Т е м а: “Система органів травлення.”

• Процес живлення

• Анатомія та фізіологія травної системи

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ

У шлунку, тонкій та товстій кишках відбувається процес травлення. Кінцевим результатом діяльності системи трав­лення є надходження у внутрішнє середовище організму по­живних речовин, води, вітамінів, електролітів та мікроеле­ментів. Майбутнім медичним сестрам необхідні знання з бу­дови, моторної та секреторної функції шлунка, тонкої та товстої кишок, процесів всмоктування у вищезгаданих відді­лах травного каналу, а також механізмів нервової та гумо­ральної регуляції для розуміння патогенезу, профілактики та­ких захворювань, як гастрит, виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки, ентерит, коліт тощо.

НАВЧАЛЬНА МЕТА

Знати: будову та функції шлунка, товстої та тонкої кишок. Процес травлення у шлунку, тонкій та товстій кишках.

Уміти: визначати топографію шлунка, тонкої та товстої кишок, їхню проекцію на скелет, знаходити на муляжах і во­логих препаратах відділи шлунка; відрізняти тонку кишку від товстої.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Шлунок (ventriculus, s. gaster — грец.) являє собою розши­рення травного каналу, розташоване між стравоходом і двана­дцятипалою кишкою.

Форма і положення шлунка змінюються залежно від його Функціонального стану, положення тіла та стану прилеглих органів. Шлунок трупа має форму перевернутої реторти. У жи­вої людини рентгенологічно шлунок може мати рогоподібну, гачкувату форму тощо. Довжина його становить 25 см, об'єм до 3 л (1,5—4 л залежно від кількості їжі). Шлунок знаходиться в черевній порожнині, у надчеревній та лівій підребровій ді­лянках. У шлунку розрізняють дві стінки: передню та задню; два краї: малу кривину (увігнутий, обернений догори і вправо) та велику кривину (випуклий, обернений донизу і ліворуч), два отвори: кардіальний (вхідний) та пілоричний (вихідний); чотири частини: кардіальну, склепіння, або дно шлунка, тіло шлунка, пілоричну частину, яка поділяється на пілоричну пе­черу та пілоричний канал. У місці переходу шлунка в двана­дцятипалу кишку знаходиться воротар — щільне м'язове кіль­це, яке складається із циркулярних м'язів (завтовшки до 1 см) і складок слизової оболонки, які утворюють двостулкову за­слінку з передньою і задньою губами.

Стінка шлунка складається з трьох оболонок: 1. Внутрішньої — слизової оболонки, для якої характерна наявність складок, полів та ямок. Складки утворюються за­вдяки наявності м'язової пластинки в слизовій оболонці та на­явності підслизової основи. Вони мають різне спрямування у різних відділах шлунка. Так, у ділянці малої кривини вони розташовані поздовжньо й утворюють так звану шлункову до­ріжку, у ділянці дна і тіла — поперечне, косе і поздовжнє спрямування. Шлункові поля — невеликі підвищення діамет­ром 1—6 мм. На поверхні цих полів розташовуються шлунко­ві ямочки, які являють собою устя залоз шлунка. Розрізняють три види залоз: кардіальні, власні та пілоричні. Власні залози розміщені в ділянці дна та тіла шлунка, вони складаються з головних клітин (продукують ферменти), парієтальних клі­тин (хлористоводневу кислоту) та додаткових (слиз). Кардинальні і пілоричні залози розміщені в однойменних ділянках шлунка. У пілоричних залозах відсутні головні та парієтальні клітини, у кардіальних залозах вони містяться в незначній кі­лькості. Порожнина шлунка вистелена одношаровим призма­тичним залозистим епітелієм. В апікальній частині цих клі­тин накопичуються гранули слизового секрету, який після ви­ділення обволікає поверхню слизової оболонки і захищає її від перетравлювальної дії шлункового соку. У слизовій оболонці між залозами розташовуються скупчення лімфоцитів у вигля­ді дифузних інфільтратів або поодиноких лімфатичних фолі­кулів. Між слизовою оболонкою шлунка і м'язовою оболон­кою знаходиться підслизова основа, утворена пухкою сполуч­ною тканиною.

2. Середньої оболонки — м'язової, яка має три шари: зов­нішній — поздовжній, середній — циркулярний (у ділянці пі­лоруса циркулярний шар м'язових волокон стовщується і формує м'яз-стискач пілоруса), внутрішній — косі волокна. М'язо­ва болонка представлена міоцитами непосмугованої м'язової тканини, які сприяють перемішуванню та переміщенню їжі.

3. Зовнішньої оболонки — серозної, яка представлена оче­ревиною і вкриває шлунок з усіх боків.

Функції шлунка:

• хімічне оброблення їжі ферментами шлункового соку;

• механічна функція, яка полягає в перемішуванні їжі із шлунковим соком, а також проведенні її у дванадцятипалу кишку;

• екскреторна функція, яка полягає у виділенні через сли­зову оболонку в просвіт травного каналу продуктів метаболізму;

• ендокринна функція, яка полягає у виробленні біологіч­но активних речовин (гастрину, гастрону тощо), клітини сли­зової оболонки шлунка продукують внутрішній антианеміч­ний фактор (фактор Касла). Він необхідний для всмоктування вітаміну В12, що потрапляє у шлунок з поживними речовинами;

• всмоктувальна функція — у шлунку відбувається всмок­тування деяких хімічних речовин.

Травлення в шлунку

Протягом доби у дорослої людини утворюється близько 2—2,5 л шлункового соку. Шлунковий сік — безколірна ріди­на кислої реакції, яка складається з води (99,4%) та сухого за­лишку, який представлений органічними та неорганічними речовинами. Головною неорганічною сполукою шлункового соку є хлористоводнева кислота (вміст у межах від 0,4 до 0,6%).

Її функції:

• сприяє набряканню білків, полегшуючи гідроліз;

• сприяє перетворенню пепсиногенів на пепсини;

• виконує захисну функцію, бо має бактерицидні власти­вості;

• стимулює виділення клітинами слизової оболонки два­надцятипалої кишки гормону секретину;

• сприяє моторній та евакуаторній функції шлунка. Крім хлористоводневої кислоти, до складу неорганічних речовин шлункового соку входять хлориди, фосфати, бікарбо­нати натрію, калію тощо.

Органічна частина шлункового соку в основному представ­лена ферментами — пепсиногенами (їх виявлено близько 7), які виділяються в неактивному стані й під впливом хлористо­водневої кислоти перетворюються на пепсинактивні фермен­ти, які гідролізують білки до поліпептидів (пепсиноген, який сягає найвищої активності при рН 3,2—3,5, називається гаст­риксином). У шлунковому соку є незначна кількість інших фе­рментів — ліпаз (діють на емульговані жири), желатинази (розщеплює білок желатину, який міститься у великій кілько­сті в сполучній тканині), реніну або хімозину, який звурджує молоко, оскільки переводить розчинний білок казеїноген у не­розчинну форму — казеїн.

Із органічних речовин білкової природи велике значення має муцин — слизоподібна речовина. Слиз має лужну реакцію і частково нейтралізує хлористоводневу кислоту, основна ж функція слизу — захисна. Він вкриває тонким шаром гелю (завтовшки 1 мм) слизову оболонку шлунка, запобігаючи її хі­мічним та механічним ушкодженням.

Регуляція секреторної функції шлунка

Розрізняють три фази секреції (перша, друга, третя). Перша фаза, або головна,— здійснюється на основі умов­них та безумовних рефлексів (умовнорефлекторне виділення шлункового соку спричинюється виглядом, запахом їжі або навіть уявленням про неї; безумовнорефлекторні реакції по­в'язані з подразненням рецепторів слизової оболонки язика та інших рецепторів слизової оболонки порожнини рота). Ця фа­за секреції характеризується коротким латентним періодом, вона триває ЗО—40 хв та має велике значення для травлення. Сік, що виділяється в цей період, має значну кислотність та високу перетравлювальну здатність. Завдяки соку шлунок за­здалегідь готується до приймання їжі.

На першу фазу секреції накладається друга — шлункова, яка триває декілька годин і залежить від нервових та гумора­льних впливів. Унаслідок подразнення їжею механорецепто­рів слизової оболонки шлунка відбувається безумовнорефлек­торне виділення шлункового соку. Тривалість його виділення буде визначатися відповідними імпульсами з рецепторів шлун­ка (у людини виділення соку при подразненні цих рецепторів відбувається через 5 хв). Під час шлункової фази до нервових приєднуються гуморальні механізми виділення шлункового соку. До хімічних речовин, які здатні впливати на секрецію залоз слизової оболонки шлунка, належать екстрактивні речо­вини м'яса, капустяний сік, алкоголь, продукти гідролізу біл­ків тощо. Великий вплив на шлункову секрецію мають гіста­мін, ацетилхолін та гастрин, які взаємопосилюють свою дію. Третя фаза шлункової секреції — кишкова — залежить та­кож від нервових та гуморальних впливів, але переважають останні; починається з моменту потрапляння їжі в кишки, триває від 1 до 3 год.

У стимуляції шлункової секреції беруть участь продукти гідролізу поживних речовин, особливо білків, які всмоктались у кров. У дванадцятипалій кишці утворюється гормон ентеро­гастрин, який, всмоктавшись у кров, сприяє виділенню шлун­кового соку.

Гальмівний вплив на секрецію шлункового соку мають гор­мони гастрон, ентерогастрон, жирний хімус, місцеві тканинні фактори — кініни та простагландини. Гальмування секретор­ної функції шлунка спостерігається також під час фізичної ро­боти, при негативних емоціях, дії больових подразників; у цих випадках механізм дії реалізується через симпатичну час­тину вегетативної нервової системи.

Таким чином, шлунковий сік виділяється завдяки впливу нервово-рефлекторних, гормональних подразників та дії екс­трактивних речовин.

Моторна функція шлунка

Депонування в шлунку прийнятої їжі, перемішування її зі шлунковим соком, переміщення в напрямку до тонкої кишки і порціонна евакуація у дванадцятипалу кишку здійснюються завдяки скороченню м'язів шлунка.

Порожній шлунок має певний тонус, завдяки якому під­тримується постійний внутрішньопорожнинний тиск. Під час їди відбувається релаксація (розслаблення) непосмугованих м'язів стінки шлунка. Потім, через деякий час після їди, зале­жно від характеру прийнятої їжі, скорочення помітно посилю­ється, причому з найменшою силою скорочується кардіальна частина і з найбільшою — пілорична. Хвиля скорочення заро­джується в ділянці кардіального водія ритму (деяким м'язо­вим волокнам внутрішнього шару притаманна пейсмекерна активність), звідси скорочення поширюються, посилюючись у напрямку до воротаря. Причому передусім до воротаря надхо­дить та частина їжі, яка знаходилася біля стінки шлунка і про­сякнута шлунковим соком значно краще, ніж решта хімусу. Якщо до Шлунка надійшла велика кількість хімусу, то внут­рішні шари його протягом 4—6 год можуть залишатися не об­робленими шлунковим соком і підлягають евакуації в останню чергу.

Ритм активності місцевого пейсмекерного водія регулю­ється нейрогуморальними механізмами. Подразнення рецеп­торів порожнини рота, стравоходу, шлунка, кишок та ряду інших органів супроводжуються відповідними рефлексами. Че­рез периферійні та центральні ланки вегетативної нервовової системи імпульси по парасимпатичних і симпатичних нервах досягають м'язової оболонки шлунка (парасимпатичний нерв стимулює моторну функцію шлунка, а симпатичний — галь­мує). У регуляції моторної функції беруть участь гастроінтес­тинальні гормони, продукти гідролізу органічних речовин та інші біологічно активні речовини.

Посилення моторної функції після їди розпочинається за участю n. vagus, а вже потім приєднуються гормональні чин­ники. У порожньому шлунку припиняється подразнення нер­вових закінчень, зменшується гуморальний вплив — виникає харчова релаксація.

Перехід хімусу в дванадцятипалу кишку

Хімус зі шлунка евакуюється окремими порціями, причому їжа, багата на вуглеводи, евакуюється швидше, ніж білкова їжа, а їжа, багата на жири,— найповільніше. Евакуація хіму­су зі шлунка зумовлена не стільки відкриванням пілоричного сфінктера, як скороченням м'язів усього шлунка і особливо воротаря, де створюється більш високий градієнт тиску між шлунком і дванадцятипалою кишкою. Суттєве значення у змі­ні швидкості евакуації має величина тиску в дванадцятипалій кишці та її моторна активність (при порожній дванадцятипа­лій кишці прискорюється евакуація шлункового вмісту). Розви­ток цих механізмів зумовлений узгодженим впливом механоре­цепторів шлунка (прискорення евакуації шлункового вмісту) і дванадцятипалої кишки (сповільнення евакуації шлунков­ого вмісту). Важлива роль у регуляції евакуації належить дії хімічних складових їжі (продуктам гідролізу жирів, хлористо­водневій кислоті — за їхньої наявності у дванадцятипалій киш­ці гальмується евакуація хімусу зі шлунка) та гастроінтести­нальних гормонів (секретин, холецистокінін-панкреозимін — ХЦК-ПЗ — сповільнюють евакуацію шлункового вмісту, а мо­тилін — прискорює).

Гастроінтестинальні гормони

У травному каналі утворюються гастроінтестинальні гор­мони, а також інші біологічно активні сполуки (кініни, прос­тагландини), які беруть участь у регуляції процесів травлен­ня. Вони впливають на кровотік, моторну та секреторну функ­ції, процеси всмоктування.

Деякі гормони травного каналу, наприклад гастрин, вияв­лено і в клітинах центральної нервової системи. У них, а також у структурах серцево-судинної системи знаходяться рецептори о гастроінтестинальних гормонів. У нейронних ланцюгах ці гормони виконують функцію допоміжних медіаторів, модулю­ючи їхню дію.

Гастрин — утворюється в ділянці воротаря, посилює мо­торну функцію, чинить трофічний вплив на слизову оболонку шлунка, тонкої кишки, підшлункової залози.

Секретин — утворюється у дванадцятипалій кишці, а та­кож у проксимальному відділі порожньої кишки. Під впливом цього гормону стимулюється секреція жовчі, кишкового соку; пригнічується секреція соляної кислоти в шлунку; стимулю­ється секреція бікарбонатів підшлунковою залозою.

Холецистокінін-панкреозимін — утворюється також у два­надцятипалій кишці і проксимальному відділі порожньої киш­ки. Впливає на моторну функцію жовчного міхура, стимулює жовчоутворення, секрецію ферментів підшлункової залози.

Мотилін — утворюється в дванадцятипалій та порожній кишках. Стимулює евакуаторну функцію шлунка, перисталь­тику кишок.

Тонка кишка

Тонка кишка (intestinum tenue) починається від воротаря шлунка на рівні тіл XII грудного і І поперекового хребців, за­повнює всю центральну частину черевної порожнини. У живої людини довжина тонкої кишки не перевищує 2,7 м (довжина залежить від статі, віку, фізичного розвитку індивідума, а та­кож від тонусу м'язів кишки, величини внутрішньочеревного тиску тощо), у трупів довжина тонкої кишки становить у серед­ньому 5—7 м.

У тонкій кишці розрізняють три відділи: дванадцятипалу кишку (duodenum), порожню кишку (jejunum), клубову кишку (ileum). Чіткої анатомічної межі між порожньою і клубовою кишками не існує, умовно 2/5 довжини становить порожня кишка і 3/5 — клубова.

Дванадцятипала кишка завдовжки 25—ЗО см, має форму підкови, де розміщена головка підшлункової залози. У ній ви­діляють чотири частини: верхню горизонтальну (найрухоміша частина), яка йде від воротаря шлунка, на рівні І поперекового хребця — вправо і назад і, утворюючи верхній згин дванадця­типалої кишки, переходить у низхідну частину, яка спуска­ється вниз до III поперекового хребця праворуч від хребтового стовпа, тут вона утворює нижній згин дванадцятипалої киш­ки, переходячи в нижню горизонтальну частину. Остання іде поперечно спереду від нижньої порожнистої вени й аорти, далі переходить у висхідну частину, яка підіймається до рівня І—II поперекових хребців зліва і спереду.

Порожня і клубова кишки об'єднуються під загальною на­звою брижовий відділ тонкої кишки, оскільки весь цей відділ вкритий очеревиною повністю і прикріплюється до задньої че­ревної стінки за допомогою кореня брижі.

Будова стінки тонкої кишки

1. Внутрішня — слизова — оболонка має бархатистий ви­гляд за рахунок наявності кишкових ворсинок, кишкових крипт та циркулярних складок. Кишкові ворсинки — це пальцеподіб­ні вирости слизової оболонки висотою 0,5—1,5 мм, які висту­пають у просвіт тонкої кишки, їх нараховується до 4—5 млн. У дванадцятипалій та порожній кишках кількість ворсинок становить від 30 до 40 на 1 мм², причому у дванадцятипалій кишці ворсинки короткі та широкі (заввишки до 0,5 мм). По­верхня ворсинок вкрита циліндричним епітелієм, який є основ­ним функціональним елементом процесів травлення і всмок­тування у тонкій кишці. У ворсинках містяться нервові волок­на, кровоносні та лімфатичні судини, які утворюють капілярні сітки. Циркулярні складки утворені слизовою оболонкою і підслизовою основою. Під час розтягування кишки у зв'язку з її наповненням складки не розправляються. Їх нараховується до 650—700. У дванадцятипалій кишці, окрім кругових скла­док, у низхідній її частині є поздовжня складка, у якій міс­титься великий сосочок дванадцятипалої кишки, де відкрива­ються одним загальним отвором спільна жовчна протока і ви­відна протока підшлункової залози. Над великим сосочком знаходиться малий сосочок дванадцятипалої кишки, де від­кривається додаткова протока підшлункової залози. Кишкові крипти — це трубчасті вростання епітелію у власну пластинку слизової оболонки кишки. Глибина крипт — 0,3—0,5 мм, діа­метр близько 0,07 мм, кількість їх становить до 100 на 1 мм², причому їх більше у дванадцятипалій та порожній кишках. Вхід у крипту відкривається між основами сусідніх ворсинок. Ворсинки, складки та крипти значно збільшують функціона­льно активну площу тонкої кишки. У слизовій оболонці тон­кої кишки знаходиться також скупчення лімфоїдної тканини, які формують поодинокі лімфатичні вузлики (фолікули), кіль­кість яких збільшується від дванадцятипалої до порожньої кишок, та згруповані лімфатичні фолікули — "пеєрові бляш­ки", які, як правило, знаходяться в слизовій оболонці клубо­вої кишки.

Підслизова основа стінки тонкої кишки утворена пухкою сполучною тканиною, у якій міститься значна кількість кро­воносних та лімфатичних судин, нервових сплетень, кишко­вих залоз, які продукують кишковий сік.

2. Середня — м'язова — оболонка утворена двома шарами непосмугованих м'язових клітин: внутрішнім — циркуляр­ним та зовнішнім — поздовжнім. У ділянці ілеоцекального кута внутрішній шар стовщується й утворює ілеоцекальний м'яз-замикач (сфінктер). Між обома шарами м'язової тканини містяться прошарки сполучної тканини, судини, нервові спле­тення.

3. Зовнішня — серозна — оболонка вкриває порожню й клубову кишки з усіх боків і, переходячи в парієтальний лис­ток, утворює брижу кишки. Дванадцятипала кишка лише з од­ного боку має серозну оболонку, а з інших трьох боків — адвен-

тиціальну.

Функції тонкої кишки: хімічне оброблення їжі, проведення їжі в товсту кишку, всмоктування речовин, екскреторна функція.

Травлення в тонкій кишці

У тонкій кишці завершується етап механічного та хімічно­го оброблення їжі, а також відбувається всмоктування речо­вин. Кишкові залози, які містяться в слизовій оболонці, про­дукують кишковий сік, який являє собою мутну рідину слаб­колужної реакції. За добу утворюється близько 1,8 л соку. Під час центрифугування сік розділяється на дві частини: надоса­дову рідину, яка майже не містить ферментів, і осад, в який випадає велика кількість злущених з поверхні кишки епітелі­альних клітин, слиз, лейкоцити й значна кількість різних фе­рментів (близько 20), які беруть участь у завершальних стаді­ях гідролізу білків, жирів та вуглеводів. Найважливіші з них:

• пептидази (катепсин, амінопептидаза тощо), які діють на проміжні продукти розщеплення білків (поліпептиди), пе­ретворюючи їх на амінокислоти;

• амілаза, мальтаза, сахараза, лактаза — ферменти, які Розщеплюють полі- і дисахариди до моносахаридів;

• ліпаза, яка діє на нейтральні жири, розщеплюючи їх до гліцерину та жирних кислот;

• ентерокіназа, яка перетворює неактивний трипсиноген (фермент підшлункового соку) на трипсин.

Сік також містить ряд неорганічних сполук (хлориди, бі­карбонати й фосфати натрію, калію, кальцію) та органічних речовин (слиз, білки, амінокислоти, сечовину та інші продук-ти обміну речовин). рН соку сягає 7,5—8,0.

Крім секреторної функції, кишковий сік забезпечує рід-кий стан хімусу, формує лужну реакцію кишкового вмісту, за-хищає слизову оболонку тонкої кишки від дії на неї агресив­них чинників шлункового вмісту.

Регуляція секреторної функції тонкої кишки здійснюється за рахунок місцевих рефлексів. Залози тонкої кишки почина­ють виділяти кишковий сік під впливом механічних та хіміч­них подразників, які діють безпосередньо на слизову оболон­ку. Хімічними стимуляторами є продукти перетравлювання жирів або білків, кислоти, підшлунковий сік. Наявність у хі­мусі продуктів гідролізу білків та жирів стимулює секрецію багатого на ферменти кишкового соку. Таким чином, секреція стимулюється тоді, коли є хімус. Секрецію соку тонкої кишки посилюють деякі гормони, зокрема секретин, мотилін, які утворюються у слизовій оболонці тонкої кишки.

Процес гідролізу органічних речовин відбувається як у по­рожнині тонкої кишки, так і на мембрані епітеліальних клі­тин тонкої кишки. Травлення, яке відбувається за рахунок ферментів, фіксованих на клітинній мембрані, тобто на межі внутрішнього й позаклітинного середовищ, має назву пристін­кового травлення (його ще називають мембранним, або кон­тактним).

Як відомо, стовпчасті епітеліальні клітини ворсинок на апікальній поверхні містять мікроворсинки, кількість яких на кожній клітині сягає 3000, що збільшує всмоктувальну по­верхню кишки в 14—39 разів. Мікроворсинки утворюють щіт­кову облямівку, де фіксуються ферменти, які утворюються власне епітеліоцитами, а також надходять сюди із соком під­шлункової залози. Серед них є ферменти, які остаточно гідро­лізують вуглеводи, білки та жири. На мембранах кишкових епітеліоцитів розташовані і ферментні транспортні системи, які забезпечують процеси всмоктування.

Таким чином, порожнинне та пристінкове травлення існу­ють не ізольовано, вони взаємопов'язані. Порожнинне травлен­ня забезпечує початковий гідроліз поживних речовин, а мем­бранне — заключний етап і початок всмоктування.

У тонкій кишці поряд з хімічним обробленням їжі здійс­нюється перемішування і переміщення хімусу, що зумовлено перистальтикою тонкої кишки. Виділяють такі види периста­льтики:

• ритмічна сегментація, яка полягає у скороченні цирку­ляроного шару м'язів на ділянках завширшки 1—1,5 см, відда­них одна від одної на 15—20 см;

• маятникоподібні рухи, які відбуваються внаслідок ско­рочення невеликої ділянки поздовжнього м'язового шару, за­вдяки чому стінка кишки зміщується щодо хімусу. Такі фізіологічні скорочення сприяють переміщуванню хімусу вперед-наза, ретельному його перемішуванню;

• перистальтичні рухи, які виникають завдяки узгодже­ному скороченню циркулярного і поздовжнього м'язових ша­рів. При цьому над хімусом утворюється своєрідне звуження, а нижче від нього — розширення порожнини кишки, що зумо­влює його просування в напрямку до відхідника.

У регуляції моторної функції тонкої кишки беруть участь нервові та гуморальні механізми, які об'єднано в єдину регу­ляторну систему, за рахунок діяльності якої посилюється або ослаблюється моторна активність тонкої кишки.

Непосмугованим м'язам тонкої кишки властивий автома­тизм, зумовлений спонтанною деполяризацією клітинних мем­бран міоцитів.

Рефлекторна регуляція моторної функції здійснюється го­ловним чином міжм'язовим (ауербахівським) сплетенням у відповідь на розтягування стінки кишки хімусом. Автоматизм і місцеві рефлекси коригуються вищерозташованими центра­ми вегетативної нервової системи, наприклад, парасимпатичні нервові імпульси переважно посилюють скорочення тонкої кишки, а симпатичні — гальмують.

Моторна функція тонкої кишки стимулюється рефлектор­но в разі збудження рецепторів різних відділів травної систе­ми. Вплив кори великого мозку на моторику кишок здійсню­ється в основному через гіпоталамус та лімбічну систему. Важ­лива роль кори великого мозку і другої сигнальної системи в регуляції моторики тонкої кишки може бути доведена тим, що під час розмови або навіть думки про їжу моторика кишок по­силюється, а при негативному ставленні до їжі моторика галь­мується.

Серед гуморальних чинників, які впливають на моторну Функцію тонкої кишки, виділяють гормони травної системи (гастрин, мотилін, субстанція Р та інші) і гормони залоз внут­рішньої секреції (інсулін, вазопресин, окситоцин — посилю­ють, а адреналін — гальмує).

Суттєву роль у регуляції моторної функції тонкої кишки відіграють фізико-хімічні властивості їжі (груба їжа, яка міс­тить велику кількість клітковини, овочі стимулюють перистальтичну активність кишок). Перистальтику посилюють і шлу-нковий сік, слабкі розчини кислот та основ, концентровані розчини солей, деякі з них (англійську та глауберову сіль) ви­користовують як проносний засіб.

Рух (скорочення та розслаблення) ворсинок регулюється підслизовим (мейснеровським) нервовим сплетенням, а також гормоном вікініном, який утворюється в слизовій оболонці ки­шки під впливом кислого хімусу. Таким чином, моторна функ-ція тонкої кишки сприяє перемішуванню й просуванню їжі, а також кращому контакту хімусу з кишковими ворсинками та мікроворсинками, що полегшує всмоктування поживних ре­човин.

Всмоктування

Всмоктування — перехід поживних речовин із травного ка­налу в кров та лімфу. Всмоктування відбувається у різних від­ділах травного каналу. Так, наприклад, у порожнині рота пе­реважно всмоктуються деякі лікарські препарати (валідол, ніт­рогліцерин), у шлунку — алкоголь та невелика кількість ін­ших речовин, у товстій кишці — вода і невелика кількість про­дуктів гідролізу білків, жирів та вуглеводів. У людини всмок­тування відбувається переважно в тонкій кишці, а саме — у по­рожній.

Загальна поверхня складок, ворсинок і мікроворсинок, криптів, на якій відбувається всмоктування, становить близь­ко 200 м². Структурною основою всмоктування є ворсинка.

Механізм всмоктування відбувається завдяки пасивному транспорту без витрат енергії (дифузія, осмос, фільтрація) і здійснюється за концентраційним, осмотичним та електрохі­мічним градієнтами речовин, які транспортуються, та актив­ному з витратами енергії, коли транспорт речовин здійснюється через мембрани проти концентраційного, осмотичного і елект­рохімічного градієнтів за допомогою спеціальних ферментатив­них транспортних систем.

Вуглеводи всмоктуються в кров у вигляді глюкози та моно­сахаридів (галактози, фруктози). Білки всмоктуються в кров у вигляді амінокислот та простих пептидів (дипептидів та три­пептидів). Нейтральні жири — у вигляді гліцерину та жирних кислот — у лімфу (70%) і кров (3%), причому гліцерин розчи­няється у воді, тому він легко всмоктується, а жирні кисло­ти — тільки після взаємодії з жовчними кислотами, з якими вони утворюють комплексні сполуки. Вода та мінеральні солі, вітаміни всмоктуються в кров уздовж всієї тонкої та товстої кишок.

Товста кишка

Товста кишка (intestinum crassum) — кінцевий відділ трав­ного каналу, вона знаходиться у черевній порожнині і порож­нині малого таза, її довжина становить 1,5—2 м, діаметр її коли­вається в різних відділах від 8 до 4 см, поступово зменшуючись у напрямку до прямої кишки. У товстій кишці розрізняють та­кі відділи: сліпу, ободову та пряму кишку. Сліпа кишка (caecum) лежить у правій клубовій ямці і має форму мішка. Вона є найширшою ділянкою товстої кишки, її довжина становить 6—8 см, ширина 4—7 см. У цій ділянці розташовується червоподібний відросток, довжина якого в се­редньому становить 7—8 см. Положення червоподібного відро­стка може бути різним, що ускладнює встановлення діагнозу апендициту. Сліпа кишка розташована нижче від місця впа­дання клубової кишки в товсту кишку.

Ободову кишку поділяють на частини: висхідну ободову, поперечну ободову, низхідну ободову, сигмоподібну ободову. У місці переходу тонкої кишки в сліпу знаходиться ілеоце-кальний клапан, який складається з розташованих майже в горизонтальній площині двох складок слизової оболонки. Склад­ки утворені двома губами — верхньою та нижньою. Ілеоце­кальний клапан перешкоджає переходу вмісту товстої кишки в тонку.

Висхідна ободова кишка починається від сліпої в правій клубовій ямці, іде вздовж правого краю задньої черевної стін­ки вгору до нижньої поверхні печінки, де утворює правий згин і переходить у поперечну ободову кишку.

Поперечна ободова кишка розташовується поперечно, утво­рюючи випуклу донизу і допереду пологу дугу, в ділянці IX реб­рового хряща або восьмого міжребрового проміжку утворює лівий згин ободової кишки.

Низхідна ободова кишка йде по лівому краю задньої черев­ної стінки до гребеня клубової кістки, на рівні якого перехо­дить у сигмоподібну ободову кишку.

Сигмоподібна ободова кишка — відділ ободової кишки, який тягнеться від гребеня клубової кістки до III крижового хребця, де починається пряма кишка.

Пряма кишка (rectum) знаходиться в порожнині малого таза і поділяється на дві частини: тазову й анальну (відхідни­кову). Вона утворює два згини: крижовий та промежинний. Довжина прямої кишки у дорослих коливається від 14 до 18 см. Тазова частина розташована над тазовим дном (діафрагмою) і поділяється на надампулярний відділ та ампулу прямої кишки. Закінчується відхідникова частина відхідником (ану-сом), який має два сфінктери: внутрішній м'яз — замикач від­хідника, який утворений непосмугованою м'язовою тканиною, та зовнішній м'яз — замикач відхідника, який належить до поперечнопосмугованих м'язів промежини. Будова стінки товстої кишки.

1. Внутрішня оболонка — слизова — утворена одношаро­вим циліндричним епітелієм, власною сполучнотканинною пластинкою. Особливістю рельєфу слизової оболонки є відсут­ність ворсинок, наявність великої кількості крипт, півмісяце­вих складок, які в ділянці прямої кишки — поперечні (у верхній частині) і поздовжні (у нижній частині). Переважну більшість клітин епітеліального пласта слизової оболонки становлять келихоподібні клітини, які продукують велику кількість сли­зу, що обволікає поверхню слизової оболонки і, змішуючись з неперетравленими частинками їжі, сприяє проходженню ка­лових мас. У слизовій оболонці містяться значні скупчення лімфоцитів, які утворюють великі поодинокі фолікули, особ­ливо їх багато в стінці червоподібного відростка, який через велику кількістю лімфоїдних елементів інколи називають "кишковим мигдаликом". Між слизовою та м'язовою оболон­ками знаходиться підслизова основа, де містяться добре роз­винені артеріальні, венозні та лімфатичні сітки, нервові спле­тення.

2. Середня оболонка — м'язова — утворена двома шарами непосмугованих м'язових клітин: внутрішнім, циркулярним, і зовнішнім, поздовжнім, між якими є прошарки пухкої спо­лучної тканини. У ділянці анального отвору (відхідника) внут­рішній циркулярний шар стовщується й утворює внутрішній м'яз-стискач відхідника. Зовнішній шар непосмугованих міо­цитів не суцільний, а утворює три поздовжні стрічки: вільну, брижову, сальникову. Виняток становить пряма кишка, де по­здовжній м'язовий шар — суцільний.

3. Зовнішня оболонка — переважно серозна, а в тих ділян­ках, де відсутня очеревина, вона утворена адвентицією. Се­розна оболонка окремих ділянок товстої кишки утворює паль­цеподібні вирости, заповнені жировою клітковиною, які мають назву сальникові привіски.

Функції товстої кишки: формування і виведення калових мас, екскреція продуктів метаболізму, солей важких металів, всмоктування води й залишків поживних речовин, утворення вітамінів групи В і К, перетравлення клітковини. 428

Травлення в товстій кишці

Із тонкої кишки порції хімусу через ілеоцекальний сфінк­тер переходять у товсту кишку. Сфінктер виконує роль клапа­на, який забезпечує рух кишкового вмісту в одному напрямку. Через 1—4 хв після приймання їжі кожні 1/2—1 хв клапан відкривається і хімус невеликими порціями (15 мл) перехо­дить із клубової кишки в сліпу.

Сік товстої кишки за відсутності дії механічного подраз­нення виділяється в незначній кількості. Він містить слиз та епітеліальні клітини, невелику кількість пептидаз, ліпаз, амі­лаз і нуклеаз, які не мають суттєвого значення в гідролізі ор­ганічних речовин. При подразненні утворення соку збільшу­ється у 8—10 разів. Перетравлювальна функція соку полягає і в захисті слизової оболонки від хімічних, механічних подраз­нень та підтриманні лужної реакції кишкового вмісту.

Моторна функція товстої кишки забезпечує депонування калу. Харчовий хімус проходить увесь травний канал за 2—3 до­би, більшу частину він перебуває у товстій кишці.

Рентгенологічно виявлено декілька видів перистальтич­них рухів товстої кишки: малі та великі маятникоподібні, пе­ристальтичні та антиперистальтичні. Три-чотири рази на добу виникає сильна пропульсивна перистальтична хвиля, яка про­штовхує вміст у напрямку до відхідника, при цьому хвиля скорочення охоплює велику частину товстої кишки і забезпе­чує швидке випорожнення значних її ділянок.

Механічні та хімічні подразники підвищують перисталь­тичну активність і прискорюють проходження хімусу, тому клітковина, яка погано перетравлюється, стимулює перисталь­тику товстої кишки.

Регуляція моторної функції товстої кишки здійснюється головним чином інтрамуральними нервовими сплетеннями, а корекція місцевих рефлексів здійснюється вищерозташовани­ми центрами вегетативної нервової системи. Парасимпатична частина вегетативної нервової системи стимулює, а симпатич­на — гальмує моторну функцію товстої кишки.

Мікрофлора

Істотну роль у процесах травлення в товстій кишці відіграє мікрофлора, яка бере участь у синтезі вітамінів (групи В і К). Під дією мікроорганізмів неперетравлені вуглеводи розщеплюються з утворенням кислот (оцтової та молочної), алкоголю, вуглекислого газу й води, відбувається гниття білків з утво­ренням токсичних речовин (скатолу, індолу, фенолу) і біологічно активних речовин (гістаміну). Мікрофлора товстої кишки бере також участь в обміні білків, жовчних і жирних кислот, холестерину. При збалансованому харчуванні процеси гниття та бродіння врівноважені. Так, наприклад, під час бродіння кислі продукти перешкоджають гниттю, а одноманітне харчу-вання призводить до розладу рівноваги цих процесів.

До складу калу входять 75—80% води та непереварені за­лишки їжі, слиз, клітини епітелію і велика кількість бакте­рій, останні становлять близько 1/3 загальної маси калу (за добу утворюється 100—200 г). Колір калу зумовлений продук­тами розкладу пігментів жовчі, кількість — від об'єму і скла­ду їжі, яку людина вживає, запах обумовлений сірководневи­ми органічними продуктами. Калові маси накопичуються у прямій кишці.

Акт дефекації

Акт дефекації регулюється нервовою системою і відбува­ється рефлекторно у відповідь на подразнення калом рецепто­рів нижніх відділів товстої кишки. Дефекація зазвичай на­стає, коли тиск калових мас на стінки прямої кишки досягає 20—40 мм рт. ст. При цьому відбувається подразнення рецеп­торів, які знаходяться у слизовій оболонці кишки, рефлектор­но скорочується її м'язова оболонка, розслаблюються сфінкте­ри, і кал виходить назовні. Цей процес посилюється завдяки скороченню м'язів черевного преса та діафрагми, внаслідок чого внутрішньочеревний тиск значно підвищується. Центри цього рефлексу залишаються в крижовому відділі спинного мозку. Цей рефлекс мимовільний, але на нього впливають центри вищерозташованих відділів центральної нервової сис­теми — довгастий мозок, гіпоталамус, кора головного мозку. Таким чином рефлекс затримується. У дорослої людини дефе­кація відбувається 1—2 рази на добу, у дітей грудного та молод­шого віку частіше.

Л Е К Ц І Я № 28