Н

Ірраціональ-на філософія б. Паскаля

а відміну від цих філософів, французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623 – 1662) відверто розчарований претензіями розуму на пізнання істини. Це той чоловік, що провіщав людству біди через його надмірний раціоналізм. Його позиція у ставленні до науки, до ролі і місця розуму у влаштуванні людського життя протилежна позиції світил філософської думки XVII ст. – Декарта, Спінози, Гоббса, Локка. Б. Паскаль втратив смак до наук, оскільки пересвідчився, що знання, яке вони дають, – лише мізерні крихти істини, яку втаює у собі світобудова. Заняття науками хіба що дозволяють людині усвідомити свою мізерність у зіставленні з Усесвітом. У всій низці пізнаваного, вважає Паскаль, наші знання посідають не більше місця, аніж ми самі у всій природі. “Бо що є людина у Всесвіті? Небуття порівняно з нескінченністю, все істне порівняно з небуттям, середнє між усім і нічим. Вона не спроможна, навіть, наблизитися до розуміння цих крайностей – кінця світобудови і її початку, недосяжних, заслонених від людського ока непроникною таємницею і позаяк не може осягнути небуття, із якого виникла, і нескінченність, у якій розчиняється”²³.

Предметом філософії у Паскаля є людина, її природа, місце і призначення у світі. На його думку, в людині поєднані дві неоднорідні й протилежні субстанції – душа та тіло. Те, що в людині мислить, є виключно духовним, бо абсурдно, вважає Паскаль, припускати, що матерія сама себе може пізнавати, й неможливо взнати яким шляхом матерія могла б прийти до самопізнання. Якщо ж ми лише матеріальні, тоді пізнання нам не властиве. Оскільки в нас співіснують дух і матерія, то до кінця ми не можемо пізнати ні дух, ні матерію. У зв’язку з цим “людина неосяжніше для себе твориво природи, бо їй тяжко втямити, що є матеріальне тіло, ще тяжче – що є дух, і вже зовсім незрозуміло, як матеріальне тіло може поєднатися з духом”.²⁴ Така природа людини засвідчує, що вона перебуває посередині між крайнощами – духом і тілом, це визначає характер людського пізнання. Незбагненними для людини є як дух, так і природа. Природа нескінченна, а людина скінченна й обмежена; природа продовжує і існує без перерви, а людина перебутня й смертна; “речі, зокрема, гинуть й змінюються щохвилі, і людина бачить їх лише на мить; вони мають свій початок і свій кінець, а вона не знає ні того, ні того, вони прості, а вона містить у собі дві різні натури”²⁵. Двонатурність людини зумовлює й особливості пізнання істини. Чуття й розум є ненадійними засобами пізнання. Обидва джерела пізнання лише затемнюють одне одного й тим відводять від істини. Вирішальну роль у пізнанні відіграє інтуїція як пізнання не розумом, а серцем. Саме воно дає нам знання початкових первнів: простору, часу, руху, числа. “На ось ці знання серця та інстинкту повинен спиратися розум і на них будувати свої міркування… Первні вчуттєвлюються, а судження виводяться, те й те з впевненістю, хоча й різними шляхами”²⁶. Отож розумові належить бути смиренним, бо він прагне про все судити й усім керувати. Висунута Паскалем “логіка серця” була антитезою логіки розуму Нового часу й раннього Просвітництва.

Висновок, якого доходить Паскаль на основі своїх міркувань, є єдиним – мізерною людина є, коли не знає Бога, а своє щастя вона може віднайти тільки в Богові. У Богові людина віднаходить любов і втіху. Але лише в Богові християн, бо він не є тільки богом геометричних істин і стихійного порядку, як у поганів, і не лише бог, що улагоджує життя і земні блага людей, аби дати скількись щасливих років життя тим, хто йому поклоняється, як в іудеїв. Бог християн є Бог, що дає душі вчувати, що він є її єдине Благо, що увесь її спокій у Ньому і єдина радість її у любові до Нього; це Бог, що навіює душі водночас ненависть до перепон, які її стримують у прагненні любити Його всіма силами. Самолюбство і чуттєвість, що становлять ці перепони, нестерпні для душі, і Бог дає їй вчути, що себелюбство глибоко вкорінене в ній і що Він один може зцілити її… Він є предмет зосередження всього: хто не знає Його, не знає нічого ні в порядкові світу, ні в собі самому”²⁷.

Мислення Нового часу, нехтуючи віковими традиціями, усталеним світосприйняттям, намагаючись пройняти собою всі сфери соціального життя, вносило дисгармонію, сум’яття в стиль життя, спосіб бачення світу. Результатом його розбалансовуючої дії на суспільство стали європейські революції XVII – XVIII ст. Розум і наука збивали культуру на шлях цивілізації, утверджуючи замість стандартів духу – стандарти здорового глузду, що виражали прагматизм та інструменталізм людських відносин. Голос Паскаля – це голос духу доби Нового часу, що жив у формі барокового світосприйняття. Протест проти сваволі приписів розуму у бароковому світовідчутті знаходить прояв у свободі творчих форм. Пишнота мистецьких, літературних форм не вкладається в рямці здорового глузду й існує як самодостатність, як краса, що апелює до вічного нескінченного Бога.

Тут форма (ідея) домінує над матерією, а мистецький твір постає імітацією ідеї. Такий підхід вносить у мислення цієї доби дуже важливу особливість: прагнення поєднати раціоналізм та ірраціоналізм. У цьому світогляді уживається культ розуму з ірраціональним поривом до чогось таємничого, незбагненного. Тут форма, що її втілює розум митця, виявляється ірраціональною.

Отже, духовність доби Нового часу не зводиться лише до "царства розуму", бо, щоб збагнути форму, вже недостатньо розуму, а тому в дію вступає осягнення через символи. Розум, з одного боку, виражає критичний практицизм представників цивілізаційних процесів у культурі, а з другого – постає лише знаряддям чогось вищого за нього самого. Такою є особливість барокового мислення Європи XVII – XVIII ст. З позиції барокового світобачення в інструменталізмі людських взаємин істотність людини не виявляє себе, а ховається за ним.

Світ інструменталізму для духовності бароко постає театром, де кожний носить маску, розум же сприймає світ-театр за саму дійсність. Лише духовно наповнена людина може відділити маски від дійсності. Таким чином, людина Нового часу живе ніби в двох світах: перший стоїть на підмурку здорового глузду й виражений жорстким інструменталізмом у сфері взаємин, другий – світ свободи творчих поривань, художніх пошуків, мрій, переживань, світ можливого і бажаного. Він індивідуальний і неповторний. Образними засобами мистецтво бароко відкриває людині світ нескінченного й вічного, що є зворотним боком інструменталізму взаємин цієї доби.