23. Філософія прагматизму

У 70-х рр. ХІХ ст. у США виникає філософський напрям прагматизм (з гр. ”прагма” – дія, справа). Цей новий тип філософського мислення походить зі своєрідного розуміння людської дії, яка стала центром, навколо якого обертаються і формуються всі філософські поняття і концепції. Центральна проблема в прагматизмі – проблема цінності понять, суджень, що виявляється у практичних результатах дій, які на них базуються. Критерієм істинності та цінності знань у прагматизмі вважається практика, яка тлумачиться як діяльність індивіда, спрямована на задоволення його безпосередніх потреб, а не як взаємодія людини з навколишнім світом (як традиційно вважається). Закони логіки вважаються другорядними, оскільки допомагають лише пристосуватися людині до оточуючого світу, тому прогрес у суспільстві полягає в самому процесі руху, а не у досягненні суспільством якоїсь мети. Філософія повинна займатися людськими цілями, засобами їх досягнення і повинна бути перетворена в інтересах того, що вигідне, корисне для життя (практицизм). Людина діє в ірраціональному світі, тому до наукових теорій, моральних принципів слід підходити інструментально, тобто з точки зору їх корисності, зручності.

Чарльз Пірс веде мову не про знання, а про віру, розуміючи під нею готовність, або звичку діяти у певний спосіб. Висунув концепцію „сумніву-віри”, згідно якої функцією мислення є подолання сумніву та вироблення стійкої віри, як звички діяти за будь-яких обставин (при цьому не важливо, чи відповідає ця віра реальності). Істиною є така віра, що веде нас до поставленої мети. (отже, істина – це те, що веде нас до мети).

Джордж Джеймс розробив фактично цілу доктрину прагматизму, згідно якої значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками, а істина тлумачиться як успішність, або корисність їх застосування через досвід. У праці „Всесвіт з плюралістичної точки зору” він вказує, що „Всесвіт – це квітуче безладдя, що гуде і дзижчить, у якому панує випадок і постійно виникає щось нове”. Але немає точки опори, з якої його можна охопити і виразити в одній системі. Світ у нього далекий від досконалості, але може бути прикрашеним (позиція меліоризму). Так само і реальність є пластичною, тому ми можемо зусиллям волі надати їй будь-якої форми, такої, яка нам підходить найкраще. Джеймс також вказує, що розраховувати не слід на науку і розум, а на волю і віру, бо людина має право на власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить задоволення чи користь.

Джон Дьюї зазначає, що філософія виникла не від здивування перед світом, як вважали стародавні філософи, а із стресів і напруженості суспільного життя, а, отже, саме аналіз і вдосконалення суспільного досвіду складають основну мету філософії.

Пізнання він тлумачить не як пасивне, а як „енергійне втручання” у якесь пізнавальне явище. Завданням науки у Дьюї є „перетворення проблематичної ситуації у вирішену”, тому науковець і створює певні категорії, поняття, що використовуються в міру їх корисності, ане лише для відображення об’єктів дійсності. Наука, отже, є як „скринька з інструментами” (ідеями, законами), з якої вибираються корисні і необхідні.

Прагматизмові також притаманний т.зв. „етичний релятивізм”, згідно з яким моральним є те, що корисне.