Біхевіори-стська інтерпрета-ція людини

Субстанційно-натуралістичну концепцію людини в 30-х роках ХХ ст. репрезентує біхевіоризм (від англ. behaviour  поведінка). Цей напрям започатковує американський зоопсихолог Дж. Уотсон (1878 – 1958), який досліджував поведінку тварин і переніс методику дослідження на людину.

Згідно з Дж. Уотсоном, поведінка людини  це сукупність рухових реакцій індивіда на дію середовища. Поведінка людини, як і тварини, є інстинктивною, формується в процесі реакції-відповіді на стимул-подразник. Отже, поведінка обмежується тілесними реакціями, що інтегруються в навички. Водночас вона відмежовується від мотиву та образу дії. На думку Дж. Уотсона, маніпулюючи зовнішніми стимулами, можна сформувати людину з будь-якими соціальними константами поведінки.

Ідеї Дж. Уотсона розвинув теоретик необіхевіоризму філософ Ф. Скіннер (1904 – ). Спираючись на теорію І. Павлова, і зокрема на його дослідження “умовних рефлексів” як умотивованих психофізіологічних реакцій, він відкидає механічну схему поведінки людини “стимул – реакція” і пропонує враховувати роль оберненого зв’язку зі середовищем. Поряд з фактором впливу і відповідною реакцією він виділяє підкріплюючі наслідки (похідні спонуки), які є результатом сполучення стимулу із задоволенням органічних потреб людини. Між стимулом і реакцією є проміжна ланка  вітальні потреби, задоволення яких закріплює моделі поведінки, що мотивуються не первинними, а похідними спонуками. На думку Ф. Скіннера, середовище програмує поведінку, що дозволяє маніпулювати людиною за допомогою “біхевіористської інженерії”, тобто дібраної системи стимулів та спонук, а отже, формувати абсолютно керовану людину. Як наслідок виробляються способи пристосування індивіда до середовища, тобто формуються певні репертуари поведінки.

Ф. Скіннер розглядає людину як природно-інстинктивну істоту і вважає, що наука про людину повинна бути продовженням науки про природу. Орієнтуючись на емпіризм у науці про людину, він визнає реальним те, що спостережуване, тобто функціональні зв’язки між стимулами та реакціями. Ментальні ж поняття, які описують внутрішній світ людини,  вибір, наміри, мета тощо, Ф. Скіннер вважає фікціями. Свідомість, самосвідомість, моральні цінності, мотиви  усе, що визначає активно-творчий характер поведінки кожного, ігнорується. Людина, на думку Ф. Скіннера, – це набір репертуарів поведінки, що змінюються залежно від ситуації.

Існування людини він зводить до поведінки в заданих межах, тобто пристосування до середовища на основі біологічних факторів (інстинкту продовження роду, самозбереження). Ф. Скіннер вважає, що в людини виробляється рефлекс діяти і здійснювати свої замисли лише в межах заданих правил поведінки.

Оскільки поведінка людини є соціально-культурною, то цілі її діяльності, за Ф. Скіннером, лежать поза індивідом у сфері об’єктивованих позаособистісних структур. Основна з них – “виживання культури”, а індивід є засобом для досягнення цієї мети. Культура стосовно людини виконує функцію тотального контролю, забезпечуючи гармонію цілого. А тому свобода особи, на думку Ф. Скіннера, є анахронізмом, що перешкоджає досягненню справжньої гармонії в суспільстві. Адже будь-який зовнішній контроль людина сприймає як обмеження свободи, що викликає в неї негативну реакцію. За допомогою “технології позитивних підкріплень” людину можна прилучити до певного типу поведінки, що відповідає вимогам певної ситуації, а це, у свою чергу, знімає проблему свободи. На перший погляд здається, що почуття свободи дійсно зайве, оскільки за індивіда вирішують більш компетентні люди  контролери, ті, хто програмує певний тип поведінки. Але постає питання: а як бути з ними? Чим повинні керуватися самі контролери при виборі програм поведінки? Ф. Скіннер пропонує такий вихід: дитина контролює батьків, пацієнт  лікаря, громадянин  уряд, парафіянин  священика, студент  викладача. Таким чином, тотально кероване й контрольоване суспільство виявляється здатним вирішувати всі свої проблеми.

У другій половині ХХ ст. у зв`язку з бурхливим розвитком усього комплексу біологічних наук, і насамперед генетики, натуралістично-субстанційний підхід до людини немовби набуває “другого дихання”. Багатоманітні наукові спостереження та дослідження неспростовно довели, що різні якості людини, включаючи й духовні характеристики, зумовлені не лише соціальними, а й біологічними чинниками, тією чи іншою мірою залежать від біологічних структур людини й можуть успадковуватися біологічним шляхом.

Цікаві факти на користь цього твердження наведено в статті “Родовід альтруїзму” В. Ефроїмсона (Новый мир. – 1971.  № 10), яка викликала гарячі дискусії стосовно природи людини. На основі статистичних матеріалів щодо поведінки злочинців-близнюків, зібраних у багатьох країнах світу (Німеччині, США, Голландії, Фінляндії, Данії та Японії), з’ясувалося, що поведінка групи однояйцевих близнюків (ОБ) істотно відрізняється від поведінки групи двояйцевих близнюків (ДБ). Якщо в групі ДБ другий партнер ставав злочинцем лише у 25,4 % випадків, то в групі ОБ  значно частіше, а саме в 62,6 % випадків. Пояснити це можна лише тим, що спадковість ОБ ідентична, вони разюче схожі не лише своїм зовнішнім виглядом, а й багатьма біохімічними та молекулярними особливостями. На основі цих фактів, тверджень класичної генетики та дарвінізму з його ідеєю природного добору автор дійшов висновку про біоеволюційну зумовленість людського альтруїзму, тобто безкорисливої поведінки стосовно інших людей. Усі ті, кому притаманний надмірний егоїзм, кому бракувало дбайливого ставлення до сім’ї та дітей, хто був схильний до розпусти тощо,  усі вони позбавлялися потомства, а їхня генетична лінія вилучалася з еволюційного процесу через голод, венеричні захворювання і т. ін. Між іншим, сучасна всесвітня пандемія СНІДу досить наочно свідчить, що такі міркування є не зовсім безпідставними. Таким чином, можна погодитися з твердженням, що не лише фізична конституція людини, а й її духовні якості, включаючи інтелект, значною мірою зумовлені генотипом.

Наведені міркування і прагнення захищати тезу про дуже важливу роль біологічних чинників формування та розвитку людини  це ще не натуралізм у повному значенні цього слова. Філософський натуралізм як світоглядно-метологічна позиція починається там, де природничо-науковий підхід поширюють на тлумачення сутності різноманітних феноменів антропо-соціального світу. Одним з найважливіших проявів такої позиції в сучасній науковій думці є соціобіологія.