших. Створений предмет одночасно є і пред­метом діяльності, й засобом утвердження людини в сус­пільному житті, бо його виготовили для інших людей. Він опосередковує стосунки між людьми: спілкування стає ви­робництвом спільного продукту — у ньому втілюються частини Я виробника й споживача. Це спілкування дру­гого роду. Якщо спілкування першого роду було части­ною спільної діяльності, то щодо спілкування другого ро­ду ця діяльність є істотним аспектом. Отже, спілкування і діяльність утворюють нерозривну єдність.

Л Функції та структура спілкування

Потреба у спілкуванні є первинною потребою людини. Завдяки спілкуванню відбувається згуртування людей, виробляються норми поведінки, узгоджуються спільні дії, передається суспільно-історичний досвід. Щоб повніше оцінити вплив спілкування на розвиток суспільства, вчені намагаються встановити його функції, виділити і вивчити окремі його аспекти.

Функції спілкування. Найважливіші функції спілку­вання виділяють, аналізуючи його роль на індивідуаль­ному рівні суспільного буття людини. У характеристиці спілкування здебільшого виділяють три класи функцій: інформаційно-комунікативні, регулятивно-комунікативні й афективно-комунікативні.

До інформаційнд-комунікативних функцій належать процеси формування, передавання і прийняття інформа­ції. Під час формування вирівнюються відмінності у вихідній інформованості людей, що вступають у спілку­вання. На етапі передавання значень спілкування є інформуванням, інструктажем, навчанням тощо. На рів­ні прийняття реалізується прагнення індивідів зрозумі­ти один одного. Тут спілкування спрямоване на оціню­вання досягнутих результатів (згода, незгода, порівняння поглядів).

Щодо цього класу функцій існує багато ще нез'ясова-них питань. Наприклад, як відбувається трансформація

Спілкування 73

сприйнятого зорового образу в мовне повідомлення, і на­впаки, як у людини, що сприйняла мовне повідомлення, ця інформація трансформується в зоровий образ.

Регулятивно-комунікативні функції безпосередньо по­в'язані з регулюванням поведінки. Завдяки спілкуванню людина має змогу регулювати не тільки свою поведінку, а й поведінку інших людей, разом із тим відчуваючи регу­лятивні впливи з їх боку. Відбувається взаємне узгодження дій. У взаємному регулюванні формуються і виявляються властиві спільній діяльності особливості (сумісність людей, їх узгодженість у діях), взаємно стимулюється і коригується поведінка. З цим класом функцій пов'язано наслідування, навіювання, переконання та ін.

Афективно-комунікативні функції характеризують емоційну сферу людини. Усе багатство емоцій людей ви­никає і розвивається в умовах їх спілкування. Потреба в спілкуванні часто виникає у зв'язку з бажанням змінити свій емоційний стан. Специфічною особливістю спілку­вання є груповий емоційний стан.

Аспекти спілкування. Оцінити важливість спілку­вання у житті й діяльності людей неможливо без виявлен­ня і вивчення його окремих аспектів. На основі класів функцій сучасний російський психолог Галина Андреєва (нар. 1924) запропонувала розглядати комунікативний (обмін інформацією), інтерактивний (міжособистісна вза­ємодія) та перцептивний (сприймання один одного парт­нерами по спілкуванню і досягнення взаєморозуміння) ас­пекти спілкування.

Залежно від характеру діяльності, в процесі якої від­бувається спілкування, від сфери громадського життя і дистанції спілкування між індивідами може переважати якийсь один аспект. Кожен із них характеризується пев­ним набором прийомів. Проте існують й універсальні прийоми спілкування, застосування яких є ефективним у різних сферах життєдіяльності людини: привітність, так­товність, щирість, почуття гумору значущі для будь-якого виду спільної діяльності. Це означає, що соціально-психологічна підготовка людей повинна бути спрямована передусім на розвиток саме універсальних складових спі­лкування. Однак ці прийоми є необхідними, але недостат­німи для успішності спілкування. Труднощі в задоволен­ні потреби в спілкуванні через незнання адекватних кон­тексту прийомів можуть сприяти появі шкідливих звичок, наприклад куріння, вживання алкоголю, як засо­бів, що ніби знімають напруженість.

74 Особистість у діяльності і спілкуванні

Структура спілкування. Спілкування є структурно складним, багаторівневим феноменом, в якому виділяють макро-, мезо- та мікрорівень.

На макрорівні спілкування розглядають як найваж­ливіший аспект способу життя індивіда. Цей рівень пе­редбачає вивчення розвитку спілкування протягом жит­тя людини, виявлення основного змісту діяльності, кола осіб, з якими переважно вона спілкується, соціальних груп, до яких належить, тощо. Цей рівень є основним у дослідженні особистості, спрямованості її діяльності, мо­тиваційної сфери і міжособистісних стосунків.

На мезорівні реалізуються контакти, в які вступають люди при виконанні певних завдань чи спілкуванні на певну тему. Реалізація теми може потребувати одного контакту чи декількох зустрічей. Спілкування в межах певної теми обмежене у часі: воно має початок і кінець, тобто є процесом. Залежно від завдання чи обраної теми загальна картина спілкування виявляється дуже своєрід­ною за формою і способами.

Мікрорівень охоплює окремі акти спілкування, які є йо­го елементарними одиницями. Таким актом спілкування може бути «питання — відповідь», потиск рук, багатознач­ний погляд — мімічний рух у відповідь та ін. За допомо­гою елементарних актів реалізуються теми, з яких склада­ється вся система спілкування особистості в певний період її життя.

/п,

ж Спілкування як обмін інформацією

Існує дуже багато засобів передавання інформації пар­тнеру по спілкуванню. До них належать мовлення, паузи в мовленні, якість голосу, тональність, жести, міміка, пан­томіміка, сміх, контакт очей у візуальному спілкуванні та ін. їх поділяють на дві групи — вербальні (словесні) й невербальні.

Вербальна (словесна) комунікація. Одним із основ­них засобів людського спілкування є мова — система сло­весних знаків, які використовуються як форма існування, засіб засвоєння і передавання суспільно-історичного до­свіду людства.

Володіючи мовою, люди обмінюються думками, розу­міють одне одного і взаємодіють, її розуміє як комуніка-тор (той, хто повідомляє інформацію, кодуючи її в словах), так і реципієнт (той, хто приймає повідомлення і декодує

Спілкування 75

його). Якщо комунікатор і реципієнт використовують рі­зні системи кодування, вони не можуть добитися взаємо­розуміння і налагодити спільну діяльність. Типовим при­кладом такої неспроможності є біблійна легенда про ва­вилонську вежу, яку не вдалося побудувати через «змішування мов».

Як засіб нагромадження і передавання суспільного до­свіду мова виникла в процесі праці ще в період становлен­ня людини. Для передавання інформації спершу вживали членороздільні звуки, за якими закріплювалося певне зна­чення. Нині завдяки мові люди мають змогу обмінюватися найрізноманітнішими думками й опановувати найскладні­ший досвід.

Процес практичного використання мови для спілку­вання називається мовленням. Мовлення — вербальна комунікація, засобом якої є слова.

За рівнем екстеріоризації мовлення буває зовнішнє і внутрішнє.

Зовнішнє мовлення охоплює всі різновиди усного і пи­семного мовлення.

Усним називають звукове мовлення, що сприймається іншими людьми за допомогою слуху. Його різновидами є діалог і монолог.

Діалог — найпростіший вид усного мовлення. Він розгортається як розмова між двома чи кількома осо­бами. Це мовлення не планують. Кожна вимовлена фраза є відповіддю на репліку співрозмовника. Особливості цьо­го мовлення залежать від рівня взаємовідносин і взаємо­розуміння між партнерами. Діалог є скороченим мовлен­ням. У ньому широко використовують немовні засоби, оскільки предмет розмови відомий співрозмовникам. Зна­чний вплив на його зміст мають особливості ситуації (контекст).

Монолог — мовлення однієї людини у формі розпо­віді, доповіді, лекції. Зміст повідомлення планується за­здалегідь. Монолог може відбуватися перед аудиторією і без неї. Монологічне мовлення без слухачів, глядачів є складнішим, бо в такому разі в мовця немає, інформації про те, як сприймає повідомлення аудиторія. Монологіч­не мовлення вимагає ретельного добирання слів, чіткої побудови речень, строгої логіки та композиційної завер­шеності. На відміну від діалогу монолог потребує спеціа­льної підготовки.

Писемне мовлення — процес спілкуватися з відсут­нім співрозмовником за допомогою писемних текстів,

76 Особистість у діяльності і спілкуванні

Воно сформувалося значно пізніше за усне, внаслідок по­треби в спілкуванні людей, що перебувають на відстані і рознесені в часі. Писемне мовлення виникло з піктогра­фії (малюнкового письма) і кіпу (вузликового письма). Подолавши стадії ідеографічного письма (повідомлення передавалось за допомогою символічних малюнків) та звукового письма цілими словами чи складами, воно пе­ретворилося на буквене письмо, яким користуємося нині. Писемне мовлення є найзручнішим і найдосконалішим засобом передавання нагромадженого досвіду наступним поколінням. Тому йому пред'являють особливі вимоги. Оскільки читач сприйматиме написаний текст пізніше (можливо, через століття), то писемне повідомлення повинно бути розгорнутим, а думки в ньому викладені чітко, точно, логічно.

Внутрішнє мовлення є видозміною зовнішнього. Складність людської діяльності породжує потребу зазда­легідь усно чи письмово її спланувати, вибудувати її зміст у голові. Внутрішнє мовлення є засобом внутрішньої під­готовки до діяльності, механізмом мовного мислення. Оскільки людині відомий предмет її думки, внутрішнє мо­влення дуже скорочене, в ньому рідко використовують іменники.

Змістовий аспект спілкування реалізується за допо­могою певних засобів — знакових систем. Основним за­собом спілкування у людському суспільстві є мова. Оскі­льки будь-яке повідомлення не залишає людину байду­жою, то в спілкування завжди включені емоції. Емоційне ставлення, що супроводжує мовленнєві висловлювання, утворює особливий, невербальний аспект обміну інформа­цією — невербальну комунікацію.

Невербальна комунікація. До невербальних засобів комунікації належать зовнішність людини, міміка, жести, просторове розміщення співрозмовників, сміх, сльози, об­мін поглядами, шкірно-м'язовий контакт, обмін предмета­ми, фотографіями, малюнками та ін. Ці знакові системи доповнюють, а іноді й замінюють слова. Невербальні засоби широко використовуються для спрямування і підсилення мовленнєвого висловлювання.

Неабияке значення в спілкуванні має зовнішність лю­дини, яку утворюють фізіогномічна маска, одяг, манери.

Фізіогномічна маска — основний вираз обличчя, який формується протягом життя під впливом думок, що пе­реважають, почуттів, ставлень, її коригують зачіскою, кос­метикою тощо.

Спілкування 77

Одяг нерідко е свідченням професійної належності. Стиль одягу викликає у партнера по спілкуванню очіку­вання певної поведінки. Так, військова форма є. підставою для сподівання, що партнер — дисциплінована людина. При встановленні контакту зовнішність людини має вели­ке значення. На її основі складається перше враження, яке часто визначає подальший розвиток стосунків.

Динамічний аспект спілкування виявляється в міміці та жестах.

Міміка — динамічний вираз обличчя в певний мо­мент спілкування.

Жест — соціальне сформований рух, що передає певний психічний стан. Він з'явився раніше, ніж вербальні засоби. Уже маленька дитина за допомогою жестів виражає свої потреби, бажання і ставлення.

Жести людини дуже різноманітні. Вони бувають ко­мунікативними (замінюють мовлення у спілкуванні і мо­жуть виконувати самостійну функцію, наприклад підні­мання при зустрічі руки задля привітання); жестами під­креслення (супроводжують мовлення і посилюють його вплив); модальними (слугують для вираження оцінки чи ставлення до ситуації, наприклад вертикально піднятий великий палець руки означає високу оцінку).

Міміка і жести розвиваються як суспільні засоби ко­мунікації, хоча деякі елементи є природженими. Суспі­льна залежність їх виражається в тому, що в різних культурах ті самі жести і вирази обличчя мають різне значення. Наприклад, вертикальне похитування головою українець сприйме як ствердження, а болгарин — як за­перечення.

На результат спілкування впливає міжособистісний простір, тобто дистанція між партнерами, їх розташування. Виявилося, що чим тісніші стосунки між людьми, тим на меншій віддалі один від •' одного вони розташовуються в процесі спілкування. Дистанція спілкування залежить від національності, соціального статусу, віку партнерів тощо. Дуже близька, як і надто віддалена, дистанції негативно позначаються на спілкуванні.

У американській психології виділяють чотири дистан­ції спілкування між партнерами: інтимна (до 0,5 метра), міжособистісна (0,5—1,2 метра), соціальна (1,2—3,7 мет­ра) і публічна (3—7 метрів і більше). Змінюючи дистан­цію, можна посилювати чи послаблювати вплив на парт­нера. Правильно обрана дистанція створює сприятливі умови для спілкування.

78 Особистість у діяльності і спілкуванні

Спілкування як міжособистісна взаємодія

Спілкуючись, людина не тільки обмінюється інформа­цією з іншими людьми. Вона звертається до них із про­ханням, запитанням чи вимогою, ставить собі за мету вплинути на співрозмовника, добитися потрібної відпові­ді чи виконання доручення. У таких випадках спілкуван­ня виступає як інтеракція — сукупність зв'язків і взає­мовпливів людей, що складається у спільній діяльності.

У процесі свого розвитку суспільство поступово вироб­ляє певні зразки поведінки, які визначають правила взає­модії та взаємовідносин між людьми і функціонують як соціальні норми. Ці норми в різних спільнотах можуть суттєво відрізнятися, їх порушення включає механізм со­ціального контролю, який реалізується як схвалення чи несхвалення, осуд, покарання, що коригують поведінку то­го, хто від них відхиляється. Діапазон соціальних норм дуже широкий: від чітко встановлених вимог трудової дисципліни до правил ввічливості у спілкуванні.

Кожна людина у будь-якій ситуації грає якусь роль. Роль — нормативна поведінка, яку оточуючі очікують від кожного, хто виконує певні соціальні функції. Та сама лю­дина в різних ситуаціях виконує різні ролі: вдома це може бути глава сім'ї, у транспорті — пасажир, у лікарні — па­цієнт, на підприємстві — робітник і т. ін. Соціальний кон­троль у процесах взаємодії зумовлюється соціальними очі­куваннями такої поведінки від людини, яка б відповідала ситуації і обраній ролі. Наприклад, від військового очіку­ють, що він виявлятиме дисциплінованість, зібраність у критичній ситуації, сміливість, рішучість і розсудливість.

Спілкуючись, кожна людина намагається так вибудува­ти свою поведінку, щоб вона відповідала рольовим очіку­ванням партнерів. Попри це нерідко рольова поведінка створює особливі рольові бар'єри, що перешкоджають вста­новленню довірливих стосунків між людьми чи навіть призводять до виникнення міжособистісних конфліктів. Соціальна значущість конфліктів різна і залежить від цін­ностей, які покладено в основу міжособистісних стосунків.

У спільній діяльності конфлікти виникають внаслідок предметно-ділових суперечностей і розбіжностей в особи­стих інтересах. Конфлікт, який виникає на основі предме­тно-ділових суперечностей, як правило, не спричиняє роз­риву міжособистісних стосунків. Причиною неприязні або ворожнечі між людьми можуть бути суперечності у сфері особистих (прагматичних) інтересів або невдало пі-

Спілкування 79

дібрані засоби спілкування з партнером. Психологи роз­робили вже багато програм, спрямованих на попереджен­ня і вирішення конфліктів та використання їх як джере­ла конструктивної активності.

Взаємодіючи, люди послуговуються різними способами впливу на партнерів. Найпоширенішими серед них є зара­ження, навіювання, наслідування і переконання.

Зараження — передавання суб'єктом свого емоцій­ного стану іншому індивіду. Воно спостерігається під час паніки, масових психозів.

Навіювання характеризується вибірковим впливом на конкретну людину, яка некритично сприймає інформа­цію.

Наслідування виявляється в повторенні людиною зразків поведінки, що демонструє її оточення. Прикладом наслідування є дотримання моди.

Переконання — вплив на партнера по спілкуванню за допомогою доказів і аргументів.

Ефективність спілкування залежить не тільки від за­собів впливу на партнера, а й від стилю спілкування — характерного способу встановлення і розвитку контактів. Найпоширенішими є авторитарний, демократичний і су­перечливий стилі. Авторитарний стиль характеризуєть­ся ігноруванням думки партнера і нав'язуванням своїх поглядів. Демократичний стиль пов'язаний із застосу­ванням таких засобів спілкування, які викликають у співрозмовника позитивне ставлення до повідомлення. Суперечливий стиль — це нестійка тактика спілкування, що містить елементи різних стилів. Суспільна практика свідчить, що найбільшого впливу на співрозмовника дося­гають за демократичного стилю спілкування.

'^ Спілкування як міжбсобистісне розуміння

Процес сприймання, розуміння і оцінювання людиною інших людей, себе, груп, тобто будь-яких соціальних об'єк­тів, називають соціальною перцепцією. Цей термін обґрун­тував американський психолог Джером-Сеймур Брунер (нар. 1915) для позначення явища соціальної зумовленості сприймання, його залежності не тільки від об'єкта, а й від минулого досвіду суб'єкта, його цілей, намірів. Пізніше його було поширено і на сприймання соціальних об'єктів.

Сприймання соціальних об'єктів відрізняється від сприймання предметів, бо індивід, якого сприймають, не

80 Особистість у діяльності і спілкуванні

пасрівнрій і не байдужий до суб'єкта, який сприймає. Біль­ше того, спілкування можливе лише тоді, коли люди, які вступають у взаємодію, можуть оцінитрі рівень взаєморо­зуміння і встановити, яким саме є партнер по спілкуван­ню. Тому учасники спілкування намагаються відтворити у свідомості внутрішній світ один одного, зрозуміти по­чуття, мотиви поведінки, ставлення до значущих об'єктів. ШзнаючрІ один одного, люди мають змогу краще і надій­ніше оцінити перспективи спільної діяльності.

Для побудоврі образу партнера використовують такі засоби, як ідентифікація і рефлексія.

Ідентифікація (лат. Шепіісиз — однаковий, тотожний; лат. їасіо — роблю) — спосіб розуміння людиною Іншого Індивіда через усві­домлене чи неусвідомлене уподібнення його характеристикам.

Припущення щодо внутрішнього стану, намірів, моти­вів і почуттів іншої людини ґрунтуються на спробі поста­вити себе на її місце. Ідентифікація тісно пов'язана з ем-патією — здатністю проникати в емоційний стан іншої людинрі шляхом співпереживання. Проте це не те саме. Людина може ідентифікувати себе з партнером, подумки поставивши себе на його місце, але не обов'язково пере-жріватиме його емоційний стан.

Суб'єкту спілкування важливо зрозуміти не тільки сво­го партнера, а й взяти до уваги, як той буде сприймати і розуміти його самого. Цей процес називається рефлексією.

Рефлексія (лат. гегіехіо — відображення) — усвідомлення суб'єк­том того, як його сприймає партнер по спілкуванню.

Чим глибше людина розуміє іншого, трім повніше і об'єктивніше оцінює себе. Якби людина мала повну інфор­мацію про партнера по спілкуванню, то вона б могла без­помилково обиратрі тактику взаємодії з ним. Але на прак-тріці ніколи такого не буває. Це змушує «припрісуватрі» іншим причини їх дій і вчрінків, тобто витлумачувати їх, вдаючись до каузальної атрибуції.

Каузальна атрибуція (лат. саива — причина, аШІЬиІІо — припису­вання) — причинне пояснення вчинків партнера шляхом «припису­вання» йому почуттів, намірів і мотивів поведінки.

Найчастіше це буває за дефіциту інформації про парт­нера, що змушує орієнтуватися на «гарну» чи «погану» лю­дину. Як правило, каузальна атрибуція здійснюється не-усвідомлено — на основі ідентифікації партнера з якоюсь знайомою людиною або шляхом віднесення його до певної

Спілкування 81

групи осіб, про яку вже є певні уявлення. У таких випад­ках люди можуть робити безпідставні висновки, ґрунтую­чись не на причинно-наслідкових відношеннях, а на випад­кових асоціаціях. Наприклад, усіх осіб з великим лобом вони вважатимуть розумними, огрядних — добродушними, тих, хто має жорстке волосся, — хоробрими тощо.

На правильність сприймання партнера по спілкуван­ню суттєво впливає установка — попередньо сформована готовність сприймати іншого під певним кутом зору, її дією можна пояснити ефект ореолу — приписування по­зитивних якостей особам, до яких суб'єкт сприймання ставиться позитивно, і негативних — тим, хто йому не подобається.

З установкою пов'язано і явище стереотипізації.

Сгереотмпізація (лат. зіегеоз — твердий; гр. г/роз — відбиток, фор­ма) — привнесення в образ партнера рис, якими наділяють пред­ставників певної професійної чи національної групи.

Стереотипізація виникає внаслідок узагальнення вла­сного досвіду суб'єкта, до якого він приєднує відомості, одержані з інших джерел. Ці відомості бувають сумнів­ними або й хибними, тому й узагальнення можуть бути помилковими.

На формування образу сприймання людини може впливати і атракція.

Атракція (лат. аШасііо — притягування) — привабливість одного партнера по спілкуванню для іншого.

Формами атракції є симпатія, дружба і кохання.

Отже, у ситуації спілкування образ партнера виникає як результат комунікації, що регулює процес спілкуван­ня. Партнер постає не тільки як людина певного віку, ста­ті, а і як особистість, що має лише їй властиві інтелектуа­льні, емоційні та вольові риси, їх пізнання є головним завданням міжособистісного розуміння.

Запитання. Завдання

1. Чи можна використовувати внутрішнє мовлення для спілкуван­ ня з іншими людьми? Поясніть свою думку.

2. Як пов'язані між собою діяльність і спілкування?

3. Охарактеризуйте роль невербальних засобів спілкування.

4. Як здобути прихильність партнера по спілкуванню?

5. Які ви знаєте механізми сприймання і розуміння людини люди­ ною? Охарактеризуйте їх.