Тема 1. Екскурс в історію антропології.

* Першопочаткові свідчення про природу людини та їх особливості

* Розширення, накопичення та систематизація антропологічних знань

* Становлення антропології як офіційної науки * Сучасний стан

розвитку антропології * Розвиток антропології в Україні.

Першопочаткові свідчення про природу людини та їх особливості.

Антропологія – дуже давня галузь людського знання. Перші свідчення про сутність людини, уявлення про її виникнення й розвиток з’явилися ще в часи античності у працях натурфілософів. І водночас антропологія – наука дуже молода, й така, що інтенсивно розвивається: як офіційна академічна дисципліна вона виникла тільки в кінці ХІХ ст. План нашої лекції відображає чотири основні періоди її передісторії, становлення та розвитку як академічної науки.

Перший період – першопочаткові свідчення про природу людини.

Хронологічні межі: доісторичні епохи, стародавній світ і Середньовіччя (найдавніші часи – ІV, ІІІ ст. до н.е. – до ХІV ст.)

Головна тенденція: домінування «віруючого розуму», знання до пізнання, релігії й магії над наукою. Але поступово до ХІV ст. склалися умови, які визначили відхід магії від науки, що спричинило перший переворот у свідомості людства, внаслідок якого людина звернулася до вивчення земного, біологічного життя людини, а також «людини як суспільної тварини» (цей термін ужив ще Арістотель, але він знайшов утілення в свідомості учених тільки в Х – ХІV ст. – у час становлення та розвитку еволюціонізму та матеріалізму, й то далеко не в усіх).

Питання про сутність людини та її походження хвилювало людство з давніх часів. Пізнання світу й самої себе людиною взагалі почалося з вирішення нею проблеми космології, тобто походження Всесвіту й людини. Слід сказати, що ця проблема не вирішена й досі. Ось яке завдання поставила давня людина перед собою, поклавши його в засади своєї науки і культури! І її відповіддю на нього було створення його величності МІФУ. Мислення давньої людини було моделюючим (парадигматичним), і моделі задавалися саме міфологією. Логіка наукового мислення в давні часи була іншою, ніж сьогодні, але не тому, що давня людина була менш логічною чи аналітичною, ніж нині, а тому, що, як зазначив Клод Леві-Стросс, об’єкти, що піддавалися логічному аналізу, в ті часи й нині, були РІЗНИМИ. Ми зазначали, що вперше термін «антропологія» вжив Арістотель, маючи на увазі саме духовну природу людини, що в свою чергу було виявом ще більш давньої наукової традиції. І то було цілком органічним, оскільки буквальний переклад з грецької терміну «anthropos» (людина) звучить так: «істота, що лине вгору», тобто – в Небо. То ж самозрозуміло, що саме духовна природа робить людину людиною. І саме цей напрям в сучасному людинознавстві розроблений найгірше. А відповідно, якщо сучасна антропологія вивчає більше людське тіло (перша функція антропології), тобто воно, в усіх його проявах, і є предметом наукового пізнання, то давня антропологія піддавала науковому аналізу переважно людську душу (друга функція антропології).

Якщо вжити гегелівську класифікацію наук, згідно з якою вони поділяються на «науки про природу» й «науки про дух», то можна сказати, що в давнину розвивалися переважно «науки про дух», а після наукової революції середини ХVІ – ХVІІ ст. – переважно «науки про природу». Сучасні вчені все більше наполягають на умовності такого поділу наук Гегелем, але вже не тому, що, як трактувала марксистсько-ленінська наука, «дух не існує, а, отже, наук про нього бути не може», а тому, що Дух – теж природа, як також усе більш зростає переконання, що природа є одухотвореною, просто в різних ступенях і проявах. Людина ж далеко не все вхоплює своїми органами почуттів.

Ще давні греки знаходили залишки вимерлих тварин і людей, і їхньою відповіддю на питання, що це таке й звідки узялося, знов таки був МІФ. То була модель трактовки таких речей. І тому греки вважали, що такі викопні залишки – ніщо інше, як залишки гігантів, які насмілилися вступити в бій з богами й були низвергнуті. Імператор Август (14 р. до н.е.), зокрема, мав при своєму дворі цілий палеонтологічний музей. Усе незвичайне активно описувалося; середньовічні араби щодо незвичайних залишків кістяків та інших матеріальних речей, а також щодо якихось аномальних явищ вживали термін «диковинки творінь», усе відносячи до справ Аллаха на землі. Сучасна наука не вважає такі пояснення науковими. Але вони дуже цінні для складання уявлення щодо стилю мислення та особливостей культури давньої людини.

В науці визначальне значення має формування світоглядної парадигми («дисциплінарної матриці», за Т.Куном), яка будується на великому науковому відкритті. Антропологія як академічна наука розвинулася тільки тоді, коли остаточно було вирішене ОСНОВНЕ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ (що первинне – матерія чи свідомість?) на користь матеріалізму, внаслідок чого стався ПЕРЕВОРОТ У СВІДОМОСТІ людей, а далі кумулятивним (накопичувальним) шляхом антропологія почала швидко розвивати напрямки наук про природу людини на ґрунті еволюціонізму. Базовим же науковим відкриттям тут став дарвінізм.

Однак в антропології був представлений і інший напрям, що вивчав духовний устрій людства («науки про дух», але напрямком розвитку від природи людини). Кумулятивний період саме в даному напрямку й дав той «сніговий ком» сучасних галузей антропології. На порядку денному, за логікою, стоїть проблема великого наукового відкриття саме у сфері «наук про дух», щоб виникла можливість зміни наукової парадигми, яка склалася в ХVІІ – ХVІІІ ст. і вже явно застаріла. Все ХХ ст. наука веде розмови про нову наукову революцію (див., зокрема, роботу акад. В.І.Вернадського «Наука как планетарное явление».– М., 1991), а нової наукової парадигми (нової світоглядної моделі – «дисциплінарної матриці») й досі немає.

Висновок: великого наукового відкриття світоглядного значення, яке перегорнуло б усі уявлення про людину, що склалися на сьогодні, ЩЕ НЕМАЄ. Отже, природознавці, які досі вели перед в усіх напрямках антропології, так його й не зробили, незважаючи на всі досягнення фізики торсійних полів, астрофізики, валеології, психології та ін., тобто наук про людину та її мислення; незважаючи навіть на виникнення на стику філософії з природознавством нового наукового напрямку – еонософії («еон» грецькою – вічність) тощо. Логічним буде припущення, що таке відкриття зріє все ж таки в галузі якоїсь з гуманітарних наук.

Як уважають деякі вчені, шлях до того лежить у зміні засадового принципу сучасної науки – антропоцентризму на антропоморфізм (його й притримувалися давні вчені, й саме тому їх мислення й відрізнялося від нашого). Об’єктивна база для того вже є: думка щодо можливості існування, поряд з білково-нуклеїновою, інших форм матерії є на сьогодні одною з головних постуляцій новітнього природознавства. Питання щодо необхідності зміни засадового принципу науки ставить уже сьогодні американська фізична наука (а видатний фізик Макс Планк, зокрема, ставив його ще в 30-х рр. ХХ ст. – див.: «Религия и естествознание // Вопросы философии. – 1990. – №8. – С.25 – 36). Психологічна наука, яка у своїх засадах має парадигму фізики, антропоморфізм уже визнає (див.: Психологическая энциклопедия / Под.ред. Р.Корсини и А.Ауэрбаха. – СПб, 2003), але свого ставлення до нього (обережного й критичного) ще не змінила. І таке становище є природним, адже у фізиків доказова база об’єктивності існування явищ Духу все ще вельми обмежена. Крім того, без наукового відкриття, за закономірністю самого процесу виникнення нових парадигм, зміни в засадових принципах науки неможливі.

Ми так докладно зупинилися на цих теоретичних питаннях, щоб визначити наступне: давні натурфілософи, розвиваючи найперше «науки про дух», а не «науки про природу» (як ми), мали ДЗЕРКАЛЬНЕ по відношенню до нашого бачення світу й людини. Їх відповіді на великі наукові питання, які вони ставили перед собою, не були фантазіями, а мали під собою об’єктивну основу, яку сучасна наука ще тільки починає вивчати. Давні мали свої методики її вивчення й їхні знання закодовані в СИМВОЛІЗМІ. У ньому ж усе має математичну й лінгвістичну основу (тобто – в засаді лежать ЧИСЛО і СЛОВО), а тому не випадковим було, наприклад, те, що давні вавілоняни вміли вирішувати найскладніші рівняння без алгебри, без якої не може обійтися жоден з сучасних математиків, і такі методики на сьогодні втрачені. У давніх була ІНША МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ, принципово відмінна від сучасної. Їхній метод був синтетичним, сучасна ж наука базується на аналітичному, який є протилежністю синтетичному (увага! «Дзеркальність» думки). Тому ми поки що так і не розуміємо глибоко давніх учених, а вони б не зрозуміли нас. У філософії, правда, сьогодні відбувається лінгвістичний поворот, але це ще не вийшло в підручники, а відповідно, ще не засвоюється нинішнім поколінням студентів. Крім того, настійна рекомендація видатного українського історика М.Брайчевського щодо того, що освіта істориків обов’язково повинна мати в базі знань вищу математику, так досі й не врахована.

Античні філософи ж проблему походження людини пояснювали так. Не задовольнившись версією міфу, згідно з якою походження виводилося або прямо до Бога, або до культурного героя як Його втілення, вони шукали природних пояснень і висунули еволюційну ідею. Анаксимандр (610 – 546) писав, що людина з’явилася під впливом сонячних променів – у напіврідкому багні спочатку з’явилися рибоподібні істоти, які вийшли на сушу й перетворилися в людей. Так виникла теорія «самозародження», що буде присутня в науці й у часи Середньовіччя. А Демокрит (470 – 380) та Емпедокл (490 – 430) уже прямо викладали ідеї еволюційного перетворення людини від тваринних предків. Анаксагор (500 – 428) заявляв, що людину від тварини вирізняє наявність руки. Так же говорив і Сократ (469 – 390). Останній був страчений за те, що начебто «придумував нових богів». Маємо в його випадку не вивчену й досі спробу якоїсь релігійної реформи, при тому така ідея явно була пов’язана саме з його антропологічними пошуками. Сполучаючи зазначене з думкою Ісократа (436 – 338) про те, що визначальне значення в розвитку людини має мова, вибудовуємо ланцюжок головних тем («знизу» – «нагору»):

Рука – архаїчна ручна мова (її вивчав у 20-х рр. блискучий лінгвіст М.Я. Марр) – свідомість – Дух (Бог).

Отож, відштовхуючись від трагедії Сократа, розуміємо, що давніх учених не влаштовував не тільки міф як такий, а й політеїзм. Він не давав можливості пояснення ні природи Духу, ні природи людини (додаємо пошуки Платоном «єдиного джерела одного Неба» з «Тімея», а також ідею Аристотеля щодо існування у Всесвіті «нерухомого Рухача». Маємо монотеїстичну тенденцію).

Синтезу натурфілософії й учення про людину здійснив Арістотель (384 – 322). У працях «Історія тварин», «Про частини тварин», «Про виникнення тварин», «Про душу» він заклав основи вивчення людини і тварин (все – в синтезі, бо Арістотель першим і назвав людину «суспільною твариною»). Він розглядав функціональну роль частин тіла, класифікував їх, йому належить ідея «драбини істот», на якій тварини займали певні сходинки згідно зі складністю їхньої організації. Все в річище космізму, що був характерною рисою міфологічної свідомості давньої людини, повністю вписується, бо Всесвіт тоді розглядався як Макрокосм, а людина – як його відображення, мікрокосм. Отже, антропоморфізм, у принципі, не заважає розвитку наукової думки.

Пізніше, в середні віки християнська теологія створить універсальну картину світу під назвою «єдиний ланцюг буття», яка насправді за формою буде нагадувати ніщо інше, як, за спостереженнями Т.Куна та М.Барга, «драбину». «Листвиця-драбина» присутня в Біблії, політичний устрій середньовічних країн наука зве «феодально-ієрархічною драбиною». Отже, перед нами – стрижень як мислення давньої людини, так і створених нею суспільств. Драбина ж має одну особливість – на неї лізуть спочатку нагору, а потім спускаються задом наперед униз. Тому для міфологічної свідомості були характерні зворотність ходу часу й циклізм у сприйнятті дійсності – уявлення про періодичне повторення одного й того ж. Останнє чітко висловив грецький історик Амміан Марцеллін (ІV ст.) у фразі «Все вже було колись». Грецькою «драбина» – klimax, з чого видно, що така «драбинність» характерна і для біологічного життя людини. Оскільки ж «драбину» Т.Кун виявив і в розвитку наукового знання (див.: Кун Т. «Структура научных революций». – М., 1987), то можна додати: і для організації мислення людини також.

Отже, ідею «драбини істот» Аристотеля слід уважати великим науковим відкриттям часів античності, світоглядного значення. Воно й лягло в якості МОДЕЛІ (ПАРАДИГМИ) в підвалини антропологічних знань давніх людей, на якій і розвивалась еволюційна ідея. Але й ідея творення також базувалася на ній, а відповідно, вже тут ми можемо побачити раціональні засади релігії.

Арістотель звертав увагу і на схожість людини з мавпою. «Хоча мавпа менш приваблива, ніж кінь, вона більше схожа на людину», – казав він. Тим не менш, учень Платона Стагіріт не був прихильником еволюціоністської ідеї. В зовнішній схожості організмів він бачив тільки варіації однієї першопочаткової форми. Розвивав антропологічні уявлення й римлянин Пліній Старший (поч. н.е.). У цілому, через те, що давні вчені віддавали перевагу розвитку «наук про дух», головною галуззю антропологічних узагальнень була ФІЛОСОФІЯ.

Однак існувало ще одне джерело антропологічних знань – МЕДИЦИНА. Один з великих учених давнини Гіпократ (460 – 356) вивчав вплив клімату на організми (хоча поняття «географія», як зазначив Рене Генон, у давнину мало інше звучання, ніж нині), йому ж належить учення про темпераменти, побудоване на уявленні про чотири соки організму, переважання одного з яких відповідає певному темпераменту: крові – для сангвініка, жовтої жовчі – для холерика, чорної жовчі – для меланхоліка, слизі – для флегматика. Все відповідало ученню про чотири елементи світу, притаманне міфології, розвиваючи яке мілетська школа натурфілософії споріднювала вогонь з кров’ю, повітря – зі слиззю, воду з жовтою жовчю, а землю – з жовчю чорною. Римський учений, анатом Клавдій Гален (131 – 201) (робота «Про призначення частин людського тіла»), як і Арістотель, не вважав, що людина розумна тому, що в неї є рука, а природа тому й дала їй розум, що в неї є рука. В книзі Галена є 200 помилок, які могли з’явитися саме тому, що, відмічаючи велику схожість людини з мавпою, він анатомував мавп, а не людей, бо це було заборонено.

В середні віки наука була загальмована в розвитку на 1000 років. Церква не допускала ніяких інших тлумачень походження людини, крім біблійної версії. Людей переслідували і вбивали навіть за думку, що люди були до Адама, хоча про це є інформація в самій Біблії (див. Кн. Бут. про створення в день Шостий безіменної пари, яка передувала парі Сьомого дня – Адаму і Єві). Хоча сучасні дослідження показують, що не все в ті часи було просто, наука все-одно розвивалася (та ж астрологія, наприклад). Проблема, схоже, була в методиках отримання інформації: дивилися: чи сама людина звичайними методами дійшла до певних висновків, чи вживала методики, які були забороненими (герметизм). В Ібн Сіни, зокрема, в роботах фігурує термін «вкушення знань» (заук), опис якого схожий на герметичну методику. Фома Аквінській запекло боровся з авероїзмом, що виник в Європі на грунті вчення арабського філософа Ібн Рушда. Напевне, зробили висновок, що й Ібн Рушд використовував «заук» (хоча, скоріш за все, так воно й було). Самі ж богослови вживали і вживають герметичні технології. Проте, напевне, вважають, що їм можна (бо висвячені в сан і є монахами), а іншим – ні. Церква тримала монополію в цій сфері, тримає й досі, не хотіла і не хоче нею поступатись. Але й з цим не все просто. Того ж Джордано Бруно було спалено на вогнищі не тільки за те, що твердив, що не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки, про що Римські папи знали вже не менш, як 300 років на той час, а перш за все, тому, що він був одним з активних діячів таємного товариства сатаністів.

Так наявно проявилося те, що для церкви важливо було насамперед те, звідки й як отримав учений інформацію (проблема методу). Далі ж вона лінійно оцінювала, зважаючи на домінуюче моралістичний характер християнства, на добро підуть ці знання (а таким церква вважала тільки те, що відходить від неї самої), чи на зло (сюди залучалося все інше). Прогрес, як правило, не вбачався ні в чому, що теж було об’єктивним, бо давнім був притаманний аґенетичний світогляд, тобто позбавлений поняття розвитку (ґенези). Ось – великий негатив бінарності свідомості, якщо одна з опозицій монополізує впливи на свідомість людей. Принагідно зазначимо, що вчений, за будь-яких умов, навіть при загрозі бути спаленим на вогнищі, не має права обмежувати себе в пошуку джерел інформації.

Прорив у науці стався з початком великих географічних відкриттів та появи вчення Коперніка, які «розсунули землю і небо». Вчені Європи накопичили багато матеріалів про народи Азії, їх побут, культуру, релігійне життя, що мало велике значення для розвитку науки.

Розширення, накопичення та систематизація антропологічних знань.

Другий період розвитку антропології: розширення, накопичення та систематизація антропологічних знань.

Хронологічні межі: Епоха Відродження – епоха Просвітництва включно (ХV – ХVІІІ ст.).

Головна тенденція: наукова революція середини ХVІ – ХVІІ ст. і другий переворот (остаточний) у свідомості людства, результатом якого був рішучий крок у бік матеріалізму та еволюціонізму. Переворот у «картині світу».

Епоха Відродження протиставила аскетизму Середньовіччя захоплення людиною, її фізичною й духовною міццю. Скульптор Бенвенуто Челіні називав людські кістки прекрасними і вчив учнів саме так їх розуміти. Цю епоху вирізняють великі успіхи в галузі анатомії людини. Реформатором анатомії був Везалій (ХVІ ст.), який написав твір «Фабрика людського тіла», в якому вже в назві видний механіцизм у сприйнятті людини, якого ще не було в ХІV – ХV ст., час Ренесансу.

Однією з перших праць уже з власне антропології була книга М.Хундта «Антропологія про гідність, природу і властивості людини, про елементи, частини і члени людського тіла» (1501 р., м. Лейпциг). Як бачимо, анатомічна частина в ній – остання, починається ж книга з аналізу все ж таки моральних речей. Інші антропологічні праці ХVІ – ХVІІ ст. проявляють наявне «коливання» наукової думки: одні вчені пишуть роботи про природні властивості тіла людини, інші – з антропологічної психології – про людську душу. Отож, у науці в той час ще не відбувся рішучий розрив зі старою парадигмою.

В епоху Просвітництва французькі енциклопедисти (вони були насамперед філософами) під терміном «антропологія» розуміли всю сукупність знань про людину. Німецькі філософи кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., зокрема, І.Кант, включали в антропологію проблеми психології. Але рішучий крок уперед антропологія зробила тільки після появи в 1859 р. роботи Чарльза Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору». Головною заслугою Дарвіна було те, що він довів, що види розвиваються (теологія ж це заперечувала; наука до нього теж не мала щодо того однозначної думки). Й у 2000 р. Римський папа Іоанн Павло ІІ у Енцикліці, присвяченій розвитку науки, зазначив, що сьогодні католицька теологія визнає таке відкриття Дарвіна великим. Але водночас Папа зауважив, що, незважаючи на розвиток, види все ж таки один в інший не переходять, це положення так і залишилося без доказів.

Німецький учений Ернст Геккель (1834 – 1919) у творі «Природна історія світобудови» зробив спробу побудувати родовід людства, УПЕРШЕ висунувши думку про існування в минулому проміжної форми, що зв’язує мавпу й людину. Ця форма, – писав він, – «мавполюдина» – пітекантроп ще науці невідома, тому її можна назвати «недостаючою ланкою» (англ.: missing link). З цього моменту те, що отримало назву дарвінізму, вже безперешкодно пішло в науку. Геккеля, правда, дуже скоро цілком аргументовано звинуватили в фальсифікації доказів, але то вже не мало сенсу – наука виказала якусь дивну внутрішню потребу в дарвінізмі. Безумовно, й потреба в розвитку бінарної опозиції теологічному поясненню походження людини існувала, але й факт можливості певного соціального замовлення «на дарвінізм» відкидати не можна (як твердять деякі американські археологи, це з поч. ХХ ст. фінансується Фондом Рокфеллера. – Див.: Кремо М., Томпсон Р. Неизвестная история человечества. – М., 2002).

Становлення антропології як офіційної науки.

Третій період розвитку антропології: становлення антропології як офіційної науки.

Хронологічні межі: друга половина ХІХ ст.

Головна тенденція: безконкурентне панування дарвінізму в усіх науках про людину.

Друга половина ХІХ ст. – період складання антропологічних товариств, здобуття антропологією статусу академічної науки. Одним із засновників академічної антропології був Поль Брока, який заснував Перше антропологічне товариство в Парижі в 1862 р. Другий центр антропології – Лондонське антропологічне товариство виникло в 1863 р. У тому ж році було створено й відділ антропології та етнографії при Московському товаристві шанувальників природознавства. Пізніше з’являються антропологічні товариства в Німеччині й Італії. Створення ж наукових співтовариств – важлива ознака перемоги нової наукової парадигми (в даному випадку – еволюціонізму). Перший у світі факультет соціології в Чиказькому університеті (1892 р.) об’єднував соціологію й антропологію. Довгі роки антропологія вважалася академічним партнером соціології. У 20-х рр. ХХ ст. в США вже існувала величезна кількість департаментів соціології й антропології. Тільки з 1965 р., коли антропологія отримала статус незалежної академічної дисципліни, ці департаменти розділилися. У Великобританії академічна соціологія з самого початку розвивалася в тісному союзі з соціальною антропологією. У США соціологія домінувала над антропологією, в Англії й Франції ж поступалася їй.

Отже, як самостійна наука антропологія сформувалася в середині ХІХ ст., отримавши найбільший розвиток у Великобританії й США. У Великобританії антропологія розвивалася на етнографічному матеріалі, який учені набували за межами країни – в численних колоніях. В інших країнах Європи антропологія складалася на базі місцевого фольклору й селянської культури, була спрямованою якби всередину соціального організму й частіше називалася етнологією. У США антропологія формувалася на специфічному культурному ареалі – вивченні життя американських індіанців, корінних мешканців континенту. Але сьогодні все більший акцент робиться саме на гуманістичному аспекті антропології. Американський антрополог Конрад Кaттак пише: „Запевняю вас, що антропологія – щось набагато більше, ніж тільки вивчення примітивних суспільств. В її горизонт потрапляють буквально всі суспільства – і давні, й сучасні, і вона намагається описати їх, порівнюючи й зіставляючи одне з одним. У той же час будь-яка інша соціальна наука не виходить за межі одного типу суспільства, як правило, індустріального, що описується на прикладі США чи Канади. Тільки антропологія надає людині унікальну можливість побувати одразу в усіх суспільствах, розглянути їх у кросс-культурній перспективі, тобто порівнюючи традиції й звичаї різних країн” (Kattak C.P. The Exploration of Human Diversity. – N.Y.: McGraw-Hill, 1994. – P.2).

Сучасний стан розвитку антропології. Розвиток антропології в Україні.

Четвертий етап розвитку антропології: сучасний період (ХХ – поч. ХХІ ст.).

Головна тенденція: «антропологізація» науки як провідна тенденція в ґенезі сучасної наукової думки.

Центр тяжіння в західній антропології поступово змістився в бік еволюційної й соціальної (або культурної) антропології. Так є й зараз. У СРСР головні центри знаходились у Москві, хоча існували центри також у Сухумі й Ленінграді. Нині в Російській Федерації маються три центри антропологічних досліджень: два – в Московському університеті й один – у Російській Академії наук. На пострадянському просторі також іде процес зсуву антропології в бік її розвитку як науки соціальної, а в Україні ще й помітніше, ніж в Російській Федерації (де соціальна й історична антропологія ще розділені), йде розвиток її за філософським напрямком (виникли філософська антропологія й соціально-історична антропологія)

Розвиток антропології в Україні. Як і повсюди, власне антропологічні дослідження в Україні були започатковані лише в другій половині. ХІХ ст. Але вже у працях останньої третини ХVІІІ ст. можна знайти відомості з расознавства. Так, Опанас Шафронський у «Чернігівського намісництва топографічному описі» (1786) подав, що в Чернігівському Поліссі «народ взагалі невисокий на зріст і білявий», у середній смузі Лівобережжя – «середній на зріст, трохи вищій від перших і темніший волоссям», у південно-східній – «взагалі високий на зріст, худорлявий, обличчям смуглявий і волоссям темно-русий». Подібні фрагментарні свідчення маються в багатьох етнографічних роботах 1-ї половини ХІХ ст.

Цікава сторінка науки про людину пов’язана з першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем (1804 – 1874). У 1831 р. він опублікував в московському журналі «Телескоп» статтю «Про людину: із скороченої системи тваринного царства», в якій наголосив, що людина будовою «схожа зі звірами (особливо орангом), тому зоологи об’єднують її з ними в один клас під іменем ссавців». Однак у морфології людини є й значні відмінності від тварин: її тіло пристосоване «для розвитку в неї духовного життя» (увага! Напрямок «науки про дух»). Визначальними рисами людини, за Максимовичем, є наявність великого, добре розвинутого головного мозку; особлива будова черепа; вертикальна постава тіла; рука, пристосована для вільного дотику тощо. Вчений називав людину теплокровним ссавцем, живородящою твариною, що відзначається тривалим дитинством, дворукою, здатною до вимови слів. Він стояв на позиціях моноцентризму, вважаючи, що людство належить до одного біологічного виду.

Фізичні риси українців знайшли відображення в рукописній праці «Етнографічний опис селян Київської губернії» (1854) відомого вченого, француза за походженням Делафліза. «Жителі Київської губернії, – писав він, – мають такі риси: обличчя овальне…, губи рідко товсті, кістки вилиць мало опуклі… Волосся в чоловіків так само, як і в жінок, частіше русяве, аніж чорне або світле, очі найчастіше не чорні, а блакитні й сірі. В чоловіків брови й борода переважно густі… Зріст високий, особливо в мешканців південної частини губернії… Але селяни, які проживають на півдні від Києва, в Радомишльському повіті, загалом менші на зріст, не такі міцні, волосся в них здебільшого світле, очі ж блакитні». Тут видно, що автор правильно побачив відмінність між центральноукраїнським і деснянським антропологічними типами.

Першу спробу визначити фізичні риси українців на підставі масових обстежень зробив відомий вітчизняний етнолог Павло Чубинський (1839 – 1884) у сьомому томі своїх «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський Край». Використавши дані, зібрані лікарями рекрутських комісій (було обстежено 1366 молодих чоловіків), Чубинський докладно описав усі особливості антропологічних даних, пов’язуючи відмінності зі впливами тюркського, південно-слов’янського й румунського компонентів.

Засновником же власне української антропології став Федір Вовк (1849 – 1918), який був послідовником французької антропологічної школи. Він підготував і захистив у Сорбонні докторську дисертацію «Скелетні видозміни ступні у приматів та в людських расах». За наукові заслуги вчений отримав від Паризького антропологічного товариства медаль П.Брока та премію ім.Е.Годара. Згодом він мав і премію ім. акад. К.Бера від Російської АН. На поч. ХХ ст. він здійснив кілька експедицій по Західній Україні, де збирав етнографічні та антропологічні дані, які потім узагальнив у роботі «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини» (1908), в якій уперше обґрунтував положення про те, що українці належать до високорослої, темнопігментованої, круглоголової адріатичної раси, виділеної Денікером серед південних слов’ян.

У 1906 р. Ф.Вовк повернувся в Росію й став співробітником Російського музею в Петербурзі, а згодом професором Петербурзького університету. З групою студентів і молодих учених він організував збирання антропологічних матеріалів по Україні та суміжних теренах, де компактно проживали українці (Курщина, Кубань, Подоння та ін.). Вовк узагальнив їх у великій статті «Антропологічні особливості українського народу» (1918). Він дійшов до висновку про антропологічну однорідність українського народу. На його думку, українці належать до адріатичної, або динарської раси, виявляючи морфологічну спорідненість з південними та західними слов’янами (за виключенням поляків). Сучасні дані загалом підтверджують висновки Вовка: там, де були вогнища Трипільської культури (у поляків, до речі, її майже немає, тільки на півдні країни), там мається динарський расовий тип. Все своє життя Вовк мріяв повернутися в Україну, і в 1918 році його було обрано професором кафедри географії та антропології Київського університету, але по дорозі на Батьківщину 75-річний вчений застудився у промерзлому вагоні й скоро помер.

У 20-х рр. учень Ф.Вовка О.Алеппо за неймовірно важких умов перевіз з Петрограду до Києва архів, книгозбірню (більше 8 тис. томів), антропологічні та етнографічні колекції свого вчителя. Всі матеріали були поміщені в Музеї (згодом – Кабінеті) ім. Ф.Вовка Української Академії Наук, який складався з трьох частин: етнографії, антропології й первісної історії. Тут були краніологічні колекції, муляжі, предмети матеріальної культури давнього населення України та інші речі. Послідовники Ф.Вовка А.Носов та М.Мушкет, незважаючи на хронічний брак коштів, обстежили кілька територіальних груп українців Поділля, Центральної та Південної України, татар Криму, поляків та ін. У 1927 р. при Кабінеті організувався гурток-практикум для молодих учених, де читалися лекції та проводилися практичні заняття. Але на поч. 30-х рр. цей антропологічний осередок, який продовжував традиції школи Вовка, було закрито, а його керівника М.Рудницького заслано до Пермської області Росії.

У 20-х рр. ще одним центром досліджень у галузі антропології став Харків. Тут були створені антропологічні кафедри, кабінети й лабораторії – в Медичному інституті, Інституті ортопедії й травматології, Українському інституті психоневрологічного аналізу та ін. В останньому було створене антропологічне відділення, де мався музей. Широке визнання здобула й діяльність колективу антропологів Харківського інституту народної освіти. На чолі з проф. Л.Ніколаєвим антропологи зосередилися на вивченні питань фізичного розвитку різних вікових груп населення з урахуванням впливу зовнішнього середовища та спадкових факторів. Наприкінці 20 – на початку 30-х рр. вони зібрали великий матеріал з морфології людності Лівобережної України, їхні обчислення та шкали використовувалися при масовому виготовленні одягу. Одночасно харківські антропологи запровадили до наукового обігу дані з гематології, що не втратили свого значення й сьогодні. В цих же роках антропологічні центри діяли ще в Одесі, Дніпропетровську, Сімферополі. Але всі вони були ліквідовані на початку 30-х рр. у зв’язку із загальним наступом тоталітарного радянського режиму на українську науку.

У Львові в цей час працювали учні Ф.Вовка С.Руденко та І.Раковський, які намагалися переглянути висновки свого вчителя. Так, вони вважали, що український народ є мішаниною принаймні 6 європейських типів, з яких головними є адріатичний, або динарський (44,5%) та альпійський (22%) – менш високорослий, але теж темнопігментований і брахіцефальний. Альпо-адріатичний тип вони називали, як і їхній вчитель, «українським расовим типом», який кожному антропологу одразу впадає в око. Схожих поглядів дотримуються й деякі сучасні фахівці. [Природно, що за такі речі переслідували українців в СРСР, адже то були підстави до того, щоб говорити про «українську расу». Власне, відомий український історіософ Юрій Липа і мав роботу з такою назвою. На жаль, вона не доступна до читання й сьогодні].

У повоєнний час в Україні вже не було жодного антропологічного осередку. Новий етап у розвитку української антропології почався в сер.50-х рр., коли в Києві, в академічному Інституті, що згодом отримає ім’я М.Рильського, виникла група антропологів під керівництвом акад. І.Підоплічка. Так розпочалися планомірні дослідження в галузі етнічної антропології України. В 1956 р. почала діяти Українська антропологічна експедиція, що вела польові дослідження. В.Дяченко узагальнив накопичені дані в монографії «Антропологічний склад українського народу» (1965), де навів матеріали щодо географічного розподілу соматологічних ознак на терені України й підкреслив загальну антропологічну характеристику українців на тлі етнічних груп суміжних регіонів. Він виділив в Україні п’ять антропологічних областей, мешканці яких розрізняються між собою забарвленням волосся й очей, будовою обличчя, зростом та іншими ознаками. Але висновки про напрями генетичних зв’язків не знайшли підтримки з боку інших учених.

У другій половині 60-х рр. були розгорнуті широкі гематологічні дослідження. Їхні підсумки були узагальнені у праці Є.Данилової «Гематологічна типологія українського народу в зв’язку з питаннями етногенезу» (1971), де на підставі вивчення груп крові було зроблено висновок: українці належать до одного типу, а в межах його виділяються п’ять гено-географічних груп. Ці положення були доповнені в монографії Р.Старовойтової «Гено-географія Середньої Наддніпрянщини» (1978). У ті ж роки ґрунтовно почав працювати й С. Сегеда – автор сучасних українських підручників з антропології.

На сьогодні ж у нашій країні залишився тільки один антропологічний осередок – сектор палеоантропології Інститут археології Національної Академії наук України.

ВИСНОВКИ.

І. Серед соціальних наук сьогодні антропологія, яка є однією з найдавніших наук, посідає особливе місце, оскільки простежує становлення людського роду протягом кількох мільйонів років. Антропологія вивчає еволюцію економічної, соціальної, політичної й духовної сфери людського суспільства. Вона має не тільки найширший часовий діапазон дослідження людини, а й найрізноманітнішу тематику. На стиках різних напрямків і наук виникли її різні галузі, в т.ч. і соціально-історична антропологія. Ця наука дозволяє ширше поглянути на людське суспільство, не обмежуючись тільки його цивілізаційними та державними формами, а приділяючи велику увагу й суспільству традиційному, прослідкувати динаміку розвитку культурних цінностей, допомагаючи людині пізнавати не тільки культуру свого народу, а й інші культури, розуміти й цінувати їх та їхні здобутки. Антропологія має свої власні методи дослідження. Становлення ж її предмету й нині все ще триває. Це – наука й дуже давня, й одночасно дуже молода.

ІІ. Головним питанням антропології було й залишається питання щодо походження людини. Як і в часи античності, наука й релігія по-різному відповідають на таке фундаментальне питання. Між ними й досі триває багатотисячолітній конфлікт. Узгодження позицій може мати витоки з розуміння, що наука й релігія займаються просто різними видами знання. Наука, по суті, має справу тільки зі знанням, що походить від природного світу навколо нас. Це природа, яку можна спостерігати на підставі досвіду, відносно чого можна перевіряти теорії, й, коли знадобиться, міняти їх чи відкидати. З іншого боку, релігія має справу з тим, що визначається, як «надприродне». Ця область знаходиться ПОКИ ЩО (бо наука невимірна) за межами наукового дослідження, яку, однак, наука не має права відкидати чи підтверджувати, тому що для того й іншого у неї немає засобів чи тестів. Тому конфлікт між наукою й релігією не можна вважати об’єктивно неминучим і нездоланним. Релігія й наука просто діють у різних площинах. І це означає, що людина вповні може притримуватися і наукових, і релігійних пояснень походження людини. Інші аспекти здатні допомогти в подальших роз’ясненнях різниці між наукою й релігією.

Ключові поняття: міф, міфологічне мислення, філософія, основне питання філософії, «науки про природу», «науки про дух», еволюціонізм, дарвінізм, антропоцентризм, антропоморфізм, символізм, аналітичний метод науки, синтетичний метод, «єдиний ланцюг буття», парадигма, раціоналізм.

Контрольні запитання:

1. Що таке антропологія? Надайте їй визначення, показавши його зміни, які відбулися протягом історичного розвитку цієї науки.

2. Що таке соціально-історична антропологія? Які ще галузі антропологічної науки ви знаєте?

3. Хто автор терміну «антропологія»? Що означає цей термін?

4. Які періоди в розвитку антропології ви знаєте?

5. Розкрийте зміст першопочаткових антропологічних уявлень людства.

6. Яким був розвиток антропології в час після наукової революції ХVІ – ХVІІ ст.?

7. Назвіть основні школи й напрямки сучасної антропології.

8. Дайте загальну характеристику розвитку антропології в Україні.

9. Розкрийте методи антропологічної науки.