21. Натурфілософія Ренесансу та її головні риси. Філософія Дж. Бруно

Микола Кузанський (1401-1464) – один з найвидатніших філософів Відродження, один з родоначальників натурфілософії Ренесансу. Його світогляд сформувався під впливом гуманістичних ідей того часу. Захоплюється більше природознавством, ніж поезією чи риторикою, зокрема, творами Архімеда та Евкліда. Один з перших висунув принцип методичного використання математики у пізнанні природи. Головною проблемою філософії Кузанського була проблема Бога та його співвідношення зі світом: він прагнув подолати розрив між земним і небесним, зблизити Бога і світ, тому філософія Кузанського є пантеїстичною (пантеїзм – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є „розлитим” по всій природі, тотожним з нею). Основу його натурфілософії становить вчення про абсолютний максимум і абсолютний мінімум та їх єдність. Абсолютний максимум – це одна з назв Бога, який виступає як загальна філософська категорія. Це абсолют, поза яким нічого вищого немає, і який характеризується такими властивостями, як простота, єдність, безконечність. Будь-яка найдрібніша частка буття належить йому, звідси висновок про те, що абсолютний максимум збігається з мінімумом. Пізнати абсолютний максимум за допомогою розуму практично неможливо, звідси і поняття „вченого незнання”, тобто обмеженості раціонального мислення, нездатності звичайного розуму за допомогою визначень осягнути природу абсолюту (Бога). Його можна пізнати лише за допомогою особливої здатності – інтелектуального споглядання, або символічно виразити математичними поняттями.

Європейська філософія XVI ст. характеризується значним зростанням інтересу до пізнання природи, тому у цей час починає формуватися така філософська галузь, як філософія природи. Цей етап у розвитку філософії Відродження приносить цілий ряд наукових відкриттів.

На перший план у пізнанні і дослідженні природи висувається досвід, експеримент, помітне місце займає математика. Розвиток природничої науки був пов’язаний з іменами Леонардо да Вінчі, Міколая Коперніка, Йогана Кеплера, Г.Галілея. Справжню революцію в науці зробили відкриття Коперніка, який у праці „Про обертання небесних сфер” запропонував геліоцентричну систему (у центрі Всесвіту – Сонце, а всі планети, в тому числі і Земля рухаються навколо Сонця). З іменем Кеплера пов’язана теорія про закономірності руху планет, яку він довів математично. Г.Галілей виявив за допомогою телескопу, що поверхня Місяця і Сонця рельєфна, а також науково підтвердив правильність геліоцентричної теорії Коперніка.

Серед представників натурфілософії XVI ст. найбільш яскравою постаттю був Джордано Бруно (1548-1600) – філософ, спалений у Римі за вироком інквізиції на Площі квітів (Campo di Fiore). Його натурфілософії притаманна діалектика, яка виступає найважливішим методологічним принципом пізнання: „Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, нехай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми протиріч і протилежностей” У світі існують чисельні розбіжності між речами, наголошує Бруно, але всі вони збігаються у неподільній точці, якою є Бог, який є виразом єдності світу. Будуючи свої космологічні уявлення, Бруно спирається на геніальне відкриття Коперніка, але йде значно далі, руйнуючи уявлення про замкнутий, конечний Всесвіт. На тверде переконання Бруно, Всесвіт є безконечним, більше того, існують нескінчені множини світів у Всесвіті, які розташовані у безмежному просторі. Центрами таких незчисленних світів є зорі. Разом з тим він висловлює гіпотезу, що виражала можливість існування життя на інших планетах.

Отже, основною ознакою філософії Ренесансу є його світська, земна спрямованість на відміну від філософії Середньовіччя. Предметом філософії стає природа і людина. Філософія Ренесансу збудувала фундамент філософії Нового часу.