Виникнення вмінь
Будь-яка поведінка у нових умовах чи щодо нових об’єктів ґрунтується на перенесенні операцій. Перенесення ж спирається на схожість умов чи речей за ознаками, суттєвими для цілей діяльності.
Таке перенесення можна розглядати як уміння – використання завдань і навичок, якими володіє людина для вибору і здійснення прийомів дії у відповідності з поставленою метою.
Уміння передбачають екстеріоризацію – втілення знань у фізичні дії. Її вихідний складає переробка інформації на ідеальному рівні, тобто у свідомості. Її підсумок – регулювання практичних дій результатами цієї ідеальної діяльності.
Терміном «уміння» позначають володіння складною системою психічних і практичних дій, необхідних для доцільної регуляції діяльності знаннями і навичками, які є у суб’єкта. Ця система включає відбір знань, пов’язаних з задачею, виділення суттєвих для задачі властивостей, визначення на цій основі системи перетворень, які ведуть до розв’язання задачі, здійснення самих перетворень, контроль результатів шляхом їх співвіднесення з поставленою метою і коректування на їх основі описаного процесу.
Формування вмінь являє собою оволодіння всією системою операцій по переробці інформації, яка міститься у знаннях, та інформації, яка отримується від предмету, операцій по виявленню цієї інформації, її зіставленню і співвіднесенню з діями.
Процес на учіння умінням можу здійснюватися двома різними шляхами:
У першому випадку людина навчається вмінню, має необхідні знання. Перед нею ставиться завдання їх раціонального застосування, і людина сама шукає розв’язки, виявляючи шляхом спроб і помилок відповідні орієнтири, способи переробки інформації і прийоми діяльності.
Другий шлях полягає у тому, що вчитель управляє (керує) психічною діяльністю учнів, необхідною для застосування знань. У цьому випадку педагог знайомить учня з орієнтирами відбору ознак та операцій, організує діяльність учня по переробці і використанню отриманої інформації для розв’язання поставлених завдань. Цей шлях є більш ефективним.
Звички та їх роль у поведінці особистості.
Навички в результаті багаторазових повторень перетворюються у звички. Звички – це навички, які стали потребою людини. Звичка є ще одним елементом діяльності. Від умінь і навичок вона відрізняється, що являє собою непродуктивний елемент діяльності. Звичка – негнучка (іноді й нерозумна) частина діяльності, що не має свідомої мети. На відміну від простої навички звичка може цілком свідомо контролюватися. Від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (негативні звички). Від навичок звички відрізняються тим, що навички можуть бути або корисними, або нейтральними, тоді як звички можуть бути чи корисними, чи шкідливими. Корисні звички слід формувати у дітей, а зі шкідливими звичками потрібно вести боротьбу.
6. Основні види діяльності. Специфіка педагогічної діяльності.
Основні види діяльності, притаманні усім людям, відповідають видам соціальної людської активності, в які залучається кожна людина в процесі індивідуального розвитку. До основних видів діяльності належить: 1 – гра; 2 – учіння; 3 – праця.
Гра – це вид діяльності, результатом якого не є вироблення якогось матеріального чи ідеального продукту. Ігри найчастіше мають характер розваг, дають змогу відпочити. Дитяча гра – вид діяльності, який полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними і спрямований на пізнання навколишньої дійсності. Існує кілька типів ігор:
- Індивідуальні і групові. Індивідуальні ігри – це різновид діяльності, коли грою займається одна людина, групові – охоплюють декілька індивідів;
- Предметні і сюжетні, рольові ігри та ігри з правилами. Предметні ігри пов’язані з включенням в ігрову діяльність якихось предметів. Сюжетні ігри розгортаються за певним сценарієм, відтворюючи його в основних деталях. Рольові ігри передбачають поведінку людини обмежену певною роллю. Ігри з правилами регулюються певною системою правил поведінки їх учасників.
Ігрова поведінка й ігрові взаємини мало впливають на реальні стосунки людей, особливо дорослих. Проте іграм належить неабияке місце в житті людей. Для дітей ігри мають розважальне значення.
Учіння – це специфічна людська діяльність по засвоєнню певних знань, умінь і навичок. У тварин немає учіння, можливе лише на учіння. На учіння – це процес нецілеспрямованого засвоєння дітьми досвіду дорослого. Учіння – це спеціально організована діяльність дітей.
Активний процес спрямування діяльності і поведінки дитини на оволодіння нею суспільним досвідом людства називають навчанням. Узятий з погляду його впливу на розвиток особистості дитини цей процес називається вихованням. Основні засоби за допомогою яких педагоги і батьки здійснюють навчання і виховання – це наказ і пояснення, заохочення і покарання, постановка задач і пред’явлення вимог, перевірка і виправлення. За допомогою цих впливів дорослі керують пізнавальною і практичною діяльністю дитини, викликати її, спрямовуючи, контролюючи, коректуючи і тим самим формуючи.
Яким чином все це здійснюється, якими засобами, з якою метою, яка інформація повідомляться і які дії засвоюються – всі ці питання вивчає педагогіка. Учіння не лише озброює людину знаннями, вміннями і навичками, необхідними для різних видів суспільно корисної активності. Воно формує у людини також уміння керувати своїми психічними процесами, вміння вибирати, організовувати і спрямовувати свої дії та операції, навички і досвід у відповідності з завданнями, які розв’язуються. Таким чином учіння готує людину до праці.
Праця являє собою діяльність, спрямовану на виробництво певних суспільно корисних (чи хоча б використовуваних суспільством) продуктів – матеріальних чи ідеальних. Трудова діяльність – провідна, головна діяльність людини. Людство (як вид) перестало б існувати, якщо б перестало працювати. Саме тому, трудова діяльність може розглядатись як специфічна видова поведінка людини, яка забезпечує її виживання, перемогу над іншими видами і використання людиною сил і речовин природи.
Трудова діяльність людей за своєю природою є суспільною. Колективна трудова діяльність виявляється у предметах оточуючого світу їх об’єктивні властивості. Праця примушує обмінюватись інформацією з іншими людьми і закріплювати цю інформацію в особливих комунікативних діях – мовленні. Саме колективна трудова діяльність примушує бачити в інших людях співучасників діяльності. Нарешті, вона вчить скеровувати свої дії ідеальними цілями і визначати їх суспільним досвідом.
Педагогічна діяльність є складною і багатогранною. Специфічні особливості цієї діяльності зумовлені передусім її завданнями та об’єктом. Завдання вчителя полягає в тому, щоб озброювати учнів міцними та глибокими знаннями основ наук, всебічно розвинути їхні здібності. Звідси випливають також вимоги, що їх ставить педагогічна діяльність до її виконавця. Вчителеві потрібно насамперед самому ґрунтовно оволодіти знаннями та вміннями, які він має передати учням, постійно збагачуючи і розширюючи власні знання. Він повинен знати своїх учнів, вікові та індивідуальні особливості їх розвитку, уміти передавати учням знання, якими володіє сам, відповідно організовувати їх пізнавальну та трудову діяльність. Особливо велике значення мають такі риси особистості вчителя, як впливовість, контактність, освіченість, культура мови, переконаність, принциповість, а також інші позитивні риси характеру, такі як любов до своєї професії, любов до дітей, вимогливість і чуйне ставлення до них, педагогічний такт, що ґрунтується на правильному психологічному розумінні конкретної ситуації, в якій йому доводиться діяти, ініціатива в опрацюванні нових прийомів навчально-виховної роботи, невпинне прагнення до вдосконалення власної педагогічної майстерності.