8. У збірнику тез про місце і роль мови в національному відродженні України “Мова і нація”, укладачами якого є в.Іванишин та я.Радевич-Винницький, пояснюються такі функції мови:

Комунікативна. Мова використовується для інформаційного зв’язку. Цій функції підпорядковані всі інші. Спілкування – це соціальний процес, процес задоволення потреби людини в іншій людині.

Експресивна. Мова є засобом вираження внутрішнього світу індивіда. Вона дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне в зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття.

Ідентифікаційна. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки вони є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти.

Гносеологічна. Мова є засобом пізнання світу. Людина користується не тільки індивідуальним досвідом, а й суспільним. Досвід суспільства закодовано і зафіксовано в мові, в її словнику, граматиці, у текстах.

Мислетворча. Мова є засобом формування думки. Є мислення конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне). Люди обмінюються мовними одиницями, в яких закодовано думки.

Естетична. Мова – першоелемент культури. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Фольклор, художня література, театр, пісня тощо – усе це дає підстави стверджувати, що мова – становий хребет культури.

Культуроносна. Мова – носій культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові. Мова виконує функцію каналу зв’язку між народами. Через мову відбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу і естафета духовних цінностей від покоління до покоління.

Номінативна. Це функція називання. Слова служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо.

Інші функції мови:

фатична (контактовстановлювальна);

магічно-містична (полягає у вірі в магічну дію слова);

демонстративна (демонстрування етнічної приналежності);

волюнтативна (вираження волі щодо співрозмовника).

ФУНКЦІЇ МОВИ (від лат. functio — виконання, здійснення) — призначення, роль, завдання, що їх виконує мова в сусп. вжитку. Основна, визначальна Ф. м. — комунікативна. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам. Комунікат. функція є важливим чинником розвитку мови. Напр., фонет. процеси уподібнення і розподібнення відбуваються не безвідносно до будь-яких умов, а тому, що полегшують вимову слова (асиміляція) або його сприйняття (дисиміляція), тобто діють на користь мовця або його слухача — учасників комунікації. Спілкування — це не тільки діалог реальних осіб — певний текст може бути адресований і уявному співбесідникові, й самому собі (мовлення внутрішнє), і більшому чи меншому загалу, всьому народові (напр., послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» Т. Шевченка).

Щоб спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування (початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження) думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки — мислеоформлювальну функцію. Ця функція якнайтісніше пов’язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність. Деякі дослідники взагалі не виділяють мислеоформлювальної функції, розуміючи її як компонент комунікативної. Проте такий погляд суперечить тому фактові, що акти формування і формулювання думки можуть або збігатись, або не збігатись у часі. Надзвичайно важливою для розвитку людства є пізнавальна Ф. м. Мова служить дуже важливим інструментом пізнання. Не назване — не пізнане. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає. Пізнавальна Ф. м. активно діє як у філогенезі — розвитку народу — всіх носіїв даної мови, так і в онтогенезі — розвитку окр. людини, що пізнає світ значною мірою шляхом засвоєння мови. Пізнавальну Ф. м. ще називають пізнавально-відображальною, гносеологічною, а також акумулятивною. Ост. термін означає нагромадження в мові досвіду поколінь. Все, що будь-коли пізнане людиною, закріплюється і зберігається у слові. За назвою, внутр. формою слова, походженням (власне утворення чи запозичення) можна встановити, як було пізнане явище, як з’явилося певне поняття. Напр., в індоєвроп. добу корінь *ghel означав і «зелений», і «жовтий» і був, можна гадати, початково орієнтований на рослинність, де присутні обидва ці кольори. У праслов’ян. мові від згаданого кореня утворилась назва зело ‘рослина’, а вже від неї — прикметник на означення кольору зелений. Інше фонет. і словотвірне продовження того ж кореня, уже без рослин. асоціацій, засвідчує укр. жовтий. Люди закріплювали пізнане в слові, розщеплюючи семантику єдиного кореня (зелений — жовтий), ідучи від конкретного до абстрактного (зело — зелений).

Ф. м. виявляють себе в специфіці, особливостях окр. компонентів акту спілкування. Таких компонентів три: мовець (адресант), слухач (адресат) та інформ. потік (канал зв’язку), що йде від першого до другого. Відповідно виділяють і три Ф. м., що, таким чином, підпорядковуються комунікат. функції, але не ототожнюються з нею. Це експресивна, імпресивна та інформаційна Ф. м.

У літературознавстві та стилістиці існує термін «образ автора». Мається на увазі вираження, відображення особистості у тексті, що створений цією особистістю. Адже психіч. процес формування думки відбувається в мозку суб’єкта, і відбиток суб’єкта, прикмети суб’єктивності притаманні вже сформульованій, висловленій думці. І це — властивість не тільки худож. твору, а будь-якого тексту, будьякого висловлювання, писемного чи усного. Йдеться, власне, не про мету, а про умову використання мови — умову, що проявляється навіть незалежно від волі мовця. Це і є експресивна (від франц. expressif — виразний) Ф. м. Наявна вона завжди: говорячи про будьщо, людина мимохіть говорить і про себе. Імпресивна ж функція (від франц. impressif — такий, що справляє враження) полягає у дії мовлення на адресата незалежно від того, як адресат її сприймає. Яскравий вияв такої функції — військові команди. Для виконання цієї функції мова має спец. засоби: звертання, наказовий спосіб дієслова тощо, які вживаються переважно для того, щоб домогтися від слухача бажаного для мовця результату. Імпресивну Ф. м. називають ще апелятивною (К. Бюлер), конативною (Р. Якобсон), прагматичною. Інформаційна Ф. м. (ін. назви — репрезентативна, референтна, денотативна, номінативна, когнітивна) полягає у передаванні в процесі спілкування одне одному певної інформації про позамовну дійсність, у відображенні об’єктивної реальності. В цьому осн. сенс спілкування. Однак спілкування (комунікативна Ф. м.) не зводиться лише до передавання інформації. Це добре видно у зіставленні інформаційної Ф. м. з емоційною (інакше — емотивною чи виразовою). Якщо для точної передачі інформації потрібна регулярність, однотипність мовних засобів, то для емоц. мовлення, навпаки, нерегулярність, різнотипність, розмаїтість їх. В інформаційній Ф. м. йдеться про те, що передається від мовця до слухача, а в емоційній — як воно передається. І те, й друге входять у комунікацію, в акт спілкування. Емоційну Ф. м. не слід плутати з експресивною. Вираження мовця («образу автора») і вираження почуттів та оцінок, тенденція до урізноманітненого мовлення — це різні речі, хоч і пов’язані між собою. До них примикає й той аспект використання мови, який називається естетичною (інакше — поетичною) Ф. м. Йдеться про красу мови, про задоволення естет. смаків сусп-ва. Рядок «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки» (з вірша «Швачка» П. Грабовського) наснажений емоцією (вираженою пестливими суфіксами іменників), і саме вона передусім створює естет. довершеність наведеного рядка. У цій же емоційності прозирає й образ автора та, відповідно, експресивна Ф. м. Але грунтом для усіх трьох функцій зовсім не обов’язково має бути емоція. Напр., у вірш. рядку «Дзвенять у відрах крижані кружальця» Л. Костенко ним є естетика, краса, що спирається передусім на звукопис (др-кр, крижкруж, симетрія наголошених голосних а-і-і-а), який створює і відповідну емоц. атмосферу, і навіть, якоюсь мірою, образ автора. Експресивна Ф. м., таким чином, цілком виразно відмежовується від емоційної та естетичної. Усі описані Ф. м. — облігаторні, тобто обов’язкові (звичайно, з різним ступенем своєї експлікації) у будь-якому акті мовлення. Наявні також Ф. м. факультативні, необов’язкові, які можуть виявлятися в актах спілкування, але не є умовами реалізації названих актів. Це, зокрема: контактовстановна (фатична) функція, коли розмова ведеться заради самої розмови («пуста розмова»), не відбиваючи ніяких ознак, що передбачаються іншими Ф. м. (сюди ж відносять слова чи запитання для перевірки справності каналів зв’язку тощо); метамовна (металінгвістична) Ф. м., коли одні слова чи вирази використовуються для пояснення ін. або їх коментування. Напр.: «Калокір... знав, що нормани називали Русь „Гардариком", себто країною городів» (Б. Лепкий), «Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі, Умер на панщині» (Т. Шевченко). Для типових випадків коментування є усталені метамовні звороти: так би мовити, як кажуть, м’яко кажучи тощо; магічна функція (заклинання, замовляння), напр.: «Цур тобі, пек!». Контактовстановна Ф. м. є різновидом, однією з форм комунікативної Ф. м., метамовна — варіант інформаційної, а магічна — специф. форма імпресивної. Виділяють і деякі ін. факультативні Ф. м. функцію міжнаціонального спілкування, функцію міжнародного спілкування, що є виявами заг. комунікативної Ф. м. Деякі мовознавці розглядають окремо Ф. м. і функції мовлення. Проте таке трактування позбавлене підстав. Адже Ф. м. — це вияв сутності мови, її призначення, тобто її характеристики, без яких мова не може бути мовою, а реалізуються вони в мовленні. Отже, Ф. м. і функції мовлення — ті самі.

Системний характер мови

Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра,

хоча пріоритет у цьому належить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль

в обґрунтуванні системного підходу до мови відіграли праці українського

мовознавця О. О. Потебні.

Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі

частини мовної системи, за Соссю-ром, можливо і необхідно розглядати в

їх синхронічному зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр

заперечував її системність.

Поняття системи мови базується на взаємозалежності її елементів.

Системні відношення не є чимось зовнішнім для окремих компонентів

системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику.

Нерідко відмінність системних відношень є єдиною основою розрізнення й

самих елементів. Пор.: англ. love, love's, loves, loves' і love, loves,

loved, loving, де в другому випадку (ряді) love — дієслово зі значенням

«любити», а в першому випадку (ряді) love — іменник зі значенням

«любов». Таке розрізнення тут можливе на основі системних відношень (у

першому випадку love — член іменникової парадигми, у другому —

дієслівної). На основі принципу системності мови базується й таке

граматичне поняття, як нульова морфема (вода, води, воді, воду, водою,

воді, води, водф, водам, води, водами, водах). Відсутність закінчення в

родовому відмінку множини за його наявності в усіх інших відмінках

набуває граматичного значення, а оскільки відмінкові значення

виражаються закінченнями (флексіями), то в даному разі наявна нульова

флексія.

Положення про системний характер мови застосовується в сучасній

лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних

одиниць. Наприклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати

ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти

ізольовані фонеми однієї мови з ізольованими фонемами іншої мови,

незважаючи на їх позірну подібність. Фонему можна визначити лише

стосовно певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему

протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон, Системний характер мови

Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра,

хоча пріоритет у цьому належить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль

в обґрунтуванні системного підходу до мови відіграли праці українського

мовознавця О. О. Потебні.

Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі

частини мовної системи, за Соссю-ром, можливо і необхідно розглядати в

їх синхронічному зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр

заперечував її системність.

Поняття системи мови базується на взаємозалежності її елементів.

Системні відношення не є чимось зовнішнім для окремих компонентів

системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику.

Нерідко відмінність системних відношень є єдиною основою розрізнення й

самих елементів. Пор.: англ. love, love's, loves, loves' і love, loves,

loved, loving, де в другому випадку (ряді) love — дієслово зі значенням

«любити», а в першому випадку (ряді) love — іменник зі значенням

«любов». Таке розрізнення тут можливе на основі системних відношень (у

першому випадку love — член іменникової парадигми, у другому —

дієслівної). На основі принципу системності мови базується й таке

граматичне поняття, як нульова морфема (вода, води, воді, воду, водою,

воді, води, водф, водам, води, водами, водах). Відсутність закінчення в

родовому відмінку множини за його наявності в усіх інших відмінках

набуває граматичного значення, а оскільки відмінкові значення

виражаються закінченнями (флексіями), то в даному разі наявна нульова

флексія.

Положення про системний характер мови застосовується в сучасній

лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних

одиниць. Наприклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати

ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти

ізольовані фонеми однієї мови з ізольованими фонемами іншої мови,

незважаючи на їх позірну подібність. Фонему можна визначити лише

стосовно певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему

протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон,

а». Те ж спостерігаємо в нім. Кпарре «зброєносець» і Knabe

«хлопець».

Стимулювання в англійській мові аналітичних тенденцій пов'язане з тим,

що зредуковані закінчення виявилися нездатними виражати з достатньою

чіткістю гра- матичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумовив

нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища. Системи бувають

матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні,

гомогенні й гетерогенні. Так, зокрема, В. М. Солнцев подає таку

класифікацію систем:

Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну

субстанцію. Розрізняють первинні і вторинні матеріальні системи.

Первинні матеріальні системи — це системи, елементи яких значеннєві самі

собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в

яких матеріальні елементи мають значення для системи не стільки завдяки

своїм субстанціональним властивостям, скільки завдяки приписаним їм

властивостям, називаються вторинними матеріальними системами.

Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти —

поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так,

наприклад, якщо взяти систему понять будь-якої науки, то там зафіксовані

ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матеріальних

ідеальні системи завжди виникають тільки завдяки мисленнєвій діяльності

людей. Вони не існують поза якоюсь матеріальною субстанцією, вони

породжуються нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів

інформації. Семантична інформація закріплюється в якійсь матеріальній

субстанції, яка стає її носієм. Тут матеріальні елементи представляють

не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не

стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм

властивостей вказувати на щось.

Закритою є система, яка складається зі строго визначеної кількості

одиниць, і цей кількісний склад є незмінним. Відкритою є система з

непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою,

оскільки вона поповнюється новими елементами, що забезпечує їй здатність

завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й

економічного розвитку народу — носія мови. Мова не існує ізольовано від

суспільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим

мовна система різниться від біологічних, кібернетичних та ін. Вона

відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід

забувати, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають

неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий

характер (українська мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою,

як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до

маловідкритих, то лексико-семантична система є найбільш відкритою (щодня

мова поповнюється новими словами, а також час від часу втрачає застарілі

функціонально непридатні слова).

З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як

динамічність, яка виражається в постійній зміні, постійному розвитку

мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної

, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної

системи виявляється її потенційність, яка полягає не тільки в тому, що в

мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої

можливості, вона перестала б задовольняти суспільство, не могла б

виразити нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з

мовознавців навіть уважає, що мова має здатність до саморегулювання.

Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних

одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.

Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною

функціональною системою.

ПОНЯТТЯ ПАРАДИГМИ

Лінгвістика тексту як науковий напрям у мовознавстві впродовж останніх років набула значного розвитку. Опубліковано значну кількість праць з цієї проблематики, зокрема А.Загнітка "Лінгвістика тексту", І.Гальперіна "Текст як об'єкт лінгвістичного дослідження". Проте не до кінця дослідженим у сучасній лінгвістиці тексту є питання парадигми тексту. Слово парадигма (від гр. paradeigma - приклад, взірець) використовувалося ще в античній граматиці на позначення зразків словозміни імен і дієслів з тим, щоб визначити їх типи. Це були таблиці, списки словоформ, до яких можна було звертатися, коли виникала потреба класифікувати, описувати інші словоформи. У сучасному мовознавстві широко використовуються поняття парадигма. За коротким тлумачним словником лінгвістичних термінів (редакція СЯ.Єрмоленко) парадигма - це: " 1) система форм словозміни окремого слова або група слів, що відображає тип формотворення для певної частини мови; 2) сукупність усіх форм словозміни одного слова" [І, с 120]. Р.М.Фрумкіна висловлюється з приводу поняття лінгвістичної парадигми так: "Іноді парадигмою у широкому розумінні називають пануючі загальнонаукові уявлення про те, яким вимогам має відповідати теорія, гіпотеза, міркування, щоб вони сприймалися як наукові" [2, с 238]. Твердження про структурну організованість тексту, його системність, відтворюваність дають підставу багатьом лінгвістам аргументувати наявність текстових парадигм. Так, у 1928 р. В.Я.Пропп у працях з проблем жанрової специфіки казки стверджував: "Можна спостерігати, що персонажі чарівних казок, якими б вони різноманітними за своїм обсягом не були (зовнішністю, віком, статтю, фахом, за своєю номенклатурою та іншими атрибутивними ознаками), роблять під час дії те саме. Цим визначається відношення величин постійних до величин змінних. Функції діючих осіб являють собою величини постійні, все останнє може змінюватися". На основі здійсненого структурного аналізу В.Я.Пропп виділяє 31 функцію (дію) і 150 статичних елементів (суб'єкти та об'єкти дії), у комбінацію яких вписується практично будь-яка казка. На цій підставі виводиться поняття парадигми тексту. А.Загнітко залежно від складу спільних ознак стверджує про наявність трьох парадигм, у які входить художній текст: жанрової, функціонально-стильової та індивідуально-авторської. Жанрове позначення твору виступає його текстовим маркером, який міститься до першого абзацу. Жанр визначає структурні особливості твору. Функціонально-стильова парадигма об'єднує тексти за їх функціональним спрямуванням, яке відображає обмеження, які накладаються на формування тексту ситуацією спілкування. Індивідуально-авторська парадигма об'єднує всі твори одного автора. Інтегральною ознакою, або архісемою, цієї текстової парадигми виступає творчий метод автора, що реалізується у структурі його творів. Саме поняття індивідуально-художнього стилю набуває права чинності саме у зв'язку з різноманітною різнорівневою повторюваністю, яка створює спільність різних творів одного автора.