Психоана-літична концепція людини

Психоаналітичну концепцію людини (натуралістично-субстанційну) викладено в роботах З. Фрейда (1856 – 1939) – “По той бік принципу задоволення” (1919 р.), “Я і Воно” (1923 р.), “Незадоволення культурою”(1929 р.) та інших.

У розумінні людини З. Фрейд виходить з припущення про те, що в живій природі діє два роди сил: Ерос і Танатос, інстинкт життя та інстинкт смерті. Ерос спрямований на збереження життя, на його оновлення, творення, прогрес. Танатос спрямований на руйнацію життя. Тому, за З. Фрейдом, людину можна розглядати як поле протидії цих двох сил. Ерос виявний воднораз як дія сексуального та агресивного інстинкту, Танатос  як деструкція, що супроводжується агресивністю. Тому агресія, за З. Фрейдом, є природно вкоріненою рисою людини. Виходячи з цього, він спростовує твердження про те, що люди добрі від природи і зіпсуті лише інститутом приватної власності. Знищення приватної власності не вирішить проблеми вродженої агресивності людини. Так само сексуальність є природним інстинктом, що притаманний людині від народження до смерті. За підтвердженням своєї гіпотези З. Фрейд звертається до міфів, художньої та історичної літератури. У давньогрецькому міфі про Едіпа, на думку З. Фрейда, є не тільки докази того, що сексуальні потяги є основою діяльності індивіда, а що вони закладені в ньому з дитинства. Отже, природу людини становлять гонові потяги, такі, наприклад, як комплекс Едіпа, комплекс Електри, сексуальні потяги, інстинкт самозбереження та насолоди.

Обґрунтування природної істотності людини З. Фрейд здійснює шляхом аналізу психіки індивіда. Він вважає, що душевне життя людини не може бути зведене до свідомості. Свідомість є лише частиною специфічної багаторівневої реальності, де мають місце і “несвідомі потяги”, і “несвідомі бажання”. Цією специфічною реальністю є психіка. Вона , на думку З. Фрейда, не є tabula rasa, що фіксує вимоги зовнішнього світу, а динамічне й диференційоване утворення, окремі елементи якого мають свою історію, виконують різні функції, мають різні засоби вираження, несуть специфічні смисли. Зовнішня реальність не єдине, на що реагує психіка і чим вона живе. Зв’язок із зовнішнім світом людини, за З. Фрейдом, опосередкований дією несвідомих потягів, поривань та інстинктів як складових психіки. Психіка як багаторівневе утворення включає, окрім несвідомого шару, ще й сферу свідомості. На основі цього він пропонує таку структуру психіки або власне людської особи: “Воно” (Id), “ Я”(Ego), “Над-Я”(Super-ego)⁶.

“Воно” – це глибинний пласт підсвідомих потягів та інстинктів, що функціонує за принципом задоволення, тобто за довільно обраною програмою отримання максимального задоволення безвідносно до соціальної реальності і навіть супроти неї. Оскільки індивід задовольняє свої пристрасті через зв’язок з реальністю, то в психіці актуалізується індивідуальне “Я”, що формується у свідомості й покриває собою несвідоме, яке прагне врівноважити несвідомі потяги із соціальною реальністю. “Я” як посередник між “Воно” і зовнішнім світом функціонує за принципом реальності і прагне зберегти добрі стосунки як з “Воно”, так й із зовнішнім світом. Хоча це не завжди вдається, бо доводи розуму часом безсилі проти інстинктивних потягів. А тому в психіці актуалізується третій елемент структури  “Над-Я”. “Над-Я” є моральним цензором, що виявний передовсім як совість, що містить у собі заповіді, заборони, владу, авторитет батьків тощо. Виходячи з такої структури психіки, З. Фрейд стверджує, що сутність людини утворює її приховане “Воно”. Це означає, що поведінка людини, вчинки, уся багатоманітність взаємин зумовлена несвідомим й егоїстичним прагненням до насолоди, втіхи, задоволення.

Існування людини – це не що інше, як психічна гармонія індивіда, яка здійснюється через розв`язання конфлікту між “Воно” та “Я”. Згідно із З. Фрейдом, “Я” намагається привести ірраціональні імпульси у відповідність вимогам реальності і доводам розуму, обмежити їх за допомогою захисних механізмів. Основними механізмами врівноваження психіки, за З. Фрейдом, є витіснення, раціоналізація (“виправдання”) та сублімація. Витіснення – це механізм психічного захисту у формі мимовільного забування конфліктних ситуацій, стресових випадків, яких людина воліла б не знати. Витіснений образ зберігає свою енергію і прагне зовнішньої реалізації. “Над-Я” чинить опір, унаслідок чого можуть виникати страх, почуття провини, муки сумління. Окрім того, “Я” може здійснювати сублімацію несвідомих потягів. Сублімація  це переключення енергії людських пристрастей і потягів на соціально доцільну діяльність та культурну творчість. За З. Фрейдом, завдяки сублімації могутня сила “Воно” виявляє себе в бурхливій діяльності у сфері мистецтва, науки, політики тощо.

Антагонізм природного (“Воно”) і культурного (“Я”) в індивіді переростає в антагонізм індивідуальних прагнень та цілей розвитку культури. Культура, за З. Фрейдом, включає всю суму знань і вмінь, що дозволяє людям опанувати сили природи й задовольняти свої потреби, а також усі інституції, що регулюють людські взаємини. Однак щодо внутрішнього світу людини, то культура, за З. Фрейдом, є дещо зовнішнє і необов’язкове для його формування. Культура, на думку З. Фрейда, – це гамівна сорочка для індивіда, яка функціонує в інтересах соціуму з метою забезпечення спільної діяльності і має на меті обмежувати антисоціальні потяги та агресивність індивідів.

Культура, за З. Фрейдом, постає як обмеження індивідуальної свободи. Повну свободу індивід має лише в дитинстві, коли в психіці панує принцип задоволення і здійснюється безпосереднє вдоволення інстинктивних потягів. Соціалізація індивіда означає відмову від безпосереднього задоволення інстинктивних потягів, реалізацію їх обхідним шляхом, а отже, означає несвободу. З одного боку, культура робить наше життя більш комфортним, а з іншого  незадоволеним. Призначення культури – гамувати потяги, а не забазпечувати щастя кожного індивіда, у той час як призначення людини – бути щасливою. Щастя, за З. Фрейдом, – це відсутність незадоволення та переживання сильних почуттів насолоди та втіхи.

Оскільки культура, на думку З. Фрейда, є репресивною, то цілком зрозуміло, що людина не почувається щасливою. Проте культурна людина обміняла частку можливості досягти щастя на частку захищеності.