41. Львівський архітектурний ренесанс.

Львівська П'ятницька церква (відновлена 1645), тридільні храми — у Залужжі та поблизу Збаража (1600), Посаді Риботицькій неподалік від Добромиля на Львівщині, зальна без купольного завершення Іллінська церква (1653) у Суботові з двоярусними бійницями на західному та східному фронтонах — приклади збереження традицій оборонного храму XVIIст. Першим виявом регулярного планування в руслі ренесансних вимог стала забудова Львова та Кам'янця-Подільського.

Видовжений прямокутник міста поділився на три частини згідно з основними народностями, які тут мешкали українцями, вірменами та поляками. В центрі кожної частини розміщувалась площа.Три паралельні вулиці, що тяглися з півдня на північ, здійснювали комунікаційні зв'язки. Центром усього міста була площа Ринок з ратушею посередині, оточена трьома костелами — кафедральним, францисканським та домініканським.

Планування відповідно зазнало деяких змін у період турецького панування (1672-1699).

Новий центральний район Львова з площею Ринок і прилеглими вулицями займав майже квадратну територію. Він став середмістям в оточенні Краківського (район Старого княжого Львова) та новоутвореного Галицького передмість. Оборонна система львівського середмістя, що створювалася впродовж тривалого часу (XIV-XV ст.), належала до кращих зразків продуманої фортифікації міста в Україні. До неї входило два замки: Високий (значно віддалений на стрімкому пагорбі),

Низький (у межах середмістя) та дворяддя мурованих стін. Внутрішню вищу оборонну стіну укріплювали 18 башт, згодом їх кількість збільшилась до 25. Зовнішня стіна, що обводила квадрат лише з трьох боків, мала 16 башт. Територія середмістя була чітко розпланована: у центрі — площа Ринок, від якої виходило вісім вулиць, по дві з кожного рогу, під прямим кутом (рідкісний випадок такої кількості вулиць для середньовічної Європи). Крім того, паралельно кожній стороні квадрата площі розміщались одна-дві вулиці. В'їзні брами, Татарська (Краківська) — з північного і Галицька — з південного боків, з'єднувались широкою магістраллю, що вливалася в площу Ринок. На той час — це приклад найпрогресивнішого міс-топланування. Тому після нищівної пожежі 1527 р. Львів відбудовувався у попередньому вигляді.

Регулярність залишалась його основною ознакою, що збігалось з тогочасною ренесансною теоретичною думкою. Вплив Львова на містобудівну практику в Україні був значний. Так, основу планувальної системи закладеного 1530 р. м.

Бережани на Тернопільщині визначала структура львівського середмістя. Основну роль у плануванні Бережан виконав замок, західна вежа якого, скерована в бік міста, визначала центральну вісь композиції, з площі Ринок і прилеглих вулиць. На розпланування Бережан суттєво вплинув рельєф місцевості. Хід створення ансамблю Успенської церкви (1555-1559) показовий в історії української культури. Початок поклало будівництво на місці попередньої споруди, знищеної пожежею (1527). її автором був зачинатель львівського ренесансу Петрус Італюс, прозваний Муратором Регіусом*. Однак ця новобудова, як і вся Руська вулиця, стали жертвою пожежі 1571 р. Вигляд церкви залишився лише на печатці

Ставропігійського братства кінця XVI ст. Це був трибанний храм, зміцнений контрфорсами, з ренесансним порталом. У ньому поєднувалися середньовічні готичні форми, позначені оборонністю, та нові ренесансні. Така компромісність була характерною для тогочасної архітектури. Італюс належав до будівничих, котрі у пошуках заробітку мандрували Східною Європою. Більшість їх походила з Північної Італії й італійських кантонів Швейцарії з округи Комо, внаслідок чого їх прозвали "комасками". Крім комасків, у Львові та різних містах Галичини працювали вихідці з інших міст Італії. Серед них — видатні архітектори Петро Барбон з Барбони (околиці Падуї) та Паоло Домінічі (з Риму) — у Львові його прозивали Павло Римлянин

42. Характеристика української культури II пол. XVII-XVIII ст..

43. Західноєвропейське та українське барокко.

Європейський стиль бароко.Точно етимологія терміну «бароко» не визначена й досьогодні, але найбільш популярна версія – від португальського “perrola barroca”, тобто «перлина неправильної форми», що дуже влучно характеризує стиль. Під бароко розумілося щось примхливе, часом навіть до дивацтва, чудернацтва. Найбільше розповсюдилося в Італії у XVI та XVII століттях. Назва була придуманаестетами XVІIІ ст. як глузлива, далі успадкована художньою критикою XVII ст., що вважала цей напрямок кризою стилю, занепадом краси та гарного смаку. Але з часом термін «бароко» втратив негативний підтекст і став використовуватися для визначення цього художнього напрямку, якому притаманні вибагливість, химерність, ошатність, складні динамічні форми.Для барочної архітектури характерні викривлення форм, овальні зали, різноманітні арки, примхливі сходи тощо. Іноді аж занадто складний декор: ліпнина, різьба, карбування, інкрустування, позолота. В оздобленні приміщень переважають рослинні мотиви: гірлянди квітів, листя, вінки.Архітектура бароко нехтує симетрією у композиції, відкриває принципово нові просторові рішення. Стіна начебто позбавляється притаманних їй ознак монументальності, набуваючи натомість такої пластики та динамізму, яких ніколи досі не було. Виникають будівлі із випуклими, увігнутими, криволінійними фасадами. В інтер’єрах з’являється вигадлива ускладненість – скруглені кути, широке використання дзеркал, розписи стін і стель із застосуванням ефекту розширення простору, перетікання його у химерну височінь. Всі ці ефекти надають інтер’єрові підкреслену декоративність та деяку театральність. В інтер’єрі, і особливо в оздобленні фасадів, спостерігається чимало таких елементів, як скульптурні групи, вази, барельєфи, картуші(архітектурна форма у вигляді овалу, що містить напис) тощо.]

Українське барокоУкраїнське бароко відрізняється від західноєвропейського більш стриманими орнаментами та спрощеними формами. З’явилося у XVII столітті. В українській архітектурі отримало ще назву козацького бароко. Та найчастіше його називають мазепинським бароко, оскільки воно набуло найвищого свого розвитку та завершення в часи гетьманства Івана Мазепи .

Культура й мистецтво посідали важливе місце в житті та діяльності гетьмана, а в своєму меценатстві Іван Мазепа не мав собі рівних в історії гетьманської України.^[1]

Мазепинська доба створила свій власний стиль, що мав прояви не лише в архітектурі, образотворчому мистецтві та літературі, але й в цілому культурному, і навіть побутовому житті гетьманської України. Це був близький родич західноєвропейського бароко, але одночасно й глибоко національний стиль.

Українські архітектори того часу намагалися об’єднати в кам’яному храмовому будівництві європейський вплив мистецтва бароко із набутими ними самими традиціями будівництва дерев’яних храмів. Історики мистецтва вважають, що українське бароко утворило оригінальний і блискучий синтез західноєвропейських барокових форм та місцевих мистецьких традицій. Найбільш яскраво і самобутньо стиль мазепинського бароко проявився у культовому зодчестві. В українських церквах того періоду спостерігається кілька типів, один з яких – це здебільшого монастирські собори – сходить до традицій давньоруської архітектури, а решта - до типового українського дерев’яного церковного зодчества.Як і численні будівлі XVI-XVII століть, багато древньоруських храмів XI-XII століть були перебудовані у XVIІ-XVIIІ століттях, отримавши нове оздоблення, новий вигляд, і таким чином вони стали яскравими зразками мазепинського бароко. До них передовсім належать київські Софійський собор, церкви Видубицького та Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської Лаври та інші. Однак під мазепинським бароко ми розуміємо нову епоху не лише в розвитку архітектурного стилю. Це взагалі бурхливий розвиток як мистецтва: архітектури, іконопису, портретного живопису, гравюри, художнього литва тощо, так і ремесла.