51. Коеволюція в контексті взаємодії суспільства і природи

У сучасній науці такий підхід до вирішення проблем взаємодії суспільства і природи отримав назву коеволюція. Коеволюція – це сукупність поглядів, згідно яких суспільство і природа – це соціоприродна система, де гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування природного і навпаки. Інакше кажучи, подальший розвиток суспільства неможливий без узгодження з розвитком природи. Система людина-суспільство-навколишнє середовище – це досить жорстка система, елементи якої самовизначають один одного (тут доречна аналогія з принципом антропності, досить популярним у сучасній науці: всі світові константи, такі як швидкість світла, гравітаційна стала і інші між собою пов’язані настільки точно, що навіть незначна зміна їх величин, наприклад на долю процента, перетворила б Всесвіт на зовсім інший світ). Коеволюція через це вчить необхідності досліджувати взаємозв’язки суспільства і природи та враховувати їх характер у практичній діяльності людини. Мова йде не про перетворення природи, а про адаптацію до неї, збереження розвитку екосистем, створення там такого штучного середовища, яке б не деформувало природне середовище існування людини. За оцінками зарубіжних вчених щорічні втрати України від неефективного, нераціонального природокористування та забруднення навколишнього середовища складають від 15 до 20 % національного доходу, і цей відсоток є одним з найбільших у світі. Сучасне світове виробництво, взявши від природи 100 одиниць речовини, використовує всього 3-4, а 96 одиниць викидає до навколишнього середовища у формі отрутної рідини. В сучасних умовах коеволюція ставить вимогу виробити нову політику з екологічних питань, новий екологічний вимір матеріального виробництва, культури, тощо. Актуальними стають поняття „екологічні шляхи наукового пізнання”, „екологічний стиль мислення”, „екологічна культура”, „екологічна раціоналізація”,„екологічна оптимізація” (структурна перебудова виробництва) та ін.

51. “Географічне середовище” та „географічний детермінізм”

Одним із найважливіших понять соціальної філософії є поняття „географічного середовища” – сфери, в межах якої людина реалізує свої творчі сили. Географічне середовище – це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених у процес суспільного життя, і які, таким чином, є необхідними умовами існування і розвитку суспільства. До географічного середовища належать: земна кора із корисними копалинами, ґрунти, ліси, води, болота, рослинний і тваринний світи, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто це та частина природи, яка є об’єктом діяльності людини, виробництва. Із розвитком суспільства географічне середовище розширюється, до його складу залучаються Північний і Південний полюси, дно океанів, космічний простір, тощо, а також якісно змінюється, зокрема, створюється нова природа: нові сорти дерев, рослин, нові породи тварин (методами селекції), сади, парки, створюються нові міста, озера, будуються електростанції, штучні моря, тощо. Отже, абсолютно впевнено можна сказати, що наш сучасник живе практично в інших природних умовах, ніж його предок 1000 років на тій же території.

Таким чином, закономірно, що географічне середовище суттєво впливає на саму людину: умови життя формують стиль і спосіб життя людей, психологію, звичаї, форму одягу, специфіку харчування. Тому очевидно, що за темпераментом, звичаями, традиціями, способами ведення господарства, відпочинку італійці, наприклад будуть відрізнятися від шведів, турки від ісландців, і т.д. Люди давно помітили залежність розвитку суспільства від географічного середовища: такі ідеї зустрічаються ще у античності, зокрема, у Демокріта, Геродота, Гіппократа, Епікура.

У XVIII ст. в епоху Просвітництва, французький філософ Шарль Луї Монтеск’є запровадив цілий напрям – географічний детермінізм, як окремий напрям в розвитку філософської думки. Детермінізм – вчення про загальну об’єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки. Головним у детермінізмі є положення про причинність, як такий зв’язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (наслідок): наприклад, гени обумовлюють зовнішній вигляд; хімічна структура речовини обумовлює її дію в реакції: якщо до кислоти додати спирт, то утвориться сіль і вода (т.зв. нейтралізація); якщо налити воду на одяг, то він стане мокрим. Протилежним до поняття “детермінізм” є “індетермінізм” , який заперечує зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки. (прикладом є т.зв. телеологія, за якою всі процеси являють собою реалізацію наперед визначеної мети. Географічний детермінізм пов”язує ступінь розвитку держав і цивілізацій з особливостями їх: географічного положення, клімату, грунтів, тощо. Російський науковець Лев Мечніков у своїй праці „Цивілізація та великі історичні річки” (1889) доводить, що визначальними у розвитку людських цивілізацій завжди виступають фізико-географічні чинники, а особливо гідрологічні особливості території. В історії людської цивілізації Мечников виділяє 3 основні періоди:

1. Річковий – відбувався тоді, коли виникали перші розвинені суспільства в долинах великих річок: Інду та Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї, Тигру та Євфрату в Месопотамії, Нілу в Єгипті. Долини річок були зручними для землеробства і відігравали роль найзручнішого транспортного шляху, яким могли користуватися люди.

2. Морський – охоплює 25 століть та починається від заснування Карфагена і закінчується в часи існування імперії Карла Великого. У цей час виникають культури Фінікії, Карфагену, Греції, Риму, Візантії. Спільною рисою для них був розвиток не лише с/г, але й ремесел та морської торгівлі, що стала основним джерелом їх добробуту і могутності. У ці часи освоюють Середземне, Чорне та Балтійське моря, що розширило ареал європейської цивілізації.

3. Океанічний – від розпаду імперії Карла Великого, а його кульмінацією стає Епоха великих географічних відкриттів. У цей час західноєвропейська цивілізація завдяки прискореному розвитку морського транспорту опанувала не лише Атлантичний океан, але й фактично весь світовий водний простір. Океанічний період Мечніков розглядає як переддень початку „всесвітньої” епохи, яка народжується в ХІХ ст.

Водний простір в концепції Л.Мечникова відігравав консолідуючу роль в людських спільнотах, звідси висновок про те, що чим більші водні простори опанувало людство, тим більше проявлялася людська солідарність у формах виникнення великих держав та охоплення географічно більших ареалів. Перші держави існували як оазиси серед оточення набагато більше примітивних племен та народів. Отже, розвиток людської цивілізації відбувався паралельно з освоєнням розвиненими суспільствами ширших географічних ареалів, аж поки не призвів у ХІХ ст.. до т.зв. „закриття світу”, тобто повністю встановилися регулярні сполучення з усіма народами та державами земної кулі, втягнення їх у систему різнопланових відносин між собою.

Отже, географічний детермінізм трактує середовище, як сцену, на якій активно діють людські спільноти. Як зазначав польський географ С.Павловський у книзі „Rola geografii w zyciu narodow”. (Львів,1939): „Причиною багатьох дій і рішень народів знаходили і знаходять своє обґрунтування в географічних умовах. Географічне положення, конфігурація держави, побережжя, доступ до моря, розміщення природних багатств, характер кордонів, густота населення – усе це впливало і впливає на політику народів і держав. Так звані життєві інтереси держав і народів не є нічим іншим, як інтерпретацією оточуючого географічного середовища”.