7. Право притулку

Надання притулку є традиційним інститутом між­народного права. Історично інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 року говорилося, що Франція надає «притулок іноземцям, вигнаним із своєї бать­ківщини за справу свободи». Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві дер­жав, так і в міжнародному праві. В Україні це право закріплене в Конституції України: «Іноземцям і осо­бам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 статті 26). Ана­логічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу, наприклад у ч.і статті 28 Конституції Російської Федерації, ч. З статті 10 Конституції Італії, п. 1 статті 16-а Основного Закону ФРН, п.4 статті 13 Конституції Іспанії й ін. Звичайно в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процеду­ра ж одержання цього права регламентується поточ­ним законодавством.

У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено:

«Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у разі пере­слідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітичного злочину, або діяння, що суперечить цілям і прин­ципам Організації Об'єднаних Націй».

Подібні право положення містяться й у ряді інших міжнародних актів, наприклад у Декларації ООН «Про територіальний притулок», прийнятій на основі резо­люції Генеральної Асамблеї ООН 2312 (XXII) 14 груд­ня 1967 року, у Декларації про територіальний приту­лок, прийнятій Радою Європи в 1997 році.

Відповідно до останнього документа, право притул­ку дається будь-якій особі, що має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до пев­ної соціальної групи або політичних переконань.

Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.

На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і законного там перебування.

Особа, яка одержала приту­лок, за своїм статусом дорівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що:

- по-перше, час перебування такої особи в дер­жаві, що надала йому притулок, не обмежений;

- по-друге, особа, яка одержала притулок, не може бути вислана з держави, що надала їй притулок;

- по-третє, особа, яка одержала притулок, не може бути видана як своїй патримоніальній державі, так і будь-якій третій іноземній державі.

Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загально кримінальних або міжнародних злочинів. Це випливає зі змісту згаданого пункту 2 статті 14 Загаль­ної декларації прав людини.

Але в ряді випадків державами обмежується перелік причин і умов, при яких може бути наданий притулок. Так, у статті 63 Конституції РФ зазначено, що приту­лок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені у своїй країні основних прав і свобод. Конституція ФРН наголошує на політичних переслідуваннях, нелюдському або га­небному поводженні або покаранні (п. З статті 16-а). Конституція Іспанії відсилає до спеціального закону, що встановлює умови, за яких громадяни інших країн і апатриди користуються в цій державі правом на при­тулок. Хоча Конституція України і не передбачає яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку, очевидно, що він не може бути наданий кримінальним злочинцям, так само як і особам, які переслідуються за фашистську і подібного роду діяльність або людиноне­нависницьку пропаганду.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від пересліду­вань, політичного характеру на території конкретної держави; другий - надання державою такої ж можли­вості, але в межах дипломатичного представництва, кон­сульської установи або на іноземному військовому ко­раблі, що знаходяться на території іншої держави. Потрібно враховувати звичайний характер надання дипломатичного притулку. Відповідно до загального міжнародного права недоторканність помешкання дип­ломатичного представництва або консульської устано­ви, а також екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати в їхніх помешканнях притулок особам, переслідуваним владою держави пе­ребування за правопорушення політичного характеру. Дане положення одержало відбиток і в договірному праві. Так, відповідно до п.З статті 41 Віденської кон­венції про дипломатичні зносини 1961 року встановле­на заборона на використання дипломатичного представ­ництва з метою, не сумісною із його офіційними функ­ціями. Проте дипломатичний притулок одержав дуже широке поширення в договірній практиці держав Ла­тинської Америки, що у Гаванській конвенції 1928 року і Каракасській конвенції 1954 року визнали право дип­ломатичного притулку і розробили процедуру його на­дання. Є випадки надання такого притулку й у Європі. Так, загальновідомий факт надання під час угорського повстання в жовтні 1956 року дипломатичного притул­ку посольством СІЛА католицькому кардиналу Мін-дсенті, а деяким міністрам тимчасового уряду Угор­щини - посольством Югославії.