Християн-сько-релігійне бачення людини

Заслуговує на увагу в субстанційному трактуванні людини релігійно-філософський підхід, що виходить з біблійного твердження про створення людини Богом. Згідно з цим креаціоністським догматом, Бог власноручно створив першу у світі пару  Адама та Єву, від яких походять усі люди. Ця теза не лише є релігійною основою монофілетичної (від єдиного кореня) теорії походження людства, а й містить у собі глибоко гуманістичну ідею вселенського братства народів і рас. Не випадково місіонерська діяльність християнських проповідників охопила всю Землю  від Америки до найглухіших місць Африки та островів Полінезії.

Друге важливе біблійне твердження стосується місця людини у світі. Вона створена за образом і подобою Бога, стоїть окремо від усього тваринного світу і є основною метою всієї творчої божистої активності. Богоподібність людини означає, що саме вона є вінцем творіння. Сам Бог бажає людям, згідно зі Святим Письмом, бути досконалими, як є досконалим Батько їх Небесний. Але оскільки релігійний світогляд поступово закріплює уявлення про позбавлений тілесності, тобто духовний, образ Бога, то й богоподібність людини він подає в духовному світлі.

Поряд із твердженням про богоподібність людини традиційним для релігійно-філософської антропології є засудження надмірної самовпев-неності людей, їх прагнення стати нарівні з Богом, забути про його визначальну й керівну роль у своїй долі. Про це свідчить зафіксована в Біблії заборона куштувати плоди з дерева пізнання, що можна розцінювати не лише як захист пріоритету віри над знанням, а й як неприпустимість для людини прагнути всезнання, яке є прерогативою самого Бога. Інакше кажучи, людина хоч і богоподібна, та при цьому не повинна забувати, що є не більш ніж тіньовим відображенням свого Творця.

До цього слід додати, що, з релігійно-філософського погляду, людина є не лише втіленням божистої святості, а й умістищем гріховності. Бог дає їй чисту, праведну душу, але своєю поведінкою людина може обтяжити її гріхами. Більше того, існують і такі версії гріховності, згідно з якими вона є гріховною істотою незалежно від характеру своєї поведінки, а суто онтологічно, внаслідок свого буття як тілесно-духовної особи у світі. Таким чином, релігійно-філософський підхід до людини є за своєю сутністю теоцентричним, бо означає сприйняття і тлумачення феномена людини крізь призму існування Бога та його творчої всемогутності.

У всіх релігійно-філософських підходах до проблеми людини особливо важливим є вчення про душу і духовно-тілесний дуалізм особи. У понятті душі виражені різні властивості і потенції людського духу. Тому це поняття посідає почесне місце в побутових уявленнях людей про самих себе та в релігійно-філософських концепціях людини. До цього слід додати, що тепер робиться чимало спроб не обмежуватися в ученні про душу сферою релігійної метафізики, а поставити його на емпіричну основу. Це, до речі, імпонує так званій “світській релігійності”, яка прагне йти до ідеї Бога і містичних уявлень про Всесвіт, спираючись не на безоглядну віру, а на докази розуму та факти.

Відомий історик і соціолог А. Тойнбі (1889 – 1975) у книзі “Життя після смерті”, виданій 1947 року за його редакцією, ставить під сумнів тезу про посмертне безслідне щезання свідомості. Якщо тіло людини, стверджує він, після смерті не щезає, а поглинається неорґанічною природою, то чи не логічно припустити, що й свідомість, душа людини неначе б “усмоктується” чи поглинається якоюсь реально існуючою духовною субстанцією? А французький палеонтолог П. Тейяр де Шарден стверджує, що душі людей після смерті не щезають, а синтезуються в надлюдському, колективному духові, що “над нашими головами” розвивається ноосфера  духовна “оболонка” Універсуму як форма наджиття і місце, де збираються й зберігаються особистості⁸.

Проте найцікавіше у наш час полягає не в самій ідеї посмертного існування душі, а в прагненні підвести під дану умоглядну ідею фактичну базу. З цією метою, зокрема, використовують опитування людей, котрі перебували якийсь час у стані клінічної смерті й були реанімовані. Так, у книзі “Життя після життя” (1975 р.) американський лікар-реаніматор Р. Моуді, спираючись на свідчення 150 осіб, які пройшли через стан клінічної смерті, описує 15 основних моментів серед вражень тих, хто повернувся з “потойбічного” світу. При цьому загальна картина виглядає так, що сам собою напрошується висновок про незалежне від тіла існування душі.

Кожен з тих, хто вмирав, спочатку відчував “наплив” фізичного виснаження, а потім сприймав слова лікаря, який констатував факт смерті. Далі в голові вмираючої людини виникав шум, подзвін, якесь незрозуміле дзижчання. Людина починала відчувати, що мчить через темний тунель з неймовірною швидкістю. Через якусь мить вона, що перебувала в стані вмирання, раптом відчувала, буцім відокремилася від свого тіла й немовби збоку бачила не тільки саму себе, а й людей, які оточують її в момент смерті. Після цього вона дивовижним чином усвідомлювала, що в неї є “інше” тіло, яке зовсім не схоже на попереднє. Перед нею із небуття виникали образи померлих раніше родичів та друзів. Вони оточували близьку їм душу й допомагали їй залишитися в новому для неї світі. Перед померлим з’являлася якась Світлоносна істота, яка вступала з ним у телепатичний контакт. В уяві померлої людини виникала вся панорама її минулого життя, здійснених вчинків і намірів, що Р. Моуді тлумачить як приготування до посмертної відплати згідно з ділами та заслугами. Але на якомусь етапі все це припинялося, душа поверталася до свого попереднього тіла, що знаменувало успішне закінчення процесу реанімації⁹.

Є чимало людей, які прагнуть пояснювати видіння реанімованих, що виникають у стані клінічної смерті, як незаперечні докази існування незалежної від тіла душі і навіть Бога або чогось богоподібного, з чим ця душа телепатично контактує в потойбічному світі. Та для науки це не більше, ніж одна з можливих гіпотез. Зазначені явища можуть бути інтерпретовані принципово по-іншому, а саме – як особливий стан агонізуючої свідомості, який дійсно існує і сучасною наукою майже зовсім не досліджений.

У межах сучасної релігійно-філософської християнської думки існують ідеї не про дуалізм душі і тіла, а про “триалізм”, компонентами якого є душа, дух і тіло. Цілком чітко ці думки висловлені, наприклад, у працях християнських проповідників Вочмана Ні та Вітнеса Лі, які довгий час вели місіонерську діяльність у Китаї. “Зазвичай вважають,  писав Вочман Ні,  людину двоїстою за своєю будовою, тобто, що вона складається з душі та тіла. Згідно з таким розумінням, душа  це невидима, внутрішня духовна частина, у той час як тіло  її зовнішня, видима частина. Хоча частка правди тут і є, це розуміння неадекватне... слово Боже не ділить людину на дві частини: душу та тіло. Воно говорить про людину як істоту триєдину: дух, душа та тіло”¹⁰.

Далі Вочман Ні пояснює, що дух – це такий вимір людського буття, який максимально близький Богові. Саме духу людини притаманна совість, інтуїція та прагнення до Бога. Совість – це “розрізняючий орган”, завдяки якому людина розрізнює добро та зло у своїй свідомості. Інтуїція здійснює функцію “внутрішнього чуття”, яке не залежить від зовнішніх впливів. Саме вона є запорукою пізнання Бога в нашому духові, оскільки осягнути Його відчуттями чи розумом неможливо.

Душа людини є щось подібне до “середньої ланки” в її структурі. “Душа є місцем зустрічі тіла та духу, де вони зливаються,  стверджує Вочман Ні.  Духом людина спілкується з духовним світом і Духом Божим, сприймаючи і проявляючи силу духовної сфери. Завдяки тілу людина дотична до зовнішнього чуттєвого світу, впливає на нього й відчуває його вплив на собі. Душа ж стоїть між цими двома світами й усе ж належить їм обом. Вона пов’язана з духовним світом за допомогою духу, а з матеріальним  через тіло... Дух не може впливати на тіло безпосередньо. Йому потрібен посередник, і цим посередником є саме душа.... Душа, таким чином, стоїть між духом і тілом, пов’язуючи їх між собою. Дух може підпорядковувати тіло за допомогою душі, щоб воно було піддане Богові, так само і тіло завдяки душі може схиляти дух любити світ.

Найблагороднішим з цих елементів є дух, бо він єднається з Богом. Тіло – найнижче, оскільки дотичне матерії. Душа, що між ними, поєднує їх і привласнює їхній характер”¹¹. Душа  це стрижень усієї людської істоти, оскільки воля, інтелект та емоції притаманні саме їй. Людина не автомат, яким Бог кермує згідно зі своєю волею. Вона має можливість і право обирати між добром і злом, приборкуючи власні емоції та примхи. Що ж стосується тіла, то воно подібне до “в’язниці душі”, і тому, на думку Вочмана Ні, Бог не намагається змінити сутність людської плоті, єдиним способом позбавитись якої для душі та духу є лише смерть тіла.

Таким чином, ми бачимо, що в релігійно-філософському тлумаченні людини дуже важливою є теза про її духовну природу. Це безпосередньо випливає з думки про творення Богом людської душі.

Оригінальну концепцію інтеграції людини й Божества розробив у своїй знаменитій книзі “Феномен людини” французький теолог, рілігійний філософ і науковець П. Тейяр де Шарден (1881 – 1995).