1. М

   Зміст поняття «метод»

   етод хоч і залежить від характеру об’єкта, його істотних особливостей, але безпосередньо стосується лише діяльності, що пов’язана з духовним чи практичним освоєнням цього об’єкта.

2. Метод відіграє регулятивно-організуючу роль не тільки в процесі наукового пізнання, а й у всіх інших видах людської діяльності.

3. Важливою характеристикою методу в суб’єктивному плані є його усвідомленість і осмисленість, без чого, власне кажучи, важко говорити про позитивний вплив певної методології на ефективність тієї чи іншої діяльності.

Перші два моменти нескладно помітити у визначенні методу, яке міститься в обох виданнях "Філософського енциклопедичного словника". Словник тлумачить метод як "сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності".

Усе ж тут ідеться про діяльність і реалії, а не про метод як такий. Насправді самі операції чи прийоми діяльності – це не метод, а лише наслідок його застосування. Метод – це ідеальне утворення, змістом якого є сукупність норм, правил, принципів чи вимог, яким має відповідати певна діяльність. Він передує операціям і прийомам, діям людини взагалі, "організовуючи" і "регулюючи" їх. Тому більш точним і вдалим здається інше, теж досить популярне, визначення методу як системи регулятивних принципів або правил практичної чи теоретичної діяльності людей. Не зайвим буде зазначити, що таке тлумачення методу було близьким великому німецькому філософові І. Канту. Наголошуючи на превентивно-регулятивній ролі методу, він писав, що "коли ми хочемо щось назвати методом, то воно повинно бути способом дій згідно з певними засадами", тобто певними принципами.

Зазначені уточнення дають, поза всяким сумнівом, більш адекватне уявлення про сутність методу. Разом з тим і в нього визначення методу має істотний недолік, бо залишається в затінку (хоч і не заперечується) його суб’єктивний бік. Сутність його полягає в тому, що метод є суб’єктивно осмисленим, чітко усвідомленим, що робить його застосування не стихійним процесом, а доцільною діяльністю. Наприклад, у природі на кожному кроці можна натрапити на процеси хімічного синтезу чи біологічної селекції, але назвати їх методом було б неправильно, бо це просто об’єктивно існуючі процеси, а не свідомі та доцільні дії людей. Ще Ґ. Геґель свого часу цілком правильно звернув увагу на суб’єктивний бік методу, підкресливши, що "метод виник... як само себе знаюче поняття, котре має своїм предметом себе як настільки ж суб’єктивне, наскільки й об’єктивне". Розвиваючи далі цю думку, він писав, що в шукаючому пізнанні метод також є знаряддя, суб’єктивний засіб, за допомогою котрого вона співвідноситься з об’єктом.

Слід пам’ятати, що розуміння методу буде неповним без урахування його залежності від засобів людської діяльності. Щоб це зрозуміти, звернемося до пізнавальної діяльності науковців, аби побачити, що її методи істотно залежать від наявних технічних засобів пізнання. Наприклад, дослідження планети Венера методом радіолокації чи за допомогою спеціально обладнаних космічних зондів стало можливим лише тоді, коли були створені відповідні технічні засоби. Добре відомо й те, що метод візуального вивчення небесних світил став широко застосовуватися лише після винаходу телескопа Г. Галілеєм.

Подібне співвідношення між засобами та методами пізнання зберігається й у наш час. Цікавою в цьому плані є, наприклад, стаття, в якій автор підкреслює, що для успішної математизації сучасної науки зовсім не досить створення відповідних умов у конкретних галузях науки і самій математиці. Для цього треба ще створювати та постійно удосконалювати технічні засоби математизації науки, використовувати потужніші та досконаліші комп’ютери. "Сучасна математизація наукового знання і самого процесу отримання цього знання є неможливою без використання дедалі досконалішої інформаційної техніки та обчислювальних машин, – цілком справедливо стверджує автор – Без такої техніки не можна розраховувати моделі, одержувати результати у вигляді кількісної чи графічної інформації. З другого боку, прогрес сучасної науки є немислимим без математичного опису тих явищ, що досліджуються, без розбудови все більш адекватних і складних моделей. У цій взаємодії математизація та комп’ютеризація взаємно доповнюють і посилюють одна одну, хоч провідну роль логічно й історично відіграє тут саме математизація, котра забезпечує побудову моделей"².

З

Визначення методу пізнавальної, практичної та художньої діяльності

урахуванням усього сказаного метод можна визначити так: це – система регулятивних принципів діяльності суб’єкта, яка залежить від її мети, засобів здійснення і характеру об’єкта, є усвідомленою і визначає всю сукупність прийомів та операцій, що спрямовані на ефективне пізнавальне, практично-перетворювальне або творчо-художнє освоєння дійсності.

У цьому визначенні підкреслено передусім регулятивну роль методу, його усвідомленість, залежність від особливостей об’єкта, мети і наявних засобів діяльності, упереднюючо-визначальний вплив на всю сукупність її прийомів та операцій. Важливим є й те, що звернено увагу на роль методу не лише в процесі пізнання чи практично-перетворювальній діяльності людей, а й на його значення для творчо-художнього освоєння навколишнього світу. У процесі філософського аналізу поняття "метод" останніми роками чомусь майже завжди залишалося поза увагою дослідників. Старше покоління людей добре пам’ятає, скільки було поламано людських доль у зв’язку з проблемою горезвісного “методу соціалістичного реалізму”.

Слід виокремити в запропонованому визначенні методу його спрямованість на підвищення ефективності людської діяльності. Наголошення на цьому моменті має важливе ціннісно-орієнтаційне значення, дає змогу краще усвідомити пафос і глибину думок тих видатних учених, які високо цінували насамперед метод діяльності.

М

Стиль мислення, його головні ознаки

етод діяльності досить тісно пов’язаний із її стилем, що породжує тенденцію надмірного зближення цих понять за їх сутністю та змістом. Головною причиною надмірного змістовного зближення понять методу пізнання і стилю наукового мислення є, мабуть, той факт, що метод відіграє детермінуючу роль стосовно стилю мислення, стоїть за його "спиною" і визначає основні його риси, що не завжди чітко усвідомлюються. Саме тому і виникає ілюзорне уявлення про нормативну роль стилю мислення як такого. Правильніше буде розглядати стиль мислення як відносно сталий комплекс основних його параметрів, котрі є гносеологічно, психологічно і соціально детермінованими.

Гносеологічна зумовленість стилю мислення означає його залежність від пануючих у науці концепцій, теорій, ідей тощо, від їх методологічного потенціалу і впливу на характер мислення вчених. Утвердження в науці нових концепцій чи методів тягне за собою істотні зміни й у стилі мислення багатьох науковців. Зокрема, фундаментальні ідеї теорії ймовірності та кібернетики стали причиною формування, відповідно, імовірнісного і кібернетичного стилів мислення.

Отже, ми бачимо, що видимість нормативності стилю мислення насправді породжується нормативністю методу чи методологічною функцією дескриптивного (описового) знання, яким той чи той стиль мислення визначається в головних своїх рисах. Ще менше підстав говорити про нормативну сутність стилю мислення дає факт його психологічної зумовленості, тобто залежності від тих чи тих особливостей людської психіки. Наприклад, на базі низької опірності чужим думкам і міркуванням може сформуватися стиль мислення, який американський соціолог Говард Парсенс називає традиційним, або стереотипним, і не без підстав вважає ознакою антиінтелектуалізму. Невже ж ця вада та біда особистості можуть набути в науці нормативної форми і статусу? Так само і деякі соціальні фактори здатні формувати стиль мислення, який аж ніяк не личить науці й тому навряд чи може набути на цій підставі регулятивної ролі. Добре відомо, що за умов деспотично-тоталітарного режиму популярним стає догматично-авторитарний або полохливо-лицемірний стиль мислення (особливо в царині суспільствознавства), коли люди не наважуються бути об’єктивними, щирими і сміливими у своїх думках, вважають за краще дотримуватися усталених догм чи ідей політичних, ідеологічних, релігійних, наукових або якихось інших авторитетів. Та мало хто наважується робити все це нормою, скоріше – навпаки. Скажімо, генсек ЦК КПРС Л. І. Брежнєв не раз закликав радянських суспільствознавців бути сміливими у своїх наукових пошуках. Але вони добре розуміли, що така сміливість може привести і до Колими, а тому вважали за краще бути обережними догматиками, ніж сміливими шукачами наукової істини. Усе це переконливо свідчить про те, що стиль наукового мислення хоч і залежить певною мірою від наукового методу, та, разом з тим, і відрізняється від нього.

У

Класифікація методів

се розмаїття методів, які використовують люди в процесі практично-перетворювальної, науково-пізнавальної або творчо-художньої діяльності, є майже неосяжним. Та це й зрозуміло, бо кожному виду і підвиду діяльнісної активності людей, кожному класу завдань і проблем відповідають свої методи чи їх сукупності. Тому їх класифікація з метою систематичного вивчення, удосконалення і подальшої розробки є досить складним завданням. Тільки в науці можуть бути виділені в окремі групи, скажімо, методи збору емпіричних матеріалів, опрацювання фактів, розбудови систем наукового знання, якісного та кількісного аналізу (чим займається аналітична хімія), перевірки знань щодо їхньої істинності тощо. Здавалося б, досить зручно класифікувати методи відповідно до номенклатури галузей науки чи наукових дисциплін, що склалися донині, але й це зробити не так просто, бо все ширшою стає "міграція " (чи експансія) методів, проникнення їх з одних дисциплін в інші. Завдяки цьому виникають "гібридні" науки типу біохімії, геофізики, математичної лінгвістики, нейрокібернетики, інженерної психології тощо.

Для узагальнено-філософського дослідження методів наукового пізнання в межах логіки й методології науки найпопулярнішою та найефективнішою є їх класифікація відповідно до рівня загальності (або широти сфери дії). На підставі цього критерію виділяють три головні групи методів:

• загальні (філософські) методи наукового пізнання;

• спільні методи науки;

• спеціальні наукові методи.

Розробка і критичний аналіз загальних філософських методів (тобто методологічних функцій різноманітних філософських концепцій) є прерогативою філософії. Спеціальні наукові методи формуються, досліджуються й удосконалюються в межах окремих наукових дисциплін. Що ж стосується спільних методів науки, то переважна більшість із них розроблялась і вивчалася спільними зусиллями філософів та представників багатьох наукових дисциплін. Наприклад, метод ідеалізації та аксіоматичний метод формування наукових теорій виникли й усталювалися в науці передовсім завдяки зусиллям фізиків і математиків. Водночас метод сходження від абстрактного до конкретного був осмислений і детально розроблений філософами (зокрема Ґ. Геґелем), але і в його подальший розвиток вагомий внесок зробили фізика та математика, де осмислено і свідомо застосовували "принцип відповідності" наукових теорій, завдяки якому сходження від абстрактного до конкретного набуває достоїнства кількісної визначеності.

Спільні методи наукового пізнання поділяють на три підгрупи: методи емпіричного дослідження; методи теоретичного дослідження та загальні формально-логічні методи (абстрагування й узагальнення, аналіз і синтез, індукція та дедукція), які широко використовуються як у науці, так і в щоденному мисленні.