51. Людина як предмет філософського осмислення. Проблема людини в історії філософської думки

На питання „Що таке людина?” Платон відповів: „Це тварина, що ходить на двох ногах”. Обміркувавши зауваження, що й птахи ходять на двох ногах, додав: „але без пір”я”. Тоді жартівники підкинули Платону обскубаного півня, на шиї якого висіла дощечка з написом: „Людина за Платоном”.

Головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Багато різних наук аналізують проблему людини, але у вузькому, специфічному аспекті (генетика, фізіологія, соціологія, психологія, антропологія). Філософська антропологія досліджує світоглядні проблеми сутності людини, її походження, сенсу життя, долі та призначення, можливості та межі її свободи і творчості. Сьогодні відбувається своєрідне об’єднання всіх наук про людину в систему комплексного людинознавства, що дасть змогу якнайкраще відповісти на запитання „Що таке людина?”

Кожна філософська концепція в історії філософської думки додавала нові риси, нові грані у пізнанні людини. Давньогрецька філософія розглядає людину як частину космосу, як „мікрокосмос”, що є відображенням і символом „макрокосмосу” – Всесвіту. Сократ наголошував на самопізнанні, на моральних якостях людини, Арістотель тлумачив людину як „політичну істоту”, що реалізується тільки у державі, давньоіндійська філософія наголошує на переселенні душ, і що саме людині властива здатність звільнитися від кайданів буття і поринути у нірвану. Середньовічна філософія на перший план висунула релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Т.Аквінський наголошував на органічній єдності душі та тіла людини. В епоху Відродження панує ідея обожнення людини, самодостатності і автономії особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Європейська філософія 17 ст. (Просвітництво) особливе значення надає розуму як специфічній особливості людини, за допомогою якого вона може досягнути достовірності в усіх сферах знання, вдосконалити суспільство та перетворити природне оточення, зробивши його оптимальним для себе. Р.Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням: „Мислю – значить, існую”. І.Кант підкреслював моральний характер природи людини, марксизм трактує людину як похідну від суспільства, як продукт та суб’єкт суспільно-практичної діяльності. М.Бердяєв наголошує на значенні свободи, бо її рівень визначає сутність та глибину особистості. У сучасній західноєвропейській філософії 19-20 ст. панує ірраціоналізм у розумінні людини – домінуючими рисами людини проголошуються позарозумові чинники: почуття, воля, підсвідоме, інтуїція, пристрасті. З.Фрейд вказує, зокрема, що саме безсвідомі механізми є визначальними у пізнанні суспільних явищ та самої людини. Американський соціолог ХХ ст. Т.Парсонс поставив питання про тілесність людини, як основу теоретичної рефлексії, розглядаючи тіло людини, як вихідний масштаб соціологічної реконструкції суспільної дійсності. Зокрема, він вказував, що феномен “ролі хворого” стає ясним у контексті “співвідношення з економікою і соціологією”. Таким чином він вказує на пряму взаємозалежність соціальної структури суспільства від хвороби чи здоров”я індивіда.