23. Вчення про ноосферу в.Вернадського

В.Вернадський (1863-1945) – видатний український природознавець, перший президент Української академії наук (1918-1921). Згодом читав лекції в університеті Сорбонна (Франція) про походження Землі та життя. Вернадський вказує, що за умов панування людини, загострилася ситуація в біосфері – постала проблема збереження біосферних процесів, які є головною умовою збереження життя на Землі. Порушення цих процесів призведе до руйнування природних об’єктів і зробить неможливим життєдіяльність людини. Тому як можливий варіант вирішення цієї проблеми – штучне виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на створення яких природа затрачує тисячі років. Таким чином, він формулює ідею ноосфери (з гр. ”нус” – розум, „сфайра” – сфера) – сфера взаємодії природи і суспільства, новий стан біосфери, в якому розумна діяльність людини стає вирішальним фактором її розвитку. Для ноосфери характерний зв’язок законів природи з законами мислення та соціально-економічними законами. Для того, щоб став можливим такий перехід від біосфери до ноосфери, повинно бути виконано цілий ряд умов, необхідних для її існування: 1) заселення всієї планети; 2) швидке вдосконалення засобів зв’язку між країнами; 3) рівність людей всіх рас і релігій; 4) відкриття нових джерел енергії; 5) вільність наукової думки від тиску політичних ідеологій; 6) вседоступна система освіти і підвищення добробуту людей; 7) уникнення воєн. Основною передумовою переходу біосфери в ноосферу є поширення наукової думки у все людство. Людина ноосфери – це вільна, незалежна від інших організмів. (сучасна людина гетеротрофна, тобто існує за рахунок рослин), а нова людина має стати автотрофною, тобто наука повинна забезпечити синтезування їжі, що врятує її від загибелі. Людський розум, - зазначає Вернадський,- створив би, таким чином, „велике геологічне явище”.

23. Філософський зміст проблеми буття: особливості розуміння поняття “світ”

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтології. Онтологія (з грецьк. – „онтос”- наявне, суще, „логос”- вчення) – розділ філософії, що вивчає фундаментальні принципи буття, найбільш загальні основи існуючого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність, тощо. Термін „онтологія” запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус у праці „Філософський лексикон”. Розглядаючи проблему буття, філософія виходить з того, що світ існує. Але філософія не обмежується просто фіксацією існування світу, а розглядає складний зв’язок між предметами і явищами світу, які разом із своїми особливостями, властивостями об’єднуються з усім тим, що є і існує у світі. За допомогою категорії „буття” здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу, „як цілого”, тобто світ існує як безмежна цілісність: природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах, і їх різне за формою існування якраз і є передумовою єдності світу.

Знання про світ – складова частина онтології, антропології, інших наук, оскільки лише через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів, законів розвитку, людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв’язок з іншими людьми. Поняття „світ” має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, природи, суспільних відносин. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною. Поняття „світ” сформувалося ще у давній період розвитку людства, і пов’язано з практичним виділенням людини з природи. Зокрема, на ранніх етапах свого розвитку людина не могла наодинці протистояти навколишньому світу, що і зумовило формування спільних зусиль, потреб, цінностей, спільно вироблених норм і правил життя, які регулювали стосунки як в середині самої общини, так і за її межами, тобто з природою. В цей час людина переходить від пристосовництва і збиральництва до діяльності, спрямованої на виробництво з предметів природи знарядь праці, до перетворення предметів природи на засоби задоволення власних потреб.

Тим самим складається відповідна єдність людини і природи, яка вплетена у сферу її активної діяльності. На цій основі починає створюватись цілісне уявлення про природне оточення, про себе, про взаємовідносини людини і природи, які і знайшли своє відображення у понятті „світ”, який є цілісною системою, що розвивається у діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність дійсно суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії: людина в процесі активної діяльності перетворює природу на світ свого буття, який з одного боку, забезпечує їй існування, а з другого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. У процесі розвитку людини змінюється і уявлення про світ, яке постійно наповнюється новим змістом. Отже, поняття „світ” охоплює: „світ людини” (внутрішній світ її існування – почуття, воля, віра, розум, цінності), „світ людського буття” (соціальне оточення людини: суспільно-економічні відносини, культурне середовище), „світ речей” (речі, які ми маємо як наслідок предметної діяльності людини) „світ ідей”(комплекс ідей, бажань, прагнень), „символічний світ” (умовний світ символів, знаків логіки, фізики, математики), „макросвіт” (світ, в якому існує людина), „мегасвіт” (Галактика, планетні системи), „мікросвіт” (матеріальні об’єкти, розміри яких не перевищують розмірів атомів, елементарних частинок), „потойбічний світ”.

Сучасне уявлення про світ базується на так званій науковій картині світу, яка розглядає його як такий, що самоорганізовується, знаходячись у становленні. Наука вже не шукає незмінної, універсальної сутності буття, вона розглядає буття в розмаїтті його мінливих проявів, різноманітних форм, видів та рівнів. Наукова картина світу передбачає наявність синергетики (самоорганізації світу) – процес самовідтворення і самоорганізації соціальних і природних систем. Природа тут виступає не як якийсь сталий машиноподібний об’єкт, а як система, що самоорганізується Наприклад, особливістю живих систем є те, що вони спроможні використовувати смерть для своєї самоорганізації, оскільки без процесу „контролювання” смерті не буває життя (складові організму перебувають завжди в процесі оновлення – розпаду, відмирання і утворення нових живих структур). Особливістю процесів самоорганізації є те, що вони включають в себе ситуації вибору, можливість альтернативних варіантів подальшого розвитку. Закони природи виявилися не жорстко визначеними, запрограмованими, а такими, що включають в себе певну невизначеність, непередбачуваність, несподіваність, тому вони є проявом певної „свободи”. У цьому полягає можливість втручання людини у процеси природного та історичного розвитку, і саме цим зумовлена необхідність відповідальності людини, людства за свої вчинки, які безпосередньо впливають на історичні та природні процеси. (В.Вернадський вказує, що людині призначено продовжити еволюцію природи на засадах відповідальності за все живе на Землі, тому з часом біосфера поступово трансформується у ноосферу – сферу розуму, людської праці і наукових досягнень.)