20. Європейський гуманізм Відродження

Період від XIV до XVI ст. має назву Відродження (франц. renaissance – відродження). Ця доба пов’язана з колосальними змінами в усіх сферах суспільного життя, зокрема у сфері духовній. У країнах колишньої середньовічної Європи відбувається розквіт культури і мистецтва. Передусім, це стосується Італії, яка стає справжньою колискою епохи Відродження. Виникає нова література, нові віяння в архітектурі, мистецтві, скульптурі (Мікеланджело, Рафаель, Леонардо да Вінчі), дедалі більше поширюється вільнодумство. Відродження вважають одним з найпрогресивніших переворотів, пережитих людством. Культура Ренесансу позначена боротьбою з релігійною ідеологією, боротьбою проти її безумовного панування. Тому відродження означало духовне оновлення, створення такої культури, яка б ґрунтувалася на земних устремліннях людини. Але Відродження не можна розглядати, як просте заперечення релігійного світогляду і релігійної моралі: прогресивна культура цього часу характеризується антицерковними, але аж ніяк не антихристиянськими настроями. Не відмовляючись від християнських цінностей, провідні діячі епохи пропагували відкритість всьому розмаїттю культури, вбачаючи сам спосіб її існування у діалозі її різних форм. Особливе значення для культури Відродження мала антична спадщина. З цим пов’язана навіть сама назва періоду: діячі Відродження прагнули відтворити античний світ у всьому багатстві його культурних здобутків, збираючи давні рукописи, зразки грецької та римської культури, твори античного мистецтва, тощо. Античність для них була не лише предметом вивчення, але і способом життя. Повернення до античної спадщини, до тих часів, на які припадали велич і слава стародавнього Риму, мало для громадян Італії загальнонаціональне значення. Громадяни Флорентійської республіки, наприклад, бачили себе безпосередніми нащадками республіканського Риму, а свої зусилля, спрямовані на захист демократичних форм державного устрою, сприймали як продовження колись перерваної традиції.

а) Суттєвою ознакою Ренесансу був гуманізм, який у загальному розумінні означає прагнення до людяності, до створення гідних умов життя для людини. Термін „гуманізм” був запроваджений італійськими гуманістами, які, в свою чергу, запозичили його у Ціцерона і буквально означає „людяність” ( з лат. humanitas). Гуманістичний рух виникає в XIV ст. і набуває значного поширення в різних містах Італії: Флоренції, Мілані, Неаполі, Венеції. Поступово гуманістичний рух проникає в усі сфери діяльності: політику, мистецтво, філософію. Стрижнем цього світогляду було усвідомлення величі та безмежних можливостей людини. Людина постає, як центр світу, головний предмет уваги і наукового пізнання, як найвища цінність. Сенс життя людини полягає у пізнанні і творчій діяльності. Гуманізм епохи Відродження розглядає людину як творця своєї власної долі незалежно від її багатства чи благородного походження. Серед найвідоміших гуманістів епохи Відродження слід виділити Данте Аліґ’єрі (1265-1321), поетична творчість і активне політичне життя якого було тісно пов’язане з Флоренцією. Його твори „Божественна Комедія”, „Монархія”, та „Бенкет” стали джерелом багатьох гуманістичних ідей: віра в творчі сили людини, яка має сама відповідати за своє благо; Франческо Петрарка (1304-1374) накреслює програму гуманістичного руху, важливим пунктом якої була сформульована потреба у пізнанні людини, яка займає найвище місце серед інших створінь, і все у цьому світі створене заради неї. Головна її позитивна якість полягає не у знатному походженні, а у високій освіченості, і саме завдячуючи заняттям наукою, поезією, людина підноситься над юрбою; Колюччо Салютаті (1331-1406) – канцлер Флорентійської республіки, який стояв на чолі громадянського гуманізму, суть якого полягала у ставленні людини в площину взаємин з суспільством. Провідною ідеєю для гуманістів стає ідея захисту прав і свобод як окремого громадянина, так і всієї країни. Послідовниками Салютаті були Леонардо Бруні, Поджо Браччоліні та інші; Нікколо Маккіавеллі (1469-1527), соціально-політична доктрина якого ґрунтується на констатації егоїстичної сутності людини. Рушійною силою усіх людських вчинків він вважав особистий інтерес, передусім, матеріальний. Виходячи з цього, він робить висновок про потребу у створенні сильної держави, яка могла б обмежити егоїстичні прагнення людей. Найбільш відомі його праці – „Історія Флоренції”, у якій він виклав свої республіканські симпатії та „Державець” (1532), у якій описує способи створення сильної держави в умовах, коли доброчинство, мораль у народі перебуває на низькому рівні. Тому володар у такій державі не зобов’язаний дотримуватись морально-правових норм, а керуватись реальними фактами, може бути жорстоким, хитрим та нещадним. Лише в такий спосіб можна панувати над стихією людської поведінки, що випливає з жадоби багатства і слави. У сучасній політиці термін „макіавеллізм” став синонімом аморальної політики, яка керується принципом „мета виправдовує засоби”.

На рубежі XV – XVI ст. гуманістичний рух поширюється за межі Італії, проявляючись у Англії, Голландії, Франції та інших країнах. Одним з головних представників голландського гуманізму став Еразм Роттердамський (1469-1536), метою творчої діяльності якого стало прагнення максимально виявити морально-етичний зміст християнського віровчення, передусім підкреслюючи моральне значення заповідей Христа. Своє вчення він назвав „філософією Христа”, яка, на його думку, перебуває у гармонійній єдності з античними морально-філософськими ідеалами. У своїй творчості він проповідує шляхетність і гідність людини, обстоює ідею вічного миру, зазначаючи, що навіть невигідний мир є кращим від вигідної війни, оскільки війна приносить народам лише страждання, матеріальні збитки та моральний занепад; Томас Мор (1478-1535) – англійський письменник-гуманіст, автор „Утопії”. В його утопічній державі повністю відсутня будь-яка приватна власність, у якій він вбачає корінь всіх нещасть, натомість формулює ідеал всебічно розвинутої людини, яка байдужа до грошей і коштовностей. Серед земних радощів життя перше місце належить здоров’ю, яке є мірою усіх чуттєвих насолод. Цій державі притаманне також негативне ставлення до війни і насильства.

Мішель Монтень (1533-1592) – французький філософ-гуманіст, найбільш відомою працею якого є „Досліди”. У своєму творі філософ засуджує середньовічну схоластичну філософію, натомість найбільше цінує незалежність людської особистості, самостійність її власної думки. Монтень широко застосовує у своїй праці скептицизм, який стає у нього інструментом пізнання, передумовою самовдосконалення людини.