Визначальні тенденції світового розвитку в 1914-1939 рр. Періодизація світового розвитку XX століття.

Економічний, технічний та інтелектуальний прогрес (зміцнення економічної могутності ряду розвинутих країн; нові відкриття в науці і винаходи в техніці; зростання культурно-освітнього рівня населення).

Нестабільність економічного розвитку країн світу (виникнення економічних криз, посилення суперечностей між економічно розвинутими і відсталими країнами).

Зростання напруженості в міжнародних відносинах (конфлікти, міжнародні кризи, світові і локальні війни).

Посилення національно-визвольної боротьби (національно-визвольні революції, визволення ряду країн від колоніальної залежності).

Розвиток соціальних рухів (зростання кількості громадських організацій, професійних спілок, партій, зміцнення їх ролі в житті суспільства, посилення революційних рухів).

Протистояння демократії і тоталітаризму (боротьба за демократію в різних країнах світу; встановлення демократичних або тоталітарних режимів).

Економічний розвиток у даний період характеризується як вільним розвитком ринкових відносин, так і становленням системи державного регулювання економіки в різних варіантах. Стала більш активною і масовою, ніж у ХІХ ст. участь людей в економічному житті, що змінювало не лише самих людей, а й планету. Внаслідок активної господарської діяльності відбувалося загальне потепління, використання енергетичних ресурсів Землі впливало на загальний вигляд цілих континентів, передусім Америки і Європи.

Інтенсивний розвиток виробництва викликав небувалий до цього технічний прогрес, що став можливим завдяки геніальним науковим відкриттям учених різних країн. У масовому виробництві широко застосовувалась електроенергія. Всюди будувались тепло- і гідроелектростанції. Значних успіхів досягло машинобудування. Перша світова війна, мілітаризація економіки, гонка озброєнь стали головними причинами інтенсивного розвитку нових типів літаків, танків, військових кораблів.

Періодизація:

І. 1914 – 1918 рр. – Перша світова війна.

ІІ. 1918 – 1923 рр. – Повоєнна нестабільність.

ІІІ. 1924 – 1929 рр. – Період економічної стабілізації.

ІV. 1929 – 1933 рр. – Період „Великої депресії

V. 1933 – 1939 рр. – Період назрівання Другої світової війни.

Початок Першої світової війни.

Причинами Першої світової війни стали:

- прагнення переділити уже поділений світ (основою цієї тенденції була політика монополій, що мала виразно експансіоністський, агресивний характер);

- посилення ролі держави, що перетворювалася в носія загальнонаціональної ідеї, яка замінила ідеї демократії;

- зростання монополій з державою, формування державно-монополістичного капіталізму посилювало агресивність державної політики;

- намагання вирішити внутрішні проблеми (соціальну напруженість між бідними і багатими та національну — між пануючими і пригнобленими націями);

- швидкий економічний розвиток провідних країн та гострі суперечності між ними, викликані нерівномірністю такого розвитку;

- мілітаризація економіки і суспільної свідомості.

Приводом до розв'язання війни стало вбивство 28 червня 1914 р. дев'ятнадцятирічним сербським студентом Гаврилою Принципом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда з дружиною. Троїстий Союз використав цю подію як привід до початку війни. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. 29 липня в Росії було оголошено часткову мобілізацію, а Німеччина відразу ж оголосила війну: Росії — 1 серпня, а Франції — 3 серпня. Німецькі війська вирушили на французьку територію через Бельгію. Англія стала на бік нейтралітету Бельгії і 4 серпня оголосила війну Німеччині. Так розпочалася Перша світова війна.

Воєнні дії розгорнулися в Бельгії та Франції, Східній Прусії і на Україні, у Сербії та Палестині, у Закавказзі і Африці, а також на всіх океанах Землі. У воєнний конфлікт поступово було втягнуто 38 держав, мобілізовано 74 млн осіб.

Перша світова війна. Компанії 1915-1916 років.

ДАТИ: 1915 р. - вихід з Троїстого союзу Італії, натомість приєднання до нього Болгарії. Лютий-грудень 1916 р. - Верденська битва Червень 1916 р. • Брусиловський прорив Липень-листопад 1916 р. - битва на р. Сомма. ПЕРСОНАЛІЇ: БРУСИЛОВ Олександр (1853 - 1926) - російський військовий діяч, генерал від кавалерії, в роки Першої світової війни - командуючий 8-ю Галицькою армією, з 1916 р. - командуючий Південно-Західним російським фронтом. У травні-червні 1917 р. - головнокомандуючий російською армією, з 1920 р. - у Червоній армії, у 1923 - 1924 рр. - інспектор кавалерії 1. Перехід до позиційної війни дав змогу Німеччині перекинути свої сили на Східний фронт. У 1915 р. тут був проведений основний наступ, у той час, як на Західному фронті Німеччина перейшла до стратегічної оборони. У лютому-березні 1915 р., після боїв біля Мазурських озер, німецька армія витіснила російські війська із Східної Пруссії. До осені 1915 р. німецькі та австро-угорські війська захопили Західну Україну, Польщу, Литву, частину Латвії. У травні 1915 р. Італія, яка прагнула приєднати західну частину Балканського півострова (території Австро-Угорщини, Туреччини та Албанії) вийшла з Троїстого союзу і оголосила війну колишнім союзникам, а у вересні 1915 р. до союзу вступила Болгарія і він перетворився на Четверний (Почвірний). На Західному фронті відбулися бої у Фландрії та Шампані. Найбільша битва - поблизу міста Іпра (Бельгія). У першій половині лютого німецьке військо отримало «бойовий хімічний засіб у вигляді хлорного газу» та «нового роду артилерійський снаряд, начинений отруюючими речовинами, котрі викликали сльозотечу». 22 квітня 1915 р. 4-та армія рейхсверу поблизу Іпру вперше у воєнній історії використала проти англо-французьких військ для прориву їхніх позицій газобалонну атаку. Газ дістав назву іприт (від місцевості першого використання). Балони з газом було встановлено уздовж 6-кілометро-вої ділянки фронту. Вихід газу із них зайняв лише п'ять хвилин. Вглибину хмара мала від 600 до 800 м, заввишки була у людський зріст, згодом - вище. Хлором тоді було отруєно 15 тис. осіб, з яких 5 тис. (33 %) померло. Солдати, згадував учасник цієї операції, побачили, «що велетенська хмара зелено-жовтого газу підіймається з-під землі й повільно рухається за вітром у напрямку до них, що газ стелеться по землі, заповнюючи кожну ямку, кожне заглиблення й затоплює траншеї та воронки. Спершу подив, потім жах й, нарешті, паніка охопила війська, коли перші хмари диму окутали всю місцевість і примусили людей, задихаючись, битися в агонії. Ті, хто міг рухатися, бігли, намагаючись, більшою частиною даремно, обігнати хмару хлору, котра невмолимо переслідувала їх». Німці мали тактичний успіх, проте не мали напоготові резервів і не змогли з нього скористатися. Німеччина порушила конвенцію, яка забороняла застосування отруюючих речовин, й повела нову війну, причому німецьке командування використало у великому масштабі нову зброю в операції, котра мала обмежену мету. Після Іпру отруйні гази надалі використовували обидві сторони. Газова війна все більше посилювалася. Запроваджувалися нові отруюючі речовини. Війська стали систематично обстрілюватися грантами й бомбами, що містили в собі задушливі й сльозоточиві гази. 2. Основні бойові дії 1916 р. відбулися на Західному фронті. В лютому німецькі війська намагалися штурмом взяти Верден - найважливішу ланку оборони Франції. У цій грандіозній битві, що тривала з лютого по грудень 1916 р., Німеччина втратила 600 тис. чоловік, Франція -300 тис. (так звана Верденська м'ясорубка). Однак реального успіху Німеччина не досягла. З липня по листопад 1916 р. французька армія намагалася прорвати оборону німців на р. Соммі і вийти до Брюсселю, що призвело до загальних втрат чисельністю 1,3 млн чоловік. Тут вперше англійською стороною застосована нова зброя - танки. Більш успішними були дії військ Антанти на Східному фронті. В червні 1916 р. Росія розпочала ряд наступальних операцій в Галичині. Армія генерала Брусилова прорвала фронт і зайняла більшу частину Галичини і Буковини (так званий Брусиловський прорив). Втрати противника - 1,5 млн чоловік. Успіхи Росії сприяли вступу Румунії у серпні 1916 р. у війну на боці Антанти. Однак невдовзі вона була окупована австро-угорськими військами. Проте стратегічна ініціатива переходила до Антанти, і вона відмовилася від німецької пропозиції розпочати переговори наприкінці 1916 р.

Перша світова війна. Події 1917-1918 років.

6 квітня 1917 р. США, що до цього були нейтральною країною і торгували практично з усіма воюючими державами, оголосили війну Німеччині.

У лютому 1917 р. в Росії відбулася революція, результатом якої стало повалення самодержавства і перехід влади до Тимчасового уряду. Останній продовжив курс на ведення війни «до переможного кінця». Однак реальних можливостей для цього не було. Економічна ситуація в країні була катастрофічною.

В результаті перевороту 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1917 р. Тимчасовий уряд було скинуто і до влади прийшла більшовицька партія на чолі з В.Леніним, сформований радянський уряд - РНК. На заклик більшовиків укласти мир без анексій і контрибуцій відгукнулася тільки Німеччина. Вона бажала позбутися війни на два фронти. В грудні 1917 р. між Росією та Німеччиною укладено перемир'я, незабаром почалися переговори делегацій Четверного союзу та Радянської Росії у Бресті. Під загрозою продовження бойових дій Росія погодилася на тяжкі умови миру.

З березня 1918 р. підписано Брестський мир між Росією і країнами Четверного союзу. Прибалтика, частина Білорусії переходили під контроль Німеччини. Радянські війська виводилися з України та Фінляндії, Росія визнала самостійність України, зобов'язувалася виплачувати Німеччині контрибуцію у 6 млрд марок. Країни Антанти, які не визнали цього сепаратного мирного договору, почали військову інтервенцію в Росію. Після укладення миру Німеччина розгорнула наступ на Західному фронті. Влітку 1918 р. її війська вийшли на р.Марну і стали обстрілювати Париж з гармат далекобійної артилерії. Однак військові резерви Німеччини на той час були вичерпані. В липні 1918 р. союзні армії Англії та Франції, отримавши підкріплення з США, перейшли в контрнаступ, витіснивши німецькі війська з Франції та Бельгії. Водночас почався наступ на Балканах. У вересні 1918 р. Болгарія запросила перемир'я. Наступ англійських військ на Близькому Сході примусив Туреччину ЗО жовтня 1918 р. підписати перемир'я.

2. У Німеччині та Австро-Угорщині почалися революційні виступи. У жовтні 1918 р. Австро-Угорщина розпалася: проголосили незалежність Чехословаччина, Югославія, Австрія, Угорщина. В Австрії та Угорщині скинуто монархії, проголошено республіки. В листопаді 1918 р. австрійський уряд підписав умови перемир'я, що були продиктовані Антантою.

У вересні німецький уряд звернувся до США з проханням перемир'я, а 3 листопада 1918 р. у Кілі (Німеччина) відбулися демонстрації матросів, солдатів і робітників, що переросли в революцію. Імператор Німеччини втік, новий уряд очолили соціал-демократи, Німеччина проголошена республікою.

3. 11 листопада 1918 р. у Комп'єнському лісі, у штабному вагоні командуючого військами Антанти французького маршала Фоша німецька делегація на чолі зі статс-секретарем закордонних справ Ерцбергером підписала перемир'я, запропоноване союзним командуванням. Німеччина визнала себе переможеною. Перша світова війна закінчилася. У 34-х статтях цього документа було окреслено умови й термін перемир'я. Насамперед Антанта вимагала звільнення окупованих німецькими військами територій, передачі рейхсвером військового спорядження, вагонів, паровозів, вантажних автомобілів, повернення військовополонених, утворення нейтральної зони на правому березі Рейну. Німеччина зобов'язувалася віддати союзникам усі підводні човни, роззброїти усі надводні кораблі, а також у визначений термін виконати й інші вимоги.

4. Перша світова війна привела до істотних політичних, економічних та територіальних змін у багатьох регіонах світу, насамперед у Європі, її закінчення підводило риску під усім довоєнним розвитком людства.

Одним із підсумків війни стало нове співвідношення сил на міжнародній арені. Сполучені Штати Америки почали чимдалі більше відігравати роль кредитора європейських держав-переможниць (а згодом - і переможених), відповідно посилилася їхня роль у світовій політиці. Політична карта світу змінювалася на очах. У перебігу війни державний устрій Австро-Угорщини, Німеччини, Османської імперії не витримав випробувань воєнного часу. Імперії Гогенцоллернів, Габсбургів, Романових, турецьких султанів розпалися. Загалом війна і революції спричинили крах монархій: із 41 правлячої династії у Європі напередодні війни після її завершення залишилося лише 17. На їхніх уламках постали нові держави. Посилився вплив Японії та Китаю. Почала занепадати колоніальна могутність європейських держав.

Перша світова війна призвела до серйозних політичних, економічних і територіальних змін у багатьох регіонах світу, насамперед у Європі - основному театрі воєнних дій.

Сталися радикальні зміни у співвідношенні сил у світі:

• революція у колишній Російській імперії, справжню мету якої на той час далеко ще не всі усвідомлювали, на тривалий час поставила її поза колом великих держав;

• країни Четверного блоку (Австро-Угорщина, Німеччина, Болгарія, Туреччина) внаслідок поразки у війні також випали із гурту країн, котрі визначали світову політику;

• виснажені війною, Англія і Франція істотно поступилися своїми позиціями СПІА та Японії, значення і вплив яких незмірно зросли;

• значно активізувався національно-визвольний рух у колоніальних і залежних країнах Азії та Африки;

• перестали існувати Німецька, Російська, Австро-Угорська, Османська імперії;

• у Європі утворилися нові держави - Польська Республіка, Чехословацька Республіка, Королівство сербів, хорватів і словенців (із 1929 р. - Югославія), Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. Водночас серйозне порушення (перш за все - країнами Антанти) права націй на самовизначення (зокрема, української нації) під час установлення кордонів нових держав та амбіції їхніх лідерів перетворювали цей стратегічний регіон у постійне джерело напруження.

Таким чином, Перша світова війна стала важливим рубежем у розвитку людства. Вона, зокрема, довела єдність та взаємозалежність світової цивілізації й започаткувала докорінні зміни в економіці, внутрішньо полі-тичному житті, міжнародних відносинах, культурі, а також - і насамперед - у свідомості й поведінці людей.

Поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні. Масштаби втрат і руйнувань.

Німецьке командування навесні 1918 р. спробувало розгромити англо-французькі війська до прибуття в Європу збройних сил США. Наприкінці березня Німеччина почала наступ. Ціною великих втрат її військам удалося просунутися до Парижа, захопити чимало полонених і трофеїв. Проте розбити англо-французькі  армії до прибуття американців не вдалося. Не тільки матеріальні, а й людські резерви Німеччини були вичерпані; на фронт відправляли підлітків. Солдати були втомлені й воювати не хотіли, багато їх дезертирувало.  Наступ німецьких військ зазнав краху, й ініціатива перейшла до Антанти. Англо-французькі армії та новоприбулі дивізії США відкинули війська Німеччини на вихідні позиції.  8 серпня розпочався наступ військ Антанти під загальним командуванням французького маршала Фоша. Вони прорвали фронт противника, розгромивши за один день 16 дивізій.  Не бажаючи воювати, німецькі солдати здавалися в полон. Це був, за словами фактичного керівника німецького генерального штабу генерала Людендорфа, «найчорніший день німецької армії в історії світової війни» (див. документи).  Англо-французькі та сербські війська наступали й на Балканському фронті. Болгарську армію було розбито і Болгарія капітулювала. Після розгрому англійськими і французькими військами турецької армії в Палестині та Сирії капітулювала й Османська імперія. Солдати австро-угорської армії відмовилися воювати. Австро-Угорщина розпалася. З листопада 1918 р. австро-угорське командування підписало продиктоване Антантою перемир'я.  На світанку 11 листопада 1918 р. в Комп'єнському лісі, у штабному вагоні французького маршала Фоша було підписано перемир'я між Німеччиною та її противниками (див. документ).  В той же час було припинено бойові дії. Перша світова війна закінчилася.  Згідно з умовами миру Німеччина зобов'язувалася звільнити захоплені нею території Бельгії, Франції і Люксембургу, а також Ельзас-Лотарингію, вивести свої війська з Австро-Угорщини, Туреччини і Румунії, звільнити лівий берег р. Рейн. Вона погоджувалася на перетворення правого берега Рейну у нейтральну зону. Бухарестський і Брестський договори анулювалися. Німеччина видавала союзникам 150 тис. вагонів, 5 тис. автомобілів, 5 тис. одиниць важкої артилерії, 1700 літаків і т. д.  Перша світова війна згубила мільйони людей і завдала величезної матеріальної шкоди. Убитих і померлих від ран налічувалося не менш як 10 млн, поранених – понад 20 млн. Крім того, величезна кількість людей загинула від хвороб та голоду.  Війна 1914-1918 pp. поглинула в середньому третину національного багатства головних держав – учасниць війни. Цілі міста і селища було стерто з лиця землі, зруйновано величезну кількість залізниць, мостів, фабрик, заводів. Війна призвела до занепаду промисловості, сільського господарства та фінансів у багатьох європейських країнах.

Паризька конференція 1919 року. Версальський договір. Утворення Ліги Націй.

 1. Наміри головних держав-переможниць на конференції. Війна закінчилася. З метою облаштування повоєнного світу переможцями було скликано всесвітню мирну конференцію, якій судилося стати найзапеклішою дипломатичною битвою між колишніми союзниками.    На відкритті конференції 18 січня 1919 р. були присутні 72 делегати з 26 суверенних країн і 4 британських домініонів. Переможені країни було вирішено не запрошувати. Головну роль відігравала «Велика четвірка» в особі Президента США В. Вілсона та прем'єр-міністрів Ж. Клемансо (Франція), Д. Ллойд Джорджа (Велика Британія), В. Орландо (Італія). Всередині четвірки вирізнялася «Велика трійка», в якій місця італійцю вже не знаходилося.    Проте ще задовго до відкриття конференції між членами «Великої трійки» загострилася боротьба навіть з такого питання як, де її проводити - у Франції чи у Швейцарії.    Англія та Франція, віддаючи належне внеску на завершальному етапі війни 22-м американським дивізіям у Франції, закидали США, що ті не виробили жодної гармати і жодного танка, а із задіяних 1918 р. у Франції 4 млн союзницьких військ майже 2 млн становили англійські вояки. Те, що саме 1 млн американців схилив на Західному фронті шальки терезів на бік Антанти, уже не згадувалося. Війна закінчилася, і США перестали бути «рятівним колом» для Європи.    Франція, насамперед, розраховувала на реванш над німцями. Відсутність на конференції традиційного союзника Франції проти Німеччини - Росії - змушувала її триматися Англії.    Велика Британія сподівалася, що конференція стане трампліном для відновлення її могутності. Д. Ллойд Джордж, як і Ж. Клемансо, не хотів бачити американського президента у Парижі. Французький прем'єр, побоюючись, що сама присутність В. Вілсона на конференції дасть змогу німцям маневрувати на переговорах, писав Д. Ллойд Джорджу: «Я не вважаю за потрібне приховувати від Вас, що вважаю його присутність і небажаною, і неможливою».    США перебували в особливому становищі. На початку грудня 1918 р. американська делегація у складі 1300 осіб вирушила на пароплаві «Джордж Вашингтон» у Європу. В. Вілсон - «батько» історичних «14 пунктів», не приховував, що метою США на конференції є доповнення економічної та військової могутності міцним політичним впливом на Європу. Американці мало переймалися гаслом Д. Ллойд Джорджа «Німці за все заплатять!», адже часи, коли вони вклонялися у Вестмінстері й Пале-Бурбоні, минули. Головне, на думку американців, полягало в установленні рівноваги між Великою Британією та Німеччиною заснуванням на конференції всесвітнього парламенту - Ліги Націй. Америка розраховувала, опершись на нові держави, стримати апетити Британії та Франції щодо Німеччини, адже лише за умов рівноваги США могли здобути верховенство над іншими державами. Англія вже не могла цьому зарадити, вона втратила свій єдиний традиційний козир - перевагу над США у військово-морському флоті.    Єдиним серйозним конкурентом лідерства США міг бути лише Ватикан, і щоб не допустити контролю папи над об'єднаною німецько-австрійською державою, Сполучені Штати виступали проти об'єднання Австрії з Німеччиною.    2. Версальський договір з Німеччиною. Створення Ліги Націй. Після запальних дискусій 28 червня 1919 р. політики виїхали до розташованого за 16 км від Парижа Версалю, де й підписали договір, що увійшов у історію як Версальський. Цим документом, обсягом 200 сторінок, вирішувалася доля не лише Німеччини, а й майбутнє світу.    Перші 26 із 400 статей договору започатковували Лігу Націй - міжнародну міжурядову організацію, створення якої В. Вілсон вважав ключовою проблемою конференції. За Статутом Ліги Націй, який був складовою Версальського договору і який підписали 44 держави, її засновниками вважалися країни, що брали участь у війні проти Німеччини (таких було 31), а також новоутворені держави (13). Оскільки конгрес США, вважаючи, де переважали республіканці - прихильники ізоляціонізму, відмовився ратифікувати Версальський договір, то країна не стала членом Ліги Націй. Це, окрім іншого, стало особистою трагедією В. Вілсона, унаслідок якої він невдовзі відійшов від політики і помер. Ліга ж, штаб-квартира якої розташовувалась у Женеві (Швейцарія), формально проіснувала до квітня 1946 р., хоча фактично припинила діяльність 1939 р. напередодні Другої світової війни.    Ж. Клемансо наполягав на створенні армії Ліги Націй, проте американська і британська делегації рішуче заперечили проти цього. Натомість США змушені були відмовитись від ідеї Міжнародного арбітражу і Світового міжнародного суду. 14 лютого 1919 р. В. Вілсон представив Статут Ліги Націй, який журналісти відразу назвали «Євангелієм XX століття».    Однак від самого початку існування Ліги не було безхмарним. Чимало неєвропейських учасників конференції були не задоволені тим, що у Раді Ліги Націй домінували європейські країни: Британія, Франція й Італія. Уже на першому засіданні Асамблеї неєвропейці, особливо делегати від Аргентини, піддали організацію жорсткій критиці, називаючи її «європейським клубом». Вони ратували за демократичну Лігу, за те, щоб Рада обиралася всіма країнами на Асамблеї. Ці ідеї були відхилені й аргентинська делегація від'їхала.    Неєвропейські країни також закидали, що в Лізі домінують білі. Японці відверто заявили, що розцінюють це як вияв расової дискримінації. Проте американці та британці відхилили і ці звинувачення.

Недосконалість Версальської системи договорів.

1. Не розв'язала протиріччя між держава­ми-переможницями й державами, які зазнали поразки;

2.     не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

3.     не запобігла можливості виникнення ре­ваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів;

4.     викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів», започат­кувала основи національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

Вашингтонська конференція 1921-1922 років.

Для розгляду далекосхідних питань у листопаді 1921 - лютому 1922 рр. була скликана Вашингтонська конференція 9-ти держав - США, Великобританії, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії, Китаю

Найактивніший учасник конференції - США, які намагалися встановити контроль над Азійсько-Тихоокеанським регіоном. Офіційна мета конференції - обмеження морських озброєнь і вирішення проблеми Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. В основному її рішення були спрямовані на обмеження програми Франції по збільшенню свого флоту і зменшенню впливу Японії, яка втрачала свої позиції в Китаї. США вимагали припинити в усіх країнах будівництво великих військових кораблів.

13 грудня 1921 р. підписано договір «чотирьох держав» - США, Британії, Франції та Японії, який, в цілому, був договором про ненапад у зоні Тихого океану. Він скасував англо-японський договір 1902 року. Країни, що підписали договір, домовилися «поважати всі права стосовно їх острівних володінь у зоні Тихого океану». США надавалася можливість «придбання» островів у регіоні.

6 лютого 1922 р. підписано договір про обмеження морських озброєнь (договір «п'яти держав») між США, Британією, Францією, Японією та Італією строком на 15 років. У ньому визначалася кількість лінкорів, що їх могли мати держави-учасниці, у такій пропорції: по 5 для США і Англії, 3 - для Японії, по 1,75 - для Франції та Італії. Було вирішено заморозити будівництво лінкорів на 10 років. Обмежень на інші класи кораблів не встановили. Японії, Англії і США не дозволялося укріплювати свої бази на островах. Від цього виграла Японія, яка щойно закінчила будівництво нової бази на о. Бонін.

Одним з найскладніших на конференції вважалося питання Китаю. 6 лютого 1922 р. підписано договір «дев'яти держав», у якому йшлося про дотримання суверенітету, незалежності та територіальної цілісності Китаю і дотримання принципу «відкритих дверей», тобто «рівних можливостей, що відкриваються у Китаї для торгівлі і промисловості всіх націй». Фактично, це давало перевагу США в Китаї, оскільки до цього останній був поділений на сфери впливу тільки Франції, Англії та Японії. Держави-учасниці обіцяли не використовувати ситуацію, що склалася в Китаї, з метою здобуття переваг для себе. На той час у Китаї існували 2 уряди: у Пекіні -монархічний, у Кантоні - республіканський на чолі з Сунь Ятсеном, які ворогували між собою. Іноземні громадяни мали право екстериторіальності - тобто у разі порушення ними китайських законів вони не підлягали юрисдикції Китаю.

Вашингтонська конференція зафіксувала нове співвідношення сил на Далекому Сході на користь США, Британії і Франції.

Спроби перегляду повоєнних договорів у 1920-х рр.

Після підписання Версальсько-Вашингтонської системи договорів міжнародна ситуація в Європі стабілізувалася. Однак «відкритим питанням» залишалася Радянська Росія: європейські уряди не визнавали більшовицького режиму, намагалися ліквідувати його під час громадянської війни у Росії; радянський уряд відмовився розраховуватися за царськими кредитами. Це стримувало її міжнародне визнання і розвиток торгівлі. Винятком став торговий договір Росії з Англією 1921 року.

Початком виходу Росії з міжнародної ізоляції стала Генуезька конференція, яка проводилася з квітня по травень 1922 року. Основне питання конференції - взаємне визнання боргів. Однак Росія погодилася оплатити царські борги у тому випадку, якщо європейські держави відшкодують збитки від інтервенції 1918 - 1920 років. Оскільки остання сума, з точки зору Росії, перевищувала борги періоду царизму, а європейські країни це не влаштовувало, - конференцію було припинено. Проте у містечку Рапалло 16 квітня 1922 р. підписано договір Росії з Німеччиною, за яким країни визнали одна одну і встановили тісні політичні, військові та економічні зв'язки.

11 січня 1923 р. франко-бельгійські війська окупували Рурську область Німеччини через те, що остання не мала можливості виплатити астрономічну суму репарацій. Уряд Німеччини закликав населення не співробітничати з окупантами, не працювати на виробництві, а Німеччина продовжувала виплату заробітної плати у цьому регіоні. Це призвело до гіперінфляції - ціна одного американського долара дорівнювала сотням мільярдів марок.

У серпні 1923 р. Німеччину охопив загальний страйк. У результаті посилився вплив радикальних партій (лівих - комуністичних і правих - фашистських). Лідер до цього невідомої націонал-соціалістичної партії А. Гітлер навіть закликав до походу на Берлін.

Фінансові питання розглядалися і на Гаазькій конференції влітку 1922 р., однак теж безрезультатно. Єдиним практичним результатом її стало визнання Радянської Росії повноправним учасником міжнародних відносин без будь-яких поступок з її боку.

На Лозаннській конференції 1922 - 1924 рр. укладено договір (1924) європейських країн та Туреччини, що замінив Севрський договір. Відповідно до Лозаннського договору встановлені сучасні кордони Туреччини.

За Локарнськими угодами жовтня 1925 р. гарантована недоторканність кордонів між Францією і Бельгією та Німеччиною. Східні кордони Німеччини гарантуванню не підлягали. Німеччину було прийнято до Ліги Націй. З Саарської області виводилися французькі війська.

Поступово країни Європи відходили від принципів Версалю, ставали на шлях визнання СРСР, і до 1925 р. він був визнаний 22 країнами.

Після Рапалло зав'язалися найтісніші контакти СРСР і Німеччини, особливо у військовій сфері: з 1923 р. практикувалася спільна підготовка офіцерів Червоної Армії і Рейхсверу, провадився обмін військовими технологіями. На території СРСР таємно вироблялися підводні човни, зброя для Німеччини. Взаємні кредити становили 700 млрд марок. У квітні 1926 р. між СРСР і Німеччиною підписано договір про ненапад і нейтралітет.

У 1924 р. голова американської репараційної комісії, директор банку Моргана у Чикаго Ч. Дауес запропонував знизити суму репарацій і надати Німеччині кредит у 800 млн золотих марок для стабілізації її валюти - так званий «План Дауеса». За шість років Німеччина виплатила 7,5 млрд, а отримала кредитів на 21 млрд марок.

За «Планом Юнга» (1929 -1931) репарації зменшено, а з 1932 р. за ініціативою Англії Німеччина взагалі звільнилася від них, виплативши 21,7 млрд, отримавши при цьому кредитів на 38 млрд марок.

З метою забезпечення миру в Європі 27 серпня 1928 р. у Парижі було підписано пакт Бріана - Келлога, за яким країни-учасниці пакту відмовлялися у взаєминах між собою від війни як знаряддя політики. Спочатку його підписали 15, а на 1929 р. - 44 країни.

Однак економічна криза 1929 - 1933 рр. зруйнувала багато міжнародних домовленостей, система договорів, що існувала, не змогла втримати фашистську агресію 30-х рр., не запобігла Другій світовій війні.

Тоталітаризм.

Тоталітаризм — це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів.

Цей термін був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави.

Осмислення реальної практики тоталітарних держав розпочалося в 50—60-х роках XX ст. Розробка цілісної теоретичної концепції тоталітаризму була започаткована працями Ф. Хаєка "Шлях до рабства" (1944 p.), Г. Арендт "Витокитоталітаризму" (1951 p.), К. Фрідріха і 36. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і влада" (1956 p.). Саме в цих книгах вперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині та СРСР. Пізніше до цієї теми дослідження повернулись цілий ряд відомих істориків, політологів, інших фахівців.

Усі вище перераховані прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до основних ознак даного режиму можна віднести такі:1. Політична система ґрунтується на ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства. Відкрита незгода з нею карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена в ній мета слугує засобом легітимації режиму.

2. Основною ланкою в політичній структурі суспільства є єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером, як правило, харизматичного типу. Політизуючи всі органи державної влади, партія зрощується з державою.

3. Управління здійснюється через терор, який направляє партія і таємна поліція. Приводом для терору є систематичне формування "образу ворога" і на цій основі — агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій.

4. Засоби масової інформації перебувають під монопольним контролем держави, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю творити її.

5. Армія контролюється партією і урядом.

6. Державний контроль над економічною сферою суспільства (державна власність, командно-адміністративна система управління економікою тощо).

Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм

Зміна статусу США у світі після Першої світової війни. Період “проспериті” (“процвітання”).

1924-1933 в економіці справи складалися якнайкраще. К. Кулідж став символом «нової ери процвітання» («проспериті») Америки: вартість фондового ринку зросла в небачених раніше масштабах, підприємства безперебійно випускали доступні за ціною для більшості американських сімей легкові автомобілі (найпопулярнішою була модель «Форд-Т» вартістю всього лише близько 350 дол.), холодильники, радіоприймачі, технічні новинки домашньої техніки. Нові винаходи створювали враження, що Америку очікує безхмарне й безтурботне заможне майбутнє. І якщо на початку «проспериті» не всі американці вірили в настання «чудового нового світу», то це було лише справою часу.    Наступник К. Куліджа, також республіканець, Герберт Гувер (1929-1933) був сповнений сподівань на продовження «нової ери». Він був людиною досить здібною і наділеною організаторськими талантами. «Ми - в Америці, - виголосив він у 1929 р., - найближчим часом здобудемо цілковиту й остаточну перемогу над бідністю, чого не було в історії жодної іншої країни». Америка вірила своєму президенту й очікувала ще більшого процвітання, яке поспішили назвати «бізнесовою цивілізацією».    Це була дійсно вражаюча картина, адже піднесення охопило не лише всю промисловість, небаченими темпами зріс національний прибуток. Охоплені загальною ейфорією, американці воліли не звертати уваги На деякі насторожуючі явища. Зокрема, перестала давати приріст продукції вугільна промисловість, оскільки широко використовувалися газ та нафта. Серед американок величезної популярності набув одяг з синтетичних волокон, а відтак вироби з вовни та бавовни не знаходили в країні збуту. Залізниці вже не витримували змагання зі зручними автошляхами, літаками та модернізованими пароплавами. Ще гірше ситуація складалася в сільському господарстві.    «Нова ера» спричинила й суттєві зміни в моралі американців, насамперед молоді. По суті, сталася своєрідна інтелектуальна революція, яку називали то «Ревучими двадцятими», то «Добою джазу», то «Ерою надмірності». Студентські розкуті вечірки, захоплення модними танцями, короткочасними романтичними знайомствами - усе це справляло шокуюче враження на американських інтелектуалів - філософів та письменників, пересічних громадян з консервативним світоглядом. Чимало з представників цього «втраченого покоління», як, наприклад, письменник Ернест Гемінґвей, залишали США й перебиралися до Європи, здебільшого до Франції.    Проте усі ці проблеми багатьом здавалися поодинокими хмаринками на в цілому безхмарному небі американського «проспериті».

США і “Велика депресія”.

Раптово і драматично «нова ера» скінчилася у жовтні 1929 р. й настали жахи кризи перевиробництва - «Великої депресії» 1929-1933 рр. Найперше паніка охопила фондові біржі: 24 жовтня близько 12 млн акцій змінили своїх власників. Через п'ять днів по тому криза стала загальнонаціональною, а пізніше охопила весь світ.    В одну мить у США розорювалися ще вчора міцні фірми, акції яких стрімко впали в ціні щонайменше наполовину, майже 5 тис. банків луснули як мильні бульки й мільйони вкладників втратили все, нажите впродовж життя. Не один вчорашній мільйонер, залишившись ні з чим, наклав у розпачі на себе руки. Не маючи кому збувати продукцію, підприємства припиняли роботу, залишивши за воротами, мільйони американців.    Зарплата тих, кому пощастило зберегти роботу, скоротилася більш ніж наполовину, долар знецінився на третину, кожна п'ята фірма збанкрутіла. За проїзд у місцевому транспорті майже ніхто не платив; шкільні вчителі працювали, не отримуючи платні.    Полум'я соціальної катастрофи боляче обпалило довірливу націю. У відчаї люди вдавалися до рішучих дій, як, наприклад, 1932 р., коли відбувся грандіозний марш ветеранів до Вашинґгона. Але Г. Гувер не мав рецептів, як відновити економіку, й лише намагався полегшити страждання співвітчизників. У 1932 р. він наказав виділити кошти на проведення громадських робіт та реконструкцію промисловості, надавати позички банкам тощо.    Проте американці вже не сподівалися на нього й усі надії покладали на обрання нового президента. Республіканська партія кредит довіри громадян вичерпала й до влади поверталися демократи.    Головні причини «Великої депресії»    - За роки Першої світової війни господарство США розвивалося так, що капітали вкладалися у галузі важкої промисловості, де вироблялися зброя та набої. Ці галузі й після війни мали найбільші прибутки, а інші зазнавали збитків    - Стихійне зростання обсягів виробництва у 20-х рр. значно перевищило зростання прибутків більшості американців. З цієї причини товари не розкуповувалися й осідали на складах виробників    - Непомірно великі пільги монополіям призвели до того, що вони диктували ціни на сировину і на готову продукцію. При цьому незважалося на ситуацію на ринку, а враховувалися лише інтереси монополій    - Союзники, а також переможена Німеччина, заборгували Америці значні суми й не могли їх виплатити    - Надання дешевих кредитів, які були доступні «середньому» американцю, призвело до величезних спекуляцій ними й надмірного захоплення американцями покупками. Коли ж наставав час розраховуватися за кредити, то грошей на це зазвичай вже не залишалося    - У відповідь на прийняті в США закони, спрямовані на захист американських виробників, європейські країни також закрили свої ринки для американських товарів і послуг. До того ж Європа не мала чим розраховуватися за американський імпорт

США і “Новий Курс” Ф.Д. Рузвельта.

Суть «Нового курсу». Програма Ф. Д. Рузвелта, яка отримала гучну назву - «Новий курс», передбачала вжиття заходів, покликаних оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. Її наріжним каменем стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту - галузей, які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій.    Президент покладався на «принцип пилососа» - усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів.    До планів Ф. Д. Рузвелта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів.       На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конґресі, республіканці блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією.    3.Втілення «Нового курсу». Насамперед потрібно було покласти край банківській паніці. Всі банки було зачинено; повторно вони відкривалися під більш пильним наглядом з урядовими гарантіями, що їхні вклади убезпечуватимуться. Встановлювався державний контроль за ринком акцій.    За наполяганням Ф. Д. Рузвелта було прийнято Закон про відновлення національної промисловості (НРА), про зменшення безробіття, «кодекси чесної конкуренції» регулювали заробітну плату й умови праці. Праця підлітків була заборонена, а профспілки здобули право вести переговори з підприємцями й укладати колективні трудові угоди.    Система позик на будівництво і ремонт житла, доріг і мостів допомогла створити нові робочі місця й скоротити безробіття. Також було надано грошову допомогу авторам, художникам і музикантам, які перебували у скруті. У 1935 р. цей закон був визнаний Конституційним судом таким, який суперечить американській конституції, але пізніше суд визнав, що його необхідність диктувалася кризою.    Закон про регулювання сільського господарства (ААА) 1933 р., до речі, також визнаний неконституційним, відіграв значну роль не лише в оздоровленні фермерських господарств, а й промисловості. Фермерам надавалися значні кредити, заохочувалося поліпшення ґрунтів та скорочення виробництва.    Для допомоги 18-25-річним було створено спеціальний Громадянський корпус (ССС), члени якого займалися лісонасадженням та ремонтними роботами. Це забезпечило роботою близько 3 млн молодих американців.    Ф. Д. Рузвелт також здійснив успішний експеримент з надбання додаткових повноважень владі штату Теннессі (ТВА). Його мета полягала в тому, щоб розвинути ресурси однієї з найбільших річкових систем країни через модернізацію гідроелектричних дамб, які належали федеральному уряду. У результаті електроенергія здешевилася, що дало могутній поштовх розвитку штату.    Президент опікувався долею безробітних, престарілих та інвалідів, оскільки окремі штати самотужки не могли розв'язати проблему соціального страхування. У 1935 р. конґрес прийняв ряд рішень про забезпечення пенсій для літніх людей та інвалідів і страхування проти безробіття. Ці програми частково фінансувалися підприємцями, а частково - самими працівниками, федеральним урядом. Але оскільки СІЛА значно відстали від Європи в цих заходах, то спочатку американці зустріли їх насторожено. Проте невдовзі усі належно оцінили переваги нововведення.    Було б помилкою вважати, що Ф. Д. Рузвелту вдалося реалізувати усі плани. Насправді чимало задумів 1933 р. виявилися нездійсненними або потребували вдосконалення.    Верховний суд, чиїм головним завданням було тлумачення конституції, традиційно був дуже консервативним органом і чимало з указів президента визнав антиконституційними.    У відповідь у 1937 р. Ф. Д. Рузвелт висунув вимогу про реформування Верховного суду, пропонуючи відправляти суддів у відставку після досягнення ними 70-річного віку. І хоча президент зазнав тут невдачі, але суд, усвідомлюючи силу громадської думки, яка беззастережно була на боці Ф. Д. Рузвелта, став значно менше присікуватися до указів.    Президент прищепив нації розуміння того, що конституція не є чимось застиглим, а повинна відігравати роль інструмента для прогресу американської демократії, а не його гальма.    Отож, Ф. Д. Рузвелт мав не лише палких прихильників, а й принципових критиків. Та все ж на виборах 1936 р. він здобув вражаючу перемогу, заручившись підтримкою усіх, за винятком двох, штатів. Його перемога мала величезне значення не лише для Америки, а й для Європи, де зростала загроза тоталітаризму й нової війни. Для демократичних європейських лідерів було украй важливо мати в особі Ф. Д. Рузвелта союзника.

Великобританія між двома світовими війнами. Соціальна політика і тред-юніонізм.

Становище країни після Першої світової війни. Для Британської імперії, як і для інших країн-учасниць, Перша світова війна, за перемогу в якій заплатили своїми життями 900 тис. британців, рішуче позначилася на подальшій долі імперії. Унаслідок війни традиційні британські галузі економіки - вуглевидобувна, металургійна, суднобудівна скоротили своє виробництво. Натомість хімічна галузь, автомобіле-, літако- і машинобудування - галузі, що працювали на війну, перебували на піднесенні. Перебудова британської промисловості проходила боляче для країни. До того ж скоротився експорт британських товарів, Англія втратила традиційні ринки збуту товарів, а нових не набула.    Проте довгоочікуваний мир, що настав у 1918 р., був настільки радісною подією, що тимчасово «згладжував» проблеми. Упродовж двох повоєнних років у Британії спостерігався справжній купівельний бум: населення, прагнучи надолужити згаяне за роки війни, скуповувало практично всі товари, що з'являлися на полицях крамниць. Та, як це завжди буває, гроші скоро скінчилися й товари, які вироблялися у дедалі більшій кількості, уже не розкуповувалися. У 1920 р. розпочалася звичайна у такій ситуації криза перевиробництва, що змінилася застоєм.    При цьому соціального вибуху не сталося. Власне, перед країною найменш гостро, порівняно з іншими європейськими державами, постала загроза комуністичної революції. Натомість у суспільстві, де вкорінилися парламентські традиції й законність, загострилася боротьба за соціальну справедливість. Причому обидва табори - працівники і роботодавці, розуміли цю справедливість по-своєму: робітники вимагали від підприємців і держави дотримання їхніх економічних прав, а підприємці - скасування запровадженого у роки війни державного регулювання економіки при збереженні державного субсидіювання.    Чи не головною повоєнною проблемою Британії було ірландське питання - ірландські націоналісти більше не задовольнялися гомрулем (самоврядуванням). На виборах у грудні 1918 р. в Ірландії перемогла націоналістична партія Шін Фейн, а в ірландській столиці Дубліні самопроголошений парламент проголосив Ірландію незалежною республікою.    У 1919 р. в Ірландії розпочалася громадянська війна, в якій провідну роль відігравала Ірландська республіканська армія (ІРА). Проти незалежності виступили уряд Д. Ллойд Джорджа та шість протестантських графств Ольстера.    1921 р. між ворогуючими сторонами було укладено перемир'я й досягнуто домовленостей, за якими Ірландія отримала статус домініону у складі Британської імперії, а шість протестантських графств Ольстера - право проголосувати за вихід зі складу Ірландської республіки і залишитися частиною Сполученого Королівства.    Не уникла Британія й загальноєвропейських повоєнних проблем: промислового спаду, безробіття і, як наслідок, зниження рівня життя більшості населення. Насамперед ці проблеми були пов'язані зі змінами у світовій торгівлі. По-перше, падіння цін на сировину призвело до збідніння британських колоній, а відтак - до скорочення британського експорту в колонії. По-друге, продукція індійських та японських текстильних фабрик через дешевизну робочої сили почала витісняти Англію з її традиційних ринків збуту.    2.Внутрішня політика лейбористських та консервативних урядів у 20-30-х рр. Поворотним пунктом у новітній британській історії стали парламентські вибори, що відбулися у грудні 1918 р.    Лейбористська партія набрала відразу 2,3 млн голосів і отримала 63 місця в парламенті, уперше ставши провідною опозиційною партією. Також ці вибори були першими, в яких взяли участь жінки (ті, яким виповнилося 30 років). Країна стала свідком грандіозної перемоги лідерів, які обіцяли «вичавити» достатньо коштів і цінностей з Німеччини на відшкодування страждань британців у роки війни. Лідер лібералів Д. Ллойд Джордж залишився прем'єр-міністром, але політика його коаліційного уряду надто залежала від консерваторів.    Парламентські уряди лібералів та консерваторів існували в Британії упродовж багатьох століть і здавалося неймовірним, що цьому настане кінець. Почергово то одні, то інші перебували чи біля керма влади, чи у статусі парламентської опозиції.    Коли 1923 р. було сформовано перший лейбористський уряд, знайшлося чимало недалекоглядних людей, які перелякалися, що це знаменує початок революції в країні.    Проте скоро вони самі пересвідчилися в тому, наскільки вони помилялися. Лейбористи заперечували комунізм російського ґатунку і обстоювали винятково конституційний шлях приходу до влади. Прем'єр-міністр Рамсей Макдональд виявився зовсім не диктатором і, до того ж, послідовним прихильником Ліги Націй.    Його уряду судилося проіснувати чотири роки, і 1924 р. до влади повернулися консерватори на чолі зі Стенлі Болдуїном (цей уряд проіснував до 1929 р.).       С. Болдуїн був досвідченим політиком, але виявився недостатньо активним прем'єром. Він щиро вірив у те, що після жахів і страждань Першої світової війни понад усе британці потребують миру і спокійного життя. Відтак не випадково у Локарно міністр закордонних справ О. Чемберлен грав одну з головних ролей у відродженні віри у довготривалий мир у Європі. Ця віра настільки опанувала багатьма британцями, що вони не часто замислювалися над тим, що протока Ла-Манш не може бути перешкодою для ворожої авіації...    Уряд С. Болдуїна прагнув проводити спокійну внутрішню й зовнішню політику, проте саме період прем'єрства С. Болдуїна був неспокійним часом соціальних конфліктів у Британії. Найскладнішою була шахтарська проблема. Для англійців, які непорушно шанують традиції, вугілля було не просто джерелом тепла, воно було невід'ємним атрибутом британського способу життя. Цілі покоління сформувалися з переконанням, що у світі може трапитись що завгодно, але камін, розпечений англійським вугіллям, повинен завжди палати в оселі. Проте з часом шахти стали збитковими, попит на вугілля скоротився через післявоєнну економічну депресію на континенті та конкуренцію з боку нафти.    Британські тред-юніони (профспілки) вважали, що таке становище склалося тому, що приватні власники не дбають про стан вугільної промисловості, а відтак існує єдиний вихід - шахти потрібно націоналізувати. Власники шахт дотримувалися іншої думки - щоб шахти могли успішно конкурувати з новими джерелами енергії, а шахтарі й далі мали роботу, слід подовжити тривалість робочого дня і скоротити заробітну плату. Про те, що в роки війни власники шахт отримували надприбутки, але на модернізацію шахт виручку не витрачали, вони воліли не згадувати.    Ще 1921 р. уряд повернув шахти власникам, чим накликав на себе гнів шахтарів. Упродовж п'яти років держава витрачала чимало коштів платників податків на субсидії власникам шахт, щоб ті не скорочували кількість робочих місць під приводом збитковості шахт. Наприкінці квітня 1926 р. державні субсидії припинилися і власники почали звільняти шахтарів з роботи. Реакція шахтарів була блискавичною - 3 травня вони розпочали грандіозний страйк, який переріс у загальнобританський і тривав до 12 травня, завдавши найтяжчого у XX ст. удару британській промисловості.    Проте шахти стали яблуком розбрату не лише між шахтарями і власниками шахт, страйк розколов Британію навпіл: по один бік конфлікту стали шахтарі, по інший - середні та заможні верстви.    Шахтарів підтримав Британський конгрес тред-юніонів (БКТ), а власників - уряд С. Болдуїна, через що прем'єр опинився віч-на-віч із загрозою загального страйку. Профспілки інших галузей закликали своїх членів припинити роботу на підтримку шахтарів, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці.    Дев'ять днів життєдіяльність країни підтримувалася завдяки участі добровольців, які прибирали вулиці, вивозили сміття тощо, проте майже нікому не спадало на думку вдатися до революції і повалити парламент. Англійці віддавали перевагу вирішенню справ у рамках закону, не перетворюючи трудовий конфлікт в особисту ненависть. Відомий навіть випадок, коли між страйкарями і поліцією було організовано футбольний матч.    Так само повелися й усі без винятку політичні партії, закликавши до порозуміння, щоб протистояння не переросло у громадянську війну.    11 травня 1926 р. Верховний суд країни визнав страйк незаконним і вже наступного дня керівництво БКТ оголосило про його припинення. Страйк шахтарів, які не підкорилися рішенню Генеральної ради БКТ, тривав до кінця листопада.    Крах загального страйку послабив позиції тред-юніонів і вони не відновили свою могутність аж до закінчення Другої світової війни. Проте він змусив парламент прийняти у 1927 р. важливий закон про трудові конфлікти і профспілки. Цей закон завдав тред-юніонам такого удару, від якого вони не отямилися до закінчення Другої світової війни.    Вимоги закону про трудові конфлікти і тред-юніони    - Між оголошенням страйку і його початком має пройти певний час («охолоджувальний період»), щоб роботодавці й працівники спробували порозумітися, уникнувши страйку    - Організатори та учасники незаконних страйків підлягали штрафу чи навіть відповідальності перед судом    - Масове пікетування заборонялося    - Політичні внески тред-юніонів до скарбниці Лейбористської партії заборонялися    - Тред-юніони державних службовців не могли членствувати в БКТ

Франція між двома світовими війнами. Прихід до влади і політика уряду Народного фронту.

Победив своего главного врага - Германию - Франция (как и Англия) стала ведущей страной Западной Европы. Она возвратила себе высокоразвитые индустриальные районы Эльзас и Лотарингию, получила контроль над немецкими и частично турецкими владениями (Того, Камерун, Сирия, Ливан и т.п.). Но война принесла Франции огромные потери: 1,3 млн человек; из страны-кредитора она превратилась в должника. Уровень промышленного производства в 1921 г. составлял 55% сравнительно с 1913 г.

Франция вместе с Англией, США, Японией была одним из организаторов интервенции против Советской России. Пребывание французских войск в России на протяжении 1918-1919 гг. имело революционизирующее влияние на солдат и моряков, которые, возвратившись на родину, содействовали подъему во Франции революционного духа.

На парламентских выборах в ноябре 1919 г. победили партии Национального блока, которые занимали ультрапатриотичные позиции. В их программу входило неуклонное соблюдение условий Версальского договора, защита социального мира и республиканского порядка, восстановление разрушенного войной хозяйства, защита прав ветеранов и инвалидов войны и т.п.. Эти лозунги отвечали основному умонастроению большинства населения страны, напуганного забастовочным движением.

На протяжении 1924-1926 гг. у власти находился Левый блок во главе с Э. Эрио, в который входили радикал-социалисты и социалисты. Он безуспешно старался реформировать финансовую и налоговую системы. В это время во Франции был официально признан СССР, подавлено восстание в колониях Марокко и Сирии.

В 1926 году, после распада Левого блока, к власти пришла коалиция правых партий, которая провозгласила политику национального единства. Правительство возглавило Раймон Пуанкаре. По темпам подъема промышленного производства Франция опередила Англию и Германию. Самыми быстрыми темпами развивались тяжелая промышленность, а также сталеплавильная и автомобильная области.

Этот бурный рост был прерван мировым экономическим кризисом, который во Франции имел достаточно затяжной характер. Так падение производства, начавшееся в конце 1930 г., длилось до середины 1935 г. Правительство принимало све меры для выходи из ситуации, но темпы стабилизации были настолько медленными, что уровень 1929 г. не был достигнут и в 1939 году. Резко сократилась и внешняя торговля

Німеччина. Наслідки поразки у війні. Листопадова революція 1918 року.

18 липня 1918 р. війська Антанти перейшли в рішучий наступ проти німецьких військ. Німецькі армії швидко відкочувалися назад. За таких умов начальник генерального штабу Німеччини Гінденбург остаточно переконався, що війну програно.

14 серпня 1918 р. він заявив імператорові Вільгельму ІІ, що необхідно домогтися завершення війни дипломатичним способом, поки німецькі війська знаходяться на території противника. До того ж один за одним почали капітулювати союзники Німеччини: 29 вересня 1918 р. — Болгарія, 10 жовтня — Туреччина, 3 листопада — Австро-Угорщина.

3 жовтня 1918 р. канцлером Німеччини було призначено Макса Баденського, який звернувся до президента США Вільсона з проханням про перемир’я.

У відповідь Вільсон зажадав іще до початку переговорів відвести німецькі війська з загарбаних територій, зречення кайзера, створення відповідального перед рейхстагом уряду. Німеччина була вимушена погодитися на ці умови. Було скасовано статті конституції, які закріплювали відповідальність уряду перед кайзером. Почалось обговорення питання про зречення Вільгельма ІІ. Він тим часом виїхав у ставку німецьких військ на Західному фронті.

Війна дорого коштувала Німеччині: більше як 2 млн загиблих, мільйони поранених і скалічених, значні матеріальні втрати, хоча бойові дії велися не на її території та вона не зазнала руйнувань під час бойових дій.

Революція в Німеччині

 Німецька революція почалася з повстання 3 листопада 1918 р. військових моряків у місті Кілі, обурених спробою командування кинути флот в останній бій, щоб, пожертвувавши ним,  домогтися вигідніших умов перемир’я. Перехід влади в Кілі в руки моряків та заснування ними першої в Німеччині ради викликав ланцюгову реакцію в усій країні. Влада вислизнула з рук уряду. 9 листопада 1918 р. рейхсканцлер Макс Баденський поспішив передати владу соціал-демократові Фрідріху Еберту і заявив про зречення кайзера Вільгельма ІІ, який втік до Нідерландів. Німеччину було проголошено республікою. 10 листопада Берлінська рада створила тимчасовий уряд — Раду народних уповноважених, що складалася з представників двох робітничих партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) та Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини (НСДПН). Рада народних уповноважених скасувала надзвичайні закони, встановила 8-годинний робочий день і зобов’язала підприємців укласти колективні угоди з профспілками, висловилася за скликання Установчих зборів для створення конституції. Від її імені було підписано Комп’єнське перемир’я; війна скінчилася. Одночасно в країні набрав сили рух за соціалістичну революцію, за встановлення влади рад і негайне усуспільнення власності. На чолі цього руху стояла група "Спартак", члени якої формально перебували в НСДПН. Керували групою Карл Лібкнехт і Роза Люксембург. Почалася поляризація сил з очевидною перевагою в бік уряду. Перший всенімецький з’їзд рад у грудні 1918 р. відмовився підтримати гасло "Вся влада радам!" і висловився за проведення виборів в Установчі збори, призначені на 19 січня 1919 р. На початку січня утворена спартаківцями Комуністична партія Німеччини разом із частиною "незалежних" намагалася встановити контроль над Берліном та рядом інших міст, давши привід для відкритого збройного виступу їхніх політичних суперників. Соціал-демократи, заручившись підтримкою військових, вдалися до рішучих дій. 12 січня вони придушили виступ комуністів і встановили повний контроль над Берліном. 15 січня було вбито Карла Лібкнехта і Розу Люксембург. Спробу комуністів прийти до влади збройним шляхом було ліквідовано.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Веймарської республіки.

Веймарська республіка

Проведені 19 січня вибори в Установчі збори дали перемогу правим і центристським партіям. Комуністи бойкотували ці вибори.

Установчі збори працювали в тихому містечку Веймарі, що на півдні Німеччини. Розроблена ними конституція і республіка, утворена на її основі, отримали назву Веймарської.

Конституція ввела у Німеччині загальне виборче право і громадянські свободи. Німеччина проголошувалася федеративною республікою з сильною президентською владою, але відповідальним перед рейхстагом урядом. Фрідріха Еберта було обрано першим президентом. Другим і останнім президентом Веймарської республіки став 1925 р. генерал-фельдмаршал Гінденбург.

Проте революційні настрої в Німеччині ще довго давалися взнаки. 13 квітня 1919 р. на три тижні встановилася радянська влада в Баварії, у 1920 р. праві сили вчинили заколот („Капповський путч”) на три дні захопили владу в Берліні, але наразившись на могутній опір населення змушені були відступити, 1923 р. могутні виступи робітників сталися в Саксонії й Тюрінгії, а в Гамбурзі під керівництвом майбутнього лідера Комуністичної партії Німеччини Ернста Тельмана спалахнули збройні повстання, інспіроване СРСР.

Крім політичних негараздів молодій республіці довелося долати і економічну кризу спричинену вимогами країн Антанти сплачувати неймовірні репарації. Спроба Франції і Бельгії шляхом окупації Рура – промислового серця Німеччини – який дава 70% вугілля і 50% сталі, ще  більш погіршило ситуацію. У Німеччині почалася небачена гіперінфляція: у середині 1922 р. долар коштував 10 марок, то через рік 1 млн марок. Півтори сотні друкарських фабрик не встигали друкувати гроші і нові нулі на банкнотах домальовували у банках. Для отримання заробітної платні робітникам доводилося брати корзини. Ціни у магазинах мінялися щогодини. Але завдяки гіперінфляції держава позбулася всіх воєнних боргів, а підприємці отримали фактично безпроцентні кридити. Значно знизилася заробітна плата – вона складала 40% від довоєнної. Безробіття сягнуло 6 млн чол.

У такій ситуації підняли голову всі антивеймарські сили, як з ліва (комуністи), так і з права (нацисти). Лише завдяки рішучим діям уряду Штреземана, який підтримала армія, вдалося врятувати ситуацію. А запровадження плану Дауеса полегшило економічне становище країни. До 1929 р. Німеччина отримала 11 млрд доларів кридитів, що дало змогу відновити довоєнні економічні показники. Головне, за ці роки в економіці Німеччини сталися якісні зміни: відбулась докорінна модернізація виробництва, підприєництво охопило широкі верстви населення, Німеччина посіла перші позиції в автомобільній, авіаційній і хімічній промисловості. Заробітна плата зросла на 60%. На 1929 р. німецька економіка давала 10% світового виробництва і 12% світової торгівлі. Проте показники могли б бути значно кращими, як би не виплати репарацій, що складали 2,5 млрд марок на рік. Для їх виплат запроваджувалися високі податки (у 2 рази перевищували довоєнні) як прямі, так і опосередковані, зокрема на пиво.

Встановлення нацистської диктатури. А. Гітлер. Внутрішня політика режиму. Антисемітська політика нацизму в 1933-1939 рр.

Серед ворогів Ваймарської республіки вирізнялися чіткою організацією та дисциплінованістю націонал-соціалісти, керовані Адольфом Гітлером - одним із тих колишніх солдатів, які вціліли у Великій війні, а повернувшись додому, застали революцію, а також зазнали краху військової кар'єри.   Вступивши у 1919 р. до Німецької робітничої партії, заснованої Антоном Дрекслером, А. Гітлер невдовзі став її лідером. Наступного року партію було перейменовано в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСДАП) й прийнято нову її програму з 25 вимог. Серед них були об'єднання всіх німців у «Велику Німеччину», анулювання Версальського договору, боротьба за нові території, позбавлення політичних прав і громадянства осіб «неарійського» походження та заборона не-німцям переселятися до Німеччини, свобода релігії, «поки релігія не загрожує безпеці держави чи моральним засадам німецької нації», але водночас проти єврейської релігії «через її любов до багатства».   Проте головним, що відрізняло націонал-соціалізм від інших політичних течій, а НСДАП від інших політичних партій, була расова теорія руху. За цією теорією «вищою расою» проголошувалися німці - нащадки арійців, а всі інші нації - «неповноцінними». Залежно від того, якою мірою нацисти визнавали націю наближеною до «арійської раси», залежала подальша її доля. Євреїв, рома (циган), слов'ян та сотні інших націй нацисти вважали ворожими «вищій расі» й планували їхнє винищення чи перетворення на рабську робочу силу. Території, на яких проживали «неповноцінні» з точки зору нацистів народи, проголошувалися «життєвим простором» майбутнього «тисячорічного Третього Рейху» й мали бути заселені німецькими колоністами. Власне, расова спрямованість німецького націонал-соціалізму найбільше відрізняла його від італійського фашизму, який не мав чіткої расової теорії.

1.2 Внутрішня політика режиму

   Необхідність подолання економічної кризи і підготовка до війни потребували централізації економіки. Як і у США, СРСР та Італії, в Німеччині запроваджувалося державне регулювання економікою. Підприємства об'єднувалися в монополістичні групи, що підпорядковувалися Генеральній раді німецького господарства. Рада підпорядковувалася Міністерству економіки; спілки підприємців були об'єднані в корпорацію «Імперський стан німецької промисловості». Господарство Німеччини поділялося на 7 галузей, примусово об'єднаних у корпорації: промисловість, енергетика, ремесла, торгівля, транспорт, банківська справа, страхування. Держава встановлювала: плани виробництва (в 1936 р. було прийнято так званий 4-річний план Г. Герінґа), ціни, ринки збуту; існувала карткова система розподілу товарів, стандартизува¬лися металеві вироби і деталі машин, будувалися автошляхи, канали, оборонні споруди тощо.

   Закінчення світової кризи, мілітаризація економіки, звільнення з роботи громадян «неарійського» походження й заміна їх «чистокровними» німцями дали змогу значно скоротити безробіття в країні.   Для заохочення німецьких сільських господарів було наказано миловарним заводам та маргариновим фабрикам використовувати у якості сировини лише сало худоби,  вирощеної німецькими господарями. Для заохочення споживання масла було підвищено на нього ціну майже в 3 рази і обмежено виробництво маргарину і сільськогосподарських продуктів.   Правом володіти землею нацисти наділяли лише німців «арійського походження», які зможуть довести документально чистоту своєї «арійської» крові щонайраніше від 1800 р. Такий господар міг одержати звання «бауера» з великими пільгами до нього.

   Політика щодо сім'ї визначалася, як і в Італії, необхідністю заохочення народжуваності, адже А. Гітлер планував не лише загарбницькі війни, а й масове заселення окупованих територій. Місцеві органи влади запроваджували знижки в оплаті за воду та електроенергію. Молодим подружжям надавалися безвідсоткові кредити і 1000 райхсмарок, але лише за умови, що жінка не працюватиме. Ці та інші пільги поширювалися лише на «арійські» сім'ї й не стосувалися змішаних шлюбів, жінок з комуністичними, соціалістичними та пацифістськими переконаннями, єврейок, рома та інших категорій.

Італія. Наслідки Першої світової війни. Становище населенн. Встановлення фашистської диктатури. Б. Муссоліні.

Наслідки Першої світової війни. Італія була середньорозви-нутою країною Європи. Участь у Першій світовій війні коштувала їй дуже дорого: 700 тис. загиблих, 450 тис. інвалідів, 1 млн. поранених, країна втратила третину національного багатства. Після поразки біля Капоретто в жовтні 1917 р. вона опинилась на межі повної катастрофи і тільки допомога військ Антанти врятувала Італію. Економічне становище країни було вкрай критичним: не вистачало продовольчих товарів, палива, предметів першої необхідності. Надії італійців на те, що мир принесе полегшення, не виправдались. Великі держави, оцінюючи внесок Італії у війну як занадто низький, не дотримали свого слова (таємна угода про передачу Італії східного узбережжя Адріатичного моря і ще ряду територій), даного напередодні вступу Італії у війну. Вона отримала лише Південний Тіроль і Трієст. Італія стала "переможеною серед переможців". Важке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. Довіра до нього і до конституційного ладу впала. Післявоєнний спад виробництва, демобілізація армії, ще більше загострили соціальні проблеми і призвели до розгортання масового робітничого руху, в якому домінували радикальні течії. Страйки робітників супроводжувались захопленням заводів і створенням ФЗР - фабрично-заводських рад, які брали на себе функції місцевої влади. Виникнення фашизму. Виклик праву власності налаштував проти робітничого руху дрібних господарів (ремісників, торгівців і т.д.) й селянство, які до того ж не довіряли існуючій владі. Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що виник у 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії. У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандату. Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої, які охопили всі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдались до силових дій, захоплюючи ті території, які обіцяла, але не дала Антанта. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д'Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло створенню над фашистами ореолу патріотів. Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і збереження "великої нації" почали погроми робітничих організацій. У відповідь робітники організували загони "народних сміливців", які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти об'єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні ("дуче" - вождь). Тоді ж у робітничому русі стався розкол. Прихід фашистів до влади. У таких умовах Муссоліні, підтримуваний великими промисловцями, заручившись "нейтралітетом" Ватикану, співчуттям короля Віктора-Еммануїла III, висунув вимогу передати фашистам владу. Прихильників збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності, виявилось дуже мало, і король доручив Муссоліні сформувати уряд. 30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд ("Похід на Рим"). Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури. Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва з 1920 до 1928 pp. зріс на 60%. Італія перетворилась в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. Південні райони країни залишались відсталими. Експансіоністські претензії Італії. Прийшовши до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію. Реалізація цих планів - прямий шлях до війни. Фашисти, поряд з ліквідацією демократичних інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх завойовницьких війн. Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яка була захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp. Фашизація країни. У 1922-1924 pp. фашисти не наважувались на рішучі дії щодо ліквідації демократичного устрою. Поштовхом до фашизації країни стала "справа Маттеоті". Джакомо Мат-теоті 1 червня 1924 р. у парламенті виступив з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювати мандати депутатів-фашистів. Через 10 днів він був викрадений і убитий фашистами. Але король не усунув Муссоліні від влади, як цього вимагала більшість населення. У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло: "Вся влада фашистам!" і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис. комуністів). У 1929 р. Муссоліні уклав договір з папою римським, згідно з яким утворювалась держава Ватикан, католицька церква отримувала ряд привілеїв. Для управління економікою створювалась корпоративна система. У 1934 р. існувало 22 корпорації у всіх галузях господарства. Кожна корпорація об'єднувала представників промисловців, фашистських профспілок і функціонерів фашистської партії. Уряд був замінений Великою фашистською радою, а парламент -палатою корпорацій. Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки став інститут промислової реконструкції (ІРІ). Для виховання молоді у фашистському дусі створювались масові молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався культ особи Муссоліні. Союз з Німеччиною. Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю "вискочці" Гітлеру. Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна здійснити жодної серйозної акції. Однак суперництво між двома фашистськими лідерами продовжувалось аж до 1940 p., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини. У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у 1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою "сталевий пакт". Першою спільною акцією Німеччини і Італії стала підтримка франкістів в Іспанії в 1936-1939 pp. Італія направила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї. У 1939 р. Італія захопила Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.

Ситуація в Іспанії після Першої світової війни. Революція 1931 р.

Падіння диктатури активізувало дії демократичних та лівих партій країни. Зокрема, комуністи висували гасла збройної боротьби та встановлення диктатури пролетаріату. До рішучих дій закликали населення і республіканські партії, які в серпні 1930 р. підписали пакт про єдність дій у боротьбі за повалення монархії і проголошення Іспанії республікою. Вони створили революційний комітет, який мав організувати військовий переворот. Але віддані королю війська, скориставшись неузгодженістю дій між заколотниками, ліквідували змову й розстріляли її організаторів. У квітні 1931 р. на виборах до муніципальних органів влади республіканці здобули перемогу в усіх промислових центрах і великих містах. Це відкрило шлях до демократії та прогресивних перетворень. Армія не виступила проти народу, а монархія не мала достатньої сили, щоб самостійно задушити революцію. Король Альфонс НІ виїхав за кордон. З представників різних партій було створено революційний комітет, який мав виконувати функції тимчасового уряду. Перед молодою республікою та її урядом постали серйозні труднощі. Перш за все необхідно було провести аграрну реформу та усунути причини міжетнічних конфліктів. Гостро стояло питання церкви, яка до революції була ланкою державного апарату, володіла значною кількістю земель і мала величезний вплив у суспільстві. Національна економіка потребувала захисту від капіталу розвинутих країн Західної Європи та США. Іспанія мала велику армію, на яку витрачалась значна частина державного бюджету. Разом з тим, як засвідчили події в Марокко, її боєздатність була дуже слабкою. Кортеси й уряд провели численні демократичні реформи. Насамперед була прийнята конституція республіки, у відповідності з якою прем'єр Алькала Самора був обраний президентом держави. Уряд очолили представники центристських сил, котрі намагалися не допустити в Іспанії загострення стосунків між різними політичними партіями. В умовах кризи зростала чисельність комуністичної партії; авторитетними серед робітників і службовців залишалися соціалісти.

Іспанія і уряд Народного фронту. Громадянська війна 1936-1939 рр. Встановлення диктатури Ф. Франко.

Встановлення диктатури Ф. Франко. Приводом до громадянської війни стали події ІЗ липня 1936 р., коли у відповідь на вбивство в Мадриді офіцера було забито депутата-монархіста X. Кальво Сотело.    17 липня в іспанському Марокко група вищих іспанських військовиків під орудою генералів Мола та Санхурхо повстали проти уряду Народного фронту. 20 липня внаслідок авіакатастрофи Санхурхо загинув і у вересні військова хунта проголосила своїм вождем генерала Франсіско Франко. Радіостанція м. Сеута передала умовний сигнал: «Над усією Іспанією безхмарне небо», який слугував наказом до виступу заколотників по всій країні.    До заколотників приєдналися 120 тис. військовослужбовців - 80 % збройних сил держави, моральну підтримку надала католицька церква. Кардинал Гома закликав здійснити «хрестовий похід проти червоних», під якими він мав на увазі Народний фронт. Іспанські єпископи направили Ф. Франко колективного листа з підтримкою його боротьби.    Розпочалася громадянська війна, яка спричинила гостру міжнародну кризу і яку п'ять років по тому Ф. Франко назвав «першою битвою за новий порядок». Радянський Союз підтримав республіканців, а Німеччина й Італія - націоналістів. Західні ж демократії, побоюючись появи на політичній карті Європи ще одного тоталітарного режиму, вважали за краще зберегти в Іспанії законний уряд. Отже, Іспанія ставала яблуком розбрату між західними демократіями, з одного боку, й тоталітарними державами - з іншого.    На пропозицію британського міністра А. їдена 27 країн оголосили про політику невтручання в іспанський конфлікт, а на початку вересня в Лондоні було утворено Комітет із невтручання. Проте невдовзі стало очевидним, що тоталітарні країни - Німеччина, Італія й СРСР не мали наміру перебувати осторонь.    Найактивнішим «втручальником» був Б. Муссоліні, який майже відразу відправив на допомогу Ф. Франко 20 військових літаків. Його підтримав А. Гітлер: операції «Фойєрзаубер» і «Отто» (липень - жовтень 1936 р.), створення легіону «Кондор» та ін.    Й. Сталін у вузькому колі керівництва партії висловлював переконаність у легкій перемозі республіканців, внаслідок якої за Піренеями постане ще одна соціалістична країна. Такої ж позиції, природно, дотримувався й Комінтерн. Коли ж в Іспанії гору почали брати націоналісти, Й. Сталін і нарком оборони СРСР К. Ворошилов наполягали на безпосередній інтервенції Червоної армії. Проте з часом обоє визнали переконливість контраргументів заступника К. Ворошилова маршала М. Тухачевського, який доводив, що такі дії призведуть до вступу в Іспанію регулярних німецьких та італійських військ, і не зважилися на цей крок. Натомість на допомогу республіканцям було таємно відправлено близько 3 тис. радянських військових радників.    З огляду на це Комінтерн визнав за краще формувати для допомоги республіканцям «інтербригади» з добровольців. Одними з перших інтербригадівців стали близько сотні спортсменів з багатьох країн, які прибули на барселонську Олімпіаду праці, організовану у знак протесту проти «фашистських» Олімпійських ігор 1936 р. у Берліні.    Загалом у Іспанії воювали понад 42 тис. добровольців-інтернаціоналістів з 54 країн. Лише трохи більше 7 % з них залишилися неушкодженими. Водночас на боці іспанських націоналістів воювали понад 300 тис. іноземних вояків.    З самого початку війна відзначалася надзвичайною жорстокістю і непоступливістю воюючих сторін. Ті, хто симпатизував Народному фронту, вірили у швидку й переконливу перемогу республіканців.    Справді, на перших порах франкісти зазнали ряду відчутних поразок, поступившись 2/3 території. Але з часом вони перехопили ініціативу. За півтора місяці боїв націоналісти взяли під свій контроль 17 із 50 провінцій. Незважаючи на стійкість, виявлену при обороні Мадрида (1936 р.), у битві під Ґвадалахарою (березень 1937 р.) та при захопленні Теруеля (грудень 1937 р.), становище республіканців ставало все гіршим. Воно ускладнювалося ще й тим, що в таборі республіканців почався розбрат. Зокрема, нищівного удару було завдано по троцькістських та анархістських організаціях, які активно боролися проти Ф. Франко й італо-німецької неоголошеної інтервенції.    Наприкінці 1938 р. націоналісти остаточно переломили хід війни на свою користь. Наприкінці грудня вони прорвали оборону республіканських військ в районі Нижньої Сегре, а ще через три дні вибили їх з Манреси, Тарраси і Барселони.    На цей час Сталін фактично покинув своїх союзників напризволяще. На початку лютого франкісти зайняли Каталонію, а в останні дні березня розпочався їхній генеральний наступ на усіх фронтах. Перехід на бік заколотників командувача армії центру Касадо відкрив націоналістам шлях на Мадрид. Наступаючі йшли на столицю чотирма похідними колонами, а п'ята, яку становили противники республіки, перебувала у самому місті. З того часу вислів «п'ята колона» став синонімом зради. 28 березня 1939 р. беззастережно капітулював Мадрид, а 1 квітня Ф. Франко оголосив: «Війну закінчено».   Громадянська війна обійшлася Іспанії в суму, рівнозначну шести державним бюджетам у цінах 1935 р., або майже усьому річному валовому національному продукту. Точна кількість людських втрат не встановлена. Франкістський режим оголосив про 1 млн загиблих, більшість же істориків схильні вважати ближчою до істини цифру в 600-700 тис. чоловік.   У країні на довгі роки встановилася авторитарна диктатура. Відразу після завершення громадянської війни Ф. Франко запровадив жорстокий терор. Лише за один рік - з квітня 1939 по березень 1940 р. - було страчено близько 100 тис, а ще 2 млн чоловік було кинуто до в'язниць та концтаборів.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Польщі у 1919-1939 рр.

Після того як у результаті трьох поділів (1772, 1793 і 1795) Австрія, Пруссія та Росія «стерли» з політичної карти Європи Польську державу, провідні польські політики пов'язували відновлення національної незалежності із загальноєвропейською війною, у якій усі три чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнали поразки.      Враховуючи вплив соціалістичних партій на частину суспільства, Ю. Пілсудський як фактичний диктатор вирішив на перших порах керувати за їхньою допомогою, ставши, проте, не лише над ними, а й над усіма партіями взагалі. Він залишив при владі «червоний» уряд, знову доручивши його формування І. Дашиньському, а коли тому через непоступливість «ендеції» це не вдалося, призначив президентом міністрів (прем'єром) ще одного соціаліста - Енджея Морачевського. Сам Ю. Пілсудський як тимчасовий Начальник держави до скликання Установчого сейму всю повноту влади зосередив у своїх руках.

   Вибори відбулися наприкінці січня 1919 р. й стали не лише днем відродження польського парламентаризму, а й відправним пунктом протистояння між сеймом і Ю. Пілсудським.

Новообраний сейм прийняв закон, де Ю. Пілсудському було залишено лише представницькі повноваження.

   При становленні Польської держави не вдалося, на жаль, уникнути протистояння в Галичині поляків і українців. Збройні сутички між ними розпочалися 1 листопада 1918 р., а впродовж наступних чотирьох днів переросли у справжню війну.

За конституцією, прийнятою у березні 1921 р., повноваження майбутнього президента були суттєво обмежені аж до того, що його позбавили права на верховне командування у час війни. Національні збори обрали першим президентом країни Габріеля Нерутовича. Ю. Пілсудський формально відійшов від керівництва державою й залишив свою резиденцію в Бельведерському палаці Через тиждень після обрання Г. Нерутовича було вбито членом «ендеції» Егіліушем Невядомським. Сейм обрав новим президентом Станіслава Войцеховського, але це не виправило становища.

   1925 р. у Польщі налічувалося близько 300 тис. безробітних, зросли ціни і як наслідок активізувалися страйки і демонстрації. На початку квітня 1926 р. у Варшаві розпочалися антиурядові демонстрації. 12 травня 1926 р. віддані йому війська рушили на столицю й у триденних боях розбили урядові частини. Польське суспільство у своїй більшості підтримало переворот.  С. Войцеховський і уряд подали у відставку і в історії Польщі розпочався період «санації».    Демонстративно відмовившись від посади президента (ним став Ігнацій Мосьціцький), Ю. Пілсудський став повновладним господарем країни і надалі практично не зважав на сейм, блокуючи його діяльність різноманітними процедурними хитрощами. На терені економіки період «санації» виявився найсприятливішим в історії міжвоєнної Польщі, хоча не стільки завдяки політиці Ю. Пілсудського, скільки через сприятливі міжнародні чинники.   Навіть Англія змушена була купувати польське вугілля. Також зріс експорт зернових, деревини та інших товарів і сировини. Для зміцнення економіки в Польщі було створено економічні райони, залучено іноземний, зокрема німецький та американський капітали. У країні скоротилося безробіття, зміцнів злотий, вдалося збалансувати бюджет. Проте економічна криза, яка у Польщі досягла апогею в 1932 р., нівелювала перші успіхи: збанкрутувало понад 3 тис. підприємств, а кількість безробітних значно перевищила півмільйонну позначку.   

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Чехословаччини у 1919-1939 рр.

1.Утворення Чехо-Словаччини. 28 вересня Національний комітет у Парижі проголосив себе тимчасовим урядом Чехо-Словаччини. Главою уряду було обрано Т. Масарика.    Після офіційного визнання уряду державами Антанти 28 вересня 1918 р. Національний комітет проголосив Чехо-Словацьку республіку (ЧСР). 14 грудня Національні збори (парламент) проголосили про скасування влади Габсбурґів. Невдовзі Т. Масарика було обрано Президентом ЧСР, а провідного діяча Національно-демократичної партії К. Крамаржа - главою уряду.    2.Визначення кордонів. За Версальським, Сен-Жерменським та Тріанонським мирними договорами до складу Чехословацької республіки увійшли Чехія, Словаччина, Австрійська Сілезія та колишнє королівство Практично всі території, що межували з Австрією і на які претендувала Прага, були майже стовідсотково «перенесені» на карту ЧСР   На Паризькій мирній конференції міністр закордонних справ ЧСР Едуард Бенеш домагався задоволення територіальних вимог чехів, які, за його словами, були «споконвічним бастіоном» слов'ян проти «германізму». Та все ж головним аргументом майбутнього чехословацького президента була економічна доцільність   Громадянами ЧСР стали також 745 тис. угорців та близько 500 тис. українців Закарпаття. Загалом населення республіки становило близько 15 млн чоловік, а територія - понад 140 тис. кв. км.    3.Конституція 1920 р. Засади облаштування державного устрою країни було закріплено конституцією, прийнятою у березні 1920 р. За нею народ визнавався єдиним джерелом державної влади. Абсентеїзм (відмова від участі у виборах) карався грошовим штрафом.    У цілому, Конституція Чехо-Словаччини увібрала у себе кращі набутки тогочасного конституційного права й була однією з найдемократичніших у Європі.    4.Внутрішня й зовнішня політика Т. Масарика та Е. Бенеша. Сформований після виборів 1921 р. коаліційний уряд Е. Бенеша зумів за короткий час домогтися як стабілізації курсу крони, так і оздоровлення економіки в цілому. Проте досягнуто цього було завдяки надзусиллям більшості населення. 1922 р. кабінет Е. Бенеша був змушений подати у відставку й поступитися урядові на чолі з представником Аграрної партії А. Швеглою. На тлі урядової кризи активізувалися радикальні політичні сили, що вдавалися до екстремістських методів боротьби. У відповідь на це Національні збори у березні 1923 р. прийняли закон «Про охорону республіки».   Господарське життя Чехо-Словаччини упродовж 20-х рр. і до світової кризи розвивалося по висхідній: промислове виробництво порівняно з довоєнним показником зросло на 20 %, зріс рівень життя більшості громадян республіки; у 1924 р, було запроваджено соціальне страхування. Проте економічна криза 1929 - 1933 рр., що вразила ЧСР у 1930 р., зруйнувала ці здобутки.    На міжнародній арені Чехо-Словаччина орієнтувалася на Францію. Це насамперед зумовлювалося небезпечним сусідством з Німеччиною, яка не приховувала своїх намірів приєднати території, населені німцями. У 1934 р. ЧСР уклала з Францією договір про взаємодопомогу, а у травні наступного року таку ж угоду було підписано з СРСРЗа умов зростання загрози з боку Німеччини Т. Масарик, а також Е. Бенеш, який став президентом у 1935 р., майже половину державного бюджету спрямовували на зміцнення збройних сил країни, оснастивши їх, зокрема, найкращою, за оцінкою фахівців, стрілецькою зброєю.   

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Угорщини у 1919-1939 рр.

Комуністи у спілці з частиною соціал-демократів прого¬лосили диктатуру пролетаріату. Комуністи і ліві соціал-демократи об'єдналися в Соціалістичну партію Угорщини (СПУ) й у ніч на 22 березня 1919 р. утворили радянський уряд. Усередині Революційної урядової ради була утворена Директорія у складі п'яти осіб. був найвпливовішою людиною в уряді.    У червні 1919 р. Угорщину було проголошено «Соціалістичною Союзною Радянською Республікою» (УРР). Державний устрій і правові функції державних органів копіювалися з російського зразка, а Конституцію УРР було розроблено за зразком Конституції РСФРР. Нова влада копіювала в російських однодумців не лише назву держави, а також і їхні методи управління: натомість поліції було утворено Червону міліцію, створювалася угорська Червона армія, проводилося масове вилучення у населення коштів, майна, коштовностей; проти невдоволених, яких з кожним днем ставало дедалі більше, застосовувався терор.   Не розв'язавши жодної із соціальних проблем (щоправда, часу на це було надто мало), угорські комуністи зі схвалення Комінтерну вторглися до сусідньої Словаччини. У червні 1919 р. Словаччину також проголосили радянською республікою. Одним з перших рішень нової словацької влади стало приєднання Словаччини до Угорщини. Політика «воєнного комунізму» й терор відвернули від неї населення і вже 7 липня, коли на вимогу французького прем'єр-міністра Ж. Клемансо угорські війська залишили Словаччину.

У липні 1919 р. армія вийшла з-під контролю угорського радянського уряду, а робітники і селяни відкрито виступали проти політики Б. Куна. 1 серпня 1919 р., протримавшись при владі лише 133 дні, комуністичний уряд Угорщини склав свої повноваження, а країну окупували держави Антанти. 16 листопада до Будапешта увійшли сформовані в Югославії війська угорського адмірала Міклоша Хорті.    3.Угорщина за режиму М. Хорті. Обраний у січні 1920 р. парламент ліквідував республіканський устрій і обрав М. Хорті регентом. Двічі впродовж 1921 р. останній австрійський імператор Карл Габсбурґ робив спроби повернути собі угорську корону, але рішучі заперечення Антанти зробили його зусилля марними. На початку листопада того ж року в Угорщині було прийнято закон про позбавлення Габсбурґів прав на угорський трон.   Тим часом в Угорщині встановився диктаторський авторитарний режим, опертям якого була заснована в 1921 р. Партія національної єдності. Ліві партії, за винятком Угорської соціалістичної робітничої, були заборонені й діяли у підпіллі. Вибори стали простою формальністю, оскільки за умов диктатури правляча партія незмінно перемагала на них. У галузі економіки адміралу М. Хорті вдалося, спираючись спочатку на позики, отримані від Ліги Націй, а потім - від США, Великої Британії, Швеції та інших західних держав, вже наприкінці 20-х рр. досягти довоєнного рівня промислового виробництва, а до 1936 р. перевищити показники докризового (1929-1932) періоду. Найвразливішим місцем угорської економіки залишалося сільське господарство.    У зовнішній політиці режим вів складну дипломатичну гру, намагаючись одночасно підтримувати дружні відносини з фашистською Італією й не дратувати цим А. Гітлера. Поступово намітилася переорієнтація саме на Німеччину як на сильнішого за Італію партнера. У руслі пронімецької політики у листопаді 1938 р. Угорщина за першим Віденським арбітражем взяла участь у розчленуванні Чехо-Словацької республіки, приєднавши Південну Словаччину, а у січні 1939 р. країна стала учасником так званого «Антикомінтернівського пакту».    У березні війська адмірала М. Хорті окупували Карпатську Україну. За другим Віденським арбітражем, що відбувся в серпні 1940 р., Угорщина повернула собі Трансільванію.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Румунії у 1919-1939 рр.

   У листопаді 1918 р. Румунія включила до свого складу Північну Буковину з м. Чернівцями. Зазначені події істотно збільшили у країні відсоток нерумунського населення.  На приєднаних територіях здійснювалася політика «уніфікації» - поширення на нові землі загальнорумунського політичного та адміністративного устрою.    3.Внутрішньополітичне становище країни. Конституційна реформа 1923 р. Нову Конституцію Румунії було прийнято у березні 1923 р. Відповідно до неї країна проголошувалася конституційною монархією, запроваджувалося загальне виборче право, яке враховувало ценз осілості, закріплювалися свобода слова, мітингів, зборів та інших політичних і соціальних прав. Згідно з Конституцією особи без постійних занять, до яких, наприклад, відносили циган, деякі національні меншини, сільськогосподарські робітники та жінки виборчих прав не отримали.    Чи не найголовнішою проблемою Румунії було те, що близько 500 тис. селян зовсім не мали земельних наділів. Нерозв'язаність земельного питання прирікала цих людей на зубожіння, становила загрозу розвитку країни.    Через це однією з перших проведених реформ була саме земельнаЗокрема, у «старій Румунії» на користь селян передавалися 2 млн га поміщицьких земель, а також королівські, державні й частина церковних земель. У Бессарабії реформа мала послідовніший характер, оскільки окупаційна влада намагалася таким чином привернути на свій бік українське селянство. У результаті реформи в Румунії значно зросла кількість селян з високим і середнім достатком, розширився внутрішній ринок, активізувався грошовий обіг.      Тим часом румунські послідовники Б. Муссоліні та А. Гітлера у 1931 р. об'єдналися у партію - Залізну гвардію на чолі з князем Кантакузеном й почали реально претендувати на владу. Наприкінці грудня 1933 р. у результаті терористичного акту залізногвардійців загинув прем'єр-міністр І. Дука, який дотримувався проантантівської орієнтації. Це стало сигналом до посилення авторитарної влади.    За цих умов Кароль II діяв рішуче: Залізну гвардію було розпущено, а Кантакузена, якого не можна було заарештувати через його аристократичне походження, запроторено до божевільні. З часом, у 1937 р., Кароль до певної міри «амністував» фашистів і навіть дозволив їм відкрито носити свастику, оскільки, на думку короля, його позиції були сильні як ніколи, а також потрібна була противага комуністам.    4.Встановлення режиму Й. Антонеску. Роль арбітра у розрахунках румунської дипломатії відводилася Б. Муссоліні. Проте зі зближенням СРСР та Німеччини шанси Румунії на те, щоб зберегти і нафту, і Північну Буковину та Бессарабію, ставали примарними. Румунія зважилася на зближення з Німеччиною, проте за радянсько-німецьким договором, підписаним у серпні 1939 р., Німеччина визнала права СРСР на Бессарабію й у червні 1940 р. Румунія змушена була змиритися з приєднанням до СРСР не лише Бессарабії, а й Північної Буковини

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Болгарії у 1919-1939 рр.    Особливості політики уряду О. Стамболійського. На виборах до Народних зборів, що відбулися у серпні 1919 р., переміг БЗНС, і його керівник О. Стамболійський очолив коаліційний (крім «землеробів» до нього увійшли представники Народної та Прогресивно-ліберальної партій) уряд. У Болгарії встановилося жорстке правління, спрямоване на стабілізацію становища, яке спричинило спротив лівих радикалів, зокрема комуністів. Для отримання вотуму довіри народу наприкінці березня 1920 р. було проведено дострокові вибори до Народних зборів. За їх результатами БЗНС сформував однопартійний уряд, доручивши очолити його тому ж таки О. Стамболійському. Опираючись на масову підтримку селянства, уряд провів низку важливих реформ. Так, було прийнято закони про трудову повинність та про трудову поземельну власність, запроваджено прогресивний прибутковий податок, зменшено податки на землю та худобу, створено земельний фонд з монастирських та державних земель, обмежено спекулятивні операції, націоналізовано великі житлові будинки та ін. Безземельні та малоземельні селяни отримали змогу купувати землю на пільгових умовах.   У 1922 р. праві утворили Конституційний блок, а праві діячі на чолі з професором Софійського університету О. Цанковим об'єдналися у «Народний зговор». Активно втручалася у політику й армія - частина офіцерів утворила Військову лігу.   Упродовж 1921-1922 рр. БЗНС намагався співпрацювати з комуністами, але після того, як останні почали створювати власні збройні формування, це співробітництво припинилося. Незважаючи на те що «Селянська диктатура» О. Стамболійського мала широку підтримку серед більшості болгар (свідчення тому - результати виборів у квітні 1923 р., які завершилися беззастережною перемогою БЗНС), комуністи виступили проти аграрників.    3.Державний переворот 1923 р. Успіхи уряду О. Стамболійського прискорили виступ правих, які за «нейтралітету» царя вже давно готувалися до захоплення влади. У Болгарії визріла змова (її притягальним центром був О. Цанков), до якої долучилися македонські націоналісти, Військова ліга, Спілка унтер-офіцерів, «Родна защита», «Кубрат», що об'єдналися під егідою «Народного зговору». У ніч на 9 червня вони здійснили державний переворот, убивши О. Стамболійського, й поставили на чолі виконавчої влади О. Цанкова. Вияви протесту, що подекуди набрали форми воєнних акцій проти заколотників, були розрізненими і зазнали поразки.    4.Переворот 1934 р. О. Цанкова продовжував пожинати плоди вересневого погрому. Наприкінці 1923 р. на виборах до Народних зборів проурядова партія «Демократичний зговір» здобула більшість місць у болгарському парламенті, провівши ряд антидемократичних законів, як, наприклад, закон «Про захист держави». Проте у «Демократичному зговорі» посилилися внутрішні чвари, які призвели до його розколу. Уряд втрачав опору.    На початку 1926 р. Борис здійснив переміщення у вищих ешелонах влади - уряд О. Цанкова було відправлено у відставку і призначено новий на чолі з Андрієм Ляпчевим. Цей уряд став урядом Народного блоку. Зміни сприяли демократизації країни: було дозволено діяльність заборонених раніше опозиційних партій, оголошено часткову амністію, заявлено про повернення до парламентаризму тощо. Відбулися зміни на краще й у фінансово-економічному житті країни. Але період піднесення тривав недовго - світова економічна криза 1929-1932 рр. відчутно позначилася й на Болгарії: при зниженні реальної заробітної плати робочий день у більшості галузей промисловості став тривалішим, близько 25 % робітників втратили роботу, розорювалися дрібні та середні селянські господарства.    19 травня 1934 р. Військова ліга та «Звено» здійснили військовий переворот, поваливши уряд Народного блоку. Серйозна загроза нависла й над Борисом - представники заколотників, які прибули до царя зі списком нового уряду на чолі з Кімоном Георгієвим, мали при собі заготовлений указ про відречення на той випадок, якби Борис відмовився затвердити нових міністрів. Заколотники фактично скасували в країні Тирновську конституцію 1879 р., розпустили політичні партії, обмежили громадянські права та свободи. Але більшість військових не підтримала офіцерську верхівку й поступово, завдяки витонченим маневрам Бориса, армія стала надійною опорою монарха. Напередодні Другої світової війни Борису вдалося вийти з політичного затінку й посісти чільне місце на болгарському політичному олімпі.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Югославії у 1919-1939 рр.

, хорватів і словенців (КСХС). Правлячою династією визнавалися Карагеоргієвичі.    Кордони новоутвореного королівства (з 1929 р. воно перебрало назву Югославія) було визнано Сен-Жерменським (з Австрією), Тріанонським (з Угорщиною), Рапалльським (з Італією) та Нейїським (з Болгарією) договорами. Але оскільки таємний Лондонський договір 1915 р. передбачав, що Хорватія й Чорногорія по війні будуть незалежними державами, а дійсно сталося інакше, то виникли серйозні суперечності між Італією та Югославією з питання про приналежність порту Ф'юме (Рієка) у Карінтії. Масла у вогонь додала й Антанта, яка одночасно пообіцяла ці землі обом сторонам, що мало не призвело до італо-югославської війни.    Австрія поступалася Югославії Боснією й Герцеговиною, Далмацією, частиною герцогства Корніольського та Південною Штирією; Угорщина - Королівством хорватів і словенців та районом Західного Баната на північний схід від Белграда; Болгарія - македонським районом Струмилиці та ще декількома містами.    Для країни, 70 % населення якої було задіяно у сільському господарстві, аграрна реформа стала одним із першочергових завдань. її проведення розпочалося наприкінці лютого 1919 р. обмеженням поміщицького землеволодіння та створенням потужного прошарку середнього сільського господаря. Югославія спромоглася уникнути можливих конфліктів, оскільки реформа здійснювалася на компенсаційній основі впродовж майже двадцяти років.    Наприкінці червня 1921 р. у день Святого Вида Законодавчі збори КСХС прийняли конституцію королівства, названу на честь свята Видовданською. Це був досить суперечливий законодавчий акт. З одного боку, усі громадяни одержували політичні права і демократичні свободи, зокрема й виборче право для чоловіків з 21-річного віку, право обиратися до Народної скупщини (парламенту) з 30-річного віку тощо. Виконавча влада у королівстві належала уряду, а законодавча - королю та парламенту. З іншого боку, конституція узаконила централізацію держави з наданням переваг сербам, хоча в офіційних документах ішлося про «єдиний сербо-хорвато-словенський народ». Особам, які не належать до цього «народу», для отримання права на обрання до органів влади потрібно було прожити в королівстві щонайменше 10 років. По суті, конституція узаконила унітарний устрій держави, за якого дискримінації зазнавали національні меншини. Ігноруючи етнічні й історичні кордони, власті поділили територію КСХС на 33 адміністративні одиниці - жупи. Найактивніше протидіяла сербізації Хорватія, де Хорватська селянська партія (ХСП), керована С. Радичем, вимагала визнання Хорватської республіки незалежною державою у складі Югославії. Переслідування С. Радича та його прихильників спричинили хвилю протестів проти національної політики уряду і відставки уряду Пашича. Неспокійною була ситуація й у населеному переважно етнічними албанцями Косово та у здебільшого католицькій Словенії.    3.Державні перевороти 1929 та 1941 рр. За умов посилення внутрішніх негараздів (часті урядові кризи, активізація великосербських терористичних груп, антисербські виступи у Хорватії та Словенії, парламентська криза, що виявилася у виході з Народної скупщини селянсько-демократичної коаліції) король Александр зважився на рішучі дії. 6 січня 1929 р. він розпустив Народну скупщину, скасував конституцію й оголосив про зосередження у своїх руках усієї повноти влади. Формування уряду Александр доручив популярному серед офіцерства керівнику організації «Біла рука» генералу Петару Живковичу.    Із жовтня 1929 р. країна офіційно стала називатися Югославією, а етнічні назви областей було замінено новими, пов'язаними з назвами річок. Александр ще більше ускладнив національну напругу в королівстві, перекроївши у черговий раз кордони адміністративних одиниць, причому так, що відтепер у кожній з 9-ти провінцій більшість виборців становили серби. Для придушення опозиційних виступів було створено Державний суд захисту держави.    У 1931 р. Александр ініціював прийняття нової югославської конституції, яка практично залишала обабіч парламентського життя ті політичні партії, які заперечували унітарний велико-сербський характер держави, а самі вибори до двопалатного парламенту відтепер були відкритими.    На міжнародній арені Александр орієнтувався на Францію, у планах якої щодо створення альянсу між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною, Францією й Румунією Югославії відводилося важливе місце. 25 червня 1934 р. у Белграді Л. Варту під час зустрічі з королем порушив проблему врегулювання югославсько-італійських відносин, без чого не могло відбутися стабілізації у Середземному морі.    Візит-відповідь Александра до Франції розпочався 9 жовтня 1934 р. Але того дня 37-річний македонський професійний терорист Величко Георгієв застрелив короля і поранив Л. Варту й генерала Жоржа на марсельській набережній. Французький міністр невдовзі помер у лікарні. Терориста ж було затоптано натовпом, що зібрався привітати югославського короля.    Новим королем Югославії було проголошено старшого з трьох малолітніх синів Александра - 11-річного Петра, а до досягнення ним повноліття його регентом було призначено двоюрідного брата загиблого короля, принца Павла.    У період регентства уряду М. Стояновича вдалося суттєво поліпшити економічну і до певної міри стабілізувати політичну ситуацію в країні. У галузі зовнішньої політики спостерігалися кроки, спрямовані на зближення з Німеччиною та Італією.    Така зовнішньополітична лінія багатьма політичними силами Югославії розцінювалась як хибна, що призвело до відставки у лютому 1939 р. прем'єра та його уряду

Російська революція 1917 р.: причини, початок, хід, характер та наслідки.

Революція розпочалася у березні (лютому за старим стилем) і переросла у громадянську війну в 1918.

У радянській історіографії революцію 1917 року поділяли на два етапи: буржуазно-демократичну Лютневу революцію та Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію. На першому етапі була повалена монархія, на другому більшовики встановили Владу Рад. Період між двома революціями отримав назву Двовладдя.Революція відбувалася в умовах участі Росії в Першій світовій війні й призвела до значних територіальних втрат, більшість яких, втім, була повернена під час громадянської війни.Російська революція мала важливе значення для утвердження національно-визвольного руху в Україні. Врезультаті Лютневої революції була створена Центральна Рада, яка проголосила самостійність Української Народної Республіки в січні 1918.

Причини революції

Найширше, найбільш загальне й філософське формулювання причин Російської революції 1917 зводиться до невідповідності між автократичним, самодержавним ладом та потребами 20 століття. Революція 1905—1907 зазнала поразки й не вирішила цієї проблеми.У Російській імперії не бракувало людей, які бажали змінити своє становище. Еконоіка країни швидко зростала в період між революціями. В результаті, буржуазія, права якої обмежувала станова система, накопичила значні ресурси, а старорежимний уряд, незважаючи на деякі спроби реформ, не сприяв росту її багатства. Селянство, яке складало 80 % населення країни, бажало отримати землю, відібравши її у поміщиків. Робітники прагнули 8-годинного робочого дня та покращення умов праці. Ідеологічно впливовий прошарок освічених найманих працівників, який у Росії називають інтелігенцією, прагнув зрівнятися в правах із дворянами й демократичних свобод за європейським зразком. Пригноблені народи імперії, тепер уже не дуже бідні, бажали національного самовизначення.Хоча більшість росіян радо вітала війну, та тривалий конфлікт виснажив ентузіазм. Солдати більше не хотіли віддавати свої життя за інтереси царя в далеких краях, і до 1917 почалося масове дезертирство. Як дезертири, так і солдати російської армії та флоту, маючи зброю в руках, були суттєвим фактором у розвитку революційних подій.Безпосереднім приводом до революції послужила непопулярність цариці Олександри, яка управляла державою, поки цар Микола II залишався на фронті. Її управління було хаотичним, вона часто змінювала міністрів, крім того весь народ знав про її стосунки з авантюристом Распутіним. Самого Растпутіна вбила 29 грудня 1916 група російських аристократів.

Початок революції

27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд Рад, який пройшов з ініціативи комуністів, На з’їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Коли виявилося, що комуністи становлять усього близько 4 відсотків делегатів, тож на успіх розраховувати вони не можуть, близько 70 комуністів покинули з’їзд у Києві й перебралися до Харкова, де під охороною московських загонів "робочих і крестіян” та "Союза спасєнія отєчєства" провели власний з’їзд Рад.

Значення

Російська революція 1917 року значним чином визначила хід історії 20 століття. Внаслідок революції утворився Союз Радянських Соціалістичних Республік - держава з тоталітарним режимом, що проголошувала своєю метою побудову комунізму. Виникло протистояння між капіталістичним та соціалістичним світом, яке продовжувалося більшу частину століття у вигляді ідеологічної, економічної та подекуди збройної боротьби.

Жовтневий більшовицький переворот і прихід до влади В.І. Леніна.

Після лютого 1917 р. серед усіх соціалістичних партій більшовики зайняли вкрай ліві позиції. У березні 1917р. керівництво більшовицької партії (Ленін був за кордоном) співробітничало з іншими соціалістичними партіями, умовно підтримувало Тимчасовий уряд, ідеї "революційного оборонства".З приїздом у квітні Леніна до Росії позиції партії змінилися. Його програма ("Квітневі тези") передбачала перехід від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції, встановлення республіки Рад, націоналізацію всієї землі та банківської системи, контроль за виробництвом, вихід з війни, співробітництво з поміркованими соціалістами і мала на меті захоплення влади.

Учасники з'їзду партії, що відбувся в серпні 1917 р., мовчазно ухилилися від підтримки вимоги збройного повстання, хоча гасло Леніна "Вся влада Радам!", проголошене ще в липні, практично означало заклик до збройного повстання проти Тимчасового уряду.

10 і 16 жовтня на засіданні ЦК партії більшовиків Володимир Ленін зміг добитися рішення про безпосередню підготовку до повстання. Однак на засіданні були присутні лише 12 чоловік з 21-го. Ленінську резолюцію про збройне повстання підтримали 10 членів ЦК. Проти виступили Лев Каменев і Григорій Зінов'єв. 12 жовтня при Петроградській раді було створено Військово-революційний комітет (фактичний керівник Лев Тро-цький), що і став центром підготовки повстання.Ще до відкриття II З'їзду Рад (перший відбувся в червні) Троцький наказав встановити контроль над телеграфом, телефоном, поштою та ін. Розрахунок виявився правильним: під тиском більшовиків II З'їзд Рад прийняв очікуване рішення, адже, коли він відкрився, місто було в руках більшовиків. Так 25 жовтня'(7 листопада) 1917 р. відбувся більшовицький переворот. Перевага на з'їзді більшовиків і їх прибічників визначи­ла прийняття рішень, пронизаних ідеями більшовиків і лівих есерів. З'їзд проголосив встановлення радянської влади і прийняв ряд декретів.Декрет про мир закликав воюючі країни укласти демократичний мир без анексій і контрибуцій, проголошував відмову від таємної дипломатії і договорів, підписаних царським і Тимчасовим урядами.Декрет про землю грунтувався на есерівський аграрній програмі та скасував приватну власність на землю, проголосив націоналізацію землі і її надр, заборонив найману працю та оренду землі.З'їзд прийняв постанову про скасування смертної кари і резолюцію проти погромницького руху. З'їзд створив однопартійний більшовицький уряд — Раду Народних Комісарів (РНК). Ліві есери спершу відмовилися від участі в уряді, проте увійшли до складу Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК). Головою уряду став Володимир Ленін, а головою ВЦВК — Л. Каменев. Крім того, з'їзд підтвердив намір провести вибори до Установчих зборів.Захоплення більшовиками влади в Петрограді не було підтримано іншими соціалістичними партіями. Новий радянський уряд не визнавали держави Заходу.

Після захоплення влади в Петрограді більшовики поступово встановили радянську владу майже на всій території Російської імперії.Захопивши владу, більшовики розпочали злам старої державної системи і створення нової — диктатури пролетаріату. Проте не було втілено в життя проголошення З'їзду Рад вищим законодавчим органом країни. Президія ВЦВК і РНК привласнили собі не лише виконавчу, а й законодавчу владу. Над місцевими радами ставили революційні комітети, які формувалися виключно з більшовиків.

Декретом РНК створювалися так звані народні суди в складі голови і народних засідателів, однак необмежені права на арешт, слідство, винесення вироку і його виконання були надані Всеросійській Надзвичайній Комісії (ВНК) на чолі з Феліксом Дзержинським. Цей орган був підпорядкований лише вищому партійному керівництву, а не державному контролю.

Незадоволення політикою більшовиків і опір її здійсненню викликав антибільшовицькі заколоти. У середині листопада була досягнута угода про формування коаліційного уряду з лівими есерами. Проте вибори до Установчих зборів показали, що більшовики є другою партією за своїм політичним впливом. Вони здобули на зборах 22,5 % місць, тоді як есери 40 % місць. Тому збори відхилили більшовицьку ідею соціалістичного вибору і встановлення диктатури пролетаріату. Тоді більшовицька більшість

Президії ВЦВК прийняла рішення про розпуск Установчих зборів, що значно загострило ситуацію в країні. Цей акт означав, що більшовицька партія не є партією революційної демократії, та започаткував перелом у настроях, насамперед робітничих мас, які підтримували більшовиків.

У квітні — травні відбулися перші після приходу до влади більшовиків вибори до рад, у яких у більшості губерній переміг блок більшовиків і есерів. Ці ради були розігнані більшовиками, які претендували на однопар-тійність. У 1918 р. із ВЦВК були виключені фракції меншовиків і есерів.

Влітку 1918 р. більшовицький режим запровадив політику військового комунізму. Ця політика передбачала комплекс заходів: націоналізацію всіх засобів виробництва, розподіл продуктів порівно, застосування примусової праці, ліквідацію товарно-грошових відносин і цілковиту диктатуру більшовицької партії. У країні встановилася однопартійна система, нероздільна диктатура РКП(б). Партія більшовиків перестала бути суто політичною організацією, її апарат почав зрощуватися з державними структурами. Тепер тільки вона намагалася визначати політичну, економічну, ідеологічну, культурну і духовну ситуацію в країні.

Більшовизм переміг завдяки помилкам Тимчасового уряду і поміркованих, соціалістів; радикалізму і екстремізму народних мас, доведених царизмом, економічною і політичною кризою до відчаю, значній полі­тичній волі, енергії, організованості, тактичній поведінці більшовиків.

Громадянська війна в Росії (1918−1921 рр.).

Причини громадянської війни

- безкомпромісне політичне протиборство політичних партій,груп, соціальних верств, намагання знищити противника;

- прагнення колишньої керуючої верхівки повернути багатства і владу;

- економічні помилки більшовиків (запровадження політики «воєнного комунізму»;

- політичні помилки більшовиків, які в січні 1918 р. розігнали Установчі збори та в березні 1918 р. уклали сепаративний мир з Німеччиною;

- ігнорування більшовиками козацьких традицій і звичаїв та насильницьке переселення бідноти з центру Росії на козацькі землі сприяло незадоволенню російського козацтва і підштовхнуло до збройної боротьби;

- розв'язання проблем у суспільстві не шляхом пошуку компромісів, а шляхом фізичного знищення класового ворога. Це стало можливим під впливом російських традицій «пугачовщини» й «разінщини» та через відсутність демократичних традицій;

- відмова від сплати позичок царського і Тимчасового уряду, можливість виходу Росії з Першої світової війни, страх перед світовою революцією, призвело до іноземного втручання.

Періодизація

Перший період: літо 1918 р. - жовтень 1918 р. — початок громадянської війни. Розгортання військової інтервенції Антанти.

Другий період: листопад 1918 р. - квітень 1919 р. — посилення інтервенції Антанти.

Третій період: 1919 р. — вирішальні перемоги над силами внутрішніх супротивників радянської влади та іноземних інтервентів.

Четвертий період: 1920 р. — радянсько-польська війна і розгром білогвардійських військ Врангеля.

Висновок

Наслідки громадянської війни були надзвичайно трагічними в першу чергу для народу. Збитки, завдані війною, становили 50 млрд карбованців. Внаслідок економічної розрухи промислове виробництво впало у 1920 р. до 14% відносно рівня 1913 p., сільськогосподарське виробництво скоротилося майже вдвічі. Унаслідок застосування «білого» й «червоного» терору, від голоду та хвороб загинуло від 12 до 15 млн осіб.

Громадянська війна поділила країну на два ворожі табори, змінила звичний спосіб життя і долі мільйонів людей. Наслідком війни стала еміграція багатьох людей. Більше 2 млн осіб опинилися за кордоном, і це були не лише активні учасники білогвардійського руху, а й робітники та селяни, що мобілізувалися до білих армій, а потім були виведені за кордон. В еміграції опинилося багато представників інтелігенції.

Слід зазначити, що громадянська війна у Примор'ї та Забайкаллі тривала аж до 22 листопада 1922 p., коли Далекосхідна республіка перестала існувати й увійшла до складу Росії.

У Середній Азії ще довгі роки тривала боротьба проти басмацьких формувань. Останні осередки селянського протистояння в Україні були ліквідовані лише в роки голодомору.

Нова економічна політика (НЕП) в Росії.

Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії тощо). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий.

Проголошення СРСР. Й. Сталін. Тоталітарний характер сталінського режиму. Характер комуністичного режиму.

Протягом травня 1922 р. — березня 1923 р. стан здоров'я радянського лідера, вождя більшовиків В. Ульянова (Леніна) значно погіршився. Він переніс три приступи, що призвели до втрати фізичної можливості повноцінно працювати. У зв'язку з хворобою його було повністю усунуто від політичної діяльності. Незважаючи на це, у моменти покращення стану здоров'я Ленін продиктував ряд статей та листів до своїх соратників — лідерів партії більшовиків. Він дав оцінку їхнім особистим якостям, вказавши на небезпеку суперництва між Сталіним і Троцьким для єдності та стабільності в партії. Він пропонував усунути Сталіна від партійного керівництва та реорганізувати державний і партійний апарат таким чином, щоб він забезпечував умови для колегіальних рішень. В останні роки життя Леніна турбувало також питання перспектив російської соціалістичної революції. Вказуючи на те, що революція відбулася в країні, де для неї ще не визріли економічні, соціальні та культурні передумови, Ленін говорив про необхідність здійснення культурної резолюції, яка б ліквідувала "напівазійське невігластво мас" і відкрила шлях до соціалістичного суспільства. В економічній політиці він наполягав на збереженні непу і розробив ідею створення суспільства "цивілізованих кооператорів". 21 січня 1924 р. Ленін помер. Його смерть стала приводом до посилення боротьби за владу та лідерство у партії, яка розгорнулась ще в останні роки його життя.Основними суперниками у цій боротьбі виступали Сталін і Троцький. Ще в 1923 р. у ВКП(б) оформилась "ліва опозиція" на чолі з Троцьким, яка різко критикувала бюрократизацію партійного апарату та спроби Сталіна зосередити всю повноту влади у своїх руках.Старі соратники Леніна, остерігаючись диктаторських амбіцій і прагнень Троцького узурпувати владу, недооцінили властолюбство самого Сталіна, підтримавши його у боротьбі з опозицією. Сталіну та його соратникам вдалося усунути Троцького від державних справ, обмежити вплив у партії, а в 1929 р. вислати з країни.На цьому боротьба за лідерство не завершилась. У 1925 р. оформилась "нова опозиція", яку очолили Каменев та Зінов'єв. Опозиція спиралась на підтримку Ленінградської партійної організації, виступала проти монополізації Сталіним права на тлумачення "ленінської спадщини", проти політики, яка провадилась у сільському господарстві.Сталін на цей час зосередив у своїх руках всі важелі партійного та державного управління, особливо у питанні підбору кадрів. Лідерів опозиції було усунуто від партійного та державного управління, а також керівництва Комінтерном.Останній виступ опозиції відбувся в 1921 р. — т. зв. "платформа 83". її основною вимогою стало виконання "політичного заповіту" Леніна. Але час було згаяно. 1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна у боротьбі з ленінськими соратниками за владу. Він же започаткував утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР. Причинами встановлення режиму особистої влади Сталіна в СРСР були: — відсутність традицій політичної демократії в країні та реальних демократичних свобод; — низький рівень громадянської політичної культури населення СРСР; — зосередження політичної влади в руках однієї партії; — невисокий інтелектуальний рівень керівництва ВКП(б), обмеженість його політичної культури; — внутрішня природа радянської влади, яка була диктатурою класу, що переросла у диктатуру партії і не заперечувала можливості диктатури однієї особи; — наявність чисельного бюрократичного апарату, добробут якого залежав від збереження командно-адміністративної системи. Основним методом встановлення та підтримки такого режиму був тотальний контроль над суспільством та постійний терор проти всіх його верств. Керівною і спрямовуючою силою радянської тоталітарної системи була більшовицька партія, яка своєю ідеологію визнавала марксизм-ленінізм. Резервом і помічником партії вважалась Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді — ВЛКСМ. їй було доручено керувати повсякденною діяльністю Всесоюзної піонерської організації (діти 10-15 років), а при піонерських дружинах створювались об'єднання жовтенят — школярів 7-9 рок

Індустріалізація. Колективізація.

. Наприкінці 20-х рр., коли в СРСР загострилася боротьба за владу в комуністичній верхівці, ускладнилося міжнародне становище СРСР через військову слабкість країни, її неспроможність розрахуватися за борги, технологічну відсталість (наприклад від США - на 50 років), існувало щонайменше два варіанти розвитку країни.    Ліберальний шлях розвитку    - За умови продовження НЕПу ситуацію можна було б виправити продовженням ринкових реформ, підняттям сільського господарства через кооперацію та механізацію, зміцненням фінансової системи    - Відмовитись від унітарного федералізму устрою СРСР і дотримання закладеного в конституцію 1924 р. принципу державного суверенітету країн, що увійшли до складу СРСР    - Ці заходи дали б змогу поступово індустріалізувати економіку СРСР, не знижуючи життєвого рівня населення    Адміністративний шлях розвитку    - Згорнути НЕП як шлях розвитку, що ставив під сумнів доцільність монополії РКП(б) на політичну й економічну владу    - Повернутися до методів жорсткого адміністративного контролю часу «воєнного комунізму».    - Відмовитися від поступального розвитку й зробити «стрибок» в соціалізм    - Зміцнившись економічно й збройно, вистояти проти Заходу до настання світової комуністичної революції. У разі, якщо вона затримається, чи не відбудеться взагалі, продовжувати будівництво соціалізму самотужки       Колективізація. Здійснення індустріалізації потребувало значних коштів. На закордонні позики СРСР не міг розраховувати, оскільки Росія відмовилася повернути довоєнні борги, отож джерелом фінансування було обране сільське господарство. Для придбання на Заході машин, обладнання, технології важкої промисловості необхідні були товарні ресурси. І хоч Й. Сталін стверджував, що в країні є необхідні для індустріалізації ресурси, реальним джерелом валюти був лише хліб. Але він був у руках селян, які за роки НЕПу звикли до вільної торгівлі, й зголошувалися віддати хліб лише в обмін на потрібні їм промислові товари. їх же в держави якраз і не було.    Щоб розірвати це замкнуте коло, було вирішено відібрати хліб у селян силою, для чого спочатку об'єднати їх у колективні господарства (колгоспи), а потім уже звідти вилучати хліб.    Наступ на приватних сільських господарів розпочався майже відразу після взяття влади більшовиками. Улітку 1918 р. з цією метою було створено «комбіди» («комітети бідноти»), які за півроку свого існування відібрали у господарів, яких радянська влада називала не інакше як «куркулями», 50 млн га землі з 75-80 млн га. У роки НЕПу сільське господарство відродилося. Та наприкінці 1927 р. в СРСР через «ножиці цін» сталася хлібозаготівельна криза - селяни відмовлялися задарма віддавати хліб. Мобілізувавши близько 30 тис. комуністів, Й. Сталін особисто виїхав до Сибіру й організував насильне вилучення хліба в селян. Спеціальні «продовольчі загони» по всій країні відбирали хліб, на дорогах стояли загороджувальні загони, суди ледь встигали виносити вироки. У відповідь лише в 1929 р. вибухнули близько 1300 селянських повстань, які були жорстоко придушені.    У переліку ознак «куркульських» господарств, видрукуваному в 1930 р., визначалися наявність млина, крупорушки, олійниці та інші підприємства і пристрої, де застосовувався механічний двигун; постійне здавання у найм складної сільськогосподарської техніки з механічним двигуном, заняття торгівлею тощо. «Куркульськими» вважалися господарства, які мали хоча б одну з цих ознак, а також якщо розмір прибутку становив більше 300 рублів у рік на одного члена сім'ї, але не менше 1 500 рублів на господарство.    Влада не тішила себе ілюзіями, що селянство не чинитиме опору, тому було прийнято «антикуркульське» законодавство й прийнято рішення про «розкуркулювання» села. Ще в 1928 р. Й. Сталін переконував, що в країні «куркульські» господарства становлять 5 %, з них 2-3 % - дуже заможні.    У період «розкуркулювання», яке, одночасно з проголошенням курсу на суцільну колективізацію, розпочалося в 1929 р., було ліквідовано щонайменше 3 млн господарств і репресовано понад 10 млн сільських жителів. Отож було знищено не 5 %, а 11-12 % найпрацьовитіших, умілих і старанних хліборобів.    Так було покладено початок першій і найтрагічнішій сторінці «розселянювання», тобто знищення селянства як численної соціальної, якісно відмінної від інших групи населення, з її особливим місцем у виробництві, особливим складом соціальної психології, особливим укладом селянського життя. У 1929 р. було запроваджено надзвичайні «трійки», які вершили скорий суд над «куркулями». Для проведення колективізації на село були направлені понад 25 тис. комуністів («двадцятип'ятитисячники»); колгоспам надавалася державна підтримка технікою, посівним матеріалом.    Колективізація та «розкуркулення» здійснювалися поспіхом. Потрібно було створити атмосферу страху, щоб послабити опір селянина, і якнайшвидше, поки цей страх тримався, сформувати колгоспи. Відповідно до вказівок Й. Сталіна, людей насильно заганяли до колгоспів, усуспільнювали їхній реманент, худобу, а коли це спричинилося загальним обуренням, Й. Сталін у статті «Запаморочення від успіхів» усю відповідальність переклав на місцевих керівників. Та вже через півроку він висунув гасло: колективізацію за два роки. Колгоспників перетворили з господарів у найманих працівників, для свого споживання вони отримували не свою долю в спільно вирощеному врожаї, а лише оплату праці. Так, у 1931 р. за трудовий день колгоспники отримували щонайбільше 1,5 кг хліба.    З осені 1932 р. радянська влада розпочала справжню війну проти селянства. За законом, названим «законом про п'ять колосків», 55 тис. селян були засуджені до 10 років в'язниці та концтаборів та до смертної кари за спробу «крадіжки» зерна чи худоби. Продовольчі загони за сприяння місцевих комуністів відібрали у селян практично всі продукти харчування. За таких умов селяни намагалися забивати худобу для власного споживання, щоб вижити в умовах голоду, який настав з 1931 і тривав до 1933 р. Небачений в історії голод охопив Україну, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ, степові райони Дону й Кубані. Випадки людиноїдства й смерті цілих сіл були настільки частими, що це нікого не дивувало. Масштаби голоду були катастрофічними, й дотепер не відома точна кількість померлих. Так, щодо України називаються цифри від 3 до 12 млн людей.    У 1937 р. колективізацію було в основному завершено. На кінець 30-х рр. у колгоспи було об'єднано майже 97 % селянських господарств.

Суспільно-політична ситуація у 1920−1930-х рр. в СРСР і масовий терор.

Завершення громадянської війни не зупинило терору, який був частиною державної політики (конституції 1918 і 1924 рр. проголошували "диктатуру пролетаріату").

Наприкінці 20 — у першій половині 30-х рр. репресії було спрямовано здебільшого проти "класово ворожих" верств суспільства: „буржуазних спеціалістів”, „непманів”, „куркулів”. Найбільш гучними процесами того періоду були "Шахтинська справа" (1928 р.), процес "Трудової селянської партії" (1929 р.), "Промпартії" (1930 р.), процеси над антипартійними групами.

Поряд із репресіями вдосконалювалася система тотального контролю над суспільством. Підростаюче покоління через комсомольську і піонерську організації виховувалось у дусі ненависті до "ворогів народу", необхідності непримиренної боротьби зі "шпигунами", "шкідниками" на виробництві, "куркулями", заохочувалися навіть доноси на батьків. Сили дітей та молоді спрямовувалися на активнішу участь в індустріалізації країни і колективізації сільського господарства, зміцнення дисципліни й підвищення якості навчання.У містах у 1924 р. було введено паспортну систему. Вона забезпечила адміністративне скорочення кількості жителів міст, які постачалися продуктами харчування централізовано.Було принято закон, згідно з яким робітника за найменшу провину звільняли з роботи, залишаючи без картки споживача, з подальшим виселенням його сім’ї з квартири.З 1930 р. розширювалася мережа виправно-трудових таборів, об’єднаних у систему ГУЛАГу ("Главное управление лагерей"). Кількість ув’язнених у цих таборах за 10 років зросла до 4 млн. Відновлено каторгу та смертну кару.

Від середини 30-х рр. репресії набули масового характеру і досягли апогею в 1937-1938 рр.

Приводом до посилення репресій у партії та країні стали події 1934 р., коли на XVІІ з’їзді ВКП (б) група делегатів спробувала замінити Сталіна на посаді генерального секретаря ЦК іншим лідером. Ним би міг стати секретар Ленінградського обкому ВКП (б) С.Кіров. На з’їзді Сталін і його оточення (головно Каганович) фальсифікували підсумки таємного голосування. Наприкінці 1934 р. сталося політичне вбивство С.Кірова, обставини якого залишилися не до кінця з’ясованими, хоча, поза сумнівом, ініціатором його був Сталін. Убивство дало поштовх до масових репресій, зміцнення диктаторського режиму. Тільки в 1937-1938 рр. репресували до 10 млн осіб, із яких 2-3 млн знищили фізично.

Масові репресії 30-х рр. знекровили інтелектуальну силу радянського суспільства в політиці, армії, науці. Це — один із найбільших злочинів сталінського тоталітарного режиму проти власного народу. Масові репресії не становили основного змісту життя суспільства. Народ, долаючи повсякденні труднощі, прагнув до щастя. Кожен влаштовував його як міг. Багатьом були невідомі ті жахливі злочини режими. Дехто з тих, хто знав або здогадувався вважав, що так і потрібно. Народ під впливом заклинань «про світле майбутнє» здійснював трудові подвиги (О.Стаханов, М.Ізотов, П.Ангеліна та ін.), радів з кожних успіхів країни: чи то будівництва чергової новобудову, чи то з успіхів радянських льотчиків (Чкалов та інші), чи з успіхів дослідників півночі (Папанін та ін.) тощо. Радіючи він вірив, що казав їх вождь (Сталін), що «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Японія у 1919-1939 рр.

   Економічна нестабільність у повоєнній Японії призвела до соціальних заворушень, одним з найбільших із яких були «рисові бунти» 1918 р., коли близько 10 млн чоловік протестували проти спекулятивних цін на рис - головний продукт харчування японців.    Акціями невдоволення весь час намагалося скористатися задля пробудження «самурайського духу» і мілітаристських настроїв вище армійське командування.   Незважаючи на несприятливі внутрішні й зовнішні чинники, Т. Харі вдалося стабілізувати економіку, демократизувати суспільство, забезпечити розквіт інтелектуального й мистецького життя. Проте посягання на владу бюрократії не зійшло йому з рук і в листопаді 1921 р. його було вбито правим терористом.    2.Мілітаризація країни. Після загибелі Т. Хари в Японії значно активізувалися мілітаристські партії й організації. Спекулюючи на самурайських традиціях, вони ставили за мету відновлення зовнішньої експансії імперії. У 1927 р. прем'єр-міністр Танака надіслав імператору таємний план («меморандум Танаки») витіснення США з Тихого океану й експансії на Далекий Схід.    Мілітаристські настрої як не можна краще для їх провідників накладалися на прояви в Японії світової економічної кризи, яка до того ж охопила фінансову систему країни ще в 1927 р. До нестатків і злиднів більшості населення, особливо сільського, долучився небачений раніше крах банків, що порушив нормальну діяльність всієї економіки.    Період хоч і повільного, але все ж таки економічного зростання в попереднє десятиріччя змінився інфляцією, падінням цін на сільськогосподарську продукцію, руйнуванням товарного ринку, безробіттям.    Економічна криза істотно загострила політичні протиріччя в суспільстві. Японські військові, особливо після підписання в 1930 р. Лондонського морського договору, який доповнив рішення Вашинґтонської конференції, спекулювали на тих часах, коли безпека японських інтересів і колоніальних військ у заморських володіннях була беззастережною.   було прийнято «Закон про охорону громадського порядку», яким було передбачено до десяти років тюремного ув'язнення за «антимонархічні» та «антидержавні» дії. Насправді ж під ці формулювання можна було підвести будь-які вияви невдоволення офіційною урядовою політикою.      Політика уряду представника партії Мінсейто Осаші Хамаґучі (1929-1931) не відрізнялася оригінальними заходами, спрямованими на виведення економіки з кризи, а в основному полягала у закликах заощаджувати, вести аскетичний спосіб життя тощо. Урешті-решт прем'єр виявився нездатним справитися з проблемами внутрішнього життя країни

   Спекулювання на соціальних проблемах, звернення до самурайського минулого й терор стали невід'ємною складовою дій мілітаристів. У 1932 р. група молодих офіцерів вчинила заколот з метою насадження у країні військової диктатури. Спроба виявилася невдалою, але вона сприяла збільшенню фінансової допомоги мілітаристам з боку крупного японського бізнесу, насамперед пов'язаного з виробництвом зброї. Особливо велику прихильність виявляли до них керівники дзайбацу - потужних трестів і концернів, котрі контролювали такі ключові сектори економіки, як важка промисловість, транспорт, торгівля, фінанси. Об'єднання «Міцуї», «Міцубісі», «Ніссан», розраховуючи на прибутки від майбутніх колоніальних загарбань, не шкодували коштів на підтримку зусиль мілітаристських націоналістичних організацій і груп.      Мілітаризація в 30-х рр. політичного клімату досягла кульмінації в 1936 р. під час так званого інциденту 26 березня. Цього дня група молодих офіцерів здійснила спробу знищити у повному складі урядовий кабінет і захопити владу в країні. Заколот було придушено, але відтепер у Японії постав могутній блок цивільної влади з вищим армійським командуванням. Це були люди, які мали підтримку бізнесових кіл,  впливових засобів масової інформації, чиновників. Вони готували націю до експансії в Азію і до тотальної (загальної) війни проти Заходу, свідченням чому став вихід Японії з Ліги Націй та агресивні акції на міжнародній арені.    3.Демократичний рух. Природно, що у країнах з тоталітарним чи авторитарним устроєм демократичні сили змушені діяти у вкрай складних умовах. У подібній ситуації перебували й демократично орієнтовані люди в міжвоєнній Японії. Коли офіційна пропаганда з усіх сил намагалася прищепити нації войовничий дух, коли слова «самурай» і «патріот» вживалися як синоніми, потрібно було мати велику громадянську мужність, щоб протистояти цьому.   Демократичний рух у Японії потерпав від того, що його учасники були розрізненими й не мали загальнонаціональних центрів. Зокрема, на відміну від Великої Британії з її Британським конгресом тред-юніонів, у Японії не було єдиного профспілкового центру, який би скеровував боротьбу найманих працівників за їхні соціальні права. Це, наприклад, чітко виявилося під час страйку токійських залізничників на початку 20-х рр., який так і не переріс у загальнонаціональний.      Ті в Японії, хто передбачав загрозливі для нації наслідки мілітаризації країни, намагалися протидіяти скочуванню її до війни. Так, у листопаді 1930 р. противники мілітаризації поширили серед японських військових воєнних моряків у Шанхайському порту антивоєнні листівки. Того ж року постало «Товариство противників японо-китайської війни».    У цілому ж демократичний рух перебував у надзвичайно складних умовах, оскільки урядові кола намагалися в зародку придушувати будь-яку діяльність, що йшла врозріз із їхньою політикою. Так, наприклад, сталося зі святкуванням 1 травня 1935 р. Міжнародного дня солідарності трудящих, яке відразу ж було заборонене.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Китаю у 1919-1939 рр.

Сунь Ятсен перебудував Гоміндан за ленінськими рецептами створення централізованої організації з жорсткою дисципліною, отримавши у цій справі підтримку з боку Комуністичного Інтернаціоналу. Лідер Гоміндану прихильно поставився до створення в 1921 р. Комуністичної партії Китаю (КПК), вбачаючи в ній політичного союзника. Союз китайських комуністів і соціал-демократичного Гоміндану відіграв важливу роль в об'єднанні патріотичних сил Китаю довкола ідеї національного суверенітету.  На початку  1924 р.  відбулося об'єднання комуністів і гомінданівців у єдиний фронт боротьби за об'єднання країни і звільнення її від японського впливу. У липні 1925 р. в м. Гуанчжоу постав Національний уряд Китаю, а головнокомандувачем НРА було призначено Чан Кайші.    2.Революційні події 1925 - 1927 рр. Ще за життя Сунь Ятсена на провідні ролі в Гоміндані висунувся Чан Кайші. Саме йому китайський лідер доручив очолити делегацію Гоміндану, що у вересні-листопаді 1923 р. відвідала Радянський Союз. З огляду на те, що В. Ленін на той час уже був смертельно хворим, китайських посланців приймали Л. Троцький, М. Калінін та інші поважні радянські посадовці. Найбільше при відвіданні Москви, Петрограда й Кронштадта китайців цікавили питання організації Червоної армії.    Початок сходження Чан Кайші на верхівку влади і слави був вражаючим. Коли наприкінці травня 1925 р. поліція розстріляла мирну демонстрацію в Шанхаї, Національний уряд розпочав збройну боротьбу за об'єднання країни.  Чисельність НРА стрімко зростала (у 1928 р. вона становила 600 тис), але її бойовий дух залишався невисоким. Більшість особового складу над усе дбала про власну вигоду; процвітали корупція та прагнення до наживи, армія мала дуже слабке управління.    Попри все, в очах китайців Чан Кайші був героєм, йому приписувалася виняткова особиста роль в успіхові Північного походу. 12 квітня 1927 р., вирішивши, що потреба в єдиному з КПК фронті вже відпала, Чан Кайші створив у м. Шанхаї власний Національний уряд, під контролем котрого перебувала Уз території Китаю    3.Протиборство між Гомінданом і комуністами. Після успішного завершення Північного походу більша частина Китаю була об'єднана, але тепер розпочалася громадянська війна між Гомінданом і комуністами, які єдині з політичних сил країни не визнали Національного уряду Чан Кайші. Після влаштованої Гомінданом у 1927 р. чистки серед комуністів, КПК намагалася підняти на повстання селян Хунаня та Цзянси. Але селянське повстання під назвою «Осінній врожай» у 1928 р. зазнало поразки, поклавши початок партизанській селянській війні. Під контролем створеної КПК китайської Червоної армії перебували стратегічно важливі райони Шаньксі (1931-1934) і Яньаня (з 1935 р.); у центральній частині країни вони розгорнули партизанську війну проти уряду.    Національний уряд, що перебрався з Шанхая до Нанкіна, вдавшись до реформ в економіці, потерпав від хронічного дефіциту бюджету й інфляції; урядові витрати на військову галузь (у 1930 р. чисельність НРА досягла 2 млн вояків) становили понад 70 % усіх бюджетних витрат. Через це уряд, який постійно підкреслював, що він є урядом Гоміндану, втратив масову соціальну опору в народі. Сподівання ж Чан Кайші на фінансову підтримку реформ з боку місцевих крупних землевласників і воєначальників виявилися марними, адже зміцнення центральної влади не відповідало їхнім інтересам. Уряд Чан Кайші також докладав значних зусиль для розвитку транспорту, зв'язку та освіти на підконтрольній йому території Китаю.    Проте політичні вигоди від здійснюваних реформ здобули головним чином великі міста, натомість більшість китайців проживали в селах і зовсім не відчули на собі їхнього позитивного впливу. Через це серед більшості населення уряд був непопулярним і його влада на місцях була слабкою.

   Проте чи найсерйознішою з невдач національного уряду було те, що йому не вдалося встановити контроль над територією Китаю, утримуваною комуністами. Чан Кайші здійснив п'ять спроб здобути оплот комуністів - Шаньксійську радянську республіку, проголошену в листопаді 1931 р. після розпаду альянсу КПК і Гоміндану.   Після низки поразок військове керівництво походом на початку січня 1935 р. перейшло до Мао Цзедуна. Незважаючи на те що під його керівництвом під Січуанем зазнала нищівного розгрому 4-а армія, Мао вчасно перемістив наголос комуністичної революції на сільську місцевість і рішуче повів своїх людей у малозаселений район Шанхая.    Відбиваючи атаки НРА і долаючи важкодоступну місцевість, Мао вивів з оточення до м. Унаня в Шанхайській провінції 6 тис, чоловік, пройшовши з боями за рік понад 9,5 тис. км. У цілому по завершенні цього епічного походу живими залишилися близько 30 тис. бійців Червоної армії.     Головною перешкодою на шляху до об'єднання був Чан Кайші з його переконаністю в тому, що потрібно спочатку перемогти внутрішнього ворога, яким він вважав комуністів, а потім відбити зовнішню агресію. По прибутті Чан Кайші той був підданий домашньому арешту й після 13 діб перебування під ним нарешті погодився припинити громадянську війну й створити Об'єднаний фронт з комуністами проти Японії. Ця друга коаліція між КПК, Гомінданом та іншими націоналістичними групами проіснувала до закінчення Другої світової війни

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Індії у 1919-1939 рр.

Індія після війни

Колоніальна влада в роки війни обіцяли надати Індії самоврядування. Однак надії народів Індії на зміну статусу не виправдалися. Розвиток капіталістичного укладу зміцнило позиції національної буржуазії. Росла промисловість і ряди робітничого класу. Однак для Індії чисельність останнього була невелика. Але разом з тим половина робітників була зайнята на великих підприємствах з кількістю робітників понад 1 тис. осіб. Така концентрація на великих підприємствах і в декількох центрах (Бомбей, Мадрас та ін) перетворювала нечисленний пролетаріат у важливу організовану силу. Однак не робітничий клас, а багатомільйонне селянство визначало характер індійського суспільства. Індійське село становила основу соціально-економічної структури. Це не просто громада, а особлива соціальна організація. Все життя села пронизують кастовий лад, племінної та становий принцип розподілу громади і брахманства як об'єднують релігійний фактор. Таким чином, індійське село - це самодостатня організація.

Індійські селянство становило головну масову силу національно-визвольного руху в Індії у міжвоєнний період. Залучити таку село в широкий потік антиколоніальної боротьби можна було лише з урахуванням соціально-психологічних особливостей індійського селянства і міського робітника - вчорашнього селянина. Видатна роль в організації масових ненасильницьких кампаній опору в 20-40-і рр.. належала Махатму Ганді (1869-1948). У міжвоєнний період Ганді став ідейним вождем Індійського національного конгресу. Завдяки Ганді, а також тому, що національна буржуазія висунула ідею повної національної незалежності, в Індії сформувався загальнонаціональний антиколоніальний фронт.

Махатма Ганді і гандизм

Вчення Ганді йде корінням в глибоке минуле Індії, в потужні пласти унікальною індійської культури. Гандизм поєднав у собі політичні, морально-етичні та філософські концепції. Ганді також був знайомий з принципом ненасильства Л. Н, Толстого. Глибоко національний і соціальний ідеал Ганді. Це селянська утопія затвердження «суспільства загального благоденства» (сарводайя), царства Божого на землі, суспільства справедливості, яке яскраво описується в священних книгах індуїзму. У той же час ця сторона вчення Ганді містила протест проти капіталістичного устрою, заперечення ним прогресивності і необхідності для Індії того капіталістичного шляху, по якому пішла європейська цивілізація. Гандизм знаходив відгук у широких верствах селянства і міських низів тому, що в ньому соціальний ідеал поєднувався з вірою в те, що боротьба за незалежність проти британського панування - це кровна справа, оскільки це боротьба за справедливість. Ганді черпав з культурно-історичних і релігійних традицій заклики, образи, близькі селянинові, реміснику. Тому вимоги незалежності країни і перетворення суспільства, одягнені у традиційні образи, ставали зрозумілими багатьом десяткам мільйонів простих людей. У цьому секрет величезної популярності особистості Ганді та його ідей. Печаткою найглибших традицій Індії, розумінням психології селянства був відзначений тактичний метод гандизма у національно-визвольній боротьбі, метод ненасильницького опору (бойкот, мирні марші, відмова від співпраці і т.д.). У цьому методі вельми своєрідно поєднувалися терпіння і протест, консерватизм і стихійна революційність. Це було характерно для століттями вихованого в фаталістичне, релігійному світогляді індійського селянина. У Ганді активний протест поєднувався з терпимістю до супротивника. Саме в такому поєднанні ненасильство у Ганді виступає як єдино можлива форма опору колоніальному гніту. Ганді заперечував класову боротьбу як дестабілізуючий, роз'єднує націю чинник перед обличчям спільного завдання - звільнення від іноземного гніту. Таким чином, гандизм був глибоко національною н за своїм характером селянської ідеологією. Гандизм також відповідав інтересам національної буржуазії, яка взяла цю ідеологію на озброєння. Національна буржуазія разом з народом прагнула до усунення британського колоніального панування і до встановлення своєї власної влади мирним шляхом при опорі на масовий рух. Гандизм зв'язав воєдино селянство, ремісників, національну буржуазію і змусив колонізаторів покинути Індію без кровопролитної збройної боротьби.

Критики Ганді стверджували, що він був схильний до компромісів, але він як ніхто інший знав, коли саме масове ненасильницький рух потрібно призупинити, щоб воно не перетворилося на свою протилежність, тобто в криваву бійню. Екстремісти також дорікали його в тому, що він не доводив до кінця всіх революційних можливостей масового ненасильницького опору. А що було б, якби Ганді довів їх до кінця?

Один раз в історії Індії цей процес вийшов з-під контролю, будучи спровокований британської політикою «розділяй і володарюй» у 1947 р., коли Індія була розділена на дві держави за релігійною ознакою. Тоді конфлікти між мусульманами та індусами переросли у релігійну війну, яка забрала мільйони життів і мусульман та індусів. Ганді і сам став жертвою міжусобиці. Він був убитий релігійним фанатиком незабаром після затвердження незалежності Індії в січні 1948 р.

Перша кампанія ненасильницького-співпраці була організована Ганді в 1919-1922 рр.. Повоєнний підйом національно-визвольного руху в Індії почався великими страйками в Бомбеї, Мадрасі, Канпуре і Ахмадабаде. Страйки були стихійними, але це був загальний симптом змін в настрої індійського народу. Колоніальна влада стали на шлях маневрів. Міністр у справах Індії Монтегю запропонував реформу виборчої системи в Індії, щоб послабити напруженість. Пропонувалося провести збільшення числа виборців під час виборів до центральне і провінційні законодавчі збори, а також надати індійцям додаткові місця в радах при віце-королі і губернаторах провінцій. Одночасно було прийнято репресивний закон, що визначає покарання за антиурядові акції (закон Роулетта). Так англійці політикою «батога і пряника» намагалися стримати піднімається хвилю визвольного руху.

Кампанія непокори почалася як протест проти закону Роулетта. 6 квітня 1919 Ганді закликав до харталу (закриття крамниць і припинення будь-якої ділової активності). Колоніальні власті відповіли насильством. 13 квітня в Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійські колонізатори розстріляли мирний мітинг. Було вбито понад 1 тис. осіб і поранено близько 2 тис. Ця кривава бійня викликала загальне обурення в Пенджабі і охопила всю країну. Ганді терміново виїхав до Пенджабу, щоб не допустити переростання обурення в стихійний бунт. Це йому вдалося.

Восени 1919 р. саме тут, в Амрітсарі, відбувся з'їзд Індійського національного конгресу, який прийняв рішення бойкотувати вибори за законом Монтегю. Бойкот повністю зірвав вибори.

Досвід виступів 1919 підвів Ганді до висновку про необхідність поетапного розгортання боротьби за незалежність. На основі цього досвіду Ганді розробив тактику ненасильницького-співпраці, яка передбачала поступовість, дво-етапність розвитку руху. Щоб утримати боротьбу в рамках ненасильства і в той же час забезпечити її наростання, передбачалося на першому етапі проводити кампанії бойкоту колоніального режиму: відмова від почесних звань і посад, бойкот офіційних прийомів, бойкот англійських шкіл і коледжів, англійських судів, бойкот виборів, бойкот іноземних товарів, на другому етапі - ухилення від сплати державних податків.

Початок кампанії непокори було призначено на 1 серпня 1920 Індійський національний конгрес і Мусульманська ліга спільно керували кампанією. ІНК перетворювався в ці роки в масову політичну організацію (10 млн. членів). У руху було 150 тис. добровольців-активістів. Гандизм став ідеологією ІНК.

4 лютого 1922 стався інцидент, який погрожував переростанням руху в неконтрольовану фазу: натовп селян спалила загнаних в приміщення кількох поліцейських. Ганді різко засудив цей акт самосуду і оголосив про припинення кампанії громадянського співпраці. Рух пішов на спад.

Новий підйом антиколоніального руху в Індії припав на час світової економічної кризи. Цей етап ненасильницького-співпраці (1928-1933) характерний більш організованим рухом, чіткою постановкою питання про незалежність Індії та вимогами конституції.

Друга кампанія громадянської-співпраці почалася в квітні 1930 р. Вона проходила приблизно за такою ж схемою, як на початку 20-х рр.. Англійські власті оголосили кампанію незаконною. Лідери руху, в тому числі і Ганді, були арештовані. У в'язницях виявилося 60 тис. учасників руху. Де-не-де виступи почали переростати в повстання. Хвилювання торкнулися і армію. Солдати відмовлялися стріляти.

5 березня 1931 між керівництвом ІНК і адміністрацією віце-короля було укладено угоду, за якою англійська сторона зобов'язалася припинити репресії і звільнити ув'язнених, заарештованих за участь у кампанії-співпраці, а конгрес оголосив про припинення кампанії громадянської непокори. Ганді дав згоду на участь з конференції «круглого столу», що скликається в Лондоні для обговорення індійських проблем. Таким чином, боротьба була перенесена за стіл переговорів.

До конференції «круглого столу» ІНК представив документ «Про основні права і обов'язки громадян Індії». Фактично це була основа конституції.

У документі були важливі пункти: введення в Індії буржуазно-демократичних свобод, визнання кастового і релігійного рівності, адміністративно-територіальний перебудову країни з урахуванням релігійного чинника, встановлення мінімуму заробітної плати, обмеження орендної плати за землю, зниження податків. Конференція закінчилася провалом.

У серпні 1935 р. англійський парламент прийняв для Індії нову програму реформ. Реформа передбачала розширити (до 12% населення) участь громадян Індії у виборах шляхом зниження майнового та інших цензів, надати місцевим законодавчим органам великі права. Кампанії ненасильницького опору розхитали колоніальний режим. У 1937 р. пройшли вибори до центральних і провінційні законодавчі збори за новою виборчою системою. Індійський національний конгрес отримав більшість виборних місць в 8 з 11 провінцій Індії і сформував там місцеві уряди. Це був великий крок вперед до оволодіння владою в країні, накопичення «парламентського досвіду». З початком другої світової війни в 1939 р. і оголошенням Великобританією війни Німеччині 3 вересня 1939р. віце-король Індії оголосив Індію воюючою стороною.

Країни Середнього і Близького Сходу у 1919-1939 рр. Палестинська проблема.

   1.Іран у міжвоєнний період. Розвиток Ірану, який до 1935 р. називався Персією, у першій половині XX ст. відбувався під впливом трьох головних чинників: геополітичного - геополітичне становище країни, насамперед її сусідство на півночі з Росією, яка постійно прагла тримати під контролем незамерзаючі порти, та на сході - з Британською Індією; економічного - значні запаси нафти і газу; релігійного - стійка відданість більшості населення ісламу, який відігравав велику роль в об'єднанні багатоетнічного населення країни в єдиний народ.    Багаті поклади нафти стали причиною того, що в роки Першої світової війни Іран був окупований Росією та Великою Британією з метою не допустити, щоб ця стратегічна сировина потрапила до Німеччини.    Після війни країна з населенням близько 10 млн чоловік, з яких лише 20 % жили в містах, а близько 25 % займалися кочовим скотарством, перебувала в напівколоніальній залежності від Великої Британії та Франції. У 1919 р. іранський уряд уклав з Англією договір, який ще більше посилив залежність країни від Лондона. З цієї причини Іраном прокотилася хвиля антибританських повстань. Проте повстання в іранському Азербайджані, короткочасне існування «Гілянської республіки», й антибританське повстання в Хорасані були придушені. Урешті-решт через активізацію антиколоніального руху Англія в 1921 р. вивела свої війська з Ірану.    У 1921 р. група молодих офіцерів на чолі з Резою-Ханом здійснила військовий державний переворот і встановила військову диктатуру на чолі з останнім представником Каджарської династії Ахмад-шахом. Та вже в 1925 р. Реза-Хан здійснив новий переворот і самочинно проголосив себе шахом під ім'ям Реза-шах Пехлеві. Через десять років новий шах змінив назву країни з Персії на Іран, що мало символізувати намагання шаха реформувати традиційне східне суспільство країни у бік спрямування головних зусиль іранців на опір іноземній присутності.    Разом з тим Реза-шах Пехлеві здійснив у країні низку реформ, які, попри непослідовність і незавершеність деяких із них, справили позитивний вплив на осучаснення тогочасного Ірану.    Однак, прагнучи побудувати централізовану державу з більш освіченим суспільством, він досяг зворотного результату - Іран традиційно не довіряв зарубіжним країнам, а всередині країни режим переслідував будь-яку опозицію. Шах, який докладав значних зусиль для розвитку індустрії, привласнив собі право на цілковитий контроль над економічним розвитком країни. При цьому сповідувалася політика опори на власні сили, без залучення іноземних капіталовкладень. Так, спорудження в 1927-1938 рр. Трансіранської залізниці було успішно здійснене без зарубіжної фінансової участі.

1.Революція в Туреччині. Участь Туреччини у Першій світовій війні на боці Німеччини позначилася на країні й по завершенні війни. Територіальні й матеріальні втрати турок за умовами Севрського мирного договору 1920 р., введення на початку 1919 р. до Туреччини та у протоки Босфор і Дарданелли британських військ, грецька окупація Ізміра (Смірни) спричинили наростання націоналістичних настроїв серед турок.    Лідером турецьких націоналістів був генерал Мустафа Кемаль, який закликав націю до боротьби проти антантівської окупації країни. У відповідь на проголошення скликаним з ініціативи М. Кемаля в м. Анкарі восени 1919 р. турецьким меджлісом (парламентом) декларації незалежності на турецькій території висадилися грецькі й італійські війська, а британці увійшли до турецької столиці - Стамбула й поклали край діяльності бунтівного парламенту.    Залежний від Антанти турецький султан змушений був осудити діяльність М. Кемаля, чим налаштував проти себе більшість населення. Навесні 1920 р. меджліс, очолюваний М. Кемалем, відновив свою діяльність під назвою «Великі національні збори Туреччини» і сформував уряд.    Після того як у 1921 р. Туреччина уклала договір з Росією, турецькі та російські війська завдали поразки Вірменії, Грузії й Азербайджану, ліквідувавши їхню державну незалежність і порушивши територіальну цілісність. Наступного року кемалійські війська завдали поразки грецькій армії й відновили турецький суверенітет над Ізміром. Місто було спалене, а багато греків-християн, що мешкали в ньому, були вирізані. На жаль, ця огидна різанина не стала поодиноким випадком під час грецько-турецької війни.    Усі великі держави, за винятком Великої Британії, відсторонено спостерігали за стражданнями греків. Коли М. Кемаль перейшов до масованого наступу, він опинився віч-на-віч з британськими військами. Повномасштабна війна між Туреччиною й Великою Британією здавалася неуникною, та, на щастя для М. Кемаля, англійці вже достатньо навоювалися за роки Першої світової війни, а Д. Л. Джордж, який палко підтримував греків, уже був не при владі. У результаті з підписанням Лозаннського договору війна припинилася; міжнародним співтовариством було визнано незалежність Туреччини.    М. Кемаль став улюбленцем нації (при запровадженні в Туреччині прізвищ, його назвали Ататюрком - «батьком турків)» і ніхто й ніщо не могли перешкодити йому прибрати владу до своїх рук. Відтак на початку листопада 1922 р. М. Кемаль ініціював скасування влади султана, а в жовтні 1923 р. Туреччину було проголошено республікою.    Відповідно до Конституції 1924 р. президент країни (ним було обрано М. Кемаля) був главою виконавчої влади і з депутатів парламенту формував уряд та призначав прем'єр-міністра. Законодавча влада належала однопалатному меджлісу, депутати якого обиралися за двоступеневою мажоритарною системою.    Режим Кемаля Ататюрка поєднував у собі як демократичні, так і тоталітарні риси. Останні втілювалися в політиці самозабезпечення країни, утиску прав національних і релігійних меншин, одержавленні профспілок, придушенні опозиції, значній увазі до переоснащення турецької армії. Проте Ататюрку вдалося досягти найголовнішого - стара, корумпована й недієва Туреччина залишилася в минулому і на політичній карті світу з'явилася країна, що швидкими темпами прогресувала.    2.Палестинська проблема. Повстанці відволікли турецькі сили, що дало змогу британським військам вступити до Сирії та Палестини. Із захопленням ними в жовтні 1918 р. Дамаска, турецькому пануванню на Близькому Сході було покладено край.    Тим часом як складова об'єднаних сил союзників у 1917 р. був створений Єврейський легіон, один батальйон якого був сформований в Англії, а інші - у США, Єгипті й Палестині. Цей підрозділ, у складі якого воював майбутній перший прем'єр-міністр Держави Ізраїль Бен-Ґуріон, допомагав Британії у звільненні Палестини від Туреччини.    1917 р. позначився появою документа, який зміцнив віру євреїв у те, що Британія на їхньому боці у справі створення єврейської держави в Палестині - «Декларація Бальфура». У листопаді 1917 р., коли до Палестини, де на той час проживали 700 тис. арабів, почали приїздити євреї (третя хвиля еміграції), став відомий зміст листа міністра закордонних справ Великої Британії в уряді Д. Ллойд Джорджа Артура Бальфура до лідера британських сіоністів лорда Лайонела Ротшильда, в якому йшлося про те, що в Палестині буде створено єврейську державу «без заподіяння шкоди громадським і релігійним правам неєврейського населення (арабів) у Палестині».    «Декларація Бальфура» - свідчення головної суперечності в тогочасній британській політиці щодо Палестини, адже виходило, що з одного боку, Англія давала обіцянку визнати правителями Палестини лідерів Арабського повстання 1916 р., з іншого ж - заявляла про підтримку таких же домагань євреїв. Одночасно з появою «Декларації Бальфура» Британія заохочувала арабський націоналізм, зокрема через відомого симпатика арабської справи, письменника, учасника Арабського повстання Томаса Лоуренса.    У підсумку Лондон розчарував як тих, так і інших, оскільки в 1918 р. взяв на себе управління Трансйорданією (тепер Йорданія), Іраком і Палестиною як підмандатними територіями. Франції ж на таких само правах дісталися Сирія й Ліван. У 1920 р. Ліга Націй оформила статус Палестини відповідним мандатом.    Проте мир у Палестині не настав. Кожен з двох народів мав щодо Палестини свою історію і свою правду. Неодноразово, як це, наприклад, трапилося в 1929 р., коли від рук арабів у м. Хевроні загинули близько 200 євреїв, та в ході арабського повстання 1936-1939 рр., коли араби атакували єврейських поселенців. Араби розцінювали єврейську еміграцію до Палестини як частину стратегічного плану сіоністів досягти чисельної переваги над арабами, щоб надалі витіснити їх звідти, а сіоністську пропаганду - як вияв антиарабської позиції євреїв.    Природно, що як серед арабів, так і серед євреїв було достатньо прихильників пошуку компромісу, хоча не бракувало й тих, хто виступав з войовничих позицій.    Особливо єврейська еміграція набрала значного розмаху внаслідок вибуху нацистського антисемітизму в Німеччині й Австрії. Араби вважали небезпечною для себе діяльність таких добре організованих єврейських установ у Палестині, як «Гістадрут» («Єврейська генеральна федерація праці»), «Сахнут» («Єврейське агентство»), «Мапай» (пізніше Ізраїльська партія праці), численних кібуц (трудових комун).    Палестинська проблема на десятки років стала не лише незагоєною раною Сходу, а й проблемою міжнародної нестабільності у світі в цілому.

Міжнародні відносини в 1930-і рр. Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу.

1.Напрями зовнішньої політики США. Тридцяті роки позначилися глибокою кризою у міждержавних відносинах. Економічні потрясіння 1929 - 1933 рр. не лише дестабілізували світове господарство, а й поляризували світ: США знову повернулися до традиційної для них політики ізоляціонізму, вважаючи, що Європа - цей постійний генератор воєнних конфліктів - заважає економічному процвітанню Америки.   Америка намагалася проводити багатополюсну політику, активно діючи по всьому світі. Важливим кроком Білого дому стало встановлення у 1933 р. дипломатичних відносин із СРСР та початок економічного співробітництва з Москвою. Того ж року Ф. Рузвелт проголосив політику «доброго сусіда» щодо країн Латинської Америки, де американські інвестиції успішно витісняли британських, японських та німецьких конкурентів.   Проте 30-і рр. поклали край самозаспокоєнню США. На Сході набирала сили Японія, загрожуючи американській військовій монополії в Тихому океані, Європа була збурена фашистським режимом в Італії та нацистським - у Німеччині.

У серпні 1935 р. в США було прийнято закон про нейтралітет, який означав перемогу ізоляціоністів над «втручальниками».

   Навіть за умов офіційно проголошеного конгресом ізоляціоністського курсу країни, США не були лише пасивним спостерігачем

   2.Загострення англо-німецьких суперечностей. Велика Британія, відокремлена від континенту Ла-Маншем, відчувала себе, як і Америка, у цілковитій безпеці. Вона тривалий час відігравала роль стримувача французьких претензій на лідерство на континенті, що стало вакантним після поразки Німеччини. Британська зовнішня політика в цілому була доброзичливо налаштована щодо Німеччини. Проте на Туманному Альбіоні були свідомі того, що переможену, але не зломлену Німеччину варто тримати на безпечній відстані. До середини 1934 р. британцям це вдавалося, але зі зміцненням Німеччини стала зростати й напруженість між двома країнами.

   Саме змагання у військовій сфері, а не, як це було раніше, боротьба за ринки сировини чи конкуренція товарів, спричинили загострення англо-німецьких відносин. У 1934 р. через швидке посилення німецької військової авіації британський уряд прийняв рішення про збільшення впродовж п'яти років чисельності королівських військово-повітряних сил на 41 ескадрилью (понад 800 бойових літаків).

   Дошкульним ударом по престижу Великої Британії стало зазіхання Німеччини на святая святих Англії - її першість на морі. Як і у випадку з авіацією, у Лондоні «раптом» виявили, що Німеччина давно нехтує статтями Версальського договору, які обмежували її військово-морський флот. Німеччина таємно будувала надводні кораблі, створювала підводний флот. Це звісно, лякало англійців, а заяви німців, що їхні субмарини не воюватимуть проти торгових суден, наштовхували на думку, що якраз проти них вони і воюватимуть.

   3.Зовнішня політика Франції. Зовнішня політика Французької республіки у період між двома світовими війнами пройшла кілька етапів. У перші повоєнні роки Франція категорично наполягала на безумовному виконанні всіма країнами, насамперед Німеччиною, Версальського договору. Упродовж цього «версальського періоду» Париж невсипно пильнував за обмеженням німецьких збройних сил і виплатою Німеччиною репарацій. На спроби німців ухилитися від виконання зобов'язань Франція реагувала миттєво, як під час франко-бельгійської окупації Руру в 1923 р.

  Звідси - новий напрям у французькій зовнішній політиці - створення військово-політичних, так званих «тилових союзів» у Східній і Центральній Європі. Такий союз Франція уклала з Польщею (1921,1934), а також створила блок придунайських країн (Чехо-Словаччина, Югославія, Румунія), що отримав назву Малої Антанти.

У 1924 р. між Францією й СРСР було встановлено дипломатичні відносини, у 1932 р. підписано пакт про ненапад. Французи вважали, що нерозумно було б перетворювати СРСР, навіть якщо не все в ньому подобалося, у друга Німеччини.

     У 20-х - на початку 30-х рр. на міжнародних конференціях дедалі частіше порушувалося питання про те, що врівноваження військових сил Франції й Німеччини призведе до загального та вічного миру в Європі. Відповідно до розробленого в Лондоні в 1933 р. «плану Макдональда» передбачалося скоротити в мирний час французьку армію з 500 до 200 тис, а німецьку збільшити до такої ж кількості. План було відхилено, але сам факт його появи свідчив, що Франція повинна була самотужки дбати про свою безпеку.

   У середині 30-х рр. Франція добилася створення ще одного блоку - Балканської Антанти у складі Греції, Румунії, Туреччини і Югославії, а також докладала активних зусиль для збереження своєї колоніальної імперії, насамперед в Африці.

   5.Експансіоністські претензії Італії.

   Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. Італія пред'явила Греції ультиматум з вимогою виплатити компенсацію в розмірі 50 млн лір, і коли Греція відхилила італійські домагання, Б. Муссоліні захопив грецький острів Корфу. Питання розглядалося в Лізі Націй, завдяки чому вдалося досягти компромісу: Греція виплатила суму, на якій наполягала Італія, а Італія вивела свої війська з Корфу.

   У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок.

   Зоною своїх виняткових інтересів Італія проголосила ряд регіонів світу. У 1924 р. Італія підписала з Югославією договір, за яким остаточно приєднала до себе о. Ф'юме; наступного року було проголошено про приєднання до Італії Албанії. Колоніальна політика Італії включала в себе, з одного боку, постійні вимоги до Ліги Націй визнати за Римом права на колоніальні мандати, а з іншого - активне освоєння африканських колоній (Сомалі, Ефіопія, Лівія, Еритрея) заселенням їх італійцями. В інших колоніях, на які Італія не могла реально претендувати, наприклад у Ємені та Марокко, вона постійно перешкоджала Великій Британії й Франції. У Східному Середземномор'ї Б. Муссоліні підтримував антидемократичні сили в Єгипті й антифранцузьких повстанців у Сирії та в Лівані.

   Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судді між західними демократіями і Німеччиною.

   У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини. Проте з посиленням намагання А. Гітлера розрубати «версальський вузол», Італія стала займати щодо Німеччини більш насторожену позицію, остерігаючись, що німецькі апетити можуть бути настільки великими, що Італії взагалі нічого не дістанеться. Б. Муссоліні розглядав плани створення міцної антинімецької коаліції з Лондоном і Парижем та невдовзі віддав перевагу союзу з Німеччиною та Японією.

   6.Зовнішньополітична доктрина СРСР. Характер радянської зовнішньої політики  був  надто суперечливим. Комуністична верхівка СРСР уже усвідомила, що розрахунки на блискавичну «світову революцію» зазнали краху й потрібно уживатися із Заходом

       Відповідно до вказівок Й. Сталіна Радянський Союз нагнітав дух протистояння у міжнародних справах, що заважало тверезо визначитись, де його вороги, а де потенційні союзники. До того ж Й. Сталін послідовно не довіряв Англії і Франції, тому хоча з приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів він й активізував контакти з Англією і Францією, але при цьому мав на меті скористатися «міжімперіалістичними суперечностями».

   У моральному й політичному плані Й. Сталін був більше схильний до союзу з А. Гітлером. Він перебував на роздоріжжі: бажав краху Версальської системи, яка нічого не дала Росії, але без надійного союзника, яким виявиться згодом А. Гітлер, досягти цього не міг.

До початку в 1939 р. Другої світової війни СРСР поставив до Німеччини 2 млн тонн зерна, 1 млн тонн нафти, 100 тис. тонн бавовни та багато інших матеріалів.

  Незважаючи на відсутність дипломатичних відносин між двома країнами, американські ділові кола у 20-х - на початку 30-х рр., особливо в період «Великої депресії», активно розвивали економічне співробітництво з СРСР.

       Так само, як і затавровані Й. Сталіним «імперіалістичні хижаки», СРСР мав далекосяжні плани. До переліку держав, до яких радянське керівництво мало територіальні претензії, належали Польща, Румунія, Фінляндія, Угорщина. Латвія, Литва й Естонія взагалі розглядалися як такі, що мали бути поглиненими Радянським Союзом.

Друга світова війна (1939-1945). Причини, передумови і привід до початку війни. Характер і періодизація війни.

Основні причини:

• Версальсько-Вашингтонська система, що встановила несправедливі кордони (ігнорування етнічного принципу) та систему економічних і політичних взаємин;

• фашистські та мілітаристські держави на чолі з Німеччиною, Італією і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозподілу світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту, які тоді знаходилися переважно під контролем Великої Британії, Франції і США;

• ізольованість СРСР

• неефективність Ліги націй;

• загострення суперечностей між великими державами через глибоку економічну кризу;

• політика потурання агресорам, яку проводили Велика Британія та Франція з надією, що своїми діями вони задовольнять їхні апетити.

Передумови:

• Створення блоку агресивних держав: Берлін-Рим-Токіо

• Агресія Японії проти Китаю, Італії проти Ефіопії

• Порушення умов ВС: аншлюз Австрії, розділ Чехословаччини

• Союз СРСР-Німеччина

• США не втручається до справ Європи

Привід: Факт підпису СРСР-Німеччина пакту Молотова-Ліббентроппа і секретного протоколу до нього. Пакт про ненапад на 5 років. Протокол про економічну співпрацю, поділ Східної Європи на сфери впливу.

Періодизація:

• I початковий період- Розростання (1939- 22 черв. 1947)

• II Тимчасові перемоги агресивного блоку. Від нападу на СРСР і до Сталинградської битви

• III 19 листопада 1942- жовтень 1943. Переламний момент наступу проти агресорів.

• IV період розгрому Гітлерівської Німеччини

Початок Другої світової війна (1939-1941 рр.).

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. З вересня 1939 р. про вступ у війну на боці Польщі оголосили Англія і Франція, проте не надали їй реальної допомоги. За кілька тижнів німці окупували Польщу.

9 вересня радянське керівництво повідомило Берлін про намір термі­ново зайняти ті території Польщі, що за секретним протоколом від 23 серпня мали відійти до СРСР. 17 вересня радянські війська перейшли польський кордон і фактично вступили у Другу світову війну на боці Німеч­чини. Без уваги була залишена вимога Англії та Франції вивести радянські війська із Польщі. 28 вересня було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордони, що закріпив завойовані землі в складі СРСР.

СРСР завдяки наполегливості уклав угоду з Естонією, Латвією і Лит­вою та одержав право на розміщення своїх військ на їхніх територіях. А в 1940 р. ці країни було включено до складу СРСР.

У листопаді 1939 р. радянське керівництво оголосило війну Фінляндії і ціною значних жертв і втрат виграло її. До складу СРСР відійшов увесь Карельський перешийок. За цю агресію СРСР був виключений з Ліги Націй.

Отже, 1940 р. в результаті політичного тиску Румунія віддала СРСР Бессарабію і Північну Буковину.

Таким чином, після вересня 1939 р. зовнішня політика Радянського Союзу активно розвивалася в руслі радянсько-німецьких таємних прото­колів.

На Західному фронті протягом вересня 1939 р. — травня 1940 р. відбу­валася так звана "дивна війна". Ні Франція, ні Англія, ні Німеччина не розгортали активних воєнних дій. На морі німецькі підводні човни потопили ряд військових і торговельних суден Англії, а та в свою чергу — німець­ких. США з самого початку війни заявили про нейтралітет, хоча дедалі більше орієнтувалися на зближення з Англією і Францією.

Тим часом Німеччина мобілізувала великі людські та військово-технічні сили для значного розширення агресії. У квітні 1940 р. вона вторглася в Данію та Норвегію. Данія капітулювала, а опір Норвегії досить швидко було подолано.

У травні 1940 р. через Бельгію, Голландію і Люксембург, що були оку­повані за кілька днів, розгорнувся німецький наступ на Францію. 5 червня Німеччина розпочала наступ на Париж, а 10 червня Італія оголосила війну Франції і Англії та розпочала наступ в районі італо-французького кордо­ну. Правлячі кола Франції не були здатні організувати належний опір агресору, а в уряді переважали прихильники капітуляції. Англія дала згоду на те, щоб Франція з'ясувала з Німеччиною умови перемир'я, а США ще не вважали за можливе вступити у війну. Французький прем'єр-міністр Петен 17 червня оголосив капітуляцію.

Окупація фашистською Німеччиною країн Західної Європи значно зміни­ла співвідношення сил на користь фашистського блоку. Тепер гітлерівська верхівка розробила план вторгнення на Британські острови, відомий під назвою "Морський лев"В Африці Італія розпочала окупацію англійських колоній. Проте під ударами англійських військ у травні 1941 р. італійські війська залишили останні окуповані території і капітулювали.

Друга світова війна. Воєнні дії в середині 1941-1942 рр.

1941

22 червня 1941 року о 4.00 Йоахим фон Ріббентроп вручив меморандум радянському послу в Берліні В. Деканозову, в якому чітко виклав причини німецького нападу. В СРСР цей документ ніколи не оприлюднювався^[4].

1941 рік пройшов у повній стратегічній і тактичній перевазі Німеччини. За півроку їй вдалося захопити Прибалтику, Білорусь, Україну, частину земель європейської Росії. СРСР не спромігся організувати належну оборону на жодній ділянці фронту.

22 червня — Нота міністерства закордонних справ Німеччини Радянському Уряду від 21 червня 1941, напад Німеччини на СРСР.

27 червня — Німеччина здобула Расейняй (Литовська РСР).

29 червня — Німеччина здобула Мінськ (БРСР).

30 червня — Німеччина здобула Берестя (БРСР); Волинь і Галичину(УРСР).

24 липня — Німеччина і Румунія захопили Бесарабію.

5 серпня — Німеччина здобула Смоленськ (РСФСР).

8 серпня — Німеччина здобула Умань і захопила Правобережну Україну.

31 серпня — Німеччина і Фінляндія здобули Таллінн (ЕРСР) і захопили Естонію.

8 вересня — Німеччина приступила до облоги Ленінграда (РСФСР).

19 вересня — Німеччина здобула Київ (УРСР).

16 жовтня — Німеччина і Румунія здобули Одесу (УРСР).

24 жовтня — Німеччина здобула Харків (УРСР) і захопила Лівобережжя та Слобожанщину.

2 жовтня — Німеччина розпочала наступ на Москву.

30 жовтня — Німеччина і Румунія розпочали облогу Севастополя.

27 листопада — Німеччина здобула Ростов-на-Дону (РСФСР).

1942

1942 рік позначився провалом німецького наступу на Москву та початком контр-наступу радянських військ. Німеччина спромоглася захопити Донщину, Кубань та Кавказ. В районі Сталінграда СРСР зміг організувати ефективний опір німецьким військам.

• 7 січня — СРСР відбив наступ Німеччини на Москву.

• 8 січня — СРСР розпочав Ржевську битва.

• 6 лютого — СРСР здобув Торопець і Холм.

• 21 квітня — СРСР здобув Дем'янськ (РРФСР).

• 28 травня — Німеччина відбила наступ СРСР в районі Харкова.

• 28 червня — Німеччина розпочала наступ на Донщину, Кубань і Кавказ.

• 4 липня — Німеччина здобула Севастополь (РРФСР).

• 6 липня — Німеччина здобула Воронеж (РРФСР).

• 17 липня — Німеччина розпочала битву за Сталінград.

• 21 серпня — Німеччина здобула Ельбрус і захопила Кубань і Кавказ.

• 19 листопада — СРСР розпочав наступ в районі Сталінграда.

• 18 грудня  — радянські війська ввівйшли до першого населеного пункту УРСР — с.Півнівки Міловського району Ворошиловградської області. Розпочався набір "чорнопіджачників" до лав Червоної армії.

• 23 грудня — Німеччина втратила армію під Сталінградом.

Друга світова війна. Перебіг війни у 1943 р.

рік позначився втратою стратегічної ініціативи Німеччини у війні. СРСР перейшов у наступ, відвоював Кавказ і Донщину, відкинувши німців на Україну. У районі Курської дуги відбулася найзапекліша танкова битва Другої світової війни, в результаті якої Німеччина остаточно перейшла до оборони по всьому фронту. Наприкінці року СРСР вдалося захопити Східну Білорусь та Східну Україну.

• 16 січня — СРСР здобув Великі Луки (РРФСР).

• 2 лютого — СРСР розбив Німеччину під Сталінградом. Перелом у війні на користь СРСР.

• 15 березня — Німеччина відбила наступ СРСР під Харковом.

• 31 березня — СРСР здобув Ржев (РРФСР).

• 4 липня — СРСР розпочав наступ на Курській дузі.

• 5 серпня — СРСР здобув Орел та Білгород (РРФСР).

• 23 серпня — СРСР розбив Німеччину на Курській дузі, здобув Харків, УРСР і захопив Слобожанщину.

• 24 серпня — СРСР розпочав битву за Дніпро.

• 2 жовтня — СРСР здобув Смоленськ.

• 6 листопада — СРСР здобув Київ.

• 24 грудня — СРСР розпочав Дніпровсько-карпатську операцію.

• 31 грудня — СРСР здобув Житомир (УРСР).

Друга світова війна. Окупаційний режим і “новий порядок” у поневолених країнах. Рух Опору.

Рух Опору — це визвольний рух проти фашизму за відновлення незалежності й суверенітету окупованих країн і ліквідацію реакційних режимів у країнах фашистського блоку.

Розмах і методи боротьби проти фашистських загарбників і їхніх по­собників залежали від характеру окупаційного режиму, природно-географічних умов, історичних традицій, а також від позиції тих соціальних і політичних сил, які брали участь в Опорі.

В Опорі кожної з окупованих країн визначилися два напрями, кожному з яких була притаманна власна політична орієнтація. Між ними йшло суперництво за керівництво антифашистським рухом у цілому.

На чолі першого напряму перебували емігрантські уряди або буржуазно-патріотичні угруповання, прагнули вигнання окупантів, лі­квідації фашистських режимів і відновлення у своїх країнах довоєнних політичних систем. Керівникам цього напряму була властива орієнтація на західні країни ліберальної демократії. Багато хто з них спочатку дотримувався тактики «аттантизму» (вичікування) — тобто берегли свої сили й очікували звільнення ззовні силами англо-американських військ.

Найбільший розмах рух Опору набув у Франції, Італії, Польщі, Югославії й Греції. У Югославії, наприклад, керована комуністами Народно-визвольна армія Югославії до початку 1943 р. звільнила від окупантів 2/5 території країни. Рух Опору відіграв важливу роль у бороть­бі з фашизмом і прискорив його розгром.

Сенс "нового порядку", як нацисти називали встановлений ними режим, зводився до ліквідації незалежності і суверенітету, всіх демократичних і соціальних здобутків, безмежної економічної експлуатації І свавілля окупантів.

Економіку всіх поневолених країн було поставлено на службу загарбникам. Промисловість працювала на замовлення окупантів. Сільське господарство постачало їх продовольством, робоча сила використовувалася на будівництві воєнних об'єктів.

Мільйони жителів Європи були примусово вигнані на працю до Німеччини. Ближче до кінця війни нестача робітників стала настільки гострою, шо нацисти використовували навіть працю дітей. Для утримання населення в покорі широко використовувалася система заручництва і масових екзекуцій. Символами цієї політики було повне знищення жителів сіл Орадур у Франції, Лідице в Чехо-словаччинІ, Хатинь у Білорусі. За роки окупації в республіках Прибалтики, в Білорусі, Україні, Російській Федерації гітлерівці знищили більше 10 млн чоловіків, жінок, дітей. Нацистський режим демонстрував всьому світові свою антилюдську сутність.

Холокост.

Голоко́ст  — переслідування і масове знищення євреїв у Німеччині під час Другої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933 — 1945 років; геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни. Як жертв Голокосту зазвичай сприймають також інші етнічні та соціальні спільноти, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих спільнот (цигани, геї, масони, безнадійно хворі тощо)^[1]. Тобто, у ширшому розумінні, голокост — систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.

Більшість професійних істориків відкидає заперечення Голокосту як ненаукову і пропагандистську діяльність

Друга світова війна. Воєнні дії у 1944 р.

Летом 1944 года начинается наступление Красной Армии в восточной Белоруссии. К осени от немецких войск очищена почти вся Белоруссия, Украина, Прибалтика. Лишь на западе Латвии окружённая группировка немецких войск смогла продержаться до окончания войны.

В результате наступления советских войск на севере Финляндия объявила о своём выходе из войны. Однако немецкие войска отказываются покинуть территорию Финляндии. В результате бывшие «братья по оружию» вынуждены сражаться друг против друга. В августе в результате наступления Красной Армии выходит из войны Румыния, в сентябре — Болгария. Немцы начинают эвакуацию войск с территории Югославии и Греции, где власть в свои руки берут народно-освободительные движения.

В феврале 1945 года проводится Будапештская операция, после которой последний европейский союзник Германии — Венгрия — вынуждена капитулировать. Начинается наступление в Польше, Красная Армия занимает Восточную Пруссию.

В конце апреля 1945 Красная армия начинает наступление на Берлин. Осознавая своё полное поражение, Гитлер и Геббельс покончили с собой. 2 мая после упорных двухнедельных боёв за германскую столицу генерал артиллерии Вейдлинг в сопровождении трёх немецких генералов перешёл линию фронта и сдался в плен. Через час, находясь в штабе 8-й гвардейской армии, он написал приказ о капитуляции Берлина. А уже 8 мая немецкое командование подписало акт о безоговорочной капитуляции всей нацисткой Германии. Германия разделена на четыре оккупационные зоны: советскую, американскую, британскую и французскую.

Завершення та підсумки Другої світової війна. Кримська (Ялтинська) конференція. Військова поразка та капітуляція Німеччини. Берлінська (Потсдамська) конференція та її рішення.

Кримська конференція 1945, Ялтинська конференція 1945 — конференція лідерів трьох держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Великобританії) за участю керівників зовнішньополіт. і військ, відомств цих країн у Криму (м. Ялта) 4—11.ІІ 1945. Була присвячена вирішенню низки важливих питань повоєн. облаштування світу, а також проблем, які виникали в ост. фазі Другої світової війни 1939-45.

В Ялті розглядалися пропозиції щодо утворення Організації Об'єднаних Націй (ООН), розроблені на конференціях у м. Думбартоні-Оксі

США; вересень—жовтень 1944). Було вирішено, що, крім СРСР, повноправними членами ООН та її засновниками будуть УРСР і БРСР. Конференція також прийняла рішення про порядок голосування у Раді Безпеки (РБ) майбутньої ООН. Пост, члени цього органу наділялися правом вето під час голосування з усіх питань, крім процедурних. Було вирішено скликати 25. IV 1945 у м. Сан-Франциско (США) Конференцію Об'єднаних Націй з метою розробки і прийняття Статуту ООН. Обговорювалося питання порядку та умов окупації Німеччини після її безумовної капітуляції. ЗС трьох країн мали нести відповідальність у своїх зонах окупації щодо денацифікації, демілітаризації, встановлення дем. порядку. Окр. рішенням до цього процесу залучалася Франція, котрій були запропоновані її зона окупації, а також участь у Міжнар. контрольній комісії — органі адміністрації союзників з перебуванням у Берліні.

Конференція визнала, що Німеччина зобов'язана відшкодувати союзним д-вам збитки, яких вони зазнали від агресії, у натурі і максимально можливою мірою.

На конференції значну увагу було приділено проблемі закінчення війни з Японією. СРСР погодився вступити у війну з Японією через 2—3 міс. після закінчення війни в Європі. При цьому Монголія зберігала статус-кво, до СРСР поверталася пд. частина о. Сахалін, він також отримав право анексувати Курильські о-ви. Торг, порт Дайрен мав бути інтернаціоналізованим, а військ.-мор. база Порт-Артур віддавалася Рад. Союзу. Китайські Східна га Південна залізниці передавалися в управління змішаної кит.-рад. компанії. Було також вирішено, що Японія втрачає острови і архіпелаги в Тихому ок., якими вона управляла на основі мандата Ліги Націй. США і СРСР домовилися визволити Корею від япон. панування і розділити її на дві зони окупації — пн. (радянську) та пд. (американську).

Серед рішень щодо Європи найважливішими були визначення кордонів Польщі й реорганізація її уряду. Союзники дійшли згоди в тому, що сх. кордон цієї д-ви пройде по т. з. лінії Керзона (1919) з незначними змінами на користь Польщі. Остання мала отримати значну тер. компенсацію на Зх. і Пн. за рахунок Німеччини. Стосовно польс. уряду союзники вирішили, що він потребує розширення на дем. засадах і за участі представників польс. еміграції. Конференція прийняла низку принципових іс-тор. рішень, які сприяли дем. відбудові Європи і світу в цілому. Так, у Декларації про визволену Європу було заявлено про намір союзників сприяти створенню у цих країнах дем. урядів шляхом вільних виборів. Не всі наміри було здійснено, особливо в умовах «холодної війни», яка розпочалася після закінчення Другої світ, війни. Крім того, певна частина рішень конференції свідчила про поділ світу на зони впливу між країнами «великої трійки».

БЕРЛІНСЬКА (ПОТСДАМСЬКА) КОНФЕРЕНЦІЯ

1945 - остання конференція глав урядів СРСР, США та Великобританії («великої трійки»), яка відбулась у період 2-ї світ, війни (17.VII-2.VIII 1945). На ній вирішувались питання, пов'язані із закінченням війни і повоєнним урегулюванням. «Велика трійка» визначила умови та екон. і політ, принципи, за якими Німеччина мала нести відповідальність за вчинені агресії та воєнні злочини. Ця д-ва підлягала докорінній денацифікації, демілітаризації та роззброєнню, а її економіка - децентралізації, переведенню виключно на мирні рейки під суворим контролем союзників. Німеччина мала компенсувати шляхом репарацій шкоду, яку вона завдала Об'єднаним Націям. Було прийнято' принципове рішення про розподіл нім. військ.-мор. і торг, флоту між союзниками. На вимогу СРСР здійснено істотні тер. зміни: Рад. Союз отримав пруссь-ке місто Кенігсберг (з 1946 — Калінінград, РФ) з регіоном, що прилягає до нього, а до складу Польщі включалася частина тер. Сх. Пруссії і м. Данциг (Гданськ). Зх. кордон Польщі було проведено по лінії Одер — Зх. Нейсе. Учасники конференції підтвердили свій намір віддати воєнних злочинців до Міжнар. суду. Вони прийняли рішення про переміщення до Німеччини німців, що проживали в Польщі, Чехословаччині та Угорщині.

Конференція засн. Раду міністрів закорд. справ у складі представників Великобританії, США, СРСР, Китаю і Франції. Гол. завдання Ради полягало в підготовці мирних договорів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та Фінляндії і розробці пропозицій щодо врегулювання тер. питань, які постали у зв'язку із закінченням війни в Європі.

Світ після Другої світової війни: загальні тенденції. Зміни у світі внаслідок Другої світової війни. Створення ООН. Формування військово-політичних блоків.

1. Зміни у світі внаслідок другої світової війни Під час Другої світової війни СРСР, Велика Британія, США та інші держави активно співробітничали в рамках антигітлерівської коаліції, незважаючи на політичні та ідеологічні розбіжності. У 1945-1948 рр. коаліція фактично розпалася, а вчорашні союзники розпочали непримиренну боротьбу'за вплив у повоєнному світі. Між СРСР та західними країнами виникла "холодна війна". Розвиток міжнародних відносин у роки "холодної війни" визначався головно гострим суперництвом наддержав — США та СРСР. їхнє суперництво мало військово-політичний характер, але при цьому як одна, так й інша сторона намагалися уникнути розгорнутого воєнного конфлікту, не будучи впевненими у позитивному результаті. Обидві наддержави намагалися збільшити сфери впливу за рахунок інших країн. Визволяючи країни Центральної та Південно-Східної Європи від нацистської окупації, Радянський Союз запроваджував тут "радянську модель" суспільного устрою. Внаслідок цих дій у Чехо-Словаччині, Польщі, Румунії, Угорщині, Болгарії, Югославії, Албанії, в радянській окупаційній зоні Німеччини було встановлено тоталітарні комуністичні режими. Крім того СРСР, беручи участь у війні проти Японії, намагався збільшити свій вплив на Далекому Сході, особливо в Китаї, Північній Кореї, а згодом у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі.

Сполучені Штати, своєю чергою, вважаючи себе форпостом західного світу, оплотом демократії та права, почали об'єднувати навколо себе країни Західної Європи та інших регіонів. Протистояння між США та СРСР і тими країнами, що стояли за ними, тривало майже чотири десятиліття, що негативно відбивалося на вирішенні всіх міжнародних проблем. 2. Створення ООН Зміни у розподілі сил після Другої світової війни вимагали створення міжнародної організації з метою підтримання і зміцнення миру та безпеки. Головні проблеми щодо створення всесвітньої організації безпеки було узгоджено на конференції представників СРСР, США й Великої Британії в Думбартон-Оксі 1944 р. На конференції було підготовлено проект статуту організації. Питання про порядок голосування у Раді Безпеки та про склад членів організації керівники держав узгодили під час зустрічі в Криму 1945 р. Тоді було вирішено, що засновницька конференція відбудеться у Сан-Франциско. 25 квітня 1945 р. до "Опера-Хауз" з'їхалися делегати й радники. Відкрити конференцію мав державний секретар США Стет-тініус. Радянську делегацію очолив В. Молотов, британську — Е. Іден. На відкриття конференції приїхали делегації з Європи, Азії, Африки. 26 червня 1945 р. учасники конференції Об'єднаних Націй підписали Статут ООН; серед тих, що підписали його, була також Українська РСР.

4. Формування військово-політичних блоків В умовах розв'язання відкритої конфронтації між колишніми союзниками з антигітлерівської коаліції розпочалося створення військово-політичних союзів, що протистояли один одному. Сполучені Штати запропонували створити трансатлантичний військово-політичний союз за участю США, Канади і західноєвропейських держав. З ініціативи США такий союз було створено 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні. 12 держав (Велика Британія, Бельгія, Голландія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Канада, Норвегія, Португалія, США, Франція) підписали того дня договір про створення Північно-Атлантичного пакту — військово-політичного блоку НАТО. Учасники договору перебирали зобов'язання подавати один одному допомогу в разі загрози "політичній незалежності чи безпеці" будь-якої з договірних сторін. "Нападаючою стороною" був Радянський Союз та інші країни соціалізму. На підставі цієї та наступних угод США розмістили свої збройні сили в більшості країн — учасниць блоку. У 1955 р. до складу НАТО увійшла ФРН. Згодом, у 50-ті рр., з ініціативи США було створено військово-поліТичні блоки в Азії — СЕАТО й СЕНТО. Організація договору Південно-Східної Азії — СЕАТО — виникла 1954 р, в Манілі (Філіппіни). До її складу увійшли США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд, Пакистан. У 1955 р. було створено блок СЕНТО, чи Багдадський пакт; учасники — Велика Британія, Туреччина, Ірак, Іран, Пакистан. У той же час СРСР об'єднував своїх союзників у Європі. У 1949 р. було засновано Раду економічної взаємодопомоги, а 14травня, 1955 р. соціалістичні країни підписали Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу восьми країн (СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини, НДР, Румунії, Болгарії, Албанії, Угорщини) строком на 20 років. П'ята стаття передбачала організацію Об'єднаного командування збройних сил держав — учасниць Варшавського договору, яке очолив маршал Радянського Союзу І. Конєв, а також Військової ради, Штабу об'єднаних збройних сил. Найвищим органом Організації Варшавського договору став Політичний консультативний комітет (ПКК). Варшавський договір став головним інструментом зовнішньої політики радянського блоку.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку США у 1945-1960-х рр.

а 1945 р. США досягли найвищого за свою історію рівня військової могутності. Військово-морські та військово-повітряні сили базувалися на основних напрямках світових комунікацій і в найважливіших стратегічних пунктах. Наприкінці війни збройні сили країни налічували 12 млн вояків. США монопольно володіли атомною бомбою. Якщо до другої світової війни зовнішньополітичний курс країни визначала політика ізоляціонізму, то зі зростанням економічної та військової могутності відбулася його кардинальна зміна у бік опертя на військову силу, прагнення посилити свій вплив на перебіг подій у всіх країнах світу. Оптимальною, під кутом зору правлячих кіл США, формою устрою міжнародних відносин був би "мир на американський манір" — "Раx Аmеrісаnа". В умовах конфронтації з СРСР основними цілями зовнішньополітичного курсу США стали зміцнення національної безпеки, створення союзу західних країн, протидія поширенню комунізму. 25 червня 1947 р. конгрес ухвалив закон про національну безпеку, що вперше в американській історії вводив посаду міністра оборони. Крім того, було створено Раду національної безпеки (РНБ) та Центральне розвідувальне управління (ЦРУ). Доктрину "стримування комунізму" було запропоновано радником посольства США у Москві Дж. Кеннаном у лютому 1946 р. та опубліковано в липні 1947 р. в журналі "Форін афферс". Вона передбачала захист усього західного світу від можливого проникнення комунізму. Боротьбі проти зростання впливу комунізму в Туреччині та Греції було присвячено "доктрину Трумена", з якою президені США виступив 12 березня 1947 р. на об'єднаному засіданні обох палат конгресу. Трумен закликав терміново асигнувати 400 млн дол. на подання допомоги грецькому і турецькому урядам. Показником міжнародного авторитету США, що зріс, став 'їхній особливий вплив під час створення Північноатлантичного блоку (НАТО) 1949 р. Американські генерали посіли чолові позиції в його керівництві. Значно посилила роль США у світі реалізація плану Маршал-ла, коли було подано економічну допомогу 16 країнам Європи.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку США у 1960-1970-х рр.

У 1960 р. президентом США було обрано молодого демократа Джона Кеннеді, якому на той час виповнилося 43 роки. Основою діяльності Кеннеді на посаді президента стала концепція "нових рубежів", спрямована на збереження і зміцнення позицій США на міжнародній арені. Стратегію економічного зростання Кеннеді вбачав у збільшенні капіталовкладень в економіку, оптимальному використанні досягнень НТР, підвищенні кваліфікації та освіти працівників, на всіх рівнях. Програма уряду передбачала підвищення мінімуму погодинної оплати праці, збільшення строків виплати субсидій з безробіття, допомогу збіднілим фермерам, розширення житлового будівництва. Крім того, передбачалися комплексна програма заходів із переустрою районів хронічної депресії, зокрема субсидії приватним фірмам і муніципалітетам, збільшення допомоги для переусгрою міст, програма професійної перепідготовки безробітних. Американці пам'ятають і часто повторюють слова президента Дж. Кеннеді: "Не питай, що країна може зробити для тебе, питай, що ти можеш зробити для країни". У них міститься глибока філософська думка: будь-яка ініціатива, спрямована на поліпшення добробуту американців, знайде в суспільстві підтримку. І справді, програма адміністрації демократів досягла серйозних успіхів. Коли Кеннеді взявся за кермо влади, ВНП становив 500 млрд доларів, а 1964 р. він досяг 622,3 млрд, тобто збільшився на 25%. Отже, щорічний приріст дорівнював 5,6%, тоді як демократи під час кампанії 1960 р. обіцяли 5%. У сфері зовнішньої політики президент Кеннеді намагався збільшити вплив США на перебіг подій у світі й не допустити експансії комунізму. Водночас уряд Кеннеді почав реалістичніше оцінювати свої можливості у світі, ясніше усвідомлювати соціально-економічні фактори. Сам Кеннеді неодноразово підкреслював необхідність провадити більш гнучку й реалістичну зовнішню політику. Багатообіцяльна кар'єра Джона Кеннеді обірвалася трагічно: 22 листопада 1963 р. під час поїздки до м. Даллас, штат Техас, його було смертельно поранено. За усталеною версією, стріляв убивця-одинак Лі Харві Освальд, якого незабаром було застрелено у поліцейській дільниці. Проте донині багато обставин цього "вбивства XX століття" залишилися нез'ясованими, а правосуддя досі не може (або не хоче під тиском певних кіл) дати відповідь на всі запитання, пов'язані з трагічною смертю 35-го президента США. Згідно з конституцією США посаду президента країни обійняв віце-президент Ліндон Джонсон. 8 січня 1964 р. у першому посланні про становище країни президент Л. Джонсон урочисто проголосив початок "безкомпромісної війни проти бідності в Америці"- 16 травня того ж року він надіслав до конгресу спеціальне послання "Про війну проти бідності", на основі якого було ухвалено відповідний закон, що став основним напрямом діяльності адміністрації Джонсона. Однак реалізація цієї програми виявилася малоефективною. Хоча, за офіційними даними, кількість бідняків 1968 р. скоротилася до 25 тис, це скорочення обумовлювалося не стільки державними програмами допомоги, скільки високою економічною кон'юнктурою 60-х рр. Авторитет адміністрації Л. Джонсона відчутно знизила розпочата 1964 р. масштабна війна у В'єтнамі. Особливо активно розвинувся молодіжний антивоєнний рух, оскільки молодих американців аж ніяк не вабила перспектива загинути в ім'я стратегічних інтересів Білого дому, які для більшості з них були чужими й незрозумілими. У січні 1973 р. було підписано Паризьку угоду про припинення війни та відновлення миру у В'єтнамі. Аналізуючи "уроки В'єтнаму", Генрі Кіссінджер (державний секретар США) згодом зазначав: "Після гіркого досвіду В'єтнаму Америка дізналася, що вона не має такої могутності, шобн вирішувати кожну проблему. Ми знаємо, що наш вплив має межі".

Однією з найгостріших внутрішньополітичних проблем США, що сягає корінням у далеке минуле, є расова проблема. Особливо гостро вона стояла перед країною у 50-60-ті рр. Незважаючи на проголошену конституцією рівноправність американських громадян, США залишалися країною расової нерівності й дискримінації. Наприклад, Верховний суд США 1954 р. скасував роздільне навчання негритянських та білих дітей. Але расисти відмовилися підкоритися цьому рішенню. Коли група негритянських школярів у Літл-Рок (штат Арканзас) намагалася відвідувати школу, в якій навчалися білі діти, расисти вдалися до терору. На початку 60-х рр. негритянський рух вийшов на новий етап. Він мав характер -масової боротьби за соціальні права, досягнення справді громадянського рівноправ'я і доступу до політичної влади. "Довге гаряче літо" 1967 р. за масштабом і силою негритянських повстань перевершило всі попередні: 120 міст було охоплено повстаннями. Найбільше сталось у липні 1967 р. в Детройті, столиці автомобільної імперії Форда. Визнаним лідером негритянського руху став Мартін-Лютер Кінг, священик, лауреат Нобелівської премії миру, який провадив велику громадську роботу. Вбивство Мартіна-Лютера Кінга у 1968 р. поставило країну на межу громадянської війни. За один тігждень — із 4 до 11 квітня 1968 р. — повстання негрів охопили стільки ж міст, що й за весь попередній рік. На придушення расових безладів влада кинула 100 тис. поліцейських, національних гвардійців і солдатів. Усього за час "чорних бунтів" 1964-1969 рр. загинули 250 осіб, було поранено майже 11 тис. американців, переважно чорних. Наростання расових проблем у країні, вкупі з в'єтнамською війною та невтішними наслідками боротьби з бідністю, стали основними причинами поразки демократів під час президентських виборів у листопаді 1968 р.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку США у 1980−1990-х рр.

Президентство Р. Рейгана та "Рейганоміка". , зовнішньополітична стратегія. Економічне піднесення 80−90-х років. Політичний курс Б. Клінтона. Політичний курс Дж. Буша, Дж. Буша-молодшого і Б. Обами.

"Рейганоміка" 4 листопада 1980 р. на президентських виборах переміг Ро-нальд Рейган, представник правого крила республіканської партії. Економічна політика Р. Рейгана, яка увійшла в історію під назвою "рейганоміка", виходила з програми "відродження Америки". Це стало основною метою проведеного в 1981 р. 30-відсоткового зниження податків, що дало змогу підприємцям скерува--ти вивільнені кошти на розширення виробництва, а іншим верствам населення — збільшити споживання. Кризові явища в економіці долалися технічним переоснащенням підприємств, збільшенням частки наукомістких галузей промисловості — радіоелектроніки, приладобудування, космонавтики тощо. Одночасно запроваджувалась антиінфляційна політика, скорочувалися витрати на державний апарат". Зокрема, бюджетні скорочення стосувалися всіх міністерств і відомств за винятком Пентагону (міністерства оборони). Це дало змогу створити сприятливі умови для залучення іноземного капіталу в економіку США, що своєю чергою привело до запровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Тільки парк електронно-обчислювальних машин у 1987 р. налічував 20 млн, у тому числі 19 млн персональних комп'ютерів. У 1983 р. всі економічні показники різко зросли, а обсяги виробництва в оброблювань ній промисловості за сім років збільшилися на 43%. Порівняно з 70-мн рр. вдвічі зросли також темпи приросту продуктивності праці. Загальні підсумки проведення "рейганоміки" в економіці США зводяться до таких позитивних наслідків: 1) запроваджується ресурсозбереження, зменшується споживання нафти, газуі сталі, чавуну тощо, а от суспільне виробництво зростає, середньорічні темпи приросту валового національного продукту становили 3,5%; 2) за менших витрат досягається вища ефективність суспільної праці в цілому (10 корів у фермерському господарстві дають стільки молока, скільки раніше отримували від 100 корів); 3) збільшуються особисті доходи американців на душу населення. Але найголовніший результат — це трансформація індустріального суспільства в постіндустріальне з раціональним вирішенням тих багатьох соціальних проблем, котрі віками були каменем спотикання у людських відносинах. 2. Політичний курс Клінтона У листопаді 1992 р. перемогу на виборах здобув політичний діяч "нової хвилі" — лідер демократів Вільям Клінтон. Він дістав 43% голосів. Йому протистояв президент-республіканець Дж. Буш, який перебував при владі з 1988 р.; за нього проголосувало 38% виборців. Техаському підприємцю, мільярдерові Россу Перо дісталося 19% голосів. Демократи, після 12-річного перебування в Білому домі республіканців, успадкували владу вже за нових політичних умов. Розпався Радянський Союз, припинив існування східний блок, зазнав краху комунам, і США практично лишилися єдиною наддержавою, безумовним світовим лідером. Перемога Клінтона давала можливість оновлення Америки, як стверджував популярний журнал "Тайм", назвавши його 1992 р. "людиною року". Справді, під час перевиборної кампанії Клінтон проголосив завдання відродження Америки та блискуче продемонстрував переваги деідеологізованої політики в епоху нового світового порядку. Внутрішня політиха адміністрації Клінтона була спрямована на полегшення податкового тягаря середнього класу, надання податкових пільг підприємствам, що створюють нові робочі місця, щорічне підвищення на 20 млрд доларів інвестицій у федеральні програми, здійснення реформи системи охорони здоров'я, яку президент хотів зробити доступною для більшості американців. Одночасно ставилося завдання скоротити вдвічі дефіцит федерального бюджету. Адміністрація Клінтона припинила розроблення й фінансування програми Стратегічної оборонноіініціативи (СОІ), яку у 1983 р. розпочав Р. Рейган. Це була довгострокова програма створення великомасштабної протиракетної оборони з елементами космічного базування. Програма СОІ, можливості реалізації якої не дістали широкого роз'яснення, спричинила створення атмосфери страху перед "космічним злом". Адміністрація Клінтона вдалася до заходів зі скорочення збройних сил з одночасним підвищенням їхньої мобільності та боєготовностї. Здійснювалися роботи з удосконалення системи Протиракетної оборони (ПРО) і стратегічних наступальних сил США, що забезпечили країні пріоритет у військовій сфері. Утім, практична діяльність нової адміністрації, як завжди, наразилася на рішучу опозицію республіканців, які звинувачували демократів у посиленні ролі держави в економіці та збільшенні витрат бюджету. Одначе на виборах 1996 р. Клінтон знову дістав переконливу перемогу. За нього віддали голоси 49% виборців. Республіканцям важко було щось протиставити головній тезі виборчої кампанії Клінтона — "американці живуть зараз краще, ніж чотири роки тому". В активі президента за роки його перебування в Білому домі було 10,5 млн нових робочих місць, збільшення мінімальної заробітної платні до 5 доларів 10 центів за годину, зменшення податків і дефіциту бюджету на 60%.

Канада у др. пол. ХХ − на поч. ХХІ ст. Проблема Квебеку. Конституційна реформа 1982 р.

2. Проблема Квебеку У внутрішньополітичному житті най гострішою проблемою в 60-70-я рр. була національна проблема. Специфікою країни є існування трьох великих етнічних груп: англо-канадці — близько 40% населення, франко-канадці — близько 27%, інші національні меншини — близько 33% (українські канадці — одна з найчис-ленніших меншин, більше мільйона громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 60-х рр. відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація 60-х рр. корінним чином змінила ситуацію. У 60-ті рр. Квебек рівнем економічного розвитку і соціальної структури вже не поступався Онтаріо й північному сходу США. Але це "вирівнювання- не супроводжувалося зміною основних показників, які характеризують становище трудящих мас. Квебек залишався провінцією найвищого безробіття, нижчого рівня життя, ніж сусідня провінція Онтаріо. Подальше підпорядкування господарського життя Квебеку американським і англо-канадсь-ким монополіям не тільки загострило соціальні проблеми, а й супроводжувалося зростанням національної асиміляції. На підприємствах, у конторах переважала англійська мова, без знання якої неможливо було одержати роботу. Середня платня франко-канадців була на 40% нижчою, ніж в англо-канадців. Застаріла система освіти, яка до того ж знаходилася в руках церковників, великою мірою спричинила усунення франко-канадцїв від участі в науково-технічному прогресі. Загострення національного питання поставило під загрозу існування Канадської Федерації. Франко-канадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провінції з'явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. Деякі з сепаратистських організацій діяли терористичними методами. Найяскравішим проявом сепаратистських настроїв населення Квебеку став бойкот візиту британської королеви Єлизавети II у 1964 р. Частково проблему Квебеку намагався вирішити лідер ліберальної партії франко-канадець П. Трюдо, якого 1968 р. було обрано прем'єр-міністром Канади. З його ініціативи 1969 р. парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної мови на федеральному рівні. Значно більше франко-канадців ставали державними службовцями. На потреби розвитку провінції почали виділятися додаткові кошти. Але остаточне вирішення проблеми Квебеку було здійснено у 80-х рр. 3. Конституційна реформа 1982 р. На початку 1982 р. британський парламент ухвалив останній закон, який має стосунок до Канади. Цей закон дістав назву Акта про Канаду 1982 р. На основі цього закону канадський парламент 17 квітня 1982 р. ухвалив Акт про конституцію 1982 р. Нова конституція містила повний текст старої конституції та доповнень до неї, прийнятих британським парламентом до 1975 р., а також новий розділ про основні права і свободи (Хартія прав). Конституція надала велику самостійність провінціям у вирішенні їхніх внутрішніх справ. Законодавчу владу в провінціях, які формально очолюються лейтенант-губернаторами, здійснюють законодавчі асамблеї, виконавчу — кабінети міністрів на чолі з прем'єрами. У конституції не знайшла визнання рівноправність франко-канадської нації. Як і перше, Квебек розглядався як одна з провінцій Канади, хоч він і мав мовно-культурну специфіку. У день, коли в Оттаві в присутності королеви Єлизавети II святкували прийняття конституції, у Монреалі відбулася багатотисячна демонстрація протесту; у Квебеку за вказівкою провінційного уряду було приспущено прапори. Квебек приєднався до законодавчої реформи лише 1987 р. Невдоволення положеннями конституції висловлювали й національні меншини, корінні жителі Канади — індіанці, ескімоси, метиси, які вважають, що їхні права не гарантовано. Хартія прав далеко не повністю проголошувала права й свободи, що містяться в документах міжнародних організацій та ООН. Наприклад, звернено увагу на відсутність таких фундаментальних прав, як право на працю, на житло тощо. До того ж не фіксувалися гарантії записаних у конституції прав і свобод. Отже, через 115 років після прийняття британським парламентом Акта про Британську Північну Америку 1867 р. канадці нарешті отримали власну конституцію.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку країн Західної Європи в 1940-1990-і рр.

1. "План Маршалла" та відбудова економіка 5 червня 1947 р. у своєму виступі в Гарвардському університеті державний секретар США генерал Маршалл повідомив про готовність США здійснити програму допомоги постраждалим під час війни європейським країнам. "План Маршалла" спочатку передбачав подання допомоги усім країнам Європи, за винятком фашистської Іспанії, включаючи й СРСР. Проте сталінське керівництво категорично відхилило таку допомогу і піддало "план Мар-шдага" озлобленій критиці, виходячи насамперед з ідеологічних настановлень- А Польщі, Чехословаччині й іншим країнам Східної Європи, які прагнули приєднатися до плану, Москва в брутальній формі заборонила це робити. У квітні 1948 р. 16 західноєвропейських країн (Велика Британія, Франція, Італія, Португалія, Ірландія, Греція, Нідерланди, Ісландія, Бельгія, Люксембург, Швейцарія, Туреччина, Австрія, Данія, Швеція і Норвегія) підписали зі США окремі угоди про подання їм фінансової допомоги на загальну суму 17 млрд доларів протягом 4 років. Основною умовою подання допомоги була відмова від націоналізації' промислових об'єктів, усіляке стимулювання розвитку приватного підприємництва. 60% коштів, за "планом Маршалла", одержали Велика Британія, Франція, Італія і Західна Німеччина. Внаслідок реалізації "плану Маршалла" було здійснено швидке відновлення економіки країн Західної Європи на принципах розвитку ринкових відносин, сталася стабілізація їхнього внутрішнього становища, посилились інтеграційні процеси. 2. Європейська інтеграція Ще 1947 р. було створено перші міжнародні економічні організації країн Західної Європи. Однією з них стала Європейська економічна комісія (ЄЕК) — регіональний орган ООН, що складався з 32 європейських держав, а також США і Канади. У рамках цієї організації намітилося плідне співробітництво західноєвропейських держав. У липні 1947 р. у Парижі на нараді представників 16 європейських держав було утворено Комітет європейського економічного співробітництва, який розпочав свою роботу в напрямку реалізації "плану Маршалла". Європейська економічна інтеграція великою мірою залежала від подолання протиріч між Францією та НІмеччинвю, які за останні 70 років тричі воювали одна з одною. Міністр закордонних справ Франції Робер Шуман дійшов висновку, що кращим засобом уникнути нової війни є об'єднання сталеливарної і вугільної промисловості обох країн, що зробило б неможливим таємне виробництво озброєнь ("план Іїїумана"). Одночасно можна було підвищити ефективність цих галузей. У травні 1950 р. відбулося об'єднання виробництва сталі й вугілля Франції та ФРН. У квітні І951 р. до них приєдналися Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург, що разом із ФРН і Францією підписали в Парижі Договір про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). ЄОВС було створено з метою забезпечення найбільш раціонального розподілу здобичі і виробництва в галузі вугільної промисловості і чорної металургії при високій продуктивності праці й збереженні зайнятості, підвищенні життєвого рівня громадян. 1957 р. утворено ще дві міжнародні організації: Європейське товариство з атомної енергії (Євроатом), покликане об'єднати зусилля його членів у галузі ядерних дослцгжень і використання ядерної енергії, і Європейська економічна спільнота (ЄЕС), відома під назвою "Загальний ринок". Договір про створення ЄЕС, так само, як І "Євроатом", підписали 6 держав: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург і Нідерланди.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Великобританії у др. пол. ХХ − на поч. ХХІ ст.

У лютому 1952 р. у віці 56 років помер англійський король Георг VI. Королевою Великої Британії було проголошено його дочку, яка прийняла ім'я Єлизавети II, титул англійського монарха вона зберігає й у наші дні. Політична система Британії продовжувала справно функціонувати. Продовжуючи пошуки шляхів виходу з економічних труднощів, консерватори скоротили витрати на охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво, соціальне страхування, сприяли розвиткові нових галузей — авіамоторобудівниц-тва, автомобільного транспорту, атомної та хімічної промисловості. Провалом скінчилася участь Великої Британії у спільній з Францією та Ізраїлем агресії проти Єгипту 1956 р. через Суецький канал У січні 1957 р. прем'єр-міністром став Гарольд Мак-міллан, який очолив Консервативну партію. Незважаючи на певні економічні успіхи, Велика Британія до кінця 50-х років значно поступалася темпами приросту промислової продукції Франції, ФРН, Італії й, тим більше, Японії Чимало сперечань викликало також питання про вступ Великої Британії до "Загального ринку". Ще 1957 р. США висунули цю пропозицію, розраховуючи на те, що Велика Британія стане головним провідником їхньої політики в новому об'єднанні європейських держав. Тоді уряд консерваторів відкинув цю пропозицію. Але вже 1961 р. Велика Британія розпочала переговори з країнами "Загального ринку" про приєднання до Європейського Союзу Проти вступу до "Загального ринку" рішуче виступали ліві сили, а також керівництво Лейбористської партії. Жорстку позицію на переговорах посіла Франція, яка перешкоджала посиленню позицій Великої Британії в Європі. У жовтні 1964 р. уряд сформував лідер лейбористів Гарольд Вільсон. Новий кабінет знову націоналізував сталеливарну промисловість, вдруге виплатив власникам компенсацію Велика Британія подала заяву про вступ до "Загального ринку", проте через протидію Франції їй було відмовлено. Політика "повороту до Європи" знову зазнала краху Лише 1973 р. Велика Британія була прийнята до ЄЕС і завдяки цьому нарешті здійснила концепцію "трьох курсів": зберегла кращі стосунки зі США І країнами Співдружності, уникнула ізоляції від континентальної Європи і стала відігравати більшу, ніж раніше, роль у світовій економіці й політиці. 3. Консервативні уряди М. Тегчер і Дж. Мейджора, соціально-економічиа стратегія. "Тетчеризм" До 1979 р., коли при владі перебував лейбористський кабінет Дж. Каллагена, Британіїо називали "хворою людиною Європи". Інфляція і безробіття зростали, продуктивність праці падала. Сотні тисяч англійців жили нижче встановленої в країні межі бідності. Вплив Великої Британії у світі зменшувався- На парламентських виборах 1979 р. консерватори одержали 13,7 млн голосів, а лейбористи — 11,5 млн. Главою уряду вперше стала жінка — новий лідер консерваторів (із 1975 р.) Маргарет Тетчер. Життєвий шлях М. Тетчер — це досить звичний для більшості представників теперішньої політичної еліти Британії шлях людини, яка пробилася "нагору" не завдяки зв'язкам або належності до "обраного" стану, а винятково або майже винятково завдяки власним зусиллям.

З 1970 р. Тетчер обіймає посаду міністра з питань науки й освіти в уряді Е. Хіта. 1975 р. на 50-му році життя вона обирається лідером Консервативної партії й активно включається до виборчої компанії. М. Тетчер виявила себе переконаною прихильницею консервативних поглядів, людиною з твердим і непохитним характером, за який англійці прозвали її "залізною леді". Вона прийшла до влади, маючи чітку програму дій, і стала наполегливо провадити її в життя. М. Тетчер мала великий авторитет у Великій Британії й у світі. Рональд Рейган називав її "великою жінкою — державним діячем світу". Під керівництвом Тетчер Консервативна партія здобула перемоги на виборах 1983 і 1987 рр., а "залізна леді" очолювала уряд одинадцять із половиною років підряд. Деякі біографи називають її правління "ерою Тетчер". На першій сесії парламенту після виборів 1979 р. королева Єлизавета II виступила з тронною промовою, що, за традицією, готується прем'єр-міністром і відбиває основні програмні положення уряду. Ця програма не мала великої різниці зі звичними концепціями консерваторів. Вона, з огляду на реальності часу, максимально пристосовувала погляди консерваторів до нових умов. Основні положення неокон-сервативної програми прем'єра називають "тетчеризмом".

Поступово неоконсерватизм у вигляді "тетчеризму" ставав "релігією" дуже великої кількості англійців. В основу політичного курсу М. Тетчер поставила цінності свободи й демократії, проголосила політику рівних можливостей для усіх, підтримку підприємницького духу. На думку прем'єр-міністра, втручання держави в економіку повинно бути зведене до мінімуму й діяльність державного апарату не повинна перешкоджати розвиткові приватного підприємництва. Принциповим положенням соціальної частини програми М. Тетчер було її прагнення донести усім англійцям думку про те, що всі працездатні громадяни повинні дбати про себе самі.

Враховуючи збитковість більшості підприємств державного сектора, уряд у великих масштабах провадив денаціоналізацію. Приватні власники одержали більшість підприємств нафтової й авіакосмічної промисловості, а також повітряного транспорту. Приватизація розвивалася швидко. За декілька років правління неоконсерваторів більш 2/3 підприємств державного сектора перейшли до приватних власників або колективів приватизованих підприємств. З 1983 р. розпочалося стале піднесення економіки країниТетчер, наприклад, вважала, що краща охорона здоров'я — приватна, а тому нема чого витрачатися на національну. Кращі школи — приватні, а тому нема необхідності особливо розвивати державні школи, університети тощо. Погіршилося становище на суспільному транспорті, подорожчали комунальні послуги. Економічному зростанню і стабільності сприяла жорстка внутрішня політика консерваторів, спрямована проти профспілок і на дотримання громадського порядку. 1982 р. консерватори прийняли закон про зайнятість, який обмежив право на страйк. Уряд став суворо поводитися зі страйкарями. Відповідно до закону "Про охорону суспільного спокою і порядку" поліція одержувала право заарештовувати будь-яку людину в районі масових заворушень. Новий страйк шахтарів скінчився їхньою поразкою. Оскільки страйк був не санкціонований, проти лідерів профспілок порушили кримінальну справу. Суд наклав арешт на майно спілки гірників і присудив його до штрафу в 200 тис. фунтів стерлінгів. Зростання безробіття, поразка страйків, пропаганда, спрямована проти "егоїзму профспілок", у поєднанні з загальним підвищенням життєвого рівня й ростом середніх верств привели до послаблення профспілкового руху. З 1987 р. стали набирати силу інфляційні процеси, що зачіпало інтереси споживачів. Дедалі серйозніше невдоволення викликав стан освіти й охорони здоров'я, загострилися розбіжності в кабінеті міністрів. Посилився потік іммігрантів до Великої Британії з країн Азії й Африки, що різко загострило расову проблему, особливо в період зростання безробіття. Уряд Тетчер не виступив проти расистів, які підводили голову, а провів через парламент закони, що обмежили квоту на в'їзд іноземців до країни. На стику 80-90-х років економічна кон'юнктура стала погіршуватися, повернулися старі "хвороби" — бюджетний дефіцит, інфляція. Напруженою залишалася ситуація в Ольстері. У стані консерваторів спалахнула суперечка про європейську інтеграцію, і Тетчер виступала проти її прискорення всупереч позиції Франції І ФРН. Найбільш помітною рисою підйому у 90-ті роки у Великій Британії є те. що в ході його темпи економічного зростання перевищили темпи росту цін. Друга його особливість — у ліднесенні промислового сектора, чого не спостерігалося з середини 70-х рокш. Підвищується конкурентоздатність британської продукції, збільшується її експорт, у тому числі й продукції таких галузей, як машинобудування й автомобілебудування, які були раніш найелабкішою ланкою англійської промисловості. 4. Вибори 1997 року і прихід до клади лейбористського кабінету Т. Блера Основною причиною перемоги лейбористів, вважають деякі політологи, було те, що після 18-річного правління консерваторів британці зажадали перемін, свіжих ідей, свіжих людей. Перемогу лейбористам принесли Шотландія, Уельс, великі та середні міста, населені значною мірою "кольоровими". Шотландцям і уельсцям Т. Блер обіцяв більшу незалежність, кольоровим Іммігрантам — те, що боротиметься з расизмом За час перебування при владі уряд лейбористів зробив певні кроки по виконанню передвиборчих зобов'язань щодо Шотландії, Уельсу та Ольстера. Особливо важливе значення має значне просування у вирішенні Ольстере ської проблеми, чому сприяли безпосередні контакти Т. Блера з лідером католицької партії Шини Фейн, яка виступає як легальне крило підпільного угруповання "Ірландська республіканська армія" (ІРА). Шинн Фейн взяла на себе зобов'язання використовувати демократичні й мирні засоби для вирішення політичних проблем. Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Франції у др. пол. ХХ − на поч. ХХІ ст.

У 1951-1956 рр. у Франції при владі були правоцентристські уряди (МРП, радикали, "незалежні"). Всього за час існування Четвертої республіки змінилося 25 кабінетів міністрів.

1952 р. Франція підписала договір про Європейську оборонну спільноту, — фактично йшлося про створення "Європейської армії". Цей договір наштовхнувся у Франції на сильну протидію політичних сил.

Країна виявилася розколотою. У травні 1953 р. генерал де Голль заявив про відхід від політичної діяльності і про фактичну ліквідацію РПФ. 12 листопада 1953 р. він привселюдно виступив проти "Європейської армії", оскільки вважав, що ЄОС позбавить Францію армії, а відтак — незалежності, послабить її зв'язки з колоніями і відкриє шлях до німецької гегемонії в Європі.

У травні 1958 р., коли криза в Алжирі досягла апогею, генерал передав до друку декларацію, в якій говорилося, що він готовий узяти на себе владу в разі надання йому особливих повноважень.

1 червня 1958 р. більшість Національних зборів затвердила де Голля главою уряду. 2 червня де Голль одержав надзвичайні повноваження і розпустив Національні збори. Четверта Республіка назавжди пішла в історію.

4. П'ята республіка. Внутрішня політика де Голля Нова конституція Франції, прийнята 28 вересня 1958 р., значно звузила повноваження парламенту і значно розширила права президента. Він стверджував закони, які приймав парламент, але міг видавати і власні декрети, які не потребували ствердження парламентом. 21 грудня 1958 р. президентом Французької республіки було обрано Шарля де Голля, прем'єр-міністром став М. Дебре (1959-1962 рр).

Головною проблемою П'ятої республіки залишалася проблема Алжиру. Колоніалізм був перешкодою на шляху до вирішення цього завдання. 1960 р. де Голль надав незалежність 14 африканським колоніям. 1962 р. було підписано угоду з Тимчасовим урядом Алжиру. Франція надала Алжиру незалежність І попрощалась із колоніальною імперією.

Режим П'ятої республіки вирізнявся посиленням втручання держави в сферу економіки і соціальних відносин. За допомогою державних законів, субсидій та інших пільг швидкими темпами розвивалися нові галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом, — атомна і ракетна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Було здійснено докорінну реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної промисловості. Зросло виробництво товарів масового споживання (автомобілш, холодильників, телевізорів).

У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність, послабити вплив СІЛА в Європі.

1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Швнічно-Атлантичного блоку. Де Голль приділяв першорядну увагу модернізааії збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети.

5. Травневі події 1968 року. У відповідь у столиці й інших містах розгорнулися масові студентські демонстрації. У Парижі, в Латинському кварталі, студенти розбирали бруківку, валили дерева, споруджували барикади. 13 травня на знак солідарності зі студентами в Парижі відбулася потужна демонстрація. Водночас розпочався страйк протесту, який переріс у загальний страйк. Більшість підприємств і банків припинили роботу. Робітники і службовці вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення соціального забезпечення. Незабаром до них приєдналися селяни. За декілька днів загальна кількість страйкуючих досягла 10 млн чоловік. Під час виступів лунали заклики до повалення уряду й встановлення комуністичної диктатури.

Прем'єр-міністр Ж. Помпіду вирішив піти на поступки. Він розпочав переговори з профспілками і підприємцями.

На виборах, які відбулися в червні 1969 р., президентом було обрано Ж. Помпіду. Соціально-політична криза 1968-1969 рр. наклала глибокий відбиток на всі сторони громадського життя. Найбільш гострою проблемою, з якою зіткнувся новий уряд, були економічні труднощі. З вересня 1969 р. було прийнято план оздоровлення і відновлення економіки, що передбачав відновлення "рівноваги" в бюджеті, в галузі виробництва, споживання й торгового балансу. Уряд сподівався досягти цієї мети шляхом скорочення внутрішнього споживання, суворішої податкової політики, контролю над цінами. Також було прийнято оновлений закон про вищу освіту, у якому передбачалося деяке поліпшення організації університетів.

На президентських виборах 1974 р. (після смерті Ж. Помпіду) президентом було обрано послідовника де Голля Жискар д'Естена. Прем'єр-міністром став представник "Союзу демократів на захист республіки" (ЮДР) Ж. Ширак. Урядова програма передбачала створення "передового ліберального суспільства". Виконання цієї програми збіглося з початком світової енергетичної кризи. У 1975 р. скоротилося промислове й сільськогосподарське виробництво. Це призвело до падіння життєвого рівня населення. 1976 р. уряд висунув план "жорсткої економії", який передбачав заморожування цін і обмеження зростання заробітної плати. Проте ці засоби виявилися малоефективними. У міжнародних відносинах Франція проголосила курс на прискорення політичного об'єднання Європи, поліпшувалися відносини зі США, тривало співробітництво з СРСР.

У 1990-1993 рр. у Франції вибухнула економічна криза, найтриваліша за період після Другої світової війни. Країною прокотилася хвиля банкрутств і масових звільнень трудящих. Скорочення зайнятості, зріст податків призвели до зменшення особистого споживання населення. Спад заторкнув усі промислові галузі: важку індустрію, хімічну промисловість, виробництво сталі й паперу.

Головним завданням Ж. Ширака стало вирішення соціальних конфліктів. Уряд приступив до здійснення реформ усієї системи соціального страхування, які передбачали збільшення прямих і непрямих податків, обов'язкові виплати до фондів соціального страхування. На спробу уряду відібрати існуючі з часів де Голля соціальні гарантії французи відповіли масовими страйками. Однією з найгосгріших соціально-економічнйх проблем країни залишається безробіття. Чисельність офіційно зареєстрованих безробітних збільшувалася до початку 1994 р., потім стабілізувалася і навесні 1995 р. склала 3,4 млн чоловік. Франція активно бере участь у зустрічах "великої сімки", хоча, як і раніше, виступає проти підсилення ролі США в європейських справах, за більшу самостійність європейських країн в НАТО.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Німеччини у др. пол. ХХ − на поч. ХХІ ст.

1. Розкол Німеччини Для Німеччини Друга світова війна скінчилася 8 травня 1945 р., коли в передмісті Берліна Карлхорст уповноважені представники країн антигітлерівської коаліції маршал Г. К. Жуков (СРСР), генерал армії Д. Ейзенхауер (США), фельдмаршал Б. Монтгомері (Велика Британія) й генерал де Латр де Тассіньї (Франція) прийняли капітуляцію нацистської Німеччини, підписану керівниками вермахту. Країна була в руїнах. Економіка - дезорганізована. Промислове виробництво становило лише третину довоєнного рівня. Від голоду німців врятували тільки продовольчі поставки держав, які їх окупували. Катастрофічно не вистачало палива. Десятки тисяч біженців блукали у пошуках притулку. За авантюру нацистів Німеччина заплатила життям понад 13 млн людей. Країна перестала існувати як суверенна держава й була окупована військами союзників. У Німеччині не існувало уряду, тому вся повнота влади в країні перейшла до Контрольної Ради, що працювала на засадах одноголосності та складалася з чотирьох головнокомандуючих провідних держав антигітлерівської коаліції — СРСР, США, Великої Британії, Франції. Між союзниками було досягнуто угоду про чотири зони окупації Німеччини. 2 грудня 1946 р. між Британією та США було підписано угоду про об'єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія. У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, а Бізонія трансформувалася в Тризонію. В об'єднаній Західній зоні почали швидко формуватися органи влади — економічна й виконавча ради, верховний суд, банк німецьких земель і т. д. Вибори в органи місцевого самоврядування в радянській зоні принесли беззастережну перемогу Блоку антифашистсько-демократичних партій на чолі із Соціалістичною єдиною партією Німеччини (СЄПН), яка одержала більше 50% голосів. Вона будувала свою діяльність на основі марксистсько-ленінської ідеології.У вересні 1946 р. державний секретар США Бирнс у Штутгарті заявив про необхідність відновлення німецької держави. Радянська сторона розцінила цю заяву як однобічний перегляд попередніх домовленостей про Німеччину. Країна перебувала напередодні розколу, спричиненого військово-політичним протистоянням СРСР та західних країн у повоєнні роки.

Німецьке "економічне диво"Із середини 50-х років у ФРН спостерігається прискорене економічне зростання. Усього за три роки обсяг промислового виробництва збільшився в 2,5 рази. Кількість безробітних скоротилася, життєвий рівень швидко підвищувався, і незабаром ФРН за цим показником наздогнала провідні західні країни.Німецькому "економічному диву" сприяла й наявність дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн німців Із Східної Пруссії та інших регіонів. Заробітна плата робітників у перші повоєнні роки була значно менше довоєнної, а робочий тиждень становив 50-52 години.Однак держава не завжди успішно вирішувала конфлікти між підприємцями й робітниками. У 1962-1963 рр. під час економічної кризи сталися масові виступи металургів, машинобудівників. Уряд не зумів знайти вихід із кризи. Популярність канцлера падала. У жовтні 1963 р. без помпи й урочистого прощання 87-річний Конрад Аденауер залишив посаду федерального канцлера. Його спадкоємцем став Людвіг Ерхард, який давно входив до складу кабінету Аденауера. 1966-1969 рр. були позначені політичною активізацією західнонімецького суспільства. В цей час набирала політичного впливу СДПН, що стала головною опозиційною силою уряду "великої коаліції". Прийнявши 1959 р. нову програму, соціал-демократи виступали за демократичний соціалізм з наголосом на поліпшення соціального стану трудящик. Шлях до демократичного соціалізму вони бачили в природному, еволюційному розвитку суспільства.Вибори 1972 р. принесли перемогу коаліції СДПН/ВДП, що одержала 54,2% голосів виборців. Канцлером став В. Брандт.Криза 1973-1975 рр. призвела до посилення інфляції, росту безробіття, зростання цін, але її наслідки не були такими хворобливими, як в інших країнах, оскільки у ФРН були більш високі зарплата та пенсії.З другої половини 1980 р. почалося уповільнення темпів економічного розвитку, що переросло в короткочасну кризу 1981-1982 рр. Кількість безробітних досягла 2,5 млн чол.На виборах 1983 р. блок ХДС/ХСС-ВДП домігся вражаючої перемоги. ХДС під керівництвом Г. Коля значно розширив свої ряди, став дійсно народною партією. Більшість членів СДПН, ВДП переходила в ряди ХДС. З 1983 р. в економіці ФРН розпочалося поступове піднесення, яке тривало до 1990 р. Країна стала найбільшим експортером товарів у світі, в тому числі найскладнішого устаткування. Західнонімецька марка перетворилася на одну з провідних валют. Модернізація економіки привела до збільшення заможності середнього класу. 1987 р. Гельмута Коля знову обрано канцлером ФРН.

НДР у 1949-1990 роках: тоталітарний режим за радянським зразком

Хлопці пишить що було дуже погано у тих німецьких баранів при владі СССР.На території Східної Німеччини, де управління до жовтня 1949 р. здійснювала радянська військова адміністрація Німеччини, 7 жовтня 1949 р. було утворено Німецьку Демократичну Республіку (НДР).Економіка країни розвивалася за радянським зразком: провадилися примусова націоналізація підприємств, прискорена індустріалізація за рахунок згортання соціальних програм, планомірна колективізація сільського господарства (до 1952 р. було створено 1900 кооперативів), посилювався тиск держави на приватний капітал, підприємців обкладали непосильними податками, чинили їм перешкоди й обмеження. Радянський Союз та керівництво НДР прагнули довести світові "переваги соціалізму" на прикладі розвитку "першої соціалістичної держави на німецькій землі", випередити ФРН у прихованому змаганні. У НДР було досягнуто значних успіхів у розвиткові промисловості на основі форсування індустріалізації. Але колективізація призвела до зменшення обсягу сільськогосподарського виробництва, повільно розвивалася легка промисловість. Після утворення 1955 р. Варшавського Договору створено Національну народну армію НДР (1956 р.), що привело до різкого збільшення військових витрат системи, яка переживала кризові явища. На тлі подій 1956 р. у Польщі та Угорщині обстановка в країні була критичною, проте владі вдалося запобігти повстанню.

5. Об'єднання НімеччиниДо середини 80-х років у НДР остаточно намітилася криза влади, ідеології та політики правлячої партії — СЄПН. Останньою краплею, що переповнила чашу народного терпіння, стали події кінця літа 1989 рколи Угорщина відкрила кордон з Австрією й розпочалася масова втеча туристів через ці дві країни до ФРН. Сотні громадян також сховалися в посольствах ФРН у Варшаві та Празі.Під загрозою посилення демонстрацій 9 листопада 1989 р. відкрито "Берлінську стіну". У середині грудня на Надзвичайному з'їзді СЄПН стався розкол партії. Головою нової партії, що дістала назву "Партія демократичного соціалізму" (ПДС), став Грегор Пзі. 18 березня 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на яких перемогу одержала некомуністична опозиція, 4% східних німців висловилися за введення в НДР нової валюти — західнонімецької марки. жовтня 1990 р. відбулося офіційне возз'єднання Німеччини, на території Східної Німеччини піднято прапори ФРН. Внаслідок народної, антитоталітарної революції та об'єднання Німеччини припинила своє існування НДР. Відтворення нової Німеччини сталося мирним, демократичним шляхом.

Економічні й соціальні проблеми 90-х роківОсновна проблема, що постала перед новим урядом, полягала в подоланні економічної відсталості східнонімецьких земель яке звикло до того, що держава гарантує платню кожному робітникові незалежно від результатів його праці. Якщо в 1990-1993 рр. у східних землях спостерігався спад виробництва, що породжував песимізм і навіть ностальгію за "соціалістичним минулим" колишніх громадян НДР, то з 1994 р. намітилося зростання господарчої активності. Столицею Німеччини перенесли до блятського Берліну.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Італії у др. пол. ХХ − на поч. ХХІ ст.

1. Проголошення республіки.Італія вийшла з війни з украй розладнаною економікою. . Вона втратила третину національного багатства. П'ята частина промислових підприємств, 60% шосейних доріг і 40% залізниць було зруйновано. Чимало міст унаслідок бомбардувань страшенно постраждали. Обсяг промислового виробництва в 1945 р. становив лише 30% довоєнного, проте зростала інфляція: в 1947 р. грошова маса, яка знаходилася в обігу, в 35 разів перевищувала довоєнний рівень. У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили і партії, які очолювали антифашистську боротьбу та рух Опору в роки війни, зокрема комуністична й соціалістична партії. У 1946 р. ці партії підписали пакт про єдність дій. Король Віктор-Еммануїл III на початку 20-х рр. передав владу Муссоліні й підтримував фашистів, тому партії демократичної орієнтації, що відігравали провідну роль у русі Опору, відкрито виступали проти монархічного устрою, за встановлення республіки. 2 червня 1946 р. було проведено референдум про форму державного правління 18 червня 1946 р. Італію було проголошено республікою. Конституцію було схвалено у 1947 р., а з 1 січня 1948 р. вона набрала сили. Відповідно до конституції найвищим законодавчим органом республіки є парламент, що обирається на загальних виборах за пропорційною системою таємним голосуванням терміном на 5 років. Він складається з двох палат — палати депутатів і сенату.

2. Італійське "економічне диво". Американська допомога за планом Маршалла (вже 1947 р. було надано ЮО млн доларів) дала можливість Італії відновити її економічний потенціал. Промисловому розвиткові країни сприяли докорінні реформи в економіці. Християнські демократи здійснили обмежену аграрну реформу. Селяни одержали 1,5 млн гектарів землі.'Частину Поміщицької землі вони придбали за викуп, решту — завдяки вільному продажеві. У 50—60-х рр. за темпами економічного зростання Італія посідала перше місце в Європі та друге у світі після Японії. рядові установи й корпорації були зацікавлені в стабільному розвиткові держави але блять це не сильно доплого безробітнім італійцям кількість безробітніх 1 млн.

3. Наростання політичної нестабільності в країні. У серпні 1979 р. християнський демократ Ф. Коссига сформував кабінет.Але новий уряд не мав підтримки більшості. Політична нестабільність у країні продовжувала посилюватися у 80-ті роки У травні 1981 р. в Італії спалахнув політичний скандал: більшість злочинних організацій, користуючись підтримкою як блятьської влади так і тупих людей об'єдналися в таємну масонську ложу "Пропаган-да-2".У червні 1983 р. відбулися дострокові парламентські вибори, результати яких засвідчили падіння впливу ХДП. Нестабільність обстановки в країні виражалася також і в розвитку тероризму. Найбільш "кривавим" був 1980 рік. У боротьбі проти тероризму і мафії було досягнуто деяких успіхів.

4. Італія у 80-90-х роках. У 80-ті роки правоцентристські уряди почали здійснювати неоконсервативний курс. Економіка поступово повертала втрачені позиції, розпочався новий, більш інтенсивний період розвитку провідних галузей виробництва: електроніки, машинобудування, більшості галузей легкої промисловості, особливо швацької та взуттєвої, за якими Італія посідає перше місце у світі. До 1992 р. Італією керував уряд, очолюваний християнським демократом Джуліо Андреотті. Незважаючи на економічне піднесення, соціальні програми уряду не задовольняли потреб населення. Зростали зовнішній борг, інфляція, безробіття. Італійська поліція розпочала операцію "Чисті руки" (1992 р.). Після закінчення операції багато політиків подали у відставку. Декретом президента Оскара Луїджі Скальфаро від 16 січня 1994 р. парламент було розпушено. 21 квітня 1996 р. відбулися нові вибори.

5. Вектори зовнішньої політики. Уся зовнішньополітична діяльність Італії проходила під знаком співробітництва з НАТО І Європейським Союзом. Італія була серед 12 держав-засновниць НАТО у 1949 р. З 1957 р. — Італія член Європейської Економічної Спільноти. Вступ до "Загального ринку" сприяв поширенню економічних зв'язків Італії в рамках західноєвропейської інтеграції, проте трохи обмежив розвиток деяких галузей, зокрема металургії й сільського господарства. Італія — активний член інших європейських об'єднань, входить до Ради Європи.

Італія відіграє важливу роль у рамках ООН і НАТО в урегулюванні міжнародних воєнних конфліктів, у миротворчій діяльності. Країна має сучасні збройні сили чисельністю 350 тис. чол. Військові витрати 1990 р. становили 29,6 трлн лір.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку СРСР у 1945-1953 рр.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку СРСР періоду “відлиги” (1953-1964).

Частковий відхід від сталінізму, який мав місце в 1953-1955 рр.., Не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. У цей період критика Сталіна була крайня непослідовна і обережна, ім'я його як і раніше, згадувалося поряд з іменами К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна. Разом з тим в керівництві партії визрівало розуміння того, що без певної демократизації життя неможливе оновлення країни, її швидкий економічний розвиток і підтримання високого рівня військової могутності. Найважливішою подією став XX з'їзд КПРС, що відбувся в лютому 1956 р. Він став переломним моментом в історії СРСР і зробив величезний вплив на соціально-економічний, політичний і культурний розвиток Радянського Союзу в цілому і України зокрема. На з'їзді Хрущов представив доповідь «Про культ особи і його наслідки» в якому були наведені факти злочинів і прямих зловживань Й. Сталіна і його оточення абсолютне ігнорування законів. Однак це засудження було неповним, обмеженим, до певної міри половинчастим. Без будь-яких мотивів безпідставно стверджувалося, що культ особи не змінив «глибокого демократичного, дійсно народного характеру радянського народу». Але все-таки режим вперше визнав свої помилки і в ньому виникла глибока тріщина. Незважаючи на обмеженість критики сталінізму, з'їзд започаткував істотних змін у суспільстві. Боротьба за утвердження демократичних на Чал в усіх сферах життя, ліквідація жахливої спадщини сталінізму були оголошені політичним курсом партії.

Як уже зазначалося, ХХ з'їзд КПРС кардинально вплинув на хід історії в СРСР та Україні. Керівництво КПРС взяло курс на повний демонтаж сталінізму. З'їзд став своєрідним стартовим пострілом, який дав початок масштабних реформ. Не всі з них дали позитивний результат. Але слід зазначити що, деякі сприяли короткочасного поліпшення ситуації. Одним з найбільш вдалих було реформування промисловості, а от у сільському господарстві навпроти ситуація стала ще гірше ніж до реформ. Неможливо знайти таку сферу життя, якій, в тій чи іншій мірі, не торкнулися реформи. Але головна подія періоду «відлиги» - це розвінчання культу особи Сталіна. Відбувся переворот у свідомості багатьох людей. З'явилася надія на поліпшення соціально-економічного становища та культурного розвитку населення. Реабілітацію політичних ув'язнених можна сміливо назвати «воскресінням з мертвих» сотень тисяч людей, позбавлених волі тільки за свої переконання або за доносом. Більш відкрито і рішуче виступала прогресивно налаштована українська інтелігенція. Створюються різні союзи і організації із захисту національних українських інтересів. З'являються руху (дисидентство) інакомислячих. Активізуються письменники та художники старшого і з'являються талановиті представники молодого покоління. У пресі з'являються літературні твори, за подання яких у період правління Сталіна могли розстріляти або кинути в катівні на 15-25 років. Час правління Хрущова - час великих реформ і перетворень.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку СРСР за часів “застою” (1964-1985).

Період 1964-1985 рр. в історичній і публіцистичній літературі отримав образну назву «застій». Дана образна назва не зовсім точно відображає процеси, що відбувалися у другій половині 60-х – першій половині 80-х років, але відбиває загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи. «Застій» не передбачав припинення розвитку країни. Здійснювалися реформи (друга половина 60-х років), реалізовувалися п`ятирічні плани, велось активне будівництво тощо. Для тих часів характерне досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності, досить пристойного порівняно з попередніми періодами рівня життя основної маси населення. Суть «застою» полягає в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявлялась у всіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку СРСР у роки “перебудови” та розпад СРСР (1985-1991).

На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної сфери.

Вихід з кризового становища (згубних наслідків “застою” – тоді з`явився цей термін для характеристики брежнєвської епохи) вважався у прискоренні соціально-економічного розвитку (автор концепції економіст Аганбегян) шляхом подвоєння економічного потенціалу і технічного переоснащення виробництва на основі останніх досягнень НТР, наведення порядку, викорінення таких явищ як алкоголізм та ін., оновлення партійного і державного апарату. На квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку.

У 1986 р. відбувся XXVII з’їзд КПРС, на якому Горбачову вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план "класову боротьбу" і висунувши положення про взаємозв’язок всіх світових явищ. Він почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир в боротьбі за владу.

Вироблення конкретних заходів по проведенню реформ (які згодом отримали назву Перебудова) виявилось не простою справою. Проведення реформ згідно з традиційною командно-адміністративною практикою виявилось неможливим. Бюрократичні методи давали значні деформації у проведенні перетворень (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної компанії і боротьби з нетрудовими доходами) і побічні явища, які повністю нівелювали реформи. До того ж концепція прискорення виявила свою недієздатність. Зорієнтована на прискорення розвитку машинобудування, вона ще більше зменшила виробництво товарів широкого вжитку і тим самим посилила інфляційні тенденції, дефіцит.

Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ не можливо без реформування політичної системи. Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на ХIХ партійній конференції, яка відбулась в червні 1988 р. Горбачов запропонував вищим державним органам зробити З’їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. З’їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради СРСР.

Наслідки і підсумки перебудови:

1. Ліквідація тоталітарного режиму в СРСР, знищення гегемонії КПРС у політичному житті.

2. Розпад СРСР. Виникнення на його території незалежних держав, зокрема, України.

3. Розвал планової економічної системи, створення реальних умов для формування ринкових відносин.

4. Плюралізація громадського і політичного життя, створення багатопартійної системи.

5. Припинення «холодної війни», зміна співвідношення сил у світі.

6. Ліквідація «світової соціалістичної системи».

Таким чином, перебудова призвела до діаметрально протилежних результатів, які очікувалися.

Причини розпаду СРСР:

• Глибока економічна криза

• Структурна криза радянської системи

• Зростання національної самосвідомості

• Дискредитація центральної влади і КПРС

• Посиленя амбіцій політичних лідерів і місцевих еліт

• Целеспрямована діяльність Заходу на підрив і розвал СРСР

Пострадянський простір. Відновлені та нові незалежні держави: початок самостійного життя (1991-2012 рр.). Союз незалежних держав.

Співдружність Незалежних Держав створена 8 грудня 1991 року в садибі Віскулі (Біловезька пуща, Білорусь) як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України. 21 грудня на умовах Алма-Атинської угодиприєднались ще вісім колишніх республік СРСР (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан,Туркменістан та Узбекистан). 23 жовтня 1993 року до СНД приєдналася Грузія. 26 серпня 2005 року зі складу СНД вийшовТуркменістан. Україна є співзасновницею СНД, але Статут організації Україною досі не ратифіковано, тому формально Україназалишається лише спостерігачем і не є членом СНД. 14 серпня 2008 парламент Грузії прийняв рішення залишити СНД, і, згідно зі Статутом СНД, 18 серпня 2009 Грузія офіційно перестала бути членом Співдружності^[1]

СНД засновано на засадах суверенної рівності всіх його членів, тому всі держави-члени є самостійними суб'єктами міжнародного права. Співдружність не є державою і не володіє наднаціональними повноваженнями^[4].

Основні цілі організації:

• Співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях;

• Всебічний розвиток держав-членів в рамках єдиного економічного простору, міждержавної кооперації та інтеграції;

• Забезпечення прав і свобод людини;

• Співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального і повного роззброєння;

• Взаємна правова допомога;

• Мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами організації^[5].

До сфер спільної діяльності держав-членів відносяться:

• Забезпечення прав і основних свобод людини;

• Координація зовнішньополітичної діяльності;

• Співпраця у формуванні і розвитку спільного економічного простору, митної політики;

• Співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язку;

• Охорона здоров'я та навколишнього середовища;

• Питання соціальної і міграційної політики;

• Боротьба з організованою злочинністю;

• Співпраця в галузі оборонної політики і охорони зовнішніх кордонів^[

Встановлення радянського домінування у східноєвропейських країнах. Утворення РЕВ та ОВД.

Встановлення комуністичних режимів

Поразка комуністів на виборах в Угорщині, перенесення виборів у Польщі на 1947 р. через недостатньо сильну позицію компартії стривожили Кремль, _де намагалися прискорити перехід влади до комуністичних лідерів. З метою утримання цього процесу під своїм контролем СРСР створив у вересні 1947 р. Інформаційне бюро дев’яти комуністичних партій (СРСР, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Франції та Італії). На першому його засіданні А. Жданов заявив про можливість приходу комуністів до влади у країнах Східної Європи і про те, що вони можуть розраховувати на підтримку СРСР. 1947 р. комуністи прийшли до влади у всіх країнах, крім Чехословаччини (лютий 1946 р.), ставши сателітами московського керівництва.

На V з’їзді БКП (грудень 1948 р.) у доповідь Г. Димитрова, за вимогою Сталіна, було включено положення про те, що "народна демократія" і радянський лад — це різні форми диктатури пролетаріату. Оцінка "народної демократії" як форми диктатури пролетаріату була прийнята й іншими партіями. 1948 р. на так званих "об'єднувальних з'їздах" комуністи фактично поглинули і підкорили собі соціал –демократів.

Уже в квітні 1946 р. було створено Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). 1948 р. "об'єднання" комуністів і соціал-демократів сталося в інших країнах: у лютому комуністична і соціал-демократична партії Румунії злилися у Румунську робітничу партію; у серпні Болгарська робіт­нича партія (комуністів) і БСДРП — у Болгарську комуніс­тичну партію; у червні угорські компартія і соціал-демократична партії — в Угорську партію трудящих; наприкінці червня соціал-демократи у Чехословаччині "об'єдналися" з компартією, створено нову КПЧ; у грудні 1948 р. Польська робітнича і Польська соціалістична партії створили Полі­ську об'єднану робітничу партію (ПОРП). Незважаючи на нові назви і в ряді випадків відсутність слова “комуністична”, це були марксистсько-ленінські, комуністичні партії, які стали стрижнем політичної системи у своїх країнах.

Лідерами країн Східної Європи ставали послідовні сталіністи К. Готвальд (Чехословаччина), Б.Брут (Польща), М. Ракоші (Угорщина), Г. Георгіу-Деж (Румунія), В. Червенков (Болгарія), Е. Ходжа (Албанія), які одноосібно об'єднували вищу партійну і державну владу. У країнах регіону фактично склався культ особи нових “вождів”. Тоталітарні комуністичні режими практично повністю копіювали модель розвитку Радянського Союзу. Будь-які спроби враховувати національну специфіку, історичні традиції розглядались як прояв націоналізму.

2. Відносини усередині радянського блоку. РЕВ і ОВД

Свій вплив у країнах Східної Європи СРСР намагався закріпити укладенням серії міжнародних політичних угод. Ще у роки війни було укладено угоди з Чехословаччиною (12 грудня 1943 р.), Югославією (11 квітня 1947р.).; Польщею (21 квітня 1945 р.). Всі ці угоди буди спрямовані проти нацистської Німеччини і передбачали у майбутньому подання взаємної допомоги у боротьбі проти німецької агресії. Угоди не допускали створення коаліцій чи союзів, спрямованих проти країн, що їх підписали. Окремі статті було присвячено економічному і культурному співробітництву.

Аналогічні двосторонні угоди підписала Югославія практично з усіма країнами Східної Європи. Особливу увагу Тіто та його соратники приділяли розширенню свого впливу на Балканах, що згодом різко ускладнило радянсько-югославські відносини.

У 1947-1948 рр. підписано серію угод про взаємодопомогу. Всі вони були складені практично однаковими, стан­дартними фразами. Серед них угоди між Чехословаччиною і Польщею (10 березня 1947 р.), Болгарією і Румунією (16 січня 1947 р.), Румунією і Угорщиною (24 січня 1948 р.) та ін.

Із Болгарією, Угорщиною і Румунією було укладено мирні угоди про припинення стану війни.

25 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного розв'язання економічних проблем у зв'язку із розколом Європи, коор­динації народногосподарських планів, реалізації спільних проектів (завод "Ікарус", газо- і нафтопроводи тощо). У лютому до РЕВ приєднались Албанія, а потім і МИР. РЕВ за різних часів співробітничала: з Кубою, В'єтнамом, Юго­славією, Анголою, Іраком, Мексикою, Нікарагуа, Мозам­біком, Ефіопією, Афганістаном, НДРЙ на основі окремих угод.

Однак створення РЕВ де виправдовувало надій її учасників з розвитку інтеграції та економічного співробітниц­тва. У відносинах усередині РЕВ переважала торгівля, причому країни Східної Європи , отримували вельми-пільгові умови на торгові відносини з СРСР. Радянський Союз постачав до Східної Європи насамперед природні ресурси. РЕВ припинила свою діяльність 1991 р.

Радянський союз прагнув під своєю егідою військово-політичний союз країн Східної Європи у, відпо­відь на створення НАТО. Ратифікація Паризьких угод, включення ФРН до НАТО призвели до того, що СРСР . 7 травня 1955 р. розірвав англо-радянську (1942 р.) та франко-радянську (1944 р.) „угоди. З 11 по 14 травня у Варшаві відбулась конференція східноєвропейських країн, що завершилася підписанням 14 травня 1955 р. Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу восьми країн (СРСР, Польщі, Чехословаччини, НДР, Румунії, Болгарії, Албанії, Угорщини) строком на 20 років. П’ята стаття передбачала організацію Об’єднаного командування збройних сил держав — учасниць Варшавського Договору, яке очолив Маршал "Радянського" Союзу І. С. Конєв, а також Воєнної ради, Штабу об'єднаних збройних "сил.

Найвищим органом Організації Варшавського Договору став Політичний консультативний комітет (ПКК). Вар­шавський Договір став головним інструментом зовнішньої політики-радянського блоку. Цей воєнно-політичний союз було розпущено 1991 р. після антитоталітарних революцій у Східній Європі.

3. Наростання внутрішньої нестабільності у країнах Східної Єропи

У 50-ті роки у країнах Східної Європи почала наростати внутрішня нестабільність, зумовлена кількома причинами. По-перше, смерть Сталіна 1953 р. і початок “відлиги” в СРСР привели до деякої лібералізації політичного курсу курівництва країн регіону. По-друге, індустріалізація за радянським взірцем, що здійснювалась у країнах Східної Європи, призвела значного погіршення матеріального становища насамперед селянства, оскільки основні капіталовкладення спрямовувались у промисловість. Хоча стано­вище робітників і службовців, як засвідчили події у Польщі та НДР, було не набагато кращим. По-третє, економічні реформи у 50-ті роки практично зводились нанівець догматичним втручанням вищого партійного керівництва, що призводило до авантюристичної політики у сфері економіки. Вчетрерте, на вияв внутрішньої нестабільності вплинули успіхи країн Західної Європи у відновленні еко­номіки в повоєнний період.

Про зміни, що вибувались у ФРН, Італії, Франції, добре знали у Східній Європі, і ця обставина значно посилювала незадоволення комуністичними режимами. У НДР в червні 1953 р. сталися масові заворушення робітни­ків Берліна, пов'язані із серйозними перебоями у поста­чанні населення продуктами й товарами широкого вжитку. Однак це було пов'язано не лише з погіршенням рівня життя: страйкарі вимагали відставки соціалістичного уряду О. Гротеволя і лідера СЄПН В. Ульбріхта, проведення вільних виборів. До них приєдналися робітники Дрездена, Лейпцига, Магдебурга та інших міст. 17 червня понад 300 тис. робітників вийшли на вулиці столиці. Керівниц­тво НДР звернулося по допомогу до радянського команду­вання. Комендант Берліна віддав наказ застосувати проти демонстрантів танки й бронетранспортери, внаслідок чого загинули десятки людей, сотні поранено. Організаторів демонстрацій було заарештовано й жорстоко покарано. Після цих подій кожного року з НДР нелегально емігрували тисячі громадян, виявляючи незадоволення режимом. Щоб зупинити цей потік, 1961 р. було споруджено “Берлінську стіну”.

Драматично розвивалися події 1956 р. у Польщі та Угорщині. В Угорщині справа дійшла до анти тоталітарної революції, що була придушена за допомогою військової сили.

Після подій у Польщі та Угорщині 1956 р. курівництво країн Східної Європи мусило змінити політику, щоб усунути найголовніші причини незадоволення. Було припинено масові репресії й проведено часткову реабілітацію їхніх жертв.

До конституцій вносились зміни, спрямовані на посилення ролі парламентів, політичних партій (у країнах, де зберігалася багатопартійність). Частково скасовувалися об­меження для дрібного бізнесу, готувались реформи з по­слаблення адміністративного диктату над "економікою. Відбувалася лібералізація в сфері культури, ідеології, осві­ти; поширювалися контакти із західними країнами.

Однак вимушені зміни кінця 50-х років не зачіпали основ політичної й економічної системи, що їх продовжували ревно охороняти комуністичні режими під невсип­ною опікою Кремля.

На початку 60-х років у більшості країн регіону було зроблено спроби провести економічні реформи. Не від­мовляючись від наріжних принципів економічної системи соціалізму (пріоритет держави в економіці, планово-адміністративна система управління і розподілу матеріальних благ тощо), передбачалося надати підприємствам відносну економічну самостійність. Проте, зберігаючи державну власність, партійно-бюрократична номенклатура забезпе­чувала можливість повного підкорення всіх сфер життя своїм інтересам.

Демократичні революції кінця 1980-х − початку 1990-х рр. у країнах Центральної і Південно-Східної Європи.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Польщі у др. пол. ХХ − на поч. ХХІ ст.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Чехословаччини у 1945-1992 рр.

1944-1945 територія ЧСР була окупована радянськими військами (частково західними альянтами), що принесло кінець словацькій самостійності. Була встановлена «третя» республіка; з листопада 1944 до лютого 1945 тимчасово діяла делегація чехо-словацького уряду в Хусті, що її очолював міністр Ф. Нємец, управляючий 5 східними округами Закарпаття. Діяльності делегації перешкодила місцева команда адміністрація Народної Ради Закарпатської України, утворена під егідою радянських військових органів. Угодою 29 червня 1945 ЧСР віддала колишню Підкарпатську Русь СРСР, і вона увійшла до складу УРСР. У результаті цієї угоди та примусового виселення німецької меншості, характер багатонаціональної держави змінився: Словаччина одержала широку автономію, поступово знову зменшену; кількість українців зменшилася до 180 000 (1,4% порівняно з 3,8% перед війною). Українська, польська й угорська меншості користуються деякими культурними правами. (Про українців в ЧСР після 1945 див. Пряшівщина).

У лютому 1948 компартія СРСР вчинила переворот: ЧСР стала «народною демократією» з монопартійним режимом, інтеґрованою в радянський блок. Розпочалася колективізація, яка супровожувалася репресіями проти «куркульства» та інших «антинародних елементів». Десятки тисяч людей було відправлено до концентраційних «трудових» таборів, тисячі людей у зманіпульованих процесах, так званих «юридичних убивств», було засуджено до страти або відправлено до в'язниць — в умови, вижити у яких було неможливо. Кордон ЧСР із ФРН та Австрією став «залізною завісою» із Західним блоком, перетнути яку стало практично неможливо. Репресії, які були схожі на сталінські і відбувалися за безпосередніх консультацій із радянськими спецслужбами, тривали протягом десяти років. У 1960 році країна була перейменована на Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР). У 1967-1968 роках, за А. Дубчека, розпочалися демократичні реформи — цей період отримав в історії назву «Празька весна». ЧССР було перебудовано на федерацію чехів і словаків; в обидвох законодавчих палатах, як і в Словацьких національних зборах, були представники української меншини.

Економічні взаємини між ЧССР і УРСР визначалися факторами їхнього сусідства, спільного перебування в Раді Економічної Взаємодопомоги і господарською структурою та ресурсами обидвох країн, які значною мірою взаємодоповнювалися. УРСР постачала також харчові продукти ЧССР: збіжжя, м'ясо, масло і сіль. 1967 відкрито газопровід «Дружба», який постачає ЧССР природний газ з Дашави. Через міжнародну електропровідну мережу «Мир» Україна постачала ЧССР електроенергію. УРСР брала участь в устаткуванні потужного східнословацького металозаводу в Кошицях. ЧССР зі свого боку спричинилася до модернізації українських копалень і транспорту; чехословацьке обладнання послужило значною мірою до електрифікації залізниць. Між Чопом і Кошицями було побудовано ширококолійну залізницю з метою ефективнішого довозу товарів з України. Ввозилися товари чехословацького імпорту й до УРСР: точне приладдя, холодники, кабелі, хімічні та фармацевтичні продукти, меблі, деякі харчові продукти тощо. Економічні зв'язки та співпраця між ЧССР та УРСР укладені в плані загальнорадянської економічної політики, часто без урахування господарських інтересів України. В організації культурних зв'язків деяку ролю відіграють республіканські установи (відділи чехословацького і радянського товариств Дружби) та міжобласні й міжінституційні форми співпраці (напр., між Київським і Братиславським університетами). Іноді відбувалися дні української культури в ЧССР та чехословацькі дні в Україні. В Києві діяло генеральне консульство ЧССР. УРСР не мала жодного представництва в ЧССР.

Розпад

У 1989 комуністи втратили владу в результаті Оксамитової революції, а країну очолив письменник-дисидент Вацлав Гавел — останній президент Чехословаччини і перший президент Чехії. 17 липня 1992 року Народна рада Словаччини приймає декларацію про незалежність Словацької республіки. Остаточною ж датою розпаду Чехословаччини вважають 1 січня 1993 року.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Угорщини у др. пол. ХХ − на поч. ХХІ ст.

Протягом двох десятиріч після закінчення Другої світової війни Угорщина перетворилася з переважно аграрної країни в індустріально-аграрну країну.