Розділ іv традиційне суспільство

Тема 6. Еволюція і типологія суспільств.

* Давні спроби систематизації історичного процесу та їх прояви в історичній науці * Зіставлення давніх та сучасних періодизацій * Варіанти типології суспільств.

Давні спроби систематизації історичного процесу та їхні прояви в історичній науці.

Спроби людини надати певну систематизацію історії людства тягнуться в далеку давнину. Ця дія має велике значення для формування й розвитку історичного мислення, адже допомагає виявити й вивчити закономірності історичного процесу, а відповідно й сформувати правильну картину світу.

Циклічний напрям філософсько-історичної думки. В античній філософії панувала ідея коловороту в еволюції світу й суспільства. Індійська релігія визнавала закон поступового одухотворення природи, який здійснювався завдяки диханню Брахми. Кожен раз після чергової епохи небуття з’являється більш досконала людська раса, але вона проходить ті ж чотири юги (ери) розвитку за нисходженням від Золотого віку, де царює Істина, Добро і Краса, до віку залізного (Калі-юга), зануреного в Зло, Брехню й Мерзоти. Про п’ять поколінь, що історично змінюють одне інше, – Золоте, Срібне, Бронзове, Героїчне й Залізне, – вчив також грецький поет Гесіод (8 – 7 ст. до н.е.). Геракліт уважав, що світ у цілому, й суспільство зокрема, час від часу гинуть у світовій пожежі, а потім відроджуються в тому ж вигляді.

Ідея історичних циклів не нова. Римський історик Полібій на поч. н.е. у 40-томній «Всесвітній історії» й китайський історик Сима Цянь у «Історичних записках» розглядали історію суспільства як коловорот, циклічний рух. Їх концепції, створені абсолютно незалежно одна від одної, відзначаються вражаючою подібністю за вузловими моментами. Обидва в розробці концепції виходили з історії власного народу; обидва дійшли до висновку, що народ здійснює свою життєдіяльність за певним циклом; обидва доводять це на матеріалах розгляду політичної сфери. Полібій – на прикладі зміни форм влади, Сима Цянь – принципів влади. Обидва вважали, що життєве коло кожного народу вичерпується саме трьома формами чи принципами влади. І нарешті, обидва рушієм історичного процесу вважали переродження відповідного принципу чи форми влади на свою протилежність і, як наслідок, – перехід до іншої форми чи принципу влади. Ідею великих історичних циклів в часи середньовіччя висунув арабський історик ал-Біруні, а через 200 років (ХІV ст.) цю ідею розвинув Ібн Халдун з Туніса.

Ідея нециклічної спрямованості історії з’явилася в рамках християнської есхатології (від грецьк. eschatos – останній, конечний). Згідно з цим ученням, людство приречене на історію Божественним прокляттям, і сам Божественний промисел веде його, через ряд етапів, до страшного суду й перепинення земної історії. Видатним представником цього напрямку був Аврелій Августин (354 – 430), який заклав на весь час Середньовіччя саме таку парадигму бачення історичного процесу.

Ідею циклів у історичному процесі в Європі відродить у часи Відродження Н. Макіавеллі, а трохи пізніше – Т.Кампанелла (обидва – італійці). Але ідеї про коловоротний за своїм характером рух людського суспільства у них свого розгорнутого висвітлення ще не знайшли. Вперше їх системну й докладну розробку в контексті західноєвропейської культури здійснив знову ж таки італійський історик Джамбаттіста Віко в своїх «Основах нової науки про загальну природу націй» (1725 р.). А німецький філософ і історик Йоган Гердер в кінці ХVІІІ ст. у роботі «Ідеї до філософії історії людства» підкреслював генетичні початки в історії, періодичні перевороти між епохами космічного масштабу. Дж.Віко вважав, що всі нації проходять три епохи, відмічені характерною формою правління. Перша – божественна, коли немає ще держави, а в суспільстві правлять жерці; друга – героїчна, яку відрізняє аристократична держава; третя – людська, формою правління в якій є республіка або представницька монархія. По завершенні третьої епохи нація впадає в смертельну кризу.

Прогресистський напрям філософсько-історичної думки. Цей підхід свого світового значення набув у ході теоретичного обґрунтування, утвердження та широкої експансії християнства. Докладніше обґрунтування з теологічних позицій цього підходу започатковується в період патристики. Класичним представником теологічного тлумачення історії як поступальної зміни різних епох став Аврелій Августин. Він був чи не першим філософом історії, який створив глобальну теорію історичного поступу. Він цим заклав таку парадигму бачення історичного процесу, яка безконкурентно протрималася в історіографії до самого кінця епохи Середньовіччя. Філософсько-історична концепція Августина міститься головно в його роботі «Про град Божий». Спрямованість історії людства Августин визначає двома катастрофами світового значення, що є своєрідними полюсами силового поля історичного процесу: гріхопадінням Адама і Єви та Страшним судом. Все, що відбувається між цими двома подіями, і становить, власне, зміст всесвітньої історії, яка є реалізацією початкового Божественного задуму. Періодизацій всесвітньої історії Августин знав кілька, всі вони базувалися на Біблії. Прогресизм з’являється і в просвітницькій філософії історії – у праці Ш.Л.Монтеск’є «Про дух законів», хоча родоначальником власне просвітницької концепції історичного процесу був Вольтер, який теж був прогресистом. Подальшу конкретизацію його концепція набула в роботах А.Тюрго та Ж.Кондорсе. Йоган Гердер, хоча й висловлював певні циклістичні думки, але в цілому був прогресистом теж. Цю ідею підтримали у ХVІІІ – ХІХ ст. І.Кант, Г.Фіхте, Ф.В.Шеллінг, Г.Гегель, К.Маркс, Ф.Енгельс.

Регресистський напрям в розумінні еволюції суспільства. Одним з перших трактувань історії як процесу деградації були погляди Гесіода. З п’яти віків, на які він поділяє історію, принаймні три періоди – золотий, срібний, мідний – чітко ієрархізуються, утворюючи регресистський ряд. У Китаї вже Лао-цзи та Конфуцій теж тяжіють до цього розуміння історичного процесу. Європейська історіографія звертається до регресисткоої версії історії в ХVІ ст. в особі історичного скептика Мішеля Монтеня. Наступний етап формування цього напрямку в філософії історії пов’язаний з Ж.Ж.Руссо, хоча його можна назвати регресистом з певними застереженнями.

Періодизаційні схеми історичного процесу. В сучасній науці існують різні варіанти періодизації історії суспільства. Все залежить від того, під яким кутом зору дивитися на історію суспільства, який критерій брати за основу й уважати стрижнем типології, наприклад, знаряддя праці, спосіб виробництва, тип технології, образ життя, господарський уклад, рівень розвитку культури чи політичний режим.

У 1962 р. відомий антрополог Елман Сервіс виділив чотири етапи чи рівні соціальної й політичної організації суспільства: локальна група (band), плем’я (tribe), вожацтво (chiefdom) і держава (state). Локальна група – невелике співтовариство збирачів, засноване на родинних відносинах. Племена займаються неінтенсивним виробництвом їжі (городництво й скотарство). У них є поселення, але немає управління (централізованої влади) і соціальних класів (соціально-економічної стратифікації). У керівництва племені ще не існує легітимних засобів нав’язування своєї волі іншим у процесі прийняття політичних рішень. Община (територіальна) – форма соціально-політичної організації, проміжна між племенем і державою – має диференційований доступ до коштів і постійну соціально-політичну організацію. Держава – така форма соціально-політичної організації, яка заснована на централізованому управлінні й соціально-економічній стратифікації.

Можна обрати в якості засади типології історії суспільства не політичний устрій, а, як це роблять історики, археологи, етнографи, – тип знарядь праці. Тут має значення їх зміна, тому розрізняться кам’яна, бронзова й залізна доба. Палеоліт (давньокам’яний вік) поділяється на ряд стадій: ранній (нижній) палеоліт, що включає олдувайський період (3 – 1,5 млн. рр. тому), ашель (1,5 млн. – 100 тис. рр.. тому), муст’є чи середній палеоліт (100 – 40 тис. рр. тому) і пізній (верхній) палеоліт (40 – 10 тис. рр. до н.е.). Мезоліт тривав від 10 до 8 – 7 тис. рр. до н.е., неоліт – 8 – 7 тис. до 5 – 4 тис. рр. до н.е., енеоліт – 4 – 3 тис. рр. до н.е. Пріоритет тут належить Г.Мортільє (1869 р.). Нині його періодизація, з деякими уточненнями, вважається класичною. Згідно з нею, розрізняють древній (нижній) палеоліт – протоліт, з найдавнішими культурними ступенями – абвильською, ашельською і муст’єрською, і пізній (верхній) палеоліт – міоліт, з культурними ступенями – орін’якською, солютрейською та мадленською. Всі ці ступені розрізняються засобами обробки каменя.

В якості критерія можна обрати комунікативні технології, й тоді ми отримаємо, слідом за відомим канадським соціологом Маршаллом Маклюеном, щось на кшталт культурологічної типології суспільств. Історію людства він ділить на чотири періоди:

1) племінне суспільство, коли людина жила в усно-акустичному світі, структуру якого визначали міфи й ритуали;

2) тисячоліття фонетичного письма. Писемність перевела акустичне сприйняття в зорове, і цей комунікативний період підірвав племінне суспільство. Абетка, поряд з менш важливими засобами комунікацій – колесом і дорогою, стала головною пружиною суспільно-економічного руху відповідної епохи;

3) наступний етап був пов’язаний з «галактикою Гутенберга» і тривав 500 років. Винахід книгодрукування був джерелом усіх наступних процесів, які склали зміст капіталістичної формації, що розвивалася. Становлення національних держав, індустріалізація, формування масових ринків, розповсюдження грамотності, освіти, науки й культури тощо бере початок зі створення Гутенбергом друкарського верстата. Друк підірвав корпоративні основи середньовічного європейського суспільства й розчистив шлях капіталістичній конкуренції, спеціалізації, кооперації, що сприяли зростанню капіталів і переходу до індустріального суспільства;

4) перехід до сучасної електронної цивілізації. Нині, твердить Маклюен, відбувається черговий катастрофічний комунікаційний вибух культури, що повністю перекроює життя людини й суспільства.

Можна також узяти за базу класифікації еволюції суспільств взаємовідносини людей, їх звичаї і традиції, сімейний уклад, образ життя й форми соціальної організації. Одним з перших по цьому шляху пішов американський етнограф Л.Морган, завдяки якому широко відомою серед неспеціалістів отримала типологія: дикість, варварство і цивілізація. При цьому дикість співпадала з палеолітом, а варварство – з часом переходу від неоліту до віку заліза.

Зіставлення давніх і сучасних періодизацій.

У систематизації історичного процесу періодизація займає важливе місце насамперед тому, що вона відіграє важливу роль в структуралізації історичного мислення. У своєму розвитку періодизація історії пройшла кілька етапів: 1) міфологічна періодизація, 2) теологічна, 3) наукова.

Найдавніші варіанти періодизацій історії людства представлені ще в міфах, які склалися не пізніше ІІІ – ІІ тис. до н.е. (тобто – в епоху бронзи). Міфи дають кілька таких схем. Одна з них представлена в шумерів в історії богів. Історія тут поділена на дві частини – ранню (час привласнюючого господарства) й пізню (час виробляючого господарства, для ведення якого старшими богами виліплюються нові). Кожен період починається з певного рішення чи поступка верховних богів і відповідає нашим сучасним уявленням щодо окремих епох:

1. період збиральництва в умовах сучасної рослинності (мезоліт);

1. період появи й

2. період утвердження тваринництва і мотичного землеробства

(протонеоліт і неоліт);

3. період появи орного землеробства, загонного утримання скота,

розвиненого ткацтва, перетворення землеробства у основу господарства (енеоліт).

Друга шумерська періодизація присвячена життю людей, найдавніші з яких також були виліплені богами з глини. Перший період, що почався після появи виробляючого господарства, умовно був названий дослідником шумерських джерел Д.Редером «золотим віком». Рання частина «золотого віку» охоплює життя перших народів у кровноспоріднених групах, яке протікало мирно і в достатку. Вони займалиься землеробством, розведенням дрібного рогатого скота, ткальством, будівництвом домів з баштами. Пізня виокремлює епоху міжетнічних і соціальних конфліктів та війн. Тоді з’являється розвинута архітектура, у т.ч. й фортифікаційна. Обидві частини віку відповідають рівню епохи протонеоліту Близького Сходу, в кінці якої існували протоміські поселення з могутніми оборонними спорудами. Наступний період («срібний вік», по Д.Редеру), що складається також з двох етапів, має риси неоліту Близького Сходу. Він закінчився Великим потопом, від якого врятувався тільки Зіусудра зі своєю сім’єю. Вчені відносять покоління вже післяпотопних нащадків Зіусудри до бронзової доби. В цілому ж, «міфічні» періодизації відобразили точно п’ять основних періодів в історії людства: мезоліт, протонеоліт, неоліт, енеоліт, а також початок бронзового віку. Причому, і в протонеоліті, і в неоліті, і в бронзовому віці виділені чітко їхні частини.

Близькою до месопотамської можна вважати «міфічну» історію греків, розпочату Платоном в «Політиці» й продовжену в «Законах». Згідно з Платоном, в умовах м’якого клімату в перший період на землі жили боги й «земнонароджені» люди нижчої формації. Вони займалися привласнюючим господарством, не вважалися предками греків, не мали одягу, не знали своєї історії й таїни дітонародження (як бачимо, чітко зазначається те, що вважається ознакою мислення людини, чого ще ті істоти не мали, як також і підкреслена відсутність зв’язку з ними сучасних людей, у даному випадку – греків). Образ життя «земнонароджених» за сучасною періодизацією відповідає мезоліту. Внаслідок катастрофи – зміни обертання Всесвіту й наступного його відновлення – «земнонарджені» загинули й з’явилися «ранні предки» греків, що стало початком наступного історичного періоду. В їхньому суспільстві розвивалися збиральництво, полювання. Зародилося скотарство й землеробство, домашні ремесла й «мистецтва» (ліпка й плетіння). З’явився метал, став широко застосовуватися вогонь. Виникли міжусобиці й війни. Була усвідомлена таїна дітонародження. Цей період відповідає протонеоліту. Це суспільство знищив потоп. Після нього виникли ґрунти, що приховали метали. Люди, що залишилися живими, створили «першу державу» («династію») невеликих розрізнених мирних родових колективів, які керувалися знаттю. Вони не мали писемності, займалися розведенням скота, полюванням, плетінням, виготовленням обпаленого посуду. Металів тоді було мало. Таке суспільство має риси неоліту.

Потім виникла «друга держава» («аристократія», чи «царство»), представлена суспільством терасного землеробства на схилах гір, крупними поселеннями з багатокамерними жилими кварталами. Для нього були характерними: єдність племені й значне зростання ролі ради вождів-царів. Дана «держава» – суспільство мідного віку. Підтвердженням цього може бути те, що початком наступної «третьої держави» було виникнення Трої, тобто – початок бронзового віку.

«Третя держава» з’явилася, коли люди «другої держави» заснували на рівнинах Трою й інші міста. Кінцем його став прихід в Грецію дорійців після падіння Трої (тобто – на початку залізного віку). Таким чином, ця «держава» збігається з епохою бронзи.

«Четверта держава» («плем’я»), що існувала від приходу дорійців до часів Платона, збігалася, безумовно, з раннім залізним віком.

Періодизація давнини у вигляді п’яти поколінь була запропонована ще Гесіодом у «Роботах і днях». Але в часи Платона, визначаючи «Гесіодові покоління» як явище універсальне, чомусь одне з цих поколінь викинули й нараховували вже тільки чотири покоління: «золоте», «срібне», «мідне» й «залізне». Найбільш повно зміст цих чотирьох поколінь представлений у «Метаморфозах» Овідія. Їх суть уявляється такою. Початком людства Гесіод і Овідій вважали «золоте покоління» «золотого віку», створене верховним богом Кроном-Сатурном, яке зникло вже при Зевсі-царі. Ці щасливі люди проживали в умовах сучасної рослинності й «вічної весни», привласнюючи дари природи, в т.ч. і зернові, не обробляли поля, й володіли скотом. У цілому, ця картина відповідає клімату й ситуації зародження виробляючого господарства, коли люди вже приручили скот, а землеробство було ще ускладненим збиральництвом, тобто – часам протонеоліту.

При «срібному поколінні» «срібного віку», що з’явилося в часи головування Зевса-Юпітера, клімат стабілізувався. Стало можливим розрізняти чотири пори року. Виникло домобудівництво з гілок, скріплених ликом між собою. Люди стали обробляти землю й запрягати в ярмо скот. У цілому, «срібний вік» учені ототожнюють з неолітом.

У часи третього, «мідного покоління» «мідного віку» з’явилися мідні знаряддя й зброя, уперше виникли війни, що не носили ще грабіжницького характеру. Ці й інші риси, на думку вчених, узгоджуються з суспільством мідного віку.

Четверте (по Гесіоду, адже в Овідія це покоління відсутнє) покоління, чи «рід героїв», передувало «залізним людям». Зникнення цього покоління під час Троянської війни датує його час епохою бронзи.

Останнім (п’ятим у Гесіода й четвертим в Овідія) назване обездолене й приречене на загибель «залізне покоління» «залізного віку». В цю найжорстокішу епоху сталося падіння нравів, розвал родинних зв’язків. Величезного значення набули гонитва за наживою, у т.ч. і в чужих морях, грабіжніцькі війни (що велися залізною зброєю), приватновласницький поділ общинних земель, хижацкі підземні виробки корисних копалень. Указані риси й зарахування Гесіодом та Овідієм самих себе до цього «покоління», визначають його епохою раннього залізного віку.

Отже, якщо перше з цих «поколінь» людей відповідає часам протонеоліту, то тоді долюдський етап голоценового клімату, в якому, за Геродотом і Овідієм, жили боги, правомірно ототожнювати з мезолітом (Зіставимо з тим, що нами викладалося вище щодо якоїсь можливої глобальної катастрофи космічного масштабу, внаслідок якої могла загинути цивілізація на Місяці, якщо вона там існувала. Це збігається якраз з часом, що передував мезоліту. Люди ось у таких образах могли зберігати відомості щодо того).

Поділ історії людства на чотири аналогічних віки – «золотий» або «божественний» (Критаюга, чи Сатьяюга, або Деваюга), «срібний» (Третаюга), «мідний» (Двапараюга), «Залізний» (Каліюга), відомий у індійців. Відголоски подібної періодизації збереглися у слов’ян та германців. У вигляді подібної періодизації, згідно з «Хронікою» Малали й «Повістю минулих літ», представлені й історія Єгипту та історія слов’ян:

1) допотопний період;

2) післяпотопне розділення народів, коли допускалося порушення подружньої вірності, а зброєю були палиці й камені;

3) правління третього післяпотопного царя Гефеста (Сварога), при якому за подружню невірність стали карати (виникла моногамна сім’я), з’явилася кована зброя;

4) царство сина Гефеста – Геліоса (Даждьбога) як суспільство із знатними й багатими (розвинена держава).

Перший період тут, очевидно, відповідав допотопному протонеоліту, другий – післяпотопній, останній частині кам’яного віку – неоліту, третій – останній третині (третьому цареві) неоліту (мідному віку), а четвертий – часу розвинутої держави в Єгипті (епоха бронзи). Враховуючи ототожнення в «Повісті…» єгипетських богів зі слов’янськими, поява на території формування предків слов’ян кованої зброї в мідному віці, а найдавнішої держави – в епоху бронзи, правомірно вважати, що дана періодизація відтворила уявлення слов’ян про свою історію в протонеоліті, неоліті, мідному й бронзовому віках.

В індоєвропейських (арійських) народів відомі й інші варіанти періодизації історії, також пов’язані з великими історичними епохами.

Як бачимо, уявлення давніх щодо історії людини та суспільства, виражені у своєрідній міфологічній образній формі, в цілому відповідають сучасним науковим схемам давньої історії людства.

* М. Чмихов. Вісім тисячоліть археологічної космології в Україні // Космос древньої України. – К., 1993.

«Міфічні» періодизації слугують важливою підвалиною в пошуку предків українців, починаючи з протонеоліту. Епоху мезоліту можна вважати доіндоєвропейською, протонеоліту – індоєвропейською, неоліту – протослов’янською, бронзи – праслов’янською, раннього заліза – слов’янською стадіями нашої етногенези. Сучасна епоха стала часом існування (з Vст.) вже сформованих окремих самостійних етносів, у тому числі й українців, кінцями раннього й середнього періодів розвитку яких були середина Х ст. й кінець ХV ст.

------------------------------------------------------------------------------------------

У добу Середньовіччя відповідно до двох типів історичного знання (історія священна й історія світська) існували дві періодизації всесвітньої історії:

– провіденційна – «шість віків» земної історії (від творення до «останнього суду»);

– світська («профанна»), яка полягала в ідеї «чотирьох монархій» і теж по суті була варіантом теологічної періодизації.

Незважаючи на різницю, обидві схеми мали спільну рису – конечність, тобто перша виключала появу «сьомого» віку, рівно ж друга виключала появу «п’ятої» монархії. Джерелом обох схем була Біблія. В цій площині працювали всі мислителі Середньовіччя. Особлива заслуга належить Аврелію Августину, який заклав домінуючу весь час Середньовіччя періодизацію священної історії (бо профанна його не цікавила). В річищі августинізму працювали Беда Шановний (VІІІ ст.), Ансельм Гавельберзький, Гуго з Сен-Віктора, Оттон Фрейзінгензький (ХІІ ст.) та ін. Авторитет Св.Письма й сформована на його базі парадигма розуміння історії була настільки могутньою, що її остаточний злам став можливим тільки після Реформації, яка відчутно підірвала авторитет церкви, а також після великих географічних та наукових відкриттів ХV – ХVІ ст., які дали сильний поштовх розвитку матеріалізму (хоча спроби її перегляду почалися ще в часи Ренесансу в Європі). В мусульманському світі філософ Ібн Халдун сформулював матеріалістичну парадигму бачення історичного процесу й відповідну їй періодизацію ще в ХІV ст., але вона не знайшла прихильників серед науковців. Коранічна «картина світу» залишилася тут незмінною.

Варіанти типології суспільств.

У залежності від того, яким є критерій тієї чи іншої класифікації, суспільства діляться на закриті й відкриті, дописьменні й письменні, первісні, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні й соціалістичні, доіндустріальні, індустріальні й постіндустріальні, стабільні й нестабільні, перехідні й стійкі, такі, що стагнуються й такі що динамічно розвиваються; дикі, варварські й цивілізовані тощо.

Розглянемо культурно-історичну періодизацію, прийняту в науці ХVІІІ – ХІХ ст., й яка отримала найбільш повне обґрунтування в американського етнографа Л.Г.Моргана (1818 – 1881). Морган здійснив спробу періодизації стародавньої історії культури за критерієм «винахід – відкриття». Добування вогню, винахід лука, гончарне ремесло, землеробство, скотарство, використання заліза – найважливіші історичні віхи еволюції культури до письменного суспільства. Класична його праця «Стародавнє суспільство» (1877 р.) була присвячена питанням виникнення сім’ї, власності й родоплемінної організації. Дослідивши побут і старовинні звичаї індіанців, він прийшов до ідеї роду як основної чашечки первісного суспільства. На його історичній шкалі виділені три головні етапи: дикість, варварство й цивілізація. У свою чергу перші дві поділяються на три ступені: нижчу, середню й вищу. При цьому кожна наступна ступінь менш тягла в часі від попередньої. По суті тут проявляється встановлений пізніше Б.Поршневим закон нерівномірності історичного розвитку суспільства.

У класифікації Л.Г.Моргана дикість почалася з виникненням людини й закінчилася виникненням гончарства. Цьому періоду відповідає час становлення людини й раннього родового устрою (палеоліт і мезоліт археологічної періодизації). Варварство починається з винаходу гончарства й завершується появою писемності. Хоча сучасні вчені не погоджуються з Морганом у тому, щоб вважати первісні народи дикунами й варварами, вони поділяють його точку зору відносно цивілізації. А цивілізації, як твердить Морган, починаються з винаходом писемності. Вживання ієрогліфічного письма є рел’єфною ознакою початку цивілізації. Без літературних пам’яток не існувало б ні історії, ні цивілізації.

Перша типологія. Сьогодні антропологи, соціологи й культурологи прийняли в якості одного з базових критеріїв типології суспільств писемність. За ним усі суспільства поділяються на дописемні (ті, що вміли говорити, але не вміли писати) й писемні (ті, що володіють абеткою й фіксують звуки в матеріальних носіях). Винахід писемності свідчить про досягнення народом високого рівня культури. Народи, що не знають писемності, вважаються дикими, відсталими, нецивілізованими. Культура стає цивілізацією тільки тоді, коли в неї з’являється письмова мова, наука, філософія, високоспеціалізований поділ праці, складна технологія й політична система. Дописемні культури не володіють такими рисами. Такі культури також є й донауковими, доіндустріальними й доіндивідуальними. В них немає історії як такої, а тільки легенди. Час і простір для таких суспільств обмежені. Вони погано обізнані щодо інших народів. У строгому сенсі слова, вона не мають теології й космології. Вони не можуть створити науки, бо вона передбачає поступове накопичення верифікованих знань, що в свою чергу вимагає записів результатів спостережень і дослідів (завдяки саме цьому наступні покоління створюють систематичні знання на міцному експериментальному фундаменті). Культура в дописемних суспільствах розвивається повільно, вона не знає прогресу.

Друга типологія. Згідно з нею, суспільства також поділяються на дві групи – прості й складні. Критерієм виступає число рівнів управління і ступінь соціального розшарування. У простих суспільствах немає керівників і підлеглих, багатих і бідних. Такими є первісні племена, які де-не-де збереглись і донині. У складних суспільствах існує державний апарат, наука, техніка, соціальне розшарування. Тут не просто з’являються керівники й підлеглі, а складають протилежні класи – пануючий і підкорений. Соціальна нерівність, що виникла колись стихійно, тепер закріплюється юридично, економічно, релігійно й політично. Поштовх до появи складних суспільств був даний зародженням наймогутнішого суспільного інституту – держави. Прості суспільства виникли 40 тис. років тому, а складні – 5 – 6 тис. років тому.

Складні суспільства – багаточисельні, від сотень тисяч до сотень мільйонів людей. Зміна чисельності населення якісно змінює соціальну ситуацію. В простому малочисельному суспільстві всі люди одне одного знали й знаходилися в кровній спорідненості. Навіть у найбільш ранньому типі складного суспільства – вожацтвах – люди все ще залишаються ріднею, близькою чи далекою, хоча можуть займати різні соціальні становища. Пізніше в складних суспільствах особисті, кровноспоріднені відносини замінюються безособовими, неродинними. Особливо в містах. Система соціальних рангів поступається системі соціальної стратифікації. Складні суспільства називають стратифікованими тому, що, по-перше, страти представлені великими групами людей, а, по-друге, ці групи складають ті, хто не є ріднею представникам правлячого класу (групі). Узагальнюючи великий емпіричний матеріал, порівнюючи розвиток суспільства в різні історичні епохи англійський археолог Гарольд Чайлд виділив наступні ознаки складних суспільств:

• розселення людей по містах;

• розвиток не аграрної спеціалізації праці;

• поява і накопичення прибавочного продукту;

• виникнення чітких класових дистанцій;

• перехід від звичаєвого права до юридичних законів;

• зародження практики крупномасштабних суспільних робіт

типу іригації тощо;

• поява заморської торгівлі;

• виникнення писемності, математики й елементарної культури.

Узагальнену формулу складного суспільства можна виразити так: держава, стратифікація, цивілізація. У складному суспільстві індивіди займають різні позиції на шкалі доступу до влади. Нагорі розташовується правлячий клас, який домагається всього зовсім не завдяки родинним зв’язкам. У крупній державі правлячий клас не може складатися суцільно з кровної рідні, він – гетерогенний, тобто різношерстий за своїм складом, у ньому перемішані всі родинні угрупування. Навпаки, в простому суспільстві владні позиції знаходяться в руках однієї родинної групи, клану.

Описані вище дві типології легко співвіднести між собою й зробити два висновки:

1. прості суспільства збігаються з дописемними: у них немає писемності, складного управління й соціального розшарування.

2. складні суспільства збігаються з писемними: тут з’являється писемність, розгалужене управління й соціальна нерівність.

Третя типологія. В підвалині третьої типології лежить спосіб здобуття засобів до існування, тобто – спосіб виробництва. Згідно з цим критерієм всі суспільства з найдавніших часів до наших днів поділяються на такі типи:

• суспільство мисливців і збирачів;

• суспільство городництва;

• суспільство скотарів;

• землеробське суспільство;

• індустріальне суспільство.

Найдавнішим способом харчування є мисливство й збиральництво. Відповідно до цього виділяється суспільство первісних мисливців і збирачів Воно складалося з невеликих кровноспоріднених груп (їх називають локальними групами, а також трибами), чисельністю в 40 – 60 осіб і відділених одне від одного величезними просторами. Їх основу складали кілька сімей з численним потомством. Усі члени триби, що постійно жили одне з одним і рідко зустрічалися з іншими групами, були ріднею. Так тривало кілька сотень тисяч років. Це – найтриваліший за історичним часом тип суспільства.

На зміну йому прийшли два інші типи суспільства й способи виробництва – скотарство й городництво (або садибне суспільство). Скотарство – більш ефективний спосіб здобуття засобів до існування, заснований на прирученні (одомашненні) диких тварин. Скотарі так же, як і мисливці й збирачі, вели кочовий спосіб життя. Власне, скотарство поступово виросло з мисливства, коли люди переконалися, що приручати тварин економічніше, ніж ловити їх на полюванні. Зі збиральництва виросло городництво, а з нього – землеробство. Отже, городництво – перехідна форма від добування з природи готових продуктів (диких рослин) до систематичного й інтенсивного вирощування культивованих злаків. Простір, що піддавався обробці, поступово розширювався, знаряддя праці змінювалися й удосконалювалися.

Із землеробством пов’язується зародження держави, міст, класів, писемності – необхідних ознак цивілізації. Вони стали можливими завдяки переходу від кочового способу життя до осілого. Землеробське, або аграрне суспільство всього 300 років тому змінила машинна індустрія (промисловість). Настала ера індустріального суспільства з її прискореною урбанізацією, зміною способу життя та екологічними проблемами.

За культурним типом і родах занять суспільства поділяються на:

І. Прості (рід заняття: а) збиральництво, б) мисливство, в) скотарство,

г) городництво). Це – суспільства дописемні.

ІІ. Складні (рід заняття: а) землеробство, б) промисловість).

Це – суспільства: (а) історичне й (б) – сучасне відповідно.

Таким узагальнено є третій тип класифікації людських суспільств, у якому видна як еволюція способів існування, так і культури, й соціуму.

Американський футуролог, професор Х’юстонського університету Олівер Марклей виділяє чотири стадії, чи ери, в розвитку людської цивілізації: кочовництво (номадність), землеробство, індустріальна й інформаційна ера. Кожна стадія являє собою більш високий рівень розвитку техніки й технології, більш складний суспільний устрій. Рушійною силою соціально-історичного процесу Марклей уважає прогрес знарядь праці, зміну технологій. Здавалося б, чим складнішим є соціальний порядок, тим більше часу повинно йти на його встановлення. Але в людей усе відбувається навпаки: на просування до кожної наступної сходинки йде все менше й менше часу. Історичний час прискорюється й досягає піку в ХХІ ст. Так, перехід від кочового способу життя до землеробства зайняв тисячоліття; від землеробства до індустріальної ери – століття; від індустріальної епохи до інформаційної – десятиліття.

Відомий американський антрополог і соціолог Герхард Ленські (1928 – 1994) поклав у основу своєї типології соціокультурної еволюції людського суспільства саме критерій технології. Він порівняв між собою біля 400 типів суспільств і виділив п’ять параметрів, на засаді яких тільки й можна виявити їх схожість:

* Населення

* Культура

* Виробництво й засоби до існування

* Соціальна організація

* Соціальні інститути.

Найпримітивніша технологія, вважав він, була в мисливців і збирачів, і вона охоплювала все населення планети ще 10 тис років тому. Таких суспільств на сьогодні майже немає. Палка-копалка, лук і спис, блукаючий спосіб життя, невелика чисельність, стратифікація – виключно статево-вікова, влада складалася з вожака й шамана, зрівняльне розподілення й концентрація всіх суспільних відносин навкруги родинної системи – такі суттєві ознаки тієї епохи. Приблизно 10 – 12 тис. років тому зародилося примітивне городництво, а потім і пастушество. Разом з ними з’явилися найпростіші технології обробки ґрунту й утримання тварин. Вогнищем нової культури вважається Близький Схід. В часи пастушества з’являється надлишковий продукт і соціальна нерівність.

Перші землеробські суспільства сформувалися 5 тис. років тому, хоча неолітична революція розпочалася 8 – 10 тис. років тому. Саме тоді стався якісний стрибок у технології: винахід колеса, іригаційних споруд і писемності, які поклали початок цивілізації. Індустріальне суспільство, що прийшло на зміну цьому типу суспільства, заставило замість людини працювати машини, а замість тяглових тварин – пар і електрику. Домашня праця перетворилася в фабричну. Міста перетворились у клоаки злочинності й злиденності, що змусило уряди виділяти величезні кошти на благоустрій, медицину й соціальне забезпечення. Нарешті, постіндустріальне суспільство, засноване на безвідходних технологіях, знаннях та інформатиці, неначе повернуло людство в «золотий вік». Працювати стали менше, а заробляти більше, стали довше жити й менше хворіти. Збільшилося й стало набагато більш різноманітнішим культурне дозвілля людей.

Четверта типологія. В середині ХІХ ст. Карл Маркс запропонував свою формаційну типологію суспільств, що отримала широке розповсюдження, особливо, природно, в колишньому СРСР. Підвалиною її слугують два критерії: спосіб виробництва й форма власності. Суспільства, що розрізняються мовами, культурою, звичаями, політичним устроєм, способом і рівнем життя людей, але об’єднані цими двома ознаками, складають одну суспільно-економічну формацію. Згідно з Марксом, людство послідовно пройшло чотири формації: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну й капіталістичну. П’ятою об’являлася комуністична, яка повинна з’явитися в майбутньому. Суспільно-економічні формації він розглядав як послідовні ступені драбини, по яким народи світу просуваються в процесі історичної еволюції. Деякі з найбільш крупних країн, перш за все, багатонаціональних, внутрішньо не однорідні і включають у себе локальні створіння, що відтворюють, хоча й у перетвореному вигляді, попередні формації. Крім того, на планеті є й такі області, де панують чи зберігаються в модернізованому виді феодальні, рабовласницькі, а навіть первіснообщинні відносини. Передова Америка й відсталий Бангладеш – сусіди по формації, якщо базуються на капіталістичному типі виробництва. І хоча на кожному з «перегонів» історичного шляху з’являлася «провідна» формація, це не означало, що ця фаза повинна бути пройдена всіма народами. Перескакування через ступені було нормальним явищем протягом усієї світової історії, а різні групи народів йшли від одної стадії до іншої по різних історичних драбинах. У цьому сенсі можна говорити, що людство як ціле не пройшло в своєму розвитку жодної формації. Різні його загони рухалися різними шляхами. В такому разі формаційна модель типології суспільств – просто ідеальна модель, яка в дійсності на практиці всім людством соборно ніколи втілена не була. В основі формаційної теорії лежить лінійне уявлення про розвиток історії, згідно з яким історія трактується як єдиний процес прогресивного розвитку від нижчого до вищого. Для свого часу ця теорія була значним кроком уперед, адже вона вперше дала чітку універсальну схему всесвітньо-історичного процесу, засновану на матеріалістичному розумінні історії. Але вона завжди викликала суперечки. Більшість істориків піддавали сумніву положення про існування й послідовну зміну п’яти суспільно-економічних формацій на Сході (періодично виникали й довго тривали великі дискусії щодо Марксового терміну «азіатський спосіб виробництва»). Нині робляться спроби розширити розуміння самого терміну «формація» шляхом його заміни на більш широкі категорії, у т. ч. відносно до світових цивілізацій. На наш погляд, це – науково некоректно, адже цивілізації – величезні структури, доволі статичні в просторі й часі, в основі ж формації лежить мала структура – характер виробничих відносин; велике ж ніколи не може замінити собою мале. Цивілізації дають можливість побачити те тривке й статичне, що є в людському суспільстві на різних його етапах розвитку, формації ж дозволяють побачити динаміку й дискретність історичного процесу.

П’ята типологія. Її автором уважається американський соціолог Даніел Белл. Він поділив всесвітню історію на три стадії: доіндустріальну, індустріальну й постіндустріальну. Коли одна стадія приходить на зміну іншій, міняється технологія, спосіб виробництва, форма власності, соціальні інститути, політичний режим, культура, образ життя, чисельність населення, соціальна структура суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» ввели в науковий обіг у середині ХХ ст. А.Тоффлер і Д.Белл. Але сама ідея постіндустріального суспільства з’явилася ще на поч. ХХ ст., належить А.Пенті й була використана в науковій роботі після Другої світової війни Д.Рісменом. Проте широке розповсюдження вона отримала тільки на поч. 70-х рр., завдяки фундаментальним роботам Р.Арона й Д.Белла.

В доіндустріальному суспільстві визначальним чинником розвитку виступало сільське господарство з церквою й армією як головними інститутами. В індустріальному суспільстві – промисловість з корпорацією й фірмою на чолі. В постіндустріальному – теоретичне знання з університетом як місцем його виробництва й накопичення. В ньому домінує не промисловість, а інформатика і сфера послуг. Безлюдні заводські цехи, роботизоване виробництво, гігантські супермаркети, космічні станції – ознаки постіндустріального суспільства.

Доіндустріальні суспільства інакше ще називають традиційними, тому що головними важелями соціального прогресу тут виступали передача знань від старих до молоді, чітке слідування одного разу встановленим звичаям і традиціям. Наука активно не втручалася в суспільне виробництво, керувала всіма суспільними явищами релігія. Слово «доіндустріальне» означає всі суспільства, де не було ще індустрії, тобто машинного виробництва. Їх можна ще назвати допромисловими чи докапіталістичними. Промисловість у сучасному розумінні зародилася 200 – 250 рр. тому, хоча індустріальна революція, у своїй ранній фазі, розпочалася десь 300 років тому. Отож, увесь попередній період історії охоплюється саме доіндустріальним, чи традиційним, суспільством. До нього слід відносити всі прості (дописемні) суспільства, значну частину писемних (складних) суспільств, які існували в епохи рабовласництва й феодалізму (за класифікацією К.Маркса). Якщо вважати, що почалося людське суспільство 35 – 40 тис. рр. тому, то весь цей відрізок буде зайнятий традиційним суспільством. Останні 1000 років діляться на два пропорційні відрізки:

1) 300 років індустріального суспільства,

й 2) 30 років, зайнятих постіндустріальним суспільством.

Однак і постіндустріальне суспільство охоплює далеко не всі існуючі на планеті країни, а тільки найпередовіші: США, Японію, Німеччину, Францію, Канаду, Корею, Великобританію й деякі інші. Більшість країн до нього не належить.

В доіндустріальному суспільстві більшість населення працює в аграрному секторі (сільському господарстві); переважна більшість населення (3/4 зайнятого) тут – робітники, самонайняті чи зайняті сімейною працею. В такому суспільстві базисом системи виробництва є не індустрія, а система ручного ремесла, заснована на сімейній праці. Вона була характерною для середньовічної Європи.

Індустріальним вважається таке суспільство, в якому переважна більшість людей (3/4 зайнятого населення) працює в промисловості (індустрії).

В постіндустріальному суспільстві більшість зайнятого населення працює не в промисловості, а в сфері обслуговування й інформації.

Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства супроводжується перетворенням товаровиробляючої економіки в обслуговуючу, що означає перевагу сфери послуг над сферою виробництва. Змінюється соціальна структура: класовий поділ поступається професійному. Власність, як критерій соціальної нерівності, втрачає своє значення, й вирішальним стає рівень освіти і знання. Подібні процеси спостерігаються в США та Японії.

Доіндустріальний тип панує в Африці, Латинській Америці, Південній Азії. Для нього характерне переважаюче значення землеробства, рибальства, скотарства, гірничовидобувної й деревообробної промисловості. В цих областях господарської діяльності зайнято близько 2/3 працездатного населення. Головним визначальним початком життєдіяльності в таких суспільствах є змагання людини з природою.

Індустріальний тип суспільства охоплює держави, що знаходяться в Європі, на терені колишнього СРСР та в деяких інших місцях. Тут головне – розвиток виробництва товарів масового вжитку, яке здійснюється за рахунок широкого застосування різного роду техніки. Головним у такому виробництві є змагання людини з уже перетвореною природою.

В постіндустріальному типі головною стає праця, спрямована на отримання, обробку, зберігання, перетворення й використання інформації. В цьому суспільстві домінує змагання між людьми. Якщо в Африці в аграрному секторі зайнято 2/3 населення, то в США – менше 3%; у той же час промисловим виробництвом зайняті близько 1/3, а в сфері послуг – 2/3 всього працездатного населення. Успіхи були досягнуті завдяки науково-технічному прогресу й тому, що ефективність виробництва тут різко зросла. Для такого суспільства характерне не тільки якнайширше використання досягнень науки і техніки в усіх областях людської діяльності, а й цілеспрямований розвиток самої техніки на основі розвитку фундаментальних наук. За Д.Беллом, час геніальних умільців, що могли без спеціальної освіти створити ткальний верстат, паровий двигун чи телефон, пройшло, сьогодні все більше джерелом нового в техніці стають досягнення в фундаментальних науках.

На поч. 60-х рр. американський економіст Г.Кан, узявши в якості критерію класифікації суспільств рівень душового доходу, розділив країни світу на п’ять груп: 1) доіндустріальні, з середньодушовим доходом 50 – 200 дол.; 2) частково індустріальні, з доходом 200 – 600 дол.; 3) індустріальні, з доходом 600 – 1500 дол.; 4) суспільства масового споживання, чи розвинені індустріальні, з доходом 1,5 тис. – 4 тис. дол.; 5) постіндустріальні, з доходом, що перевищує 4 тис. дол.

На поч. 70-х рр. з’явилася ще одна типологія суспільств, яку теж можна віднести до їх п’ятого типу. Американські соціологи Г.Кан і Д.Белл запропонували термін «постекономічне суспільство», яким позначили той історичний стан, який приходить на зміну сучасній цивілізації й описує більш масштабне соціальне явище, ніж термін «індустріальне суспільство». В російській соціології її прихильником є В.Іноземцев. На його думку, становлення такого суспільства слід розцінювати не як зміну існуючої соціальної структури, а як виникнення нового суспільства, що заміщує економічний лад.

У доекономічну епоху не було ринку, приватної власності й експлуатації найманої праці. В економічну епоху ринковий обмін, приватна власність й експлуатація стали головними факторами розвитку суспільства. В постекономічному суспільстві вони поступово повинні відмерти. Перехід від економічного суспільства до постекономічного буде довготривалим і пов’язаним зі змінами основ ринкового господарства. Становлення постекономічного суспільства являє собою деструкцію економічного ладу. Так же, як раніше економічні відносини розширювали сферу свого панування, прибираючи інші господарські й політичні форми, так нині нове постекономічне суспільство прокладає собі шлях запереченням елементів попереднього соціального устрою. Найважливішою рисою цього процесу стає подолання праці як утилітарної активності й заміна його творчою діяльністю, не мотивованою матеріальними факторами.

Сучасні вчені висувають й інші різновиди типології суспільства, у т.ч. премодерністського, модерністського і постмодерністського стану (С.Крук і С.Леш), а також «першої», «другої» й «третьої» хвиль цивілізації – аграрної, індустріальної й постіндустріальної (американський футуролог Олівін Тоффлер). На поч. 60-х рр. Ф.Махлуп і Т.Умесао ввели в науковий обіг термін «інформаційне суспільство», що поклав початок теорії, розвинутої такими вченими, як М.Порат, Й.Масуда, Т.Стоун’єр, Р.Кац та ін. Прогрес людства розглядається тут крізь призму безпрецедентного розширення знання. До попередників цього різновиду типології відносять З.Бжезинського (США), який випрацював концепцію технотронного суспільства, також підкреслюючи пануючу роль знань у сучасному суспільстві. Сьогодні відомі теорії постіндустріального капіталізму, постіндустріального соціалізму, екологічного й конвенційного постіндустріалізму. Постіндустріальне суспільство дехто називає також постмодерним. У 60 – 70-х рр. виникли й версії, за якими нинішнє суспільство можна назвати постбуржуазним, посткапіталістичним, постринковим, посттрадиційним і постісторичним, але вони не отримали підтримки (хоча та ж концепція «постринкового суспільства» мало чим відрізняється від «постекономічного»). Інколи виникають спроби об’єднати всі типології в певну універсальну модель. І тут проявляють активність саме вчені пострадянського простору. Одну з них запропонував В.Ф.Анурин (Російська Федерація), який спробував у одній теоретичній моделі об’єднати формаційний підхід Маркса, тричастинну концепцію Моргана й сучасні еволюційні схеми (схему див.: Кравченко А.И. Социальная антропология. – С. 432).

Шоста типологія. В науці пострадянського простору цивілізаційний підхід сформувався в 90-х рр. на противагу формаційному вченню Маркса, яке перебільшувало значення економіки й виробництва, водночас недовраховуючи, а то й зовсім применшуючи роль культури й духовного початку. Вчені звернулися до давно прийнятого на Заході культурологічного підходу до історичного процесу. Прихильники цивілізаційного підходу акцентують увагу не тільки на аналізі суспільного виробництва, вони розглядають активну роль надбудовних явищ, культури, не обходять увагою ціннісні настанови особистості, поведінські стереотипи, які склалися в ході розвитку окремих націй і народів. Багато авторів трактують цивілізацію як загальну назву тієї історичної епохи, яка приходить на зміну варварству й протистоїть йому як синонім суспільства, що втілює науковий спосіб виробництва й гуманні форми суспільного життя.

Поруч з тим поняття «цивілізація» використовується для визначення якісної специфіки, своєрідності тієї чи іншої країни, групи країн, народів на певному етапі розвитку. На відміну від формації цивілізація є конкретним, живим соціальним тілом, наділеним культурною своєрідністю. Цивілізація може обмежуватися рамками як національними (китайська цивілізація, індійська цивілізації тощо), так і регіональними (західноєвропейська цивілізація, арабська цивілізація тощо). Зароджуючись на якомусь етапі історичної еволюції, національна чи регіональна цивілізації рухаються аж до свого розпаду по ступенях історичної драбини, затримуючись на одних, проминаючи другі, відносно швидко проскакуючи треті. Найбільш могутні цивілізації складаються протягом багатьох століть чи навіть тисячоліть. Вони акумулюють досвід і досягнення багатьох поколінь. Сучасний світ характеризується цивілізаційною різноманітністю. В ньому існують десятки цивілізацій – західноєвропейська (що розпадається в свою чергу на французьку, англійську, іспанську тощо), північноамериканська, китайська, індійська, латиноамериканська, російська, африканська, арабська й інші, кожна з яких склалася на різнорідній формаційній основі, сполучаючи в собі риси феодалізму, капіталізму, соціалізму. В результаті кількість існуючих в сучасному світі цивілізацій перевищує кількість суспільних формацій Маркса.

У межах цивілізаційного підходу, що зветься також культурологічним, нині склалося багато самостійних теорій, наукових традицій. Одні з них зосередили увагу на динаміці й зміні цивілізацій. Найчисленнішою групою серед них є циклічні теорії, які засновуються на ідеї повторюваності вікових ступенів у розвитку кожної цивілізації. Розвиток історії тут постає у вигдяді зміни культур чи цивілізацій (тобто цей напрям – з тих, що ототожнюють поняття «культура» й «цивілізація», за що їх сильно критикують опоненти), кожна з яких проходить однакові ступені, які нагадують вікові ступені людини – дитинство, юність, зрілість, старість. Так, у цивілізаційно-культурній парадигмі М.Я.Данилевського, П.Сорокіна, О.Шпенглера, А.Тойнбі й Ікеди Дайсаку історія людства мислиться як сукупність своєрідних, відносно замкнених цивілізацій (їх налічують від 5 до 21), кожна з яких проходить стадії виникнення, зростання, надлому й розкладу, помираючи від природних катастроф, військових поразок чи внутрішніх конфліктів. Ядром кожної цивілізації виступає духовна культура в усій її неповторності, а прогрес є духовним удосконаленням людей, дотичним з відмовою від абсолютизації матеріальних цінностей і відродженням гармонії між людиною й природою. Найцікавішою з цих теорій є теорія соціокультурних циклів Пітирима Сорокіна (Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.,1992)..

Згідно з думкою цього вченого, підґрунтям кожної культури є певна БАЗОВА ЦІННІСТЬ, під якою філософи розуміють специфічне соціальне визначення об’єктів та явищ довкілля, які мають фундаментальне значення для людини і суспільства. Розрізняють матеріальні, політичні та духовні цінності, які становлять зміст ціннісних орієнтацій людини та окремих соціальних груп. За П.Сорокіним існує три основних типи культур, які відрізняються один від одного саме базовою цінністю:

1) ідеаціональний, переважно інтуїтивний, ґрунтується на вірі й головною своєю цінністю вважає Бога. В часи домінування такого типу культури всі сфери організації суспільного життя (духовна, політична, економічна) мають релігійний характер – наука, література, мистецтво підпорядковані релігійному канону; політична організація є переважно теократичною, заснованою на релігії; організація економіки регулюється й контролюється релігією; сім’я вважається священним релігійним союзом;

2) ідеалістичний, розумово-чуттєвий, ґрунтується ще частково на надраціональній, релігійній ідеї, але вже визнає й раціонально-інтелектуальний та чуттєво-сенсорний аспект людського буття. Основна ідея цього типу культури полягає в тому, що об’єктивна реальність частково надчуттєва і частково чуттєва;

3) чуттєвий, переважно сенсорний, емпіричний, світський, ґрунтується на визнанні сенсорності, чуттєвості об’єктивної реальності та її змісту. Провідними принципами цього типу культури стають утилітаризм та приземленість, матеріалізм та гедонізм.

Ці типи культур періодично та закономірно змінюють один одного в просторі й часі (через цю думку теорію П.Сорокіна ще називають «циклами Сорокіна»). Наведені соціокультурні типи спостерігались в історії давньоєгипетської, вавилонської, греко-римської, індійської, китайської та інших цивілізацій. Наприклад, ідеаціональний тип характеризував брахманську Індію, буддистську та грецьку культури VІІІ – VІ ст. до н.е., а в Західній Європі це були Х – ХІІ ст. Ідеалістичний тип панував у Давній Греції в V – ІV ст. до н.е. (часи життя Платона, Аристотеля, Олександра Македонського) та в Західній Європі ХІІІ – ХІV ст. Починаючи з ХІV ст., новий, чуттєвий принцип стає домінуючим, а разом з ним і заснована на ньому культура. Криза сучасної культури й суспільства полягає саме в руйнуванні переважаючої нині чуттєвої системи євро-американської культури. Ми живемо в один з поворотних моментів людської історії, коли одна форма культури й суспільства (чуттєва) зникає, а інша (духовна) тільки з’являється. Такі глобальні явища дуже рідкісні: протягом трьох тисячоліть греко-римської й західної історії подібне спостерігалось ЛИШЕ ЧОТИРИ РАЗИ. Таким є грандіозний масштаб сьогоднішньої кризи..

В такі кризові епохи, за П.Сорокіним, спостерігається «ефект поляризації», коли, з одного боку, посилюється тенденція серед більшості до моральної індиферентності, рутинної поведінки та пошуку гедоністичного задоволення, а з іншого – відбувається орієнтація меншості на альтруїстичну, релігійну, духовну активність.

Ідею цивілізації як культурно-історичного типу плідно розвивали: російський вчений М.Я.Данилевський (1882 – 1885) і німецький філософ Освальд Шпенглер (1880 – 1936). У М.Данилевського головним критерієм виступала мовна близькість, а самі культурно-історичні типи розумілися як сполучення психічних, антропологічних, соціальних, територіальних й інших ознак. В його класифікації культурно-історичних типів виділені такі «цивілізації», як: єгипетська, китайська, ассіро-вавілоно-фінікійська, халдейська чи давньосемітична, індійська, перська, грецька, римська, новосемітична чи аравійська, перуанська, романо-германська або європейська. О.Шпенглер же твердив, що час життя кожної цивілізації підкорений жорсткому ритму: народження, дитинство, молодість, зрілість, старість, занепад. Перші три фази складають етап, на якому відбувається восходження, 4-й – вершину, а дві останні складають нисходження. Етап восходження характеризується органічним типом еволюції в усіх сферах суспільної життєдіяльності – політичної, економічної, наукової, релігійної, художньої. Історія суспільства і культури починається в нього з варварства примітивної епохи, потім розвиваються політична організація, мистецтва, науки тощо. В класичний період культури настає їх розквіт, який змінюється закостенінням в епоху декадансу, й, нарешті, культура приходить до нового варварства, коли все стає предметом торгівлі, вульгаризується. Кінець чи занепад культури означає її перехід у фазу цивілізації (як бачимо, Шпенглер уважав, що цивілізація – це те, що настає ПІСЛЯ культури).

Найбільш повно вчення про коловорот локальних цивілізацій трьох поколінь, їх циклічну динаміку виклав відомий англійський історик А.Дж.Тойнбі в 12-томному «Дослідженні історії». В розвиток циклічної теорії внесок зробили також французька історична школа «Анналів» на чолі з М.Блоком, Л.Февром та Ф.Броделем. Серед російських дослідників історичних циклів слід особливо відмітити Л.М.Гумільова, а також сучасного історика, учня Л.Гумільова І.М.Дьяконова з його концепцією восьми фаз історичного процесу.

Продовжувачем О.Шпенглера в соціології є американський вчений Ф.Фукуяма, який формулює проблему занепаду культури як «кінець історії». Ліберальна демократія (економічна й політична) й споживацька культура населення розвинених капіталістичних країн («золотий мільярд») завершують, на його думку, історію. Вона продовжується лише в країнах, які ще не досягли рівня життя «золотого мільярду». На відміну від цивілізаційної циклічності тут стверджується ідея розвитку, що восходить, тобто – становлення світової цивілізації на основі життєвих стандартів розвинених капіталістичних країн. Але це – «кінець історії».

Другий різновид представлений теорією зіткнення (самознищення) цивілізацій, яскравим представником якої є американський політолог, професор Гарвардського університету С.Гантінгтон. При аналізі глобальної ситуації акцент ним був зроблений на стабільних утвореннях, які ним позначаються як цивілізації, а не тільки на вельми мінливих політичних орієнтаціях держав. Причину конфліктів він убачає в принциповій різниці цивілізацій, а не в мінливій політиці держав, що їх представляють. У середині 90-х рр. С.Гантінгтон опублікував книгу, що швидко стала бестселером – «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку», де проголосив тезу про те, що якщо ХХ століття було століттям зіткнення ідеологій, то ХХІ століття стане століттям зіткнення цивілізацій. Він виділив шість сучасних цивілізацій: індуїстську, ісламську, японську, православну, китайську і західну, а потім додав ще 2 – африканську (як можливу) й латиноамериканську. Політичне обличчя ХХІ ст., на його думку, будуть визначати не політичні ідеології й політичні режими, які йдуть у минуле, а навіть не національність, а релігійне віросповідання. Наступна світова війна, якщо вона настане, повинна бути війною між цивілізаціями, причому, світові конфлікти стануться по лініях розлому між цивілізаціями. І Гантінгтон надає цілий ряд рекомендацій «західній цивілізації» по тому, що слід робити в світовому вимірі, щоб зберегти себе.

У 70-х рр. виникла також і школа мир-системного аналізу (Ф.Бродель, І.Валлерстайн), яка об’єднує формаційний і цивілізаційний підходи до історичного процесу.

------------------------------------------------------------------------------------------

* Ю. Шилов. Доскитські цивілізації Подніпров’я // Космос древньої України.-К., 1993.

Цивілізація, тобто державність [як бачимо, Шилов ототожнює ці два поняття, що, на наш погляд, неправильно, – О.Б. ], виникла на території України-Русі в V тис. до н.е. – разом з трипільською археологічною культурою. Свою умовну назву вона одержала за поселенням біля сучасного Трипілля на Київщині. Проте самі трипільці (а також їхні сусіди і навіть далекі шумери) називали свою країну Араттою. Витоки Аратти-Оратанії губляться в найдавніших землеробських культурах Північної Месопотамії. ЇЇ передісторію можна починати з малоазіатської протобатьківщини індоєвропейської спільності мов УІІ тис. до н.е. У УІ-У тис. до н.е. язики ці почали освоєння родючої долини Дунаю. І вже тоді тут виникла найдавніша в світі держава – країна землеробів, Аратта Науковцям, яким істматівська схема п’яти формацій уявлялася вершиною історичної науки, згідно з якою державність виникла в Шумері й Єгипті ІІІ тис до н.е. , існування Аратти здавалося неможливим. Мабуть, тому в колишньому СРСР не визнавалася писемність Трипілля, а безперечні написи шумерського типу не були видані й щезли після смерті доктора В.Даниленка, котрий їх зібрав. Тим часом у балканських країнах знайдено й розшифровано вже понад сто таких написів. А ці тексти, їхній зміст змушують визнати Аратту, як і змінити марксистські уявлення щодо причини виникнення й природи державності, тобто цивілізації.

------------------------------------------------------------------------------------------

Ключові поняття: систематизація історичного процесу, циклізм, «коловорот історії», прогресизм, регресизм, історіософія, періодизація історії, типологія суспільств, культурно-історична періодизація, морганівська теорія «дикість – варварство – цивілізація», прості суспільства, складні суспільства, номадні суспільства, землеробські суспільства, індустріальне суспільство, інформаційне суспільство, доіндустріальне (або традиційне) суспільство, індустріальне суспільство, постіндустріальне суспільство, формація, цивілізація, теорії розвитку людських цивілізацій.