23. Вчення про метод та „примари” людського розуму у філософії ф.Бекона

Новий метод на своєму шляху може зустріти чимало перешкод. Людський розум перебуває у полоні хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають його від істини, заважають бачити речі такими, якими вони є. Бекон застерігає дослідника від можливих помилок, яких він виділяє чотири:

1. „примари роду” – помилки, що є у самій природі людини і пов’язані з її пізнавальними якостями. Наприклад, розум людини схильний припускати в речах більше порядку й однаковості, ніж є насправді. Розуму властива певна інерція, через яку він неохоче відступає перед фактами, які суперечать усталеним переконанням, тому що людина віддає швидше перевагу тому, що відповідає її смакам і бажанням. Ці примари є вродженими, тому їх важко позбутися. Їх може послабити лише дослідницька дисципліна.

2. „примари печери” – помилки, зумовлені індивідуальними властивостями людини, її вихованням, звичками. Наприклад, зазначає Бекон, одні шанують давнину, інші схиляються перед новим, одні шукають в речах тільки відмінне, інші – лише тотожне. В кожному випадку ці крайнощі лише викривлюють істину. Врівноваженість, стриманість і безсторонність – це головні передумови подолання як примар роду, так і печери.

3. „примари площі” – помилки, що проникають у розум разом із словами і іменами. Їхнє джерело – спілкування людей, їхнє суспільне життя і зумовлюються вони неправильним слововживанням. Подолати цю перешкоду можна, точніше пояснюючи слова за допомогою інших слів і т. д. Ось чому, на думку філософа, „гучні і урочисті диспути вчених часто перетворюються на суперечки щодо слів та імен, а у науковому дослідженні треба дійти до самих речей”.

4. „примари театру” – помилки, які відкрито передаються та сприймаються із вигаданих теорій. Це орієнтація на авторитетів, на помилкові теорії, упереджені гіпотези, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Вони, здебільшого, нагадують театральні вистави, які не мають нічого спільного з дійсністю.

23. Раціоналістичний метод у філософії р.Декарта.

Рене Декарт (1596-1650) – один з найвидатніших учених і мислителів Нового часу. Його наукова діяльність мала величезний вплив на формування сучасної науки. Коло його інтересів: філософія, математика, фізика, біологія, медицина. Народився на півдні Франції, впродовж кількох років мандрує країнами Європи, назвавши свої мандри „вивченням великої книги світу”. У 20-х роках XVII ст. він переїхав до Голландії, де написав за 20 років всі свої головні філософські та природничонаукові праці. В останні роки життя був придворним мислителем, науковцем шведської королеви Христини. Основні твори: „Міркування про метод”, „Роздуми про першу філософію”, „Принципи філософії”.

Як і Бекон, французький мислитель виступав за практичну значущість науки, вбачаючи у ній головне знаряддя людської могутності, а також створив відповідний метод для наукового типу знання. Однак, якщо Бекон пішов шляхом емпіризму, то Декарт створив систему раціоналізму.

У своїй філософії Декарт обстоює думку про безмежні можливості людського розуму, для якого не існує нерозв’язаних проблем. Найскладніші явища світу стають прозорими для розуму, треба лише звільнити його з полону пристрастей і правильно використати для пізнання. Такими правилами використання розуму і є метод, який пропонує Декарт. Цей його метод відрізняється від методу Бекона тим, що англійський вчений ставить чуттєвий досвід і експеримент як джерело достовірного знання, а Декарт джерелом достовірного знання бере людський розум, інтелект: „Лише інтелект здатний пізнавати істину, хоча й мусить звертатись по допомогу до уяви, відчуттів і пам’яті”. Свій метод він виробив під впливом математики, адже саме він створив аналітичну геометрію, систему координат, дифрівняння, і назвав його раціональна (логічна) дедукція, який зафіксований у чотирьох правилах:

1. Перше правило вимагає включати в свої міркування тільки те, що уявляється чітко і виразно. Важливу роль тут відіграє інтелектуальна інтуїція, або інтуїції розуму. – т.зв. “lumen naturale intellectus”- “природне світло розуму” (напр. таке положення, як „ціле є більшим за частину” не потребує доказу, воно відразу сприймається як істинне).

2. Друге правило методу вимагає ділити кожну складність чи проблему на простіші складники і робити це доти, доки не прийдемо до простих, ясних і очевидних для нашого розуму речей. Це положення відбиває загальну для науки 17 ст. орієнтацію на аналітичне розчленування природи.

3. Третє правило вимагає дотримуватись певного порядку мислення, який полягає у тому, що треба починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження і є процесом логічного виведення, або раціональної дедукції.

4. Четверте правило вимагає повного переліку, огляду, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено, адже достовірність всієї системи виведеного знання залежить від кожної ланки ланцюга дедуктивних висновків. Тобто, це свого роду математична індукція, яка завершує весь процес дедуктивних висновків.

Викладені Декартом правила лягли в основу будь-якого наукового пізнання.

б) Пошуки перших начал своєї філософії Декарт починає з вимоги піддавати сумніву, тобто бути об’єктивним до всіх без винятку видів знань. (“De omnibus dubitandum” – “Сумнівайся у всьому”). Проголошуючи принцип сумніву, Декарт прагне звільнити наукове мислення від різних забобонів, хибних уявлень: „Звільнитися від них ми можемо наважившись піддати сумніву все те, стосовно чого у нас виникає найменша підозра у недостовірності”. Декарт намагався не входити у суперечки зі сталими поглядами і звичками, з практичним життям. Його сумнів стосується лише наукового пізнання, де сумніву підлягає все, що дає до цього найменший привід. Щоб вибратися з цієї бездонної трясовини сумнівів, слід знайти хоча б одну істину, на яку можна було б опертися. Отже, усе є сумнівним, але безсумнівним є сам факт сумніву, а також факт існування того, хто сумнівається. Не можна сумніватися, не існуючи. Сумнів, отже, є актом мислення. Звідси випливає принцип декартівської філософії: „Я мислю, отже, я існую”.

Методологічні позиції Ф.Бекон Р.Декарт

Вихідна основа пізнання факти діяльність розуму

Метод пізнання індукція дедукція

Вихідне гасло „Знання є сила” „Мислю, отже, існую”