Сільське господарство

Сільськогосподарські угіддя Японії складають близько 13% її території. Більше половини цих угідь — заливні поля, які використовуються для рисівництва. В середньому, одне фермерське господарство володіє 1,8 га ріллі. Для Хоккайдо цей показник становить 18 га, а для решти 46 префектур — 1,3 га. Японії притаманне інтенсивне сільське господарство, оскільки сільськогосподарські угіддя переважно малі. Вони обробляються багатьма фермерами, як правило без застосування великої сільськогосподарської техніки, з використанням природних або хімічних добрив. Оскільки в країні не вистачає рівнинної землі, багато угідь розташовані на терасах на схилах гір, що також ускладнює використання техніки.

З кінця 20 століття для Японії характерне швидке скорочення орних площ, особливо заливних полів. Причинами скорочення називають перехід японців від традиційного до західного способу життя — зменшення споживання рису і збільшення споживання пшеничних виробів, м'яса, молочних продуктів, тощо. Іншою причиною скорочення орних земель є урбанізація, а також розвиток підприємств вторинного і третинного секторів економіки. Колишні сільськогосподарські угіддя відводяться під будівництво житлових приміщень, заводів, офісів або доріг.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Китаю у др. пол. ХХ

Китайська Народна Республіка – потужна аграрно-індустріальна країна. Розвиваються традиційні галузі промисловості – текстильна, вугільна, чорна металургія, фосфорно-фаянсове виробництво, також створені нові галузі – нафтопереробна, газова, хімічна, авіаційна, космічна, електронна, машинобудування, приладобудування. Китай займає провідні позиції в світі з видобутку вугілля, цементу, виробництва мінеральних добрив, сталі, електроенергії

Промисловість

Промисловість включає виплавку сталі, кольорових металів (алюмінію, міді, цинку, свинцю, олова, сурми і інш.), виробництво цементу (304 млн т), мінеральних добрив (21 млн т). Багатогалузеве машинобудування (сільськогосподарське і транспортне машинобудування, тракторо-, авто-, авіа-, станко- і суднобудування, виробництво електроенергетичного і іншого промислового обладнання, електронних виробів, приладів, а також велосипедів, швейних машин, годинників і інш.). Але основна виробнича база важкої промисловості успадкована від 1950-х років або створена за проектами того часу. В кінці ХХ ст. зберігалася диспропорція в розподілі державних ресурсів на користь важкої індустрії, де працювало бл. 60% зайнятих в промисловому виробництві і вироблялося 50% промислової продукції. Розвинута текстильна промисловість (бавовняні, шовкові, шерстяні тканини). Бл. 50% всієї промислової продукції в кінці 1990-х років виробляють дрібні і кустарні підприємства. Традиційні ремесла (художні вироби з кістки, шовку, емалі, лаку, фарфоро-фаянсові, вишивки). У 1997 в Китаї було вироблено сталі - 107,57 млн т, металорізальних станків - 150 тис., тракторів - 80 тис., автомобілів - 1,59 млн, випущено 5,4 млн т пряжі, 22 млрд кв. м тканин, 4,22 млн т штучних волокон.

Приватне підприємництво займає все більш міцні позиції в економіці. Частка державних підприємств у виробництві промислової продукції скорочується (з 80% в 1978 до 34% в 1998), а частка приватних підприємств продовжує зростати і в 1998 склала понад 12%. У кінці 2000 р Китай підписав двосторонні угоди із 36 з 37 членів Всесвітньої торгової організації. У рамках угод Китай зобов'язався зменшити тарифні ставки і відмінити квоти на імпорт. Торговий оборот в 2000 р збільшився на 31,5% в порівнянні з 1999 р.

Сільське господарство

Частка у валовій продукції сільського господарства (1992, %): рослинництво 74, тваринництво 26. Є овочівництво, плодівництво, виноградарство, виробництво зернових, рибальство, збір дикорослих плодів і лікарських трав, заготівля деревини. За станом на кінець 1990-х років Китай мав бл. 95 млн га земель, що обробляються. З однієї ділянки нерідко знімають три і більше урожаї за два роки, а в басейні р.Янцзи - щорічно два урожаї. У Південному Китаї багато які поля дають по три урожаї основних сільськогосподарських культур або до п'яти урожаїв овочів на рік. Величезна територія країни і різноманітність кліматичних умов, ґрунтів і рельєфу були причиною формування різних агроекосистем. У Китаї вирощують понад 50 видів польових, 80 видів городніх і 60 видів садових культур. Гірські місцевості крайніх західних районів Китаю і степи Сіньцзян-Уйгурського автономного району і Тібету використовуються для розведення великої рогатої худоби, коней, овець і кіз, а оазиси в пустинних районах Сіньцзяну - для вирощування кавунів і винограду. На великих полях відносно холодних північних провінцій Хейлунцзян і Цзілінь вирощують злакові і бобові культури (кукурудзу, пшеницю, соєві боби). У Північному Китаї, включаючи західну частину провінції Хебей, провінції Шаньсі, Шеньсі і Ганьсу вирощують посухостійкі культури (пшеницю, кукурудзу, просо). На Північно-Китайській рівнині (південна частина провінції Хебей, провінція Хенань і частина провінції Шаньдун, Цзянсу і Аньхой) - олійні культури і тютюн. Найбільш продуктивними є долина нижньої течії р.Янцзи, провінція Сичуань і субтропічна провінція Гуандун. Провінції Хунань, Сичуань і Цзянсу - найбільші в країні виробники рису. Велику частину цукрової тростини обробляють в провінціях Гуандун і Гуансі. У субтропічних районах Китаю вирощують, в основному на експорт, мандарини, апельсини, ананаси тощо

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку країн Близького і Середнього Сходу у др. пол. ХХ − на поч. ХХІ ст. Палестинська проблема.

У роки Другої світової війни територія північного Ірану була окупована радянськими військами, а південного — англійськими військами. Військова присутність СРСР спровокувала рух за автономію Іранського Азербайджану й Іранського Курдистану. У другій половині 1945 р. у зоні розташування Червоної Армії були створені автономії азербайджанців і курдів. Однак після виводу радянських військ іранський уряд ці автономії ліквідував.

У післявоєнний період в Ірані почалося піднесення національного руху. В економічній галузі це виразилося в націоналізації у 1951 р. Англо-іранської нафтової компанії, вигнанні з неї всіх британських фахівців й узятті під контроль нафтової промисловості. У політичній сфері це знайшло виявлення у твердому бажанні зберегти нейтралітет у «холодній війні». Однак на тому етапі в боротьбі за свою нафту Іран зазнав поразки. У 1953 р. відбувся військовий переворот, що усунув від влади уряд націоналістів.

Незабаром після перевороту Іран одержав щедру військову й економічну допомогу від США, погодився на створення міжнародного консорціуму з видобутку й експорту іранської нафти і став на бік Заходу в «холодній війні».

Після 1953 р. шахові вдалося поступово зміцнити свій режим й уста­новити монархічну диктатуру. На початку 60-х років шах зважився на широкомасштабні перетворення, спрямовані на модернізацію країни за західним зразком. З 1963 р. по 1975 р. здійснювалися перетворення, які назвали «білою революцією», оскільки вони проводилися зверху.

За короткий період у країні виникли високотехнологічні галузі промисловості — машинобудування, металургія, автомобілебудування. Значно зріс рівень життя населення. У традиційне іранське суспіль­ство почала проникати західна культура. В іранських містах відкрилися ресторани, бари, кінотеатри, відеотеки, несумісні з нормами ісламу. Духівництво стало в опозицію супроти перетворень шаха.

До кінця 70-х років у країні визріла глибока соціально-політична криза. Стало очевидним, що курс на прискорену модернізацію не тільки не сприяв пом’якшенню суперечностей у суспільстві, а навпаки — ще більше їх загострив.

Це призвело до іранської революції 1978–­1979 рр. Головним підсум­ком революції стало повалення влади шаха й проголошення в Ірані Ісламської республіки (1 квітня 1979 р.). До влади прийшли найбільш консервативні представники мусульманського духівництва. Почалася ісламізація всіх сфер життя суспільства.

Туреччина

Перші післявоєнні роки були позначені переглядом концепції розвитку країни. Був ослаблений нагляд над пресою, дозволялося створення опозиційних політичних організацій. Результати цього процесу негайно позначилися — Народно-республіканська партія, яка була створена ще М. Кемалем і беззмінно правила країною понад чверть століття, втратила монополію на владу. У 1950 р. перемогу на парламентських виборах одержала опозиція. Відтоді в Туреччині остаточно сформувалася реальна багатопартійна система.

У роки «холодної війни» Туреччина прийняла бік країн Заходу. У 1948 р. вона приєдналася до «плану Маршалла». У 1952 р. Туреччина вступила до НАТО, взяла активну участь у створенні Багдадського пакту (1954 р.).

Характерною рисою післявоєнної Туреччини є те, що провідну роль у суспільно-політичному житті країни відіграє армія. Турецька армія вважає себе гарантом стабільності в державі. Неодноразово військові брали владу у свої руки або здійснювали силовий тиск на уряд.

Здійснення програми Озала дозволило Туреччині досягти високих темпів у розвитку економіки, різко збільшити виробництво електроенергії, сталі, випуск автомобілів і побутової техніки, одягу й взуття. До кінця 80-х років турецький експорт зріс у 4 рази порівняно з 1980 р., причому частка промислових виробів в експорті зросла з 35 % до 80 %. Однак за цілим рядом соціально-економічних показників Туреччина істотно відстає від західних країн. Гострою проблемою залишається безробіття (5 млн. чоловік). Зростаюча суспільна напруженість посилювалася конфліктом офіційної влади з курдськими повстанцями.

Підвищується роль ісламського фактору в розвиткові турецького суспільства. На дострокових парламентських виборах 2002 р. перемогу одержала ісламістська Партія справедливості й розвитку.

Афганістан

У післявоєнний період Афганістан залишався аграрною країною. До 3/4 оброблюваних земель перебувало у власності поміщиків. У країні підсилилася експансія іноземного капіталу. Економічні труднощі викликали загострення соціальних суперечностей.

У 50-ті роки уряд проголосив політику «керованої економіки», у рамках якої були здійснені важливі перетворення державно-капіталі­стичного типу: посилення контролю над зовнішньою торгівлею, розширення кредитної системи шляхом створення нових банків, розширення програми будівництва за участі держави. У 1956 р. був прийнятий п’ятирічний план розвитку економіки. Важливе значення мало скасування в 1959 р. обов’язкового носіння жінками чадри. Проведені економічні заходи сприяли капіталістичній еволюції країни.

У 1973 р. відбувся антимонархічний переворот. Королівська влада в країні була ліквідована, а Афганістан проголошений республікою. Однак наступні роки не привнесли в афганське суспільство істотних змін. Внутрішньополітична обстановка в країні загострювалася. Зміцні­ла опозиція, на лівому фланзі якої перебувала Народно-демократична партія Афганістану (НДПА).

У квітні 1978 р. відбулася революція, в результаті якої до влади прийшла НДПА. Країна одержала назву — Демократична Республіка Афганістан. Нове керівництво висунуло програму революційних перетворень, що передбачала здійснення земельної реформи, ліквідацію неграмотності й забезпечення емансипації жінок. Ці кроки уряду викликали невдоволення й опір ісламських фундаменталістів і племінної знаті. Почався заколот. До літа 1979 р. заколотники контролювали вже значну частину сільських районів країни. Позиції уряду НДПА похитнулися.

25 грудня 1979 р. з метою підтримки уряду НДПА в Афганістан вторглись радянські війська. Розпочалася тривала війна, що завдала Афганістану колосальних матеріальних збитків, призвела до загибелі 1 млн. чоловік, масової міграції населення (кількість біженців склала 3–5 млн. чоловік), зростанню ісламського фундаменталізму й виникненню руху «Талібан».

Утворення держави Ізраїль. Виникнення і загострення близькосхідної проблеми

У листопаді 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення щодо створення на території Палестини, яка перебувала під керуванням Великобританії, двох держав: арабської — Палестина і єврейської — Ізраїль. Місто Єрусалим виділялося в окрему міжнародну зону. Араби виступили проти утворення єврейської держави, що різко посилило напруженість на Близькому Сході.

Якраз у годину закінчення британського правління в Палестині, у ніч із 14 на 15 травня 1948 р., було проголошене створення держави Ізраїль. За формою державного устрою Ізраїль є республікою. Глава держави — президент. Вищий законодавчий орган — кнесет. Вищий ви­конавчий орган — уряд на чолі з прем’єр-міністром, чия роль у державному житті надзвичайно важлива. Уряд підкоряється кнесету, а судова влада є незалежною. Особливістю держави Ізраїль є те, що він з моменту свого проголошення й до сьогодні не має конституції. Її замінює ряд законодавчих актів, прийнятих у різний час.

Арабо-­ізраїльські війни

Сусідні арабські держави не визнали державність Ізраїлю. 15 травня 1948 р. армії 7 арабських держав вторглися на його тери­торію. Почалася Перша арабо-ізраїльська війна, яку називають Палестинською війною, або Війною Ізраїлю за незалежність. Вона тривала з травня 1948 р. по січень 1949 р. Війна завершилася фактичною перемогою Ізраїлю. Йому вдалося не тільки відбити на­ступ арабських сил, але й приєднати до своєї території 6,7 тис. км² території, відведеної ООН під арабську державу, а також Західну частину Єрусалима. Східну частину міста й західний берег ріки Йордан зайняла Йорданія. Єгипет установив контроль над Сектором Газа. З території Ізраїлю й окупованих ним земель емігрувало (за різним даними) від 500 до 900 тис. палестинських арабів. Так разом з народженням держави Ізраїль виникла одна із найболючіших проблем сучасності — пале­стинська проблема.

Угоди 1949 р. з арабськими державами не увінчалися підписанням мирного договору. Ці країни продовжували вважати державотворення Ізраїлю несправедливою акцією. Вони організували економічний і по­літичний бойкот єврейської держави. У регіоні продовжувала наростати напруженість, що посилювалась поставками зброї ззовні.

Друга арабо-ізраїльська війна відбулася в 1956 р. В історії вона відома як Синайсько-Суецька війна. Цю війну спровокували дії єгипетського президента Г. Насера, що в 1956 р. націоналізував Суецький канал, закривши прохід по ньому для ізраїльських судів. Дії Насера викликали невдоволення Великобританії й Франції, що мали свої інтереси в зоні Суецького каналу. Ці країни погодилися на спільну з Ізраїлем воєнну операцію проти Єгипту. У жовтні 1956 р. об’єднані війська трьох країн почали воєнні дії й окупували майже весь Синайський півострів. Але у конфлікт утрутилися СРСР і США. У результаті жорсткого політичного тиску з боку «наддержав» Великобританія, Франція й Ізраїль були змушені вивести свої війська з територій, зайнятих під час Синайської кампанії. Таким чином, друга арабо-ізраїльська війна закінчилася на тих же позиціях, з яких почалася.

У наступні роки не було зроблено ніяких реальних кроків щодо вирішення арабо-ізраїльського конфлікту. Становище на кордонах Ізраїлю з арабським світом залишалося складним. 1 червня 1967 р. новим мі­ністром оборони Ізраїлю під тиском армії стає відомий генерал Моше Даян. І вже 5 червня Ізраїль завдав превентивного удару по Єгипту. Почалася Третя арабо-ізраїльська війна, що ввійшла в історію як Шести­денна війна. Вона тривала з 5 по 10 червня 1967 р. Єгипет підтримали інші арабські держави: Йорданія, Сирія й Ірак. Однак військовий успіх був на боці ізраїльтян. Протягом декількох годин їхня авіація вивела з ладу єгипетські літаки, що знаходились на аеродромах, а війська швидко захопили Сектор Газа й Синайський півострів. Протягом шести днів арабські збройні сили зазнали поразки.

Підсумки війни завдали потужного удару по престижу арабського світу й визначили кардинальний перегляд усієї стратегії протистояння Ізраїлю. Далі всіх у перегляді своєї політики пішов Єгипет, що підписав у 1979 р. мирний договір з Ізраїлем.

Арабо-ізраїльський конфлікт дестабілізував ситуацію в Лівані, де розміщувалася штаб-квартира Організації звільнення Палестини (ОЗП). З 1975 р. у Лівані почалася громадянська війна між різними релігійно-етнічними громадами. У 1982 р. Ізраїль почав Ліванську війну — завдав збройного удару по Лівану з метою знешкодження бойових палестинських угруповань, що перебували там. Ізраїльські війська зайняли Південний Ліван і Бейрут. У результаті фактично була ліквідована палестинська військова присутність у Лівані й створена так звана «зона безпеки» на ізраїльсько-ліванському кордоні.

У вересні 1993 р. було підписано першу палестино-ізраїльську мирну угоду про тимчасову палестинську автономію в межах Ізраїлю. У липні 1994 р. Ізраїль підписав мирний договір з Йорданією. У грудні 1998 р. керівництво ОЗП вилучило зі своїх програмних документів положення, що закликали до знищення Ізраїлю (тобто фактично визнало цю державу). Однак на сьогоднішній день так і не вдалося досягти остаточного ізраїльсько-палестинського врегулювання.

Поділ світу на два ворогуючі блоки. Початок холодної війни. Доктрина Трумена. Протистояння НАТО і Варшавського договору. Війна в Кореї. Рух за мир

Друга світова війна і капітуляція країн „осі” повністю змінили ситуацію у світі. Німеччина, Італія та Японія вибули з ряду „великих держав”. Європа поступово втратила провідну роль у світовій політиці.

На передові позиції у світі висунулися дві провідні держави антигітлерівської коаліції – СРСР і США.

Після 1945 р. розвиток світового політичного процесу відбувався під знаком переходу від багатополярності до біполярності. Цими двома полюсами на міжнародній арені були західний світ (США) і країни „соціалістичного табору” (СРСР). Вони представляли дві принципово різні соціально-економічні, політичні та суспільні системи, кожна з яких вважала свою ідеологію і життєві цінності єдино вірними. Світ фактично розколовся на два протиборчі табори. Це все призвело до утворення НАТО (1949) і ОВД (1955).

„Холодна війна” –  воєнно-політична   конфронтація держав після Другої світової війни, при якій здійснювалася гонка озброєнь, застосовувались різноманітні методи тиску на міжнародній арені, створювались воєнно-політичні блоки і союзи, реально існувала загроза розв’язання нової світової війни.

«Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у по­воєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфлі­ктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший, пред­ставницький уряд, що відповідав би демократичній західній моделі. На Ял­тинській конференції в лютому 1945 року було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі.

Протягом останніх місяців війни радянські війська зайняли всю Централь­ну та Східну Європу. Москва використала свою військову міць для надання допомоги східноєвропейським компартіям і для придушення партій демокра­тичного спрямування. Комуністичні партії ^благословення та за сприяння Моск­ви швидко поширили свій вплив та владу в усіх країнах регіону, останньою кра­пкою став державний перевороту Чехословаччині в 1948 році.

«Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потен­ціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою вияви­лись у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники.

Офіційний розпуск Організації Варшавського Договору в лютому 1991 р. і розвал СРСР (грудень 1991 р.) ознаменували остаточне завер­шення «холодної війни».

«Холодна війна» значною мірою викликала сучасні глобальні проблеми, зокрема, забруднення навколишнього середовища, вичерпання природних ресурсів, політичну нестабільність у ряді країн «третього світу» наводнених радянською та американською зброєю.

Тому говорити про «переможців» у «холодній війні» не доводиться.

Доктрина Трумена - зовнішньо-політична програма уряду США, висунута президентом Гаррі Труменом у 1947 р. В основу Доктрини Трумена було покладено т. зв. політику стримування, сформульовану американським дипломатом Дж. Кеннаном у 1946 p., згідно з якою уряд США повинен був жорстко і послідовно реагувати на спроби СРСР розширити сферу свого впливу. Виступаючи 12.03.1947 р. перед Конгресом США, Трумен заявив, що в деяких європейських державах утвердилися тоталітарні режими, і закликав у відповідь на радянський експансіонізм виступити на захист демократичних суспільств. У квітні того ж року Конгрес США проголосував за надання допомоги в сумі 400 млн доларів Греції й Туреччині, які опинилися перед безпосередньою комуністичною загрозою.

В квітні 1948 р. почав діяти «план Маршалла», який передбачав надання Сполученими Штатами Америки 16 західним країнам 17 млрд доларів для їх економічного відродження. У квітні 1949 р. для спільного захисту відагресії було створено військовополітичну організацію Північно-атлантичного договору. В червні 1950 р. Трумен наказав повітряним і військовоморським силам США надати допомогу урядовим військам Південної Кореї, що стала жертвою агресії з боку комуністичної Північної Кореї. У подальшому американські президенти у своїй зовнішньо-політичній діяльності дотримувалися основних принципів Доктрини Трумена.

У березні 1948 р. в Брюсселі Велика Британія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург підписали угоду про воєнно-політичний союз (так званий Західний союз). У квітні 1949 р. дванадцять держав - США, Канада, Італія, Данія, Норвегія, Ісландія, Португалія й усі держави Брюссельського пакту підписали договір про створення військового Північноатлантичного союзу (НАТО). Новостворений блок проголошував захист демократії, відкритість і цілісність світового ринку, заперечував однопартійну систему. На противагу НАТО комуністичні держави у травні 1955 р. створили свій воєнно-політичний блок - Організацію Варшавського Договору, названу за місцем підписання договору. До Варшавського пакту увійшли СРСР, Польща, НДР, Чехо-словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія. КНР підтримала утворення пакту. Оскільки військову основу Варшавського блоку становила радянська армія, а головнокомандування й політичне керівництво знаходилися у Кремлі, Москва ще більше зміцнила владу над комуністичними країнами Європи. Раніше, в січні 1949 p., було утворено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ), куди увійшли комуністичні країни - СРСР, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехо-словаччина, а рік по тому - Албанія та НДР. З’явилися й інші військово-політичні блоки в регіонах, які, на думку західних політиків, потребували захисту від комуністичної загрози. У 1951 р. - АНЗЮС (Австралія, Нова Зеландія, США), в 1954 p. - СЕАТО, куди увійшли США, Велика Британія, Франція, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Австралія та Нова Зеландія. В 1955 р. сформувався Багдадський пакт (названий за місцем підписання, з серпня 1959 р. -СЕНТО), до якого належали Велика Британія, Туреччина, Пакистан, Іран, Ірак. Таким чином, до середини 50-х років розкол світу на два протилежні табори був остаточно оформлений різними військово-політичними союзами. Ця ситуація призвела до загрози нової світової війни.

Коре́йська війна́ 1950—1953 років — збройний конфлікт між Корейською Народно-Демократичною Республікою та Південною Кореєю, який тривав з 25 червня 1950 року до 27 липня 1953 р.

Часто конфлікт часів Холодної Війни розглядався як опосередкована війна між Сполученими Штатами Америки і Організацією Об'єднаних Націй з південного боку та Народно-Визвольною Армією Китаю і військово-повітряними силами Радянського Союзу з північної. У складі Комуністичних збройних сил діяли солдати Корейської Народної Армії, добровольці Народно-Визвольної Армії Китаю і Військово-повітряні сили Радянського Союзу.

Проти об'єднаних комуністичних військ боролися Південна Корея, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Філіппіни, Канадська Конфедерація, Турецька Республіка, Королівство Нідерланди, Австралійський Союз, Нова Зеландія, Королівство Таїланд, Ефіопія, Королівство Греція, Французька Республіка, Республіка Колумбія, Королівство Бельгія, Південно-Африканський Союз і Велике Герцогство Люксембург, які діяли у складі збройно-миротворчих сил Організації Об'єднаних Націй.

Спроби повороту від холодної війни до співробітництва. Проблема роззброєння. Карибська криза. Договір про заборону випробувань ядерної зброї. Палестинська проблема.

Проблеми роззброєння

      Роззброєння було найпопулярнішим гаслом "ери пацифізму". Логіка обмеження можливості держав розв'язати війну через роззброєння знайшла віддзеркалення в статутних положеннях Ліги націй про скорочення національних озброєнь і контроль над військовою промисловістю, в рішеннях міжнародних конференцій, що скликалися під її егідою. Будучи великомасштабною метою, роззброєння стало предметом тривалих міждержавних переговорів і визначило завдання міжнародних миротворчих рухів.

      У політичній практиці 20-х років існувало декілька основних підходів до роззброєння. Перший полягав в роззброєнні як такому і передбачав скорочення наявних арсеналів. Другий припускав введення узгодженого контролю над нарощуванням озброєнь і військовим виробництвом. Третій акцентував взаємозв'язок роззброєння і забезпечення політичних гарантій національної безпеки держав. Четвертий був комплексним і полягав в тому, що постулювало жорсткого триєдиного взаємозв'язку "загальний мир-безпека-роззброєння". Разоруженческие зусилля в 20-х роках не дали великих результатів, але їх не слід недооцінювати. Завдяки спробам завдання роззброєння, що робилися, були введені в круг практичних завдань політиків і дипломатів, які стали поступово накопичувати необхідний експертний і переговорний досвід. Крім того, деякі приватні домовленості про обмеження озброєнь мали дійсно важливе прикладне значення, оскільки ці домовленості уповільнювали мілітаризацію міжнародних відносин.

      У 1923-1924 рр. за ініціативою Ліги націй була утворена міжнародна Комісія з вивчення військово-технічних аспектів роззброєння. У її рамках виникла ідея скликання міжнародної конференції, яка розробила б усеосяжну програму заходів для попередження військово-технічної гонки силового суперництва як між великими державами, так і між малими і середніми країнами.

      У 1925 р. в Женеві під егідою Ліги націй був утворений Підготовчий комітет конференції з роззброєння, до якого увійшли представники 21 країни, включаючи США і СРСР. Правда, в роботі перших трьох сесій комітету в Женеві радянський представник не брав участь із-за розриву радянсько-швейцарських дипломатичних стосунків після вбивства на території Швейцарії, в Лозанні, в травні 1923 р. радянського дипломата В. В. Злодійського. СРСР включився в роботу тільки IV сесії в листопаді 1927 р. після того, як в травні 1927 р. радянсько-швейцарські дипломатичні стосунки були відновлені.

Між тим вимоги роззброєння з боку громадськості множилися. Від урядів вимагали скорочення військових витрат і збільшення бюджету соціальних витрат. Великобританія і особливо Франція в умовах потужного тиску виборців проти збільшення військових витрат зазнавали серйозні труднощі з дослідженням ресурсів для фінансування програм модернізації своїх збройних сил. Особливо типовою така картина була для Франції. Розуміння неможливість збільшити військові витрати, французький уряд проявляв завзятість в недопущенні відродження військової потужності Німеччини, яка вимагала або відміни обмежень на будівництво її збройних сил, або зниження рівнів озброєності Франції і Великобританії до того, яке мала Німеччина.

      У листопаді-грудні 1930 р. відбулися завершальні засідання Підготовчої комісії, на яких були прийняті більшістю голосів проекти концепції роззброєння, яку пропонувалося винести на обговорення міжнародної конференції в Женеві, призначеній на лютий 1932 г. Германію і СРСР голосували проти проекту, оскільки в нім містилася обмовка про те, що усі договори, діючі на момент прийняття конвенції зберігатимуть свою силу і надалі. Франція інтерпретувала це положення як підтвердження дієвості обмежувальних статей Версальського договору.

Карибська криза 1962 року Прихід до влади демократичних сил на Кубі був насторожено зустрітий американським керівництвом. Спроба Ф. Кастро в квітні 1959 року зустрітися з представниками уряду США завершилась безрезультатно. Після цього, в травні того ж року, на Кубі був прийнятий закон про аграрну реформу, який ліквідовував місцеві латифундії і великі іноземні землеволодіння, що серйозно зачепило американські інтереси, пов’язані з вирощуванням цукрової тростини і виробництвом цукру. З цього часу кубино-американські відносини почали швидко погіршуватися. Обидві сторони прийняли ряд економічних санкцій одна проти одної. За ними були воєнні заходи. 17 березня 1960 року президент Ейзенхауер підписав таємну директиву про підготовку загонів кубинських емігрантів для вторгнення на Кубу. Її здійснення припало на квітень 1961 року, коли бригада кубинських емігрантів при підтримці збройних сил США висадилась на Плая-Хірон (Куба). Експедиція закінчилась поразкою десанту. Після цього кубинське керівництво взяло курс на будівництво соціалізму в країні, а відносини між Сполученими Штатами і Кубою стали відверто ворожими. Але конфлікт між двома державами не виходив за регіональні межі. Куба залишалася членом ОАД. Підтримка Радянського Союзу виявлялася головним чином в економічній допомозі [3, 289]. В кінці 1961 року кубино-американський конфлікт почав переростати регіональні межі. Порогом переходу конфлікту на новий рівень можна вважати виключення Куби з ініціативи США в січні 1962 року із Організації Американських держав. Це рішення закріплювалося утворенням двох антикубинських комісій в ОАД, розривом відносин з Кубою 15 латиноамериканських держав, ембарго на торгівлю країн Латинської Америки з Кубою.

Палестинська проблема.

На початку XX ст. територія сучасних Ізраїлю і Палестинської автономії входила до складу Османської імперії. Більшість населення становили араби-мусульмани і християни, євреїв було ок.8% (55 тисяч). Після I світової війни територія Палестини була оккупірованна Великобританією. Під впливом ідей сіонізму а так-же у зв'язку з переслідуванням євреїв в Європі (холокост) багато євреїв кинулися закордон, в т.ч. і до Палестини, чому активно сприяло англійський уряд. Число євреїв у Палестині збільшилася з 55 тисяч у 1918 році до 646 тисяч у 1948 році (з 8% населення до 31%). Британія підтримувала захоплення арабських земель тому прагнула через євреїв збільшити свою присутність в регіоні. Всі ці землі були передані євреям, хоча палестинці складали більшість населення (69%) і контролювали більшу частину території (93%). Євреям вдалося з допомогою англійської армії створити свої економічні, освітні, військові та соціальні організації. Аж до 1948 року вони заснували 292 своїх поселень і сформували армію чисельністю 70 тисяч бійців, основою яких стали терористичні групи, які боролися за проголошення своєї держави. Арабське населення відкинуло британську окупацію і сіоністський проект, і вимагало незалежності. Палестинські національні сили зробили кілька політичних ініціатив, які включали масові народні повстання. Першим з них стало Єрусалимське повстання 1920 року, за яким пішли аналогічні акції в 1921,1929 і 1933 роках. Під тиском масового повстання в 1936-39 роках Британія була змушена була пообещять заснувати палестинську державу, зупинити продаж палестинських земель євреям і припинити єврейську еміграцію до Палестини через п'ять років. 29 листопада 1947 Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла резолюцію № 181, рекомендовану поділ Палестини на дві держави: арабське і єврейське. Близько 54% ​​територій повинно було відійти євреям, 45% - арабам, в той час як Єрусалим (1% територій) був оголошений територією, що знаходиться під міжнародним управленіем.Евреі оголосили про заснування держави «Ізраїль» 14мая 1948 року. Вони змогли перемогти арабські армії, що прийшли на допомогу палестінцам.Сіоністи захопили 77% земель Палестини і силою вигнали 800 тис.осіб, що населяли її з території, на яких вони заснували св держава Ізраїль. Вони знищили 531 з 585 палестинських сіл. Те, що продовжувало залишатися неокупованими-територія Західний берега - було приєднано до Йорданії, а єгиптяни увійшли в сектор Газа.Організація Визволення Палестини (ООП) була заснована в 1964 році. Метою ООП було звільнення всіх палестинських земель, окупованих в 1948 році. Її статут передбачав збройну боротьбу, як єдиний засіб звільнення від окупації. Її нинішній лідер Ясір Аарафат прийшов до керівництва в лютому 1969 року. У 1974 році арабські режими визнали ООП єдиним законним представником палестинського народу. З 1971р. ООП влаштувалася в Лівані. Було зроблено кілька спроб викорінити його, особливо під час громадянської війни в Лівані в 1975-90 годах.Война червня 1967 закінчилася тяжким ураженням арабських режимів. Протягом декількох днів були втрачені залишки Палестини. Західний Берег, включаючи Східний Єрусалим і сектор Газа були захоплені. Більше 330 тисяч палестинців стали беженцамі.После війни 1967 року сіоністи експропріювали більше 60% території Західного берега і побудували на них 192 поселення. Вони так само експропріювали 30% території сектора Газа і побудували на ній 16 поселень. У цей період посилилася еміграція євреїв до Палестини де їх чисельність збільшилася з 53 тис. На початку ХХ століття до 5 млн до 2000 г.Хотя ООН 110 разів переподтверждала резолюцію № 194 та інші, які закликають до репатріації біженців, жодна з них до цих пір не виконується через відмову сіоністського освіти і відсутність бажання і зацікавленості супердержав і світового співтовариства в сприянні їх реалізації. У 2000 році кількість палестинських біженців становить 6 мільйонів осіб (майже 70% палестинського народу). Після війни жовтні 1973 з Ізраїлем в результаті якої Єгипет і Сирія досягли деяких успіхів у війні і визнання ООП в 1974 році єдиним законним органом, що представляє палестинський народ, почуття відповідальності арабів по відношенню до Палестини стало зменшуватися. Після підписання у вересні 1978 року угоди в Кемп Девіді Єгипет, найбільш сильна арабська країна, вийшла з конфлікта.Паденіе цін на нафту призвели до зменшення фінансової підтримки державами Перської затоки палестинської революції. Наступне за цим вторгнення Іраку в Кувейт у 1990 році призвело до розколу в арабському світі. Розпад Радянського Союзу і Східного блоку так само послабив палестинський опір і привів у результаті керівництво ООП до мирної політіке.В подальшим це призвело до вирішення ООП в листопаді 1988 року визнати резолюцію ООН № 181, яка рекомендувала розділити Палестину між євреями і арабами і резолюцію Ради Безпеки № 242 від листопада 1967 року, яка розглядає палестинське питання як проблему біженців і закликає до вирішення конфлікту мирними засобами.