23. Загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод

Людина здатна суб’єктивно засвоювати, усвідомлювати навколишній світ (буття). Знання – це відображення у свідомості людини реального світу та його закономірностей. Іноді даний термін тлумачиться лише як результат засвоєння світу людиною, іноді він містить у собі і сам результат, і шлях його досягнення (пізнання). Пізнання – це процес отримання і розвитку знання, його постійне поглиблення, поширення і вдосконалення. Воно здійснюється у різних формах: буденний досвід людей, гра, міфологія, релігія, філософія, наука, мистецтво.

Одним з аспектів проблеми пізнання є з’ясування специфіки таких вчень, як агностицизм і скептицизм. Представники агностицизму повністю або частково заперечують принципову можливість достовірного пізнання світу. Прихильники скептицизму, не заперечуючи такої можливості, сумніваються в отриманні достовірного знання. Причиною таких поглядів є: невичерпність зовнішнього світу і самого пізнання, їхні зміни, обмеженість органів чуття людини.

Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія) – це розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його етапи, рівні, методи, форми, можливості, труднощі та суперечності. Предметом гносеології, як філософської дисципліни стають: процес досягнення істинного знання, способи доведення істини, структура, форми і методи пізнавальної діяльності. Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється у процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність людини.

23. Проблема пізнання в історико-філософському контексті

Витоки історії пізнання можна знайти ще у спадщині давньогрецьких філософів. Зокрема, у ранній період античної філософії (натурфілософський – VII-V ст. до н.е.) представники елейської школи поділяли знання на: 1.достовірне (істинне); 2. імовірнісне (гадане). Перше спрямоване на відкриття сутності пізнаваних речей чи явищ (мислення), а друге – дає нам множинні знання лише мінливого, чуттєвого світу (органи відчуття). Представники школи софістів, навпаки, підкреслювали, що чуттєвість є мірою істинності пізнання (те, що здається смачним, холодним, гарним і є таким, оскільки, як зазначає Протагор, „людина є мірою всіх речей”). Інший давньогрецький філософ Демокріт, намагаючись подолати протиставлення двох видів пізнання: чуттєвого і раціонального, говорить про два види пізнання: темне (приховує істину за суб’єктивними людськими відчуттями), і світле (розумове) (спрямоване на пізнання сутності), які, хоча і протилежні, але доповнюють один одне, оскільки розкривають відповідно вторинні (напр. смак, колір) і первинні якості (напр. порядок розташування атомів) речей.

У класичній добі античної філософії (V-IV ст. до н.е.) Сократ веде мову про знання, як про визначення загальних понять. Його позицію можна охарактеризувати, як етичний раціоналізм, оскільки він ототожнював будь-який поганий вчинок людини з незнанням, а мудрість – з досконалим знанням. У філософії Аристотеля теорія пізнання – це вже теорія наукового пізнання. Він виділяє такі його основні риси, як: всезагальність, доведеність, пояснююча властивість, необхідність. Знаряддям будь-якої науки, засобом здобуття знань у Аристотеля виступає логіка, яка займається розробкою методів здобуття істинного знання.

У добу середньовіччя гносеологічна проблематика тісно переплетена з теологічною: пізнання розглядається як пізнання Бога (зокрема, такий напрям, як схоластика в особі Томи Аквінського пропонує раціональні засоби доведення його існування). Якщо античні філософи з гносеологічною проблематикою пов’язували в першу чергу, пізнання природи та людського мислення, то в середні віки більше наголошується на самопізнанні (Августин Аврелій).

Мислителі Відродження ставлять питання про нескінченність процесу пізнання, вказуючи, що пізнання – це процес, а не результат. У філософії Нового часу (17-18 ст.) гносеологічна проблематика стає провідною. У цей час існує думка, що правильно організоване пізнання може відкрити всі таємниці природи, вирішити суспільні проблеми та вдосконалити людину (Р.Декарт, Ф.Бекон, Б.Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш-Л. Монтеск’є, Вольтер).

У період Нового часу виникають два підходи щодо критерію пізнавальної діяльності: раціоналізм (Р.Декарт, Г.Лейбніц) – критерієм і джерелом пізнання є розум; та емпіризм (сенсуалізм) (Ф.Бекон, Дж.Локк) – критерієм і джерелом пізнання є чуттєвий досвід (відчуття). Відбуваються також дискусії щодо наукового методу: індуктивного або дедуктивного.

Сучасна західноєвропейська філософія 19-20 ст. відзначається ірраціоналізмом у гносеології. Ця філософія відкриває нові рівні та види пізнання: інтуїція, фантазія, сновидіння, пізнання несвідомого (А.Бергсон, А.Шопенгауер, З.Фрейд, Ф.Ніцше). Разом з цим представники такого філософського напрямку, як позитивізм вказують, що предметом філософії має бути впорядкування і систематизація наукових понять, висновків, синтез даних конкретних наук і орієнтація у пізнанні на такі методи, як спостереження, порівняння, експеримент, вимірювання. (О.Конт, Г.Спенсер). Представники неопозитивізму (Б.Рассел, К.Поппер) прагнуть звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також закликають всебічно застосовувати принцип верифікації (емпірична перевірка істинності наукових тверджень).