Економіка Угорщини в нові часи

У 1990 Угорщина почала перехід до вільної ринкової економіки. Деякі важливі економічні заходи були прийняті на початку 1990-х років, однак головні реформи почалися в 1995. Інвестиції в угорську економіку: 1995 - понад 4 млрд дол., 1996 і 1997 по 3,6 млрд дол.

У 1980 валовий внутрішній продукт (ВВП) Угорщини був приблизно еквівалентний 20 млрд. дол. або біля 2000 дол. на душу населення. У кінці 1980-х років почалася стагнація ВВП, а протягом перехідного періоду 1990-х років в економіці обсяг ВВП став меншати. У 1991 ВВП був на 11,9% нижче за рівень 1990. Надалі ВВП збільшувався.

Політика

З поч. 2000-х років в Угорщині значно підсилився вплив соціалістів. Тодішній уряд Угорщини був сформований соціалістом Ференцем Дюрчанем (Ferenc Gyurcsány).

Зовнішня політика

Угорщина була членом Організації Варшавського договору і Ради Економічної Взаємодопомоги, а в політичному, військовому та економічному відношенні була тісно пов'язана з Радянським Союзом.

1955 — Угорщина стала членом ООН.

1973 — приєдналася до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі.

1982 — встановила відносини зі Світовим банком і Міжнародним валютним фондом.

У квітні 1994 Угорщина звернулася з проханням про вступ до Європейського Союзу і увійшла в п'ятірку колишніх комуністичних країн, що склали «перший призов» країн, які прагнули стати членами ЄС.

Є членом Ради Європи та Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю.

У липні 1997 країни НАТО запросили Угорщину (разом із Польщею та Чеською Республікою) стати в 1999 повним членом Північноатлантичного альянсу. Угорський уряд в листопаді 1997 провів всенародний референдум з цього питання. Понад 85 % виборців взяли в ньому участь, проголосувавши за вступ Угорщини в НАТО

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Румунії у др. пол. ХХ − на поч. ХХІ ст.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Болгарії у др. пол. ХХ − на поч. ХХІ ст.

Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Югославії у 1940-х − на поч. 1990-х рр.

Після другої світової війни Югославія перетворилася з аграрної на індустріально-аграрну країну. Але і зараз у сільському господарстві працює більше половини зайнятих. Головним сільськогосподарським районом є Середньодунайська рівнина. До 1992 р. Воєводина вважалась житницею країни, тут збирали до 1/3 зерна колишньої Югославії. Природна родючість цієї території підсилена людиною. Саме тут, у межиріччі Дунаю і Тиси, створені найбільші іригаційні системи Середньодунайської рівнини. Структура землеробства і тваринництва в цьому районі Югославії така сама, як і в сусідніх Хорватії, Угорщині та Румунії: вирощують кукурудзу, пшеницю, соняшник, цукрові буряки, плодові й виноград, розводять м'ясну худобу. Важливими сільськогосподарськими територіями Югославії є також басейн Морави та улоговина Косово. В гірських районах панує екстенсивне тваринництво, в основному випас овець, у долинах – садівництво і виноградарство. Югославія відома своїми сливовими насадженнями і є важливим експортером чорносливу. Узбережжя Адріатичного моря – район субтропічних культур, але значення його мінімальне. У Югославії видобувають невелику кількість нафти і природного газу та буре вугілля. Експортне значення мають видобуток бокситів, поліметалічних і мідних руд, виплавка відповідних металів. Серед галузей обробної промисловості найважливішими є харчова, текстильна і машинобудування (сільськогосподарські машини, електротехніка, легкові та вантажні автомобілі тощо). Промисловість зосереджена насамперед у Белграді та його околицях, а також у містах долини Морави. Транспорт Югославії найбільш розвинений в її рівнинній північній частині. Тут досить густа мережа залізниць, автошляхів, судноплавних річок і каналів, трубопроводів. Три мости перекинуті через Дунай. В районі Белграда закінчується південна нитка нафтопроводу «Адріатика». Важливу роль відіграє міжнародний транзит. Транспортні зв'язки у південній, гірській частині, включаючи Косово і Чорногорію, дуже обмежені. Головними зовнішніми економічними партнерами Югославії є західні держави та її сусіди.

Розпад Югославії. Нові південнослов’янські держави. Етнічні конфлікти на Балканах. Косовська проблема.

            Королівство Югославія, ставши жертвою фашистської агресії, стала місцем де розгорнувся масовий Рух опору. Організаторами його виступали королівський уряд, який емігрував у Лондон і комуністична партія. Провідна роль у партизанському русі належала комуністам на чолі з Йосипом Броз Тіто (хорват за національністю. Брав участь у більшовицькому перевороті в Росії 1917 р., громадянській війні в Іспанії 1936-1939 рр.). На 1943 р. партизани Тіто контролювали 1\3 території країни і нараховували 320 тис. чол. Партизанам приходилось вести боротьбу як проти окупантів, так і проти усташів Анте Павеліча, які відзначались своєю жорстокістю у ставленні до сербського населення (здійснювались етнічні чистки, створювались концтабори і т.д.).

   Домінуюче положення комуністів у русі опору дало можливість їм встановити свою владу в післявоєнний період. На виборах в Установчі збори у листопаді 1945 р. комуністи отримали 90% голосів. Це дало їм можливість сформувати однопартійний уряд і усунути діячів еміграції від влади. Югославія була проголошена республікою (29 листопада 1945 р.). 

                       Коли почалась «холодна війна», Югославія одна з перших підтримала СРСР, але разом з тим проводила і самостійну політику, що торкається підтримки грецьких комуністів, які підняли повстання проти існуючого у Греції режиму, і також у створенні Балканської федерації, давньої мрії комуністів цього регіону. Робились конкретні кроки щодо укладення економічних союзів з Албанією і Болгарією.

Косовський конфлікт У косовській кризі зіткнулися засадничі принципи сучасних міжнародних відносин: територіальна цілісність держав і невтручання в їхні внутрішні справи, з одного боку, право націй на самовизначення, гуманітарний обов'язок захисту прав людини, зокрема національних меншин, незалежно від національних кордонів, з іншого. Косово (столиця — м. Приштина) — автономний край (площа 10,9 тис. кв. км, населення близько 2 млн. осіб) у складі Сербії. Визначення Косова як автономного краю, так само як і Воєводини, дає Конституція СФРЮ 1974 р. У березні 1981 р. косовські албанці ініціювали безладдя, вимагаючи надати краєві статус союзної республіки. У відповідь Белград спрямував у Косово війська, ввів у краї надзвичайний стан. 28 березня 1989 р. сербський парламент прийняв поправки до Конституції Республіки Сербія, якими урізалися права автономних країв. У червні того самого року Слободан Мілошевич на мітингу на честь 600-річчя битви на Косовому полі, в якій серби вступили в нерівну битву з добірним військом Оттоманської імперії, заявив косовським сербам, що «більше ніхто не скривдить їх»; а в липні сербське керівництво розпустило крайові органи влади Косова й призначило особливу дирекцію для управління краєм. До Косова ввели сербські війська та спец підрозділи сербської поліції, які замінили місцеві органи правопорядку. На противагу Белградові косовські албанці обрали своїх Президента і парламент, сформували крайовий уряд, утворили Армію визволення Косова, командири якої вимагали цілковитої незалежності краю, а в майбутньому — приєднання його до Албанії. Сепаратистські настрої в Косові підігріваються вимогами остаточного виходу республіки зі складу Югославської Федерації. У 1998 р. влада Югославії й албанські сепаратисти в Косові вступають у збройний конфлікт. НАТО шляхом проведення повітряно-морської наступальної операції домоглася капітуляції керівництва СРЮ в Косові на умовах, висунутих альянсом перед війною. Війська СРЮ виведено з Косова й Метохії. Та при цьому головне політичне завдання, що декларувалося, — запобігання гуманітарній катастрофі в провінції, — не тільки не було виконане, а й ускладнилося. По-перше, через масовий вихід албанського населення з Косова; по-друге, через втечу з провінції сербського населення після виведення звідти збройних формувань СРЮ. Етнічний конфлікт сербів і косовських албанців у результаті операції «Союзницька сила» загострився, сутички між ними не вщухають. Із краю примусово вигнано щонайменше 350 тис. мешканців Косова — передусім сербів і чорногорців. З 12 червня 1999 p. до 30 березня 2000 р. здійснено 4564 терористичні акти, вбито 936 осіб. Зруйновано або спалено 82 монастирі та церкви й 50 тис. будинків. Етнічними чистками, спаленням і руйнуванням церков, монастирів і культурно-історичних пам'яток порушено етнічні корені й духовний зв'язок Косова як колиски сербської державності з іншими частинами Сербії. Косовська проблема перейшла у XXI ст. з туманною перспективою на розумне розв'язання в найближчі роки. В основі конфлікту в Косові лежать націонал — екстремізм, виявлений сербами й албанцями, а також територіальні, політичні та геополітичні інтереси великих європейських і світових держав. Провідну роль у розгортанні операції НАТО в Югославії відіграли США як могутня наддержава, демонструючи тим самим реалізацію на практиці моделі однополярної світобудови, одночасно підтверджуючи, що у вибудуванні світової архітектури майбутнього століття Європі не обійтися Жодна з європейських держав не наважувалася заблокувати військову акцію альянсу проти СРЮ, розпочату без санкції Ради Безпеки ООН, хоча рішення кожною з них приймалися нелегко. Майже в усіх західноєвропейських країнах при владі перебувають ліві уряди соціал-демократів, лейбористів, соціалістів. Переймаючись своєю репутацією захисників національних інтересів, вони були вимушені постійно доводити свою рішучість використовувати всі засоби, зокрема й військову силу, для врегулювання міжнародних криз, показуючи, що європейці долають свою безпорадність, дефіцит політичної волі й готові прийняти на себе певну міру відповідальності за мир і безпеку на власному континенті.

Косовська криза 1999 р. стала першою жорсткою сутичкою Росії й Америки після закінчення «холодної війни». Росія рішуче засудила операцію НАТО проти СРЮ як агресію проти суверенної держави й виступила ініціатором пошуку дипломатичного й політичного врегулювання цієї складної проблеми. Загалом із початку 90-х років XX ст. зовнішня політика Росії пройшла складний шлях — від повної бездіяльності до зосередження й активного обстоювання національних інтересів, у тому числі й на Балканах.

др. пол. ХХ − на Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку Японії у поч. ХХІ ст.

Еконо́міка Япо́нії — одна з найрозвиненіших економік світу. За розміром ВВП і обсягом промислового виробництва Японія займає 3-е місце серед країн світу після США і КНР. Вона випереджає інші азіатські держави за рівнем розвитку промисловості, основні галузі якої: чорна та кольорова металургія, силове електричне обладнання, суднобудівна та автомобільна промисловість, електронне та електрокомунікаційне обладнання, приладобудування, нафтохімічна, харчова, текстильна та легка промисловість.

Наприкінці ХХ ст. в Японії стрімко зростали інвалютні резерви. Урядом була запроваджена система заходів щодо лібералізації вивозу японських капіталів закордон. Нині вона є найпотужнішим банківським центром і міжнародним кредитором