3. Функціональний аналіз імперських систем
Функціональний аналіз дозволяє встановити механізми, за допомогою яких імперія підтримує своє існування й переборює дію несприятливих факторів. Так, якщо територіальна експансія є обов'язковою умовою ґенези імперії й, відповідно, необхідною складовою її генетичного визначення, то продовження експансії – як з економічних, так і з символічно-релігійних причин – виявляється, відповідно до функціонального підходу, фактором зміцнення імперського, універсального, статусу держави й у силу цього збереження стабільності соціальної системи в цілому.
Експансію – найбільш помітну зовнішню ознаку імперських систем – можна інтерпретувати як спосіб забезпечення двох фундаментальних потреб імперії: 1) експонентного росту обсягу доступних і контрольованих ресурсів; 2) підтвердження претензії на імперський «космічний суверенітет». Успішне здійснення експансіоністських акцій дозволяє включити матеріальні й людські ресурси територій, що приєднуються, у загальний для всієї імперії оборот, при цьому значна їхня частина попадає під прямий контроль верховної влади або безпосередньо внаслідок військового захоплення, або в ході наступної довгострокової організації скорених земель ("імператорські провінції" Рима). Таким шляхом виникають описані Айзенштадтом "плаваючі ресурси", тобто ресурси, виведені з-під контролю традиційних груп, певним чином упорядковані й такі, що вільно мобілізуються з метою реалізації політичної програми суверена. Однак кожний новий успіх експансії зачіпає поряд з господарською також і ідеологічну сферу, тому що будь-яка перемога з'являється в міфологічній картині світу, властивої традиційним суспільствам, наслідком не тільки економічної та військово-політичної, але й онтологічної, містичної переваги держави.
Таким чином, на стадії складання імперії у відносинах імперського центра й периферії формується специфічна асиметрія. Ресурси, складені в первісний імпульс розширення, компенсуються за рахунок ресурсів периферії (причому з надлишком, оскільки за цей же рахунок створюються "плаваючі ресурси", що гарантують, у свою чергу, подальше розширення); експлуатація периферії обґрунтовується релігійними й міфологічними поданнями про універсальну місію імперії й провідної ролі імперського ядра в її реалізації.
Сприйняття й прийняття експансії не як засобу твердження яких-небудь сакральних цінностей, а всього лише як способу залучення додаткових ресурсів характерно для неімперських систем, які у своїй політиці найчастіше керуються стратегією мінімакса, принципом “мінімізації витрат при максимізації вигід”. Використання подібної стратегії закономірно спричиняє припинення експансії при втраті нею прямого економічного або політичного змісту. Навпроти, імперська логіка перетворює експансію на самоцінний та надцінний захід, здатний компенсувати будь-які можливі матеріальні витрати культурно-символічними досягненнями. Виникнення природних перешкод до розширення території (природних – вторгнення в несприятливу кліматичну зону, або антропогенних – зіткнення з політичним конкурентом, що не уступає по силі) веде не до згортання інтервенціоністської активності, але до її граничного нарощування – оскільки будь-яка перешкода дискредитує всесвітні зазіхання держави. Використовуючи терміни соціології М.Вебера, неімперський тип експансії можна кваліфікувати як цілераціональне, а імперський – як ціннісно-національну соціальну дію, мотивовану вірою в "безумовну естетичну, релігійну або будь-яку іншу – самодостатню цінність певного поводження як такого, незалежно від того, до чого воно приведе".
Однак експансія може мати й в імперській системі не тільки ціннісний, але й цілераціональний зміст, виявляючись, необхідною умовою для підтримки властивої традиційному суспільству екстенсивної форми економіки, тим самим сприяючи мобілізаційному типу розвитку, найбільш важливими ознаками якого, за Фонотовим, є "сувора визначеність цілей, висока інтенсивність функціонування для якнайшвидшого виконання поставлених завдань, тверда, як правило, високоцентралізована система керування" (18, с.101). Економіка, що відповідає такому типу розвитку, заради запобігання можливого колапсу "повинна доповнюватися потужною компенсаційною системою, що представляє із себе сукупність таких засобів і ресурсів, які включаючись у господарське життя, у необхідні моменти перешкоджають блокуванню каналів економічного обороту ресурсів" (18, с.125). Можна припустити, що в системах імперського типу функцію компенсаторного механізму здійснює саме безперервна експансія, а також виникаюча в результаті її система нееквівалентного обміну “центр-периферія” При здійсненні якої-небудь екстреної або, навпроти, довгострокової планомірної діяльності, що не обіцяє негайного ефекту (наприклад, створення якісної інфраструктури, подібній перським і римським дорогам і т.ін.) імперією можуть використовуватися й інші компенсаторні механізми, у тому числі виділювані Фонотовим масований експорт сировини й різні форми примусу до праці.
У ситуації об'єктивної неможливості для імперії безпосередньо територіальної експансії, її в певному змісті починає заміщати експансія імперії в просторі політичної символіки. Імперська міфологема, звичайно, сприяє й військово-політичним успіхам держави, однак повною мірою її значення розкривається в той момент, коли розширення імперії припиняється й стабілізується положення на її границях. Експлуатація імперського міфу може виявитися своєрідним компенсаторним механізмом військової експансії, що забезпечує тривале існування імперської системи навіть при видимій відсутності в неї всяких позитивних підстав для претензій всесвітню місію.
Культурно-ментальна, символічно-значеннєва експансія імперії не тільки є продуктом експансії військово-політичної і її ідейним обґрунтуванням і каталізатором – за певних умов вона виступає як субститут останньої, забезпечуючи тим самим "порятунок" імперської державності від катастрофічної для неї стабілізації. Іноді символічним виходом для імперії може виявитися й ізоляція її сакрального, містично значимого простору від "профанної" території, займаної варварами. "Нездатність просунути ідеал впливовою дією, – пише Казарян, – змушує її відокремлюватися, відчужуючи інше як варварське, тобто політично неосмислене й у такий спосіб здатне бути відданим презирству – за Китайською стіною, за валом Адріана, що обгороджують цивілізацію. Стіни й вали не просто позначають межі, що обороняються від вторгнення ззовні, але розділяють змістовний простір від зраджуваного забуттю".
Функцією імперії (і разом з тією умовою її виникнення) є й інтеграція різних, включених до її складу у процесі розширення, соціумів до загальнодержавного організму. Відверта дисфункціональність граничних варіантів (асиміляції, винищування) інтеграції робить необхідним пошук шляхів взаємодії центральної імперської еліти з місцевими елитами. Можна припустити, що саме особливий характер внутрішньоімперської елітної динаміки в першу чергу визначає ступінь стійкості й специфіку імперської будови.
Процес створення імперської структури залежить від двох обставин. З одного боку, від здійснення відзначеного Айзенштадтом прагнення суверенів імперій "царювати в більше централізованій країні, де вони могли б монополізувати право на прийняття політичних рішень і одноосібно визначати політичні цілі, незважаючи на різні традиційні групи – аристократією, племінними вождями або патриціями". Суверен імперії, "завжди наполягав на тому, що посадові особи служать особисто йому або тій політичній організації, що він хоче дати країні, але не є представниками певної соціальної категорії". В остаточному підсумку зусилля імперських володарів завершувалися виникненням центральної або, скоріше, загальноімперської (не обов'язково зосередженої тільки в центрі) еліти (доповнюваної необхідною бюрократією), що втратила або тільки в дуже слабкому ступені зберегла зв'язок із традиційними елітними групами. Легітимація цієї еліти ґрунтувалася на прихильності фундаментальній, абсолютної імперській ідеї. Примітно, що для центральної влади часто виявляються неприйнятними партикуляріські претензії традиційних еліт і інститутів не тільки провінції, але й імперського ядра, що прагне в особі своїх, умовно говорячи, "патриціїв" зберегти в багатонаціональній імперії як свою соціально-політичну, так і, найчастіше, культурну гегемонію.
З іншого боку, уніфікація владного простору імперії не може бути всецілою й абсолютною. Повне усунення традиційних еліт, як правило, досить слабко працює на користь центральної влади, тому що залишає її без своєрідного буфера між імперською елітою й приналежними до іншої політичної культури підданими. Наявність такого буфера дозволяє переводити вимоги центральної влади на зрозумілу мову соціальної інтеракції, що не викликає відторгнення або протесту, що у свою чергу забезпечує необхідну для політичних завдань імперії мобілізацію периферійних ресурсів. При цьому конкретні варіанти розподілу повноважень центральних і місцевих еліт змінюються не тільки від імперії до імперії, але можуть різнитися й у межах одної з них, як у синхронному, так і в діахронному вимірі, відповідаючи місцевій специфіці.
Перетворення традиційних місцевих еліт на ефективний транслятор імперської політики є можливим у тому випадку, якщо поряд з іншими привілеями їм дається й право доступу до еліти центральної. Подібне рекрутування функціонально із загальносистемної точки зору, оскільки сприяє підтримці стабільності, зниженню прагнень місцевих еліт до автономізації, а також розширенню потенційного елітного резерву. Тому характерною рисою імперських систем, як відзначає Ж.Лагруа, виявляється коливання між двома політичними стратегіями: "відкритості місцевим елітам і знаті... і створенням нових еліт, зобов'язаних тільки своєму вихованню й включеності до складу армії або бюрократії своїм статусом і легітимністю. Друга політика швидше веде до злиття, але вона провокує ізоляцію й соціальну дискваліфікацію старих еліт, ризикуючи перетворити їх на потужну опозицію".
Стабільність імперії, таким чином, безпосередньо залежить від того, якою мірою і яким способом різні елітні групи ототожнюють свої приватні інтереси з інтересами всієї імперії, і тому саме поводженням еліт – як центральних, так і периферійних – визначається в остаточному підсумку міцність єдиної імперської політичної культури. Можна погодитися із твердженнями Філіппова: "Центральна еліта звичайно без утруднень справляється з парадоксом, суть якого у тому, що окрема група ототожнює себе із загальним. Цьому сприяє панування ієрархічної моделі диференціації суспільства. Периферійні еліти можуть або ототожнювати себе повністю з імперією, або, навпроти, чітко тематизувати свою особливість і особливість своєї доступної для огляду соціальної області. Імперія стійка, доки гармонізовані відносини центральної й периферійної еліт і периферійні еліти балансують між цими крайніми можливостями".
У підсумку, потрібно зазначити, що конкретний аналіз імперських структур і інститутів повинен служити в першу чергу дослідженню їхньої ролі й внеску у виконання основних функцій імперії: 1) підтримувати стійкий ріст обсягу й доступності ресурсів; 2) підтверджувати універсалістські домагання; 3) сприяти інтеграції гетерогенного в етнокультурному відношенні імперського простору в єдиний соціально-політичний організм; 4) забезпечувати ефективну взаємодію центральної й периферійних еліт (остання функція може розглядатися і як компонент третьої – у вигляді основного способу її здійснення).