Тем легче нравимся мы ей

И тем ее вернее губим

Средь обольстительных сетей.

Поет утримується від будь-яких вказівок чи правил щодо поведінки представників тієї чи іншої статі. Він лише висловлює свої міркування, узагальнює спостереження – і не більше. Проте уважний і вдумливий читач якось інтуїтивно відчуває, що в цій поетичній сентенції дескриптивного характеру є глибоко приховане повчання, прескрип­тивний сенс і нормативно-регулятивний зміст. Інакше кажучи, напро­шується припущення, що це явно описове знання насправді "обтяжене" певним нормативним навантаженням і може виконувати досить важливу методологічну роль.

Не складно показати, що насправді так і є. Для цього треба зазначене дескриптивне знання перекласти на прескриптивно-нормативну "мову", тобто сформулювати на основі опису цього явища деякі регулятивні принципи поведінки (у нашому випадку – чоловіків стосовно жінок). Чи можна це успішно зробити? Безумовно, так. Не треба якоїсь особливої сили думки для того, щоб "перекласти" нормативно нейтральну, суто описову сентенцію О. С. Пушкіна в таку низку правил (норм, приписів) поведінки того, хто прагне якомога швидше домогтися зацікавленого ставлення до себе, прихильності і навіть кохання жінки: не запевняй жінку, що вона найкраща у світі і незамінна; не будь надмірно щедрим щодо компліментів; не клянися в коханні до самої смерті; не зловживай увагою та подарунками; стримуй почуття, будь розважливо холодним, узагалі не втрачай голову тощо.

Подібно, тобто шляхом перекладу на "нормативну мову", виявляється нормативний потенціал філософських концепцій і реалізується мето­дологічна функція філософії. Прослідкуємо це хоч би на прикладі діа­лектичного принципу розвитку. Він є типовим дескриптивним твер­джен­ням філософського характеру, згідно з яким у світі постійно відбу­ваються процеси розвитку, тобто закономірних змін якісних станів ре­чей,­ удос­коналення структурних і функціональних параметрів різно­манітних явищ і об’єктів. Тут, як бачимо, немає жодних вказівок (норм, правил), які стосувалися б людської діяльності, а зафіксована лише ідея розвитку всіх сфер буття. Та історія філософсько-соціологічної думки людства переконливо засвідчує, що ідея розвитку успішно пе­рекладалася на "нормативну мову", у першу чергу – у зв’язку з уяв­леннями про сус­пільно-історичний процес. На основі ідеї розвитку зусиллями багатьох видатних мислителів (Віко, Вольтер, Руссо, Дідро, Фіхте, Геґель та ін.) поступово був розроблений принцип історизму в підході до явищ дійсності. Він спочатку застосовувався в царині філософії історії, та поступово сфера дії цього принципу була істотно розширена, він проде­монстрував свою методологічну силу в галузі біології, геології, астро­номії, мовознавства, етнографії тощо. Принцип історизму хоч і поро­джений дескриптивним знанням, але має досить чітко виражений нор­мативний характер. Він вимагає брати до уваги історичну динаміку кож­ного явища дійсності, враховувати, яким воно було, яким стало зараз і що таке істотні тенденції його подальшої еволюції. Завдяки цьому може здійснюватися певне осмислення процесів, що відбуваються в ан­тро­­посоціальному світі, певне цілепокладання, а також регуляція діяль­ності окремих людей, соціальних спільнот чи цілих країн.

У такий самий спосіб (тобто шляхом перекладу ідеї розвитку на "мову приписів") був сформований принцип орієнтації на нове в діяльності людей, який теж має велике методологічне значення. Згідно з цим принципом першочергового значення треба надавати всьому новому, що з’являється в природі й антропосоціальному світі завдяки невпинним процесам розвитку (нова техніка і технологія, нові ідеї в науці, нові засоби лікування, нові види мистецтва, транспорту, зв’язку і т. п.). Усе це явища, які збагачують наше життя і роблять його більш комфортним, розсувають горизонти поступу, відкривають нові перспективи для творчості та духовного зростання людей. Нове може виявитися і небезпечним, прикладом чого є поява ядерної та біологічної зброї, обезліснення нашої планети, утворення над полюсами Землі озо­нових "дірок" тощо. І все ж нове відзначається своєю зверненістю в майбутнє, воно детермінує життєві шляхи окремих осіб, історичну долю народів, країн і людства в цілому, чим насамперед і зумовлюється величезна методологічна значущість принципу орієнтації на нове.

Н

Філософські знання як регулятивні фактори людської діяльності

аведені міркування і приклади дають змогу зробити висновок, що в другому наближенні, тобто значно змістовніше і конкретніше, мето­до­логічна функція філософії осмислюється як використання різноманітних філософських знань (ідей, принципів, концепцій тощо) як регу­лятивних факторів людської діяльності шляхом перекладу цих знань на прескриптивно-нормативну "мову". При цьому слід мати на увазі, що такий "методологічний переклад" філософських знань спеціально виконується окремими представниками науки і філософії або "колек­тивним методологом" (науково-філософською спільнотою, яка глибоко зацікавлена проблемами методології) лише як виняток і тільки в тих випадках, коли йдеться про досить широкий клас істотних проблем. Свідченням цього може бути хоч би принцип історизму. Нагальна пот­реба (перш за все для науки) виявляти походження, становлення, динаміку розвитку і майбутнє багатьох явищ стали вирішальним сти­мулом перекладу ідеї розвитку в нормативну площину і формування заз­­на­ченого методологічного принципу.

У процесі вирішення різноманітних відносно обмежених проблем філософія також може відігравати методологічно-регулятивну роль, запорукою чого є високий рівень загальності найважливіших її концептів. Якщо взяти до уваги не лише розмаїття об’єктів та явищ буття, а й їхню динаміку, то стає зрозумілим, що передбачити всі можливі випадки використання філософських знань у методологічному плані і наперед розробити відповідні нормативно-методологічні рекомендації в принципі неможливо. Саме тому філософія існувала й буде існувати як система дескриптивного знання, а переклад її концептів на нормативно-прескриптивну мову і використання їх у ролі методу має здійснюватися кожного разу тим, кому це потрібно для вирішення певних проблем. Сказане означає, що людина, яка прагне використовувати філософські істини як методологічну "зброю", повинна не лише глибоко опановувати поняттєво-концептуальний зміст філософії, а й бути здатною перекласти його на нормативно-прескриптивну мову, виявити й застосувати глибоко прихований методологічний потенціал філософських знань. До речі, це додатковий аргумент на користь ґрун­товного вивчення курсу філософії у вищій школі і філософської обіз­наності майбутніх спеціалістів.

Отже, ми бачимо, що центральною ланкою в реалізації методо­ло­гічного потенціалу філософії є переклад її змісту на нормативно-прескриптивну мову, пошук прихованих у цьому змісті регулятивних можливостей, які можуть бути використані в процесі діяльності. Але тут цілком логічно постає питання: як, з урахуванням яких факто­рів, об­ста­вин ­чи міркувань має здійснюватися зазначений переклад?

Для того, щоб з’ясувати це непросте питання, треба насамперед взяти до уваги, що зміст філософії має дескриптивний онтологічно-світоглядний характер, бо вона описує, розглядає навколишній світ як об’єкт, який підлягає духовному і практичному освоєнню, а "методологічна функція є регулятивна функція забезпечення діяльності, а не функція теоретичного відтворення сутності об’єкта, навіть якщо він – об’єкт цієї діяльності". Отож, потрібно з’ясувати, завдяки чому філосо­фія, будучи "об’єктно орієнтованим" знанням, здатна виконувати методо­логічну роль, бути важливим чинником регуляції процесу діяльності.

На перший погляд може видатися, що перед нами якийсь парадокс, оскільки знання про одне (об’єкт) досить несподівано перетворюються в знання про щось зовсім інше – про діяльність, пов’язану з цим об’єктом. Насправді в цій єдності, прямій детермінації об’єктно-дескриптивних і діяльнісно-нормативних знань немає нічого дивного й парадоксального. Перед нами все та ж сама залежність методу від об’єкта, про яку вже йшлося вище, але не така самоочевидна як, нап­риклад, у разі застосування методів спектрального аналізу чи гібридизації. Сутність цієї залежності полягає в тому, що для належного методологічного забезпечення діяльності конче потрібно знати, що таке об’єкт, які властивості йому характерні, які закономірності притаманні його функціонуванню і розвитку. Навіть для того, щоб успішно рубати дрова, треба добре знати: сокиру слід спрямовувати не поперек, а вздовж волокон деревини.

Така залежність між знаннями про об’єкт і методологією дій стосується як специфічних особливостей того чи іншого об’єкта, так і того загального, "носієм" чого він є, але в цьому зв’язку існують і свої нюанси. Специфічне й загальне є значущим, таким, що явно перева­жає у структурі та змісті об’єкта, а тому і вплив цієї його "сторони" на формування відповідної методології діяльності є вирішальним, самоочевидним і по-своєму прямим. Наприклад, ремонт якоїсь машини і медичний "ремонт" людського організму здійснюється істотно різними методами, а специфіка дитячого віку вимагає своїх особливих прийомів у роботі вихователя дитячого садка, шкільного вчителя чи спортивного тренера. Усе це, як кажуть, лежить на поверхні явищ (чи поблизу до них) і просто "проситься" взяти до уваги. Що ж стосується загальних зв’язків, відношень і закономірностей, якими насамперед цікавиться філософія, то вони є не так помітними, більш прихованими в глибинній сутності речей і далеко не завжди доступні здоровому глузду й щоденній свідомості. Саме тому для людей, далеких від філософії, її методологічна функція здається чимось незрозумілим, надуманим, а то й просто фікцією, що не заслуговує серйозного ставлення. Насправді це не так. Загальне, філософське за своїм змістом знання, що стосується різноманітних явищ і об’єктів, теж впливає на регуляцію людської діяль­ності, чим і зумовлюється сам факт існування методологічної функції фі­ло­софії.

І

Філософські істини лише в найзагальні-ших рисах окреслюють напрями діяльності

стотною та вельми важливою особливістю методологічної функції філософії є опосередкованість і відносно "м’який" характер її дії. Це зумовлюється (як побачимо далі) високим рівнем загальності філо­соф­ських концепцій і пов’язаною з цим абстрактністю категоріальних виз­начень та кваліфікацій різноманітних явищ дійсності. Коли, скажімо, ми кваліфікуємо як протилежності доцентрові і відцентрові сили в Сонячній системі, асиміляцію і дисиміляцію в живому організмі, раціональне та ірраціональне в духовному світі особи, свободу й обмеження в суспіль­ному житті тощо, то за гранично узагаль­неним єдиним визначенням "протилежність" у тому чи тому випадку приховується дуже важливий специфічний зміст. Це означає, що філософські істини здатні окреслювати лише в найзагальніших рисах напрями пізнавальних чи практичних дій, бо для того, щоб ефективно ре­гу­лювати людську діяльність, філософія повинна спуститися з висот аб­стракцій на ґрунт об’єктивної реальності і конкретних фактів.

Філософія, яка уникає солідарної взаємодії з наукою, навряд чи зможе належно виконувати свою методологічну роль. Залишаючись на рівні власних абстракцій, вона або виявиться просто безсилою в мето­дологічному плані, або буде перетворена в універсальну "відмичку" для псевдовирішення тих чи інших проблем, оскільки зможе спиратися лише на умоглядні міркування там, де є конечна потреба переходити на рівень конкретніших і конструктивніших знань, наприклад, закони діалектики в марксизмі.

Фактори, які опосередковують методологічний вплив філософії на життєдіяльність людей, можуть істотно відрізнятися за своєю природою і конкретним змістом. Історичний досвід людства свідчить, про те, що першорядну роль у цьому плані відіграють фундаментальні риси тої чи іншої епохи. Можна навести чимало прикладів, які під­твер­джують думку про важливість соціокультурного опосеред­кування впли­ву філософії на науку та суспільно-політичні процеси. На межі доби Від­родження і Нового часу формування ринкової економіки викликало хвилю критики античного світогляду і середньовічної схоластики, пос­тавило в центр уваги філософів проблеми теорії пізнання і методології нау­ки, зробило філософію активно працюючою на науку, давши їй можливість виявити свій неабиякий методологічний потенціал.

Факторами опосередкування методологічної ролі філософії можуть бути не тільки широкомасштабні "категоріальні аналізи", а й конкретні вузькоспеціальні знання, які не відзначаються високим рівнем за­га­ль­ності і широкою сферою застосування. Відповідно до цього зв’язок філософії з життям завершується не "тільки загальнометодологічними висновками", а й часто-густо значно конкретнішими правилами і норма­ми, які можуть виявитися імперативними і досить жорстко діючими. Щоб переконатися в цьому, достатньо хоч би простежити той непростий "методологічний шлях", який веде від принципу загального зв’язку явищ дійсності через принцип конкретності їх аналізу до деяких важливих юридичних норм.

Відповідно до принципу загального зв’язку всі явища, об’єкти та про­цеси навколишнього світу розглядають як пов’язані між собою багато­манітними, незліченними зв’язками. Вони можуть бути прямими чи опо­середкованими й істотно відрізнятися за своєю природою (механічні, генетичні, економічні, інформаційні, політичні, етнічні, культурні тощо). Ці зв’язки є своєрідними каналами, через які транслюються різноманітні "імпульси впливу" на певну річ, подію чи процес, постійно їх тран­сфо­рмуючи і навіть певною мірою тримаючи у своїх "руках". Усві­дом­лен­ня факту загального світового зв’язку та його екзисте­нці­йної значущості поступово призвело до формування методологічного принципу конкрет­ності аналізу явищ дійсності. Сутність його зводиться до вимо­ги врахо­вувати в процесі пізнання (і заснованої на ньому подальшої діяльності) все розмаїття зв’язків і опосередкувань певного об’єкта, події, явища взагалі, особливості історичного моменту, соціального контексту, навіть природних катаклізмів, бо тільки так можна справді глибоко й адек­ватно осягнути все те, що нас цікавить, знайти правильні рішення та обрати безпомилкову стратегію дій.

Здавалося б, філософське дескриптивне знання (принцип загального зв’язку), перекладене на прескриптивно-нормативну "мову" (принцип конкретності аналізу) уже спрацювало як методологія, та насправді це не зовсім так. Тут перед нами тільки загальна вказівка (правило) щодо шляхів пошуку істини, але для того, щоб знайти її, щоб ця філософська методологія була втілена в життя і дала цілком конкретні плоди, свій певний кінцевий результат, треба зробити ще конкретніші дослідження якимись специфічними засобами і методами, що використовуються в тій чи іншій сфері науки. Спробуємо переконатися в цьому на прикладі ана­лізу в юриспруденції такого діяння (дії чи бездіяльності), яким є злочин.

Принцип конкретності аналізу досить широко використовується в юриспруденції, особливо в процесі слідства й судочинства, але він додат­ково переосмислюється з урахуванням особливостей усіх тих явищ, з якими мають справи юристи, що призводить до розробки вже цілком конкрет­них остаточних норм, які забезпечують практичну ефективність цього прин­ципу. Особливо показовими в цьому плані є всі ті правові норми, завдяки яким здійснюється всебічний і максимально повний аналіз та юридична кваліфікація такого тяжкого злочину, як убивство.

Вимога конкретності аналізу стосовно факту вбивства трансформується передовсім у завдання з’ясувати, за яких обставин –обтяжуючих чи пом’якшуючих провину або при їх відсутності – воно бу­ло скоєне. До обставин, що обтяжують провину, закон зараховує вбивство з корисливих мотивів (скажімо, з метою отримання майна, грошей чи майнових прав або з наміром звільнитися від сплати боргу); убивство під дією бешкетних спонук (тобто на ґрунті зневаги до суспільства, без приводу або з бажання використати незначний привід, на основі зух­ва­лого нехтування нормами моралі та людського співжиття); убив­ство під час виконання жертвою свого службового чи громадянського обов’язку (наприклад, особа, яка намагалася припинити скоєння злочину або повідомила органам влади про його підготовку чи скоєння); убивство з особливою жорстокістю (із застосуванням тортур, заподіянням особли­вих страждань шляхом завдання значних тілесних травм або з викорис­танням болюче діючої отрути); убивство способом, що є небезпечним для багатьох людей (наприклад, за допомогою вибухових пристроїв); убивство з метою приховати інший злочин або полегшити його скоєння (скажімо, у разі пограбування підприємства чи квартири); убивство, яке пов’язане зі зґвалтуванням; убивство жінки в разі, коли злочинець точно знав, що вона вагітна; убивство двох чи більше осіб; убивство, що скоєне особою, яка раніше скоїла інше навмисне убивство (за винятком убивства у стані сильного душевного хвилювання чи при перевищенні меж необхідної оборони); убивство з метою кровної помсти, а також убивство, скоєне особливо небезпечним рецидивістом. До обставин, які пом’якшують провину, зараховують убивство в стані сильного душевного хвилювання, викликаного насильством чи важкою образою, а також іншими протизаконними діями, якщо вони призвели чи могли призвести до тяжких наслідків стосовно винуватця або його близьких; убивство при перевищенні меж необхідної оборони; убивство з необережності. Суд бере до уваги також особистість убивці, його попередній життєвий шлях, поводження на роботі й побуті, сімейні обставини тощо. З урахуванням усіх цих моментів, усього розмаїття численних зв’язків і опосередкувань, що так чи інакше стосуються вбивства і впливають на його характер, застосовується і покарання, яке в колишньому радянському законодавстві коливалося від двох років виправно-трудових робіт до вищої міри покарання (розстрілу).

Отже, ми бачимо, філософія виконує свою регулятивну роль у людській діяльності не прямо і безпосередньо, а на основі різноманітних опосередкувань. Її методологічна функція полягає не в розробці правил чи норм конкретних дій, а у визначенні загального їх спрямування. Фі­лософська концепція, не перекладена на прескриптивно-нормативну мо­ву, діє скоріше не як метод (тобто система певних регулятивних прин­ципів), а як парадигма, бо вона тільки визначає генеральну спрямо­ва­ність практичної чи духовно-теоретичної діяльності, зазда­ле­гідь зу­мов­люючи лише в загальних рисах, на рівні категоріального аналізу спосіб розв’язання проблем, що виникають, та інтерпретації фактів. Цим, до речі, пояснюється зазначений вище "м’який" характер дії мето­дологічної функції філософії, яку, мабуть, правильніше було б називати па­ра­дигматичною функцією. На користь цього говорить хоч би той факт, що всюди там, де, здавалося б, філософсько-методологічні твердження ді­ють "жорстко" й однозначно, найближчий аналіз ситуації з’ясовує, що все це є наслідком опосередковуючого впливу спеціальних знань, заслу­гою кон­кретних наук і навіть їх правом це робити

Усе це зумовлюється тією важливою обставиною, що залежно від рівня конкретності, насиченості деталями, точності і т. п. усієї сукупності знань, яка використовується (у кожному конкретному випадку) у мето­до­логічному плані, – від цього залежить і рівень "жор­сткості" їх регулятивного впливу на діяльність людей. Беручи до уваги особливості змісту і форми реалізації цього впливу, можна дати таку його градацію:

1

Особливості методологічно-го впливу філософії на діяльність людей

. Орієнтація (діяльності), формами здійснення якої є парадигма, іде­ал, мета, прогноз і т. д.

2. Регуляція (діяльності), формою реалізації якої є метод як система хоч і досить загальних, але, разом з тим, відносно визначених принципів здійснення певної діяльності суб’єктом.

3. "Технологія" (діяльності), яка характеризується найвищим рівнем нормативності та реалізується у формі різноманітних методик, алго­рит­мів, конкретних правил, прийомів, операцій тощо.

Особливої уваги заслуговує питання про істинність філософської методології, бо, як відомо, запорукою істинності результату є істинність методу, того шляху, який до цього результату веде. Проте це питання є не таким простим, як може видатися на перший погляд. Метод – це нормативне знання, а чимало авторів вважає, що говорити про істинність чи помилковість норми немає жодного сенсу, бо норми виконують лише функцію наказовості. Якщо судження "куріння шкодить здоров’ю людини" можна без жодних вагань оцінювати стосовно своєї істинності, то від норми "в аудиторіях курити заборонено" справді несе якимось "істиннісним нейтралітетом", бо її хочеться перш за все сприймати як добру або погану. Уважно аналізуючи це питання, з’ясовуємо, що норми формуються на основі дескриптивних знань, а тому істинний дескрип­тивний базис породжує і норму, яка може бути названа істинною, ос­кільки вона пов’язана з дійсністю.

І

Істинність філософської методології

накше кажучи, кожна норма хоч і "приглушено", неявно, та все ж таки щось "говорить" про дійсність (скажімо, та ж заборона куріння в аудиторіях, нехай стишено й опосередковано, але нагадує про шкід­ливість для людей так званого пасивного куріння). Можна стверджувати, що істинність філософської методології є пропорційною вагомості моментів істини в складі тієї філософської концепції, на базі якої ця методологія розбудовується.

По-перше, право бути філософською методологією мають і фак­тично реалізують усі філософські концепції та вчення. Наприклад, тлумачення природи і суб’єктів суспільно-історичного процесу можна проводити на основі різних пара­дигм історії філософії, наприклад, натуралізм, згідно з яким природні си­ли й закономірності є визначальними факторами життєдіяльності та розвитку суспільства; суб’єктивний спіритуалізм, який із множини чинників, що впливають на історичний процес, пальму першості віддає духовній активності людини, її ідеям, пристрастям, вірі, волі, переконанням тощо; провіденціалізм, який ґрунтується на уявленнях про історичний процес як утілення і прояв волі Бога; історичний дуалізм, згідно з яким усі суспільно-історичні явища та процеси харак­те­ри­зу­ються своєю подвійною, духовно-матеріальною детермінацією.

По-друге, питання про міру істинності філософської методології (чи парадигматичної регуляції діяльності) досить конструктивно може бути вирішене там, де є можливість практичної верифікації моментів істини в її дескриптивному базисі. Серед згаданих парадигм історії філософії це стосується натуралізму, суб’єктивного спіритуалізму, історичного мате­ріалізму та історичного дуалізму, на користь яких вельми промо­висто говорить величезна кількість фактів. Тому можна стверджувати, що певні частини істини (інша річ – більш чи менш вагомі) у цих концепціях дійсно є. Що ж стосується провіденціоналізму, то він має гіпотетичний характер, бо ґрунтується не на фактах, а на вірі. Певною мірою це стосується і всіх інших концепцій, які в прагненні своєї всезагальності відходять від ґрунту "твердих фактів" і роблять кроки за межі практич­ного досвіду, у сферу трансцендентного. Наприклад, той самий діа­лектичний матеріалізм, як і філософський матеріалізм у цілому, базується на фундаментальному твердженні про первинність матерії щодо духу, яке не може бути перевірене досвідом, а тому він є так само гіпотетичний (тобто предмет віри), як і провіденціалізм.

Наведені вище міркування стосовно механізму реалізації мето­дологічної функції філософії (починаючи з необхідності перекладу дескриптивного знання на прескриптивно-нормативну "мову" і закінчуючи проблемою істинності філософської методології) перекон­ливо засвідчує, що вельми важливу роль у вирішенні цього кола питань відіграють різноманітні інформаційні фактори, знання різного рівня конкретності про навколишній світ у цілому чи окремі явища та об’єкти. Разом із тим ми знаємо, що метод істотно залежить також від мети діяльності, у чому не важко переконатися навіть на рівні щоденної свідомості. Наприклад, цілком очевидно, що будівельники застосовують різні методи для знесення аварійного будинку і будівництва на його місці нової споруди. Не є винятком у цьому плані й філософська методологія, яка теж залежить від цільових факторів, але далеко не завжди діють вони прямо, чітко й однозначно.

Там, де мета людської діяльності визначена узагальнено й абстрактно (скажімо, як розбудова "ненасильницького світу" або бороть­ба за свободу), є підстави говорити і про пряме філософсько-методо­логічне забезпечення відповідних людських дій, його в цьому разі здійснює філософія ненасильства та філософія свободи. Коли метою є домінація (у формі диктатури, панування, територіальної експансії, колоніальної експлуатації і т. д.) певної соціальної групи, нації, раси, держави, військово-політичного блоку тощо, тоді методологією діяльності стає "філософія насильства" у різних її іпостасях (марксизм-ленінізм, фашизм, етатизм та ін.). Разом з тим добре відомо, що цілепок­ладання на узагальнено-філософському рівні може бути конкретнішим, багатограннішим і цілісно-змістовнішим. Це стосується всіх тих випад­ків, де йдеться про розробку широкомасштабних і загальнозначущих ідеалів (наприклад, соціального ідеалу, ідеалу гармонійної людини чи особистості, системи державного керівництва тощо), що значно усклад­нює, як ми переконаємося далі, і сам механізм реалізації методологічної функції філософії.

В

Ідеал як регулятивний принцип

ажливою особливістю ідеалу, як уже було зазначено, є його багатогранність. Це – цілісна ідеальна "конструкція", яка втілює певну сукупність найістотніших характеристичних рис того чи іншого уявного об’єкта, реалізація якого і є метою діяльності. Ця багатомірність ідеалу робить багатомірною і філософську методологію, яка має сприяти втіленню його в життя. Дещо спрощуючи ситуацію, можна стверджувати, що існує певна відповідність між тими цінностями, які є найважливішими компонентами в структурі ідеалу, і філософськими концепціями, що обґрунтовують значущість цих вартостей та захищають їх. Розбудова суспільства "рівних можливостей" і особистих свобод по­тре­бує філософії індивідуалізму та лібералізму, а курс на формування "знауковленого" суспільства потребує філософії позитивізму й техно­кратизму. Тому методологічна роль філософії в процесі реалізації соціального ідеалу характеризується "парадигматичним плюралізмом", набуває поліфонічного звучання, оскільки тут одночасно задіяними бувають різноманітні (інколи навіть протилежні за своєю сутністю) філософські парадигми. Наприклад, для створення максимально сприят­ливих умов життєдіяльності людей і подальшого суспільного поступу виявляється необхідним гармонійно поєднати лібералізм з рестрик­ціонізмом у формі ліберал-рестрикціонізму як такої "збалансованої" парадигми формування і розвитку суспільства, з позицій якої свобода й обмеження видаються як однопорядкові соціальні цінності.

Слід додати, що філософську методологію використовують не лише як фактор реалізації певного широкомасштабного ідеалу, а й у процесі його створення. Для того, щоб розробити ідеал теократичної держави, комуністичного суспільства чи "освіченого монарха", треба використати (зрозуміло, у методологічному плані) низку концепцій, які стосуються онтології, історії філософії, філософії людини, філософії політики, аксіології тощо. Тому в таких випадках методологічна значу­щість філософії, грубо кажучи, подвоюється. Чи не це спонукало Плато­на прерогативу керівництва державно-суспільними справами залишити саме за філософами?

Підсумовуючи сказане стосовно сутності та механізму реалізації методологічної функції філософії, хотілося б зробити ще одне застереження щодо можливого спрощення в тлумаченні цього питання. Визнаючи велику методологічну значущість філософських ідей, концепцій і вчень, не треба, разом з тим, уявляти собі суть питання так, нібито всі людські справи починаються з філософського їх осмислення і без філософського методологічного забезпечення годі й думати про досягнення якихось позитивних результатів. Зрозуміло, що це зовсім не так. Лікарі та тренери без закону переходу кількісних змін в якісні і категорії "міра" навчилися б відшукувати оптимум чи "золоту середину" – одні в лікувальних заходах, а інші – в обсягах спортивних навантажень, істо­ри­ків і юристів сама логіка їхньої професійної діяльності привела б до висновків про необхідність конкретно-історичного аналізу фактів із ура­­ху­ванням усіх опосередковуючих впливів, прямих зв’язків і динаміки подій; науковці навчилися б системного аналізу емпіричного мате­ріалу, змогли б і без закону заперечення заперечення "здогадатися", що в процесі розвитку науки повинні якось зберігатися (нехай у перет­во­реному вигляді) усі складові раніше здобутої істини і т. п. Не треба забувати і про те, що філософське знання є дескриптивним і не має імперативно скеровуючого характеру, а його методологічно-парадиг­матична роль виконується у порівняно "м’якій" формі. Але все це не слід розцінювати як певне приниження регулятивної ролі філософії чи навіть заперечення значущості її методологічної функції. Свідоме використання фундаментальних філософських знань у методологічному плані, фор­му­вання на їх базі ефективних парадигм створює широкі і міцні концеп­туальні основи людської діяльності, дає змогу глибоко обґрун­тувати регулятивні норми її здійснення, краще осмислити їх необхідність і плід­ність, робить можливим бачення індивідуального крізь призму зага­льного, що разом узяте надає методології діяльності в цілому важливих достоїнств обґрунтованості, імовірності, істинності та тотально-цілісної єдності.

Складність механізму реалізації методологічної функції філософії, опосередкованість її впливу на діяльність людей, певний брак наочних, самоочевидних доказів її парадигматичної ефективності інколи призво­дять до того, що методологічну роль філософії не усвідомлюють адекватно, перекручують, а то й просто заперечують. Беручи до уваги важливість цього питання, можна стверджувати, що це явище заслуговує спеціального критичного аналізу. В найузагальне- нішому поняттєво-термінологічному вигляді його можна визначити як профанацію (від лат. profanus – темна, неосвічена людина, і profanatio – опоганення, спаплюження святині, тобто зневажливе ставлення до того, що заслуговує на повагу; спотворення, викривлення, перекручення і т. п.) методологічної функції філософії.

Уважний і всебічний аналіз цієї проблеми приводить до висновку, що в профанації методологічно-парадигматичної ролі філософії існують дві основні тенденції, які за своєю сутністю є прямо протилежними. Перша з них полягає в тому, що філософію всіляко принижують, навіть позбавляють права на існування, а це призводить і до заперечення її методо­логічно-регулятивної ролі в діяльності людей. Друга тенденція, навпаки, невиправдано перебільшує роль філософії у вирішенні різноманітних проблем, завдяки чому вона перетворюється в універсальну методо­логічну "відмичку", засіб ідеологічного нагляду або навіть своєрідний критерій істини на зразок Святого Письма для віруючих. Для стислості будемо далі називати першу тенденцію негативізмом, а другу – сакра­лізацією (від лат. sacrum – священне) філософії та її методологічної функції.

Негативне ставлення до філософії та її методологічної ролі було притаманне ще позитивізму. Позитивізм задекларував рішучий розрив з "метафізичною" тради­цією у світопізнанні, вважаючи лише спеціально-наукове знання правомірним, достойним претендувати на статус істини і справді корисним для окремих людей та суспільства в цілому. Неопозитивізм поставив у центр своєї уваги логіко-лінгвістичні проблеми науки.

Наприкінці 20-х років у колишньому Радянському Союзі почала яскраво виявлятися також друга, прямо протилежна тенденція, суть якої зводилася до сакралізації філософії (точніше – тільки марксистсько-ле­нін­ської філософії, тобто діалектичного та історичного матеріалізму).

Профанація методологічної функції філософії, прагнення перетворити діалектичний та історичний матеріалізм у своєрідне "святе письмо" радянської ідеології та незаперечний критерій істини в науці з особливою рельєфністю виявилися у шельмуванні класичної генетики в колишньому СРСР із середини 30-х до середини 50-х років. Головними "героями" цих подій були академік Т. Д. Лисенко та якийсь І. І. Презент, “діяч” на терені біології та філософії, що був, за словами всесвітньо відомого генетика М. П. Дубініна, "головним методологічним консультантом" і "філософським наставником" Т. Д. Лисенка.

Академік М. П. Дубінін, який був у гущавині цих подій, засвідчує, що Т. Д. Лисенко кваліфікував ту (класичну) генетику, основи якої закладено Г. Менделем і Т. Морганом, як "класово чужу науку, котра насичена буржуазним світоглядом", а І. І. Презент серед головних "гріхів" класичної генетики вбачав “наявність ідеалізму і метафізики в таких теоріях, як автогенез". При цьому Т. Д. Лисенко наполегливо переконував громадськість країни в тому, що його "мічурінська генетика" якраз і є тою наукою, яка "відповідає вимогам радянської ідеології". Не треба особливої проникливості, щоб помітити: філософія тут не використовується.

У зв’язку зі сказаним стосовно сакралізації філософії та спотво­рення в такий спосіб її методологічної функції цілком логічно постає питання про причини цього шкідливого явища і шляхи та способи протидії йому. Перший, поверхневий "шар" причин, який не важко помітити, як кажуть, неозброєним оком, включає до свого складу низку факторів, найважливішими серед яких є ідеологізація і політизація всієї життєдіяльності суспільства, включаючи і науку. Філософія за таких умов стає теоретичним знаряддям реалізації марксистського принципу партійності і дуже зручною та ефективною зброєю в боротьбі проти опонентів не лише в науці, а й за її межами. Тому така профанація методологічної функції філософії охоче викорис­тову­ється тими, хто готовий розв’язувати науково-теоретичні суперечності адміністратив- ними, політико-ідеологічними, взагалі "силовими" засо­бами.

Ці фактори стосуються поверхнево-суб’єктивного боку поставленої проблеми, бо тут ідеться передовсім про інтереси, потреби, цінності, ідеали, цілі діяльності людей. Значно складнішим є питання про ті об’єктивні передумови й обставини, які створюють саму мож­ли­вість перетворення філософії в ідеологічну служницю могутніх соціа­льних сил. Зрозуміло, що вирішальним у цьому плані є панівне становище цих сил. Тому головним засобом протистояння такій профа­нації філософії та її методологічної функції має бути демократизація всього суспільного життя, що дає змогу громадян­сько­му суспільству ефективно контролювати державну владу, політичну діяльність, капітал тощо, запобігати появі таких партій, ідеологій і вождів, які спочатку стають "священними коровами", а згодом – жахливими і небезпечними для людей і людства чудовиськами.

Важливим і, на жаль, постійно діючим фактором профанації методологічної функції філософії є брак філософської культури, філософська необізнаність представників конкретних наук, – особливо в тих випадках, коли це помножується на амбіційні прагнення давати якимсь науковим явищам чи колізіям філософські інтерпретації та оцінки.

Роблячи кінцевий підсумок, можна стверджувати, що філософське знання, незважаючи на його дескриптивний характер, відіграє важливу регулятивну роль у діяльності людей і передусім – у процесі наукового пізнання. Разом з тим "механізм" реалізації методологічної функції філософії є досить складним, багатофакторним, а тому для ефективного користування ним конче потрібна висока філософська культура суб’єкта діяльності, яка має своїм змістом не лише певний, відносно значний запас філософських знань, а й уміння та навички їх використання в методологічному плані. Без цього філо­софсь­ко-методологічна "зброя" або буде "іржавіти" без корисного вживання, або стане небезпечною іграшкою в руках охочих до філо­со­фування невіг­ласів-ентузіастів.