18. Патристика. Філософська теологія Августина.

Ставлення до античної філософії змінилося після 324 р., коли імператор Костянтин запровадив християнство як державну релігію на всій території Римської імперії, та після Нікейського собору 325 р., коли були сформульовані основні догмати віри і християнства, і коли християнство вже не переслідувалося, а, навпаки, перетворилося в ідеологічну систему по всій Європі. Тому, для того, щоб успішно протистояти єретичним вченням і зміцнювати церкву, провідні філософи того часу звертаються до античного мислення, греко-римської філософії, тобто, до світської мудрості. Проблема співвідношення віри та розуму стає актуальною для них: „Для того, щоб вірити, треба розуміти Святе Письмо, але щоб його розуміти, треба вірити”. Тому й постало питання: починати від віри до розуміння, чи навпаки? За цю справу взялися „отці церкви” (patres ecclesiae) які репрезентують наступний етап у розвитку середньовічної філософії – патристику. Отці церкви поділялися на східних (грекомовних) – Василій Великий, Григорій Ніський; та західних (латиномовних) – Амвросій, Ієронім, Ансельм, і найбільш відомий представник цього напрямку – Августин Аврелій (354-430), який якраз і засвідчив принцип „Вірю, щоб розуміти”. У своїх пошуках він пройшов складний шлях – через ідолопоклонство, язичництво до прийняття християнства. Розвиваючи християнську основу своєї філософії, Августин трактує Бога, як центр філософського мислення, стоячи на позиції теоцентризму. Тільки Богові притаманне незалежне та самостійне існування, все інше існує лише завдяки Божій волі. Він не лише створив світ, а й постійно зберігає і творить його, тобто Августин стверджує, що Бог створив світ з нічого, але світ не розвивається далі сам, а Бог проявляє і надалі свою творчу активність. (creatio continua).

В етиці Августина важливе місце займає питання оцінки добра і зла у світі. Він виходить з того, що світ, як витвір Бога не може бути недобрим. Але зло все ж існує. Звідси перша теза: оскільки витвір Бога досконалий, то зло не належить природі, а є продуктом вільної творчості людей. Друга теза: зло не є абсолютною протилежністю добра, воно лише брак, недостатність добра. Зло є там, де не твориться добро.

Соціально-політична доктрина Августина відображена у його творі „Про град Божий” („De civitate Dei”) Він проголошує думку, що людство складає в історичному процесі два „гради” – світську державу – царство зла (civitas terrena) та християнську церкву – царство боже на землі (civitas Dei). Земне царство створене любов’ю людини до самої себе, а боже царство – любов’ю до Бога.

19. Схоластика. Філософія Томи Аквінського.

Середньовічна філософія збагачується схоластикою – третім етапом свого розвитку. ( з лат. „схоласт” означає „вчений”, „освічений”, „вишколений”). Схоластика – тип середньовічної філософії, метою якого було обґрунтування, систематизація теології за допомогою раціональних засобів. Схоласти прагнули впорядкувати догматику і зробити її доступною для широких неосвічених мас. Найбільшого свого розквіту цей напрям досяг наприкінці XII – в середині ХІІІ ст. У цей час в Італії, Франції, Іспанії, Англії зростають міста, у яких концентрується ремісницьке виробництво, торгівля, освіта. У цей час починається професіоналізація діяльності: в містах з’являються професійні живописці, скульптури, ювеліри, вчені. Цей період характерний також появою у містах Західної Європи (Болонья, Париж, Оксфорд, Кельн, Падуя, Неаполь) перших університетів, найдавнішими серед яких були університети в Болоньї та Парижі, які виникли наприкінці ХІІ ст. Як правило, в середньовічних університетах існували такі факультети, як медичний, філософський (право, фізика, астрономія, арифметика, мистецтво) та теологічний. Крім університетів, важливими центрами теологічного та філософського мислення стали чернецькі ордени домініканців та францисканців, які виникли на початку ХІІІ ст. Зокрема, орден домініканців, який був заснований в Іспанії, стає на чолі папської інквізиції, яка суворо карала найменші прояви єретизму. Схоластика, як головний напрям у розвитку філософії середньовічного суспільства спочатку викладався у школах при монастирях, а з ХІІІ ст. – в університетах. У центрі питань схоластики було питання про відношення знання до віри. Серед представників цього напряму слід виділити таких, як Джованні Бонавентура, П’єр Абеляр, Ансельм Кентерберійський, Роджер Бекон, Альберт Великий. Найвидатнішим схоластом є Тома Аквінський (1225-1274), якого вважають систематизатором як схоластики зокрема, так і середньовічної католицької філософії взагалі. Філософію Томи і досі католицька церква вважає за єдино істинну. Тома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але, хоча наукове знання є об’єктивне та істинне, однак воно не може охопити все, адже є така сфера дійсності, що не може осягатися розумовим пізнанням. Це сфера віри, яка є поза філософським пізнанням та розумом. Але, незважаючи на це, між між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечностей. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому, тому „філософія, наука є служницею теології”, тобто функції науки, філософії, як служниці, полягають у тому, щоб тлумачити, пояснювати за допомогою наукових понять, раціональних засобів релігійні істини, а також доводити їх правдивість.

Вчення про людину Томи має персоналістичний характер, оскільки особа (персона) є для нього „найбільш благородне у всій розумній природі”, як він зазначає у своїй праці „Сума теології”. Головними здатностями людини є мислення і воля, але пріоритет надається інтелекту, мисленню. Свобода волі – є передумовою моральної поведінки людини, і свобода волі – це свобода вибору між добром і злом. Добро пов’язане з Божественною благодаттю, а зло допускається Богом заради того, щоб у світі здійснилися усі ступені довершеності. Конечна мета людини і сенс її життя полягають у пізнанні, спогляданні та любові до Бога. Шлях до цієї мети переповнений різними випробуваннями, але розум людини показує, як потрібно себе вести. Засобами досягнення блаженства і щастя, наголошує Тома Аквінський, є традиційні чесноти, які культивувалися ще в Древній Греції: мудрість, відвага, поміркованість, справедливість.

Тома Аквінський фактично створив могутнє вчення католицької церкви – томізм, і тому не дивно, що у середині XIV ст. його було визнано святим, а у 1879 р. папа Лев ХIIІ проголосив томізм офіційною філософією католицької церкви. У той же час за сприяння Ватикану відкриваються кафедри томістичної філософії у багатьох університетах Західної Європи.